История____Украинской__культуры / 4. Культура укр. народу в роки Другої світової війни (два пит

5

Текст лекції з історії української культури

Тема: Культура українського народу в роки Другої світової війни.

1. Культурне життя радянської України у воєнний період.

2. Культура українського народу в умовах німецько-фашистської окупації.

1. Культурне життя радянської України у воєнний період. З початком Другої світової війни відбуваються до-корінні зрушення у сфері культурного життя Західної України. Возз’єднання українських земель в єдиній державі в контексті пакту Молотова-Ріббентроппа означало для західних українців зміну самої моделі соціокультурного розвитку. Утискувана і переслідувана в міжвоєнний період польським, румунським та іншими політичними режимами західноукраїнська культура мусила тепер адаптуватися під політико-ідеологічні постулати більшовизму. Відмінялися одні, століттями усталені норми культурного буття і запроваджувалися інші. Щось сприймалося беззаперечно і навіть з ентузіазмом, а щось з настороженістю, а то й взагалі не сприймалося. Можна сказати, що культурні перетворення на території Західної України з осені 1939 р. і до нападу Німеччини на СРСР мали суперечливий характер і не підля-гають однозначній оцінці.

Західноукраїнська інтелігенція в масі своїй схвально, а то й із захопленням оцінювала як сам факт возз’єднання українських земель в одній державі, так і ті зміни в суспільно-політичному і культурному житті , які за цим настали. Так, у резолюції мітингу інтелігенції Львова (1 жовтня 1939 р.) з нагоди вступу Червоної Армії на західноукраїнські землі висловлювались сподівання, що тепер «настав довгожданий час повного розквіту науки, культури і мистецтва, час нового радісного життя».

Дійсно, у культуротворчих процесах на землях Західної України почалися кардинальні зміни, і багато в чому на краще. Вже на самому початку 1940 р. уряд УРСР приймає постанову про організацію наукових установ у західних областях України. Президії АН УРСР доручалося організувати у Львові відділи ряду установ АН УРСР, зокрема ін-ститутів літератури, мовознавства, історії України, археології, економіки та ін. Організовано філіал бібліотеки АН УРСР, ряд музеїв та інші культурно-освітні заклади. Закладалися основи для загальнодоступності навчання українсь-ких дітей у школах всіх ступенів, які переводилися на українську мову викладання. У західних областях УРСР уже до кінця 1939 р. було відкрито близько 400 нових шкіл, а їх загальна кількість на середину 1940 р. досягла майже 7 тисяч, з них 6 тисяч – українських. За цей же час було відкрито сім вищих навчальних закладів з рідною мовою викладання. Загальнодоступними ставали й інші культурно-освітні та мистецькі заклади, які також набували національного характеру, принаймні за формою. Повсюдно відкривалися міські, районні й сільські бібліотеки, будинки культури.

Суперечливий характер культурного будівництва на західноукраїнських землях виявлявся передусім у тому, що відбувалося воно у політичних та ідеологічних координатах радянської системи. А це означало, що національна фор-ма культури, яка дійсно набувала масового поширення, мала узгоджуватися з її соціалістичним змістом у радянсько-більшовицькій інтерпретації. Тобто процеси українізації і радянізації культурної сфери розвивались паралельно, але в умовах західноукраїнської дійсності далеко не завжди узгоджено. Продовжувалися, і чим далі, тим більше, непорозу-міння, конфлікти між владою та інтелігенцією. Проти тієї її частини, яка не сприймала постулатів комуністичної ідео-логії чи всього лише висловлювала сумніви щодо них, влада почала вдаватись до репресивних заходів.

Західноукраїнський культурний соціум не сприйняв, зокрема, ліквідації «Просвіт», «саморозпуску» Наукового то-вариства ім. Т. Шевченка, закриття ряду краєзнавчих, етнографічних товариств та громадських організацій національ-ного спрямування. Як і те, що новостворені культурно-освітні установи були пріоритетно орієнтовані на поширення в краї комуністичної ідеології. Невдоволення творчої інтелігенції викликало і те, що приватні видавництва були лікві-довані, а державні перебували під жорстким контролем партійно-державних органів.

Отже західноукраїнська інтелігенція не сприймала політики нищення багатьох національно-культурних традицій, які з покоління в покоління створювалися, зберігалися і розвивалися за належних умов перебування українців під вла-дою чужих держав. До того ж такі «ліквідаційні» кампанії проти класово неприйнятних, а то й «ворожих» цінностей супроводжувалися переслідуванням (аж до арештів і депортацій) тієї частини суспільно активної інтелігенції, яка бу-ла основним відтворювачем національних культурних традицій.

В цілому, населення Західної України, яке щиро вітало Червону Армію і Радянську владу, незабаром відчуло, що потрапило в умови бідності й гніту жорстокішого, ніж націоналістичний гніт авторитарної Польщі, незважаючи на утвердження україномовної освіти, науки й культури.

Трагічну сторінку історії української культури відкрив напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Усві-домлюючи небезпеку, яка нависла над народом, його матеріальними і культурними цінностями, радянська влада в складних умовах німецького «бліцкригу» початкового етапу війни організувала широкомасштабні заходи з їх еваку-ації у східні райони СРСР. Евакуювалася і значна частина інтелігенції, яка не підлягала мобілізації до діючої армії. За межі України було евакуйовано майже 70 % вищих навчальних закладів.

Здебільшого були евакуйовані на Схід театральні колективи, хоча театральний реквізит був вивезений далеко не в повному обсязі. Як і експонати художніх, історичних, краєзнавчих та інших музеїв. Із фондів республіканських і май-же всіх обласних архівів лише протягом пер-ших трьох місяців війни було вивезено в тилові райони країни близько 1,5 млн. архівних справ, з яких майже 80 % мали науково-практичне значення. Це був загалом безпрецедентний в історії світової культури приклад, коли за екстремальних умов у таких масштабах і на таку відстань були переміщені колосальні культурні цінності заради їх збереження.

Опір національної культури поневолювачам властивий всьому історичному шляху України, тим більше за умов, коли боротьба проти фашистського агресора набула всенародного характеру.

Українська інтелігенція не залишилася осторонь цієї всенародної боротьби. Евакуйовані в східні райони СРСР українські заклади культури, наукові установи, навчальні заклади за наданих їм умов в основному зберегли кадри, а отже і можливість працювати на перемогу.

Національно-патріотичне піднесення воєнного періоду знайшло відображення в творчості українських письмен-ників, художників, діячів театру. Головною темою в художній творчості стала тема Вітчизни, героїка народу, що під-нявся на боротьбу з ворогом. Саме така спрямованість творчості була характерна для визначних діячів української лі-тератури: Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, Юрія Яновського, письменника і режисера Олександра Довженка. Безсмертний подвиг радянського воїна покликав до творчості таланти молодих письменників Олеся Гончара, Андрія Малишка та ін.

Мужність і героїзм народу, що піднявся на боротьбу з ворогом, стають провідною темою і в українському живо-писі. Масштабні, змістовні полотна воєнно-патріотичної тематики написані художниками Миколою Глущенком, Ми-хайлом Дерегусом, Василем Касіяном, Карпом Трохимеком, Олексієм Шовкуненком та ін. Твори українських худож-ників за роки війни виставлялись в різних містах Радянського Союзу.

Найбільш наближеним до фронту, діючої армії було театрально-сценічне мистецтво та кіно. У драматичному ре-пертуарі переважала воєнно-патріотична тематика та героїчні сторінки минулого (п’єси Олександра Корнійчука, Лео-ніда Смілянського, Юрія Яновського та ін.). У фронтових бригадах виступали такі відомі корифеї української сцени Гнат Юра, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, Олександр Сердюк, Микола Яковенко та ін. Художні фільми режи-серів Леоніда Лукова, Ігоря Савченка, Марка Донського пропагували героїзм, стійкість радянських людей, закликали їх на боротьбу з ворогом. Зокрема фільм Марка Донського «Райдуга» знятий в Ашхабаді Київською кіностудією, у 1944 р. був відзначений в США Призом асоціації радіо і телебачення США за кращий закордонний фільм року. Особливе місце серед воєнної кінопродукції посідали документальні повнометражні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні». Позбавлені партійно-комуністичної пропаганди, вони показують нескореність українського народу, велич і багатство його душі, віру у прийдешню перемогу.

Умови Другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Щоб не дати гітлерівській ідеології можливості розіграти «українську кар-ту», радянські власті стали систематично наголошувати у своїй пропаганді на тезі державності України, яку намага-ються знищити німці. Український національний патріотизм, за який в довоєнний час до сталінських концтаборів бу-ли загнані тисячі українців, було піднято до рівня державної політики СРСР. Радянські засоби масової інформації ви-конуючи ідеологічне замовлення центру, закликали битися за Україну. З пропагандистською метою було створено українське міністерство закордонних справ. Формально Україна отримала право вступати у зовнішні відносини із за-рубіжними країнами. Було запроваджено престижну урядову нагороду – орден Богдана Хмельницького. На фоні гіт-лерівських злочинів така пропаганда давала необхідні результати.

Українська культура повною мірою відчула на собі жахливі наслідки війни на знищення. Відступаючи, німці залишили після себе «зону пустелі» – як у господарському секторі, так і сфері культури. Відбудова того й іншого вимагала величезних зусиль і коштів, проте потреби культури не були відсунуті на другий план. Паралельно із відроджен-ням міст і сіл, промисловості і сільського господарства відбудовувалися заклади культури, освіти, науки. Так вже у грудні 1943 р. поновив роботу Харківський університет. У березні 1944 р., після повернення до Києва з евакуації, роз-почала роботу АН УРСР. Більшість шкіл в Україні були відбудовані й почали діяти ще до закінчення війни. Налагоджувалася роботи преси, радіо, творчих професійних та аматорських колективів. Проте під тиском керівних партійних і радянських органів національно-патріотична тематика стала підмінятись творами компартійного спрямування.

Переможне завершення війни з Німеччиною знаменувало собою і зміну атмосфери суспільно-культурного життя в СРСР, ставлення до національно-культурних потреб народів. З культурно-ідеологічної сфери зникає українська національна фразеологія, яку поступово замінює радянська загальносоюзна. Розхожою стає теза, що український народ боровся за «радянську Батьківщину», а не «за Україну» як це стверджувалось в роки воєнного лихоліття. Хвиля ста-лінсько-жданівського ідеологічного наступу на культурну сферу суспільного життя в Україні розпочалася вже на завершальному етапі війни. Суть і наслідки такої політики в повній мірі розкриються в повоєнні роки.

2. Культура українського народу в умовах німецько-фашистської окупації. Німецько-фашистська окупація країни привела до реалізації культурної політики, яка була заздалегідь визначена політичним керівництвом рейху що-до завойованих територій, радянських зокрема. Ідеологічною основою гітлерівських злодіянь щодо культури була людиноненависницька «расова теорія» нацизму, яка передбачала нищення не тільки слов’янської культури, а й самих слов’янських народів як неповноцінних. За словами Гітлера, сказаними у вересні 1941 р., «слов’яни – це родина кро-ликів. Якщо клас господарів їх не підштовхуватиме, вони самі ніколи не зможуть піднятися вище рівня кролячої родини... Будь-яке знання, дане їм, у кращому випадку перетвориться в них у напівзнання, яке зробить їх незадоволеними й анархічними. Саме з цієї причини ідея створення університету в Києві повинна бути відкинута. Зрештою від цього міста майже нічого не залишиться».

Проте українці позбавлялися права не тільки на вищу освіту. Вище керівництво рейху вважало, що початкової ос-віти для українців більш ніж достатньо. Взагалі давати освіту місцевим жителям було б помилкою – розмірковував фюрер. «Якщо росіяни, українці, киргизи та ін. умітимуть читати й писати, це може нам тільки нашкодити» – висловлювався він у квітні 1942 р.

Ці приклади свідчать, що у баченні нацистів народ, сама доцільність якого ставиться ними під сумнів, і культура – несумісні. Відтак українська культура не просто зневажалася як культура народу «другого сорту», а й безжально знищувалася.

Більша частина культурних надбань українського народу з різних причин не була евакуйована в радянський тил. Не говорячи вже про матеріальні історико-культурні пам’ятки. Тож величезний масив культурних цінностей став об’єктом цинічного пограбування і варварського нищення з боку окупантів. Всупереч прийнятим ще наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. міжнародним хартіям, конвенціям, які мали запобігти нищенню культурних цінностей людства, вони все ж стали жертвами війни. І не тільки внаслідок бойових дій. Політика нищення культурних цінностей мала свою логіку. Зневажаючи в цілому українську культуру, яка представляла «неповноцінний народ», окупанти водночас виявляли неабиякий інтерес до шедеврів мистецтва та унікальних витворів людського генія. У такому випадку «наці-ональне походження» об’єкта пограбування вже не мало значення.

Безпрецедентне пограбування і нищення культурних цінностей було легалізовано вищою політичною владою Ні-меччини і відбувалося з традиційною німецькою пунктуальністю. Всів заклади культури, що являли для німців інте-рес, оголошувалися власністю рейху і бралися під контроль окупаційної влади. Потім спецкоманди ретельно вивчали фонди, визначаючи що мало бути конфісковано на користь рейху, а що «за непотрібністю», або знищувалося, або за-лишалося бездоглядним, що було рівноцінно знищенню. Адже поряд із пограбуванням, так би мовити на державному рівні, свої особисті трофеї «здобували» і безпосередні окупанти – від генерала до рядового солдата.

Найбільше постраждали найвідоміші художні музеї і картинні галереї Києва, Львова, Одеси, Харкова та інших міст України. практично всі найцінніші експонати, що не встигли евакуювати в радянський тил, стали здобиччю оку-пантів. Тільки з Музею українського мистецтва в Києві окупанти викрали або знищили майже 56 тисяч експонатів – 90 % всіх його фондів. Всього протягом окупації постраждало понад 150 музеїв, з яких тільки до Німеччини було ви-везено понад 330 тисяч експонатів.

Не менше за мистецькі цінності постраждали й історико-культурні пам’ятки. Спустошливого пограбування зазна-ли Києво-Печерська лавра, Софійський собор, історичний музей у Києві. В руїнах лежали багато церков України. Спустошень зазнав історико-археологічний заповідник славнозвісної Ольвії. За далеко не повними даними українські міста і села за період окупації втратили близько 1 тисячі пам’яток зодчества, майже половину з них – безповоротно.

Україна втратила половину архівних фондів, у їх числі унікальні документи з історії України ХII–XX ст. Після-воєнні бібліотеки в Україні недорахувалися близько 50 мільйонів книг – половини всього довоєнного фонду. Вивози-лося і нищилося все, з чим передусім пов’язувалася генетична пам’ять народу, культурний генофонд нації. З музеїв, бібліотек, архівів вилучалися документи давньої історії України, предмети етнографічного походження, інші скарби народної пам’яті. Мету цього лаконічно і цинічно висловив А. Розенберг (головний ідеолог ІІІ рейху і спеціаліст з окупованих східних територій): достатньо знищити культурно-історичні пам’ятки народу, щоб він уже в другому по-колінні перестав існувати. І така мета цілеспрямовано реалізувалась на практиці.

Евакуація інтелігенції, закладів культури та їх працівників у тил радянської країни, а також закриття окупаційною владою музеїв, бібліотек, вищих навчальних закладів, відсутність вітчизняного кінематографа тощо фактично означа-ли, що народ окупованої України опинився в культурному вакуумі. Проте життя тривало і поступово цей вакуум за-повнювався, але вже в інших ідеологічних і змістовних виявах. Українську культуру на окупованій території живив передусім український націоналізм, особливо у початковий період війни. Оскільки ще з довоєнних років у ньому був укорінений антибільшовицький комплекс, що працював на руйнування радянського соціокультурного фундаменту, то окупаційна влада, знехтувавши державницькими домаганнями українських націоналістів, дала їм обмежену і контро-льовану культурну автономію, санкціонувала легітимність окремих культурних закладів.

При цьому на західноукраїнських землях становище було дещо легшим ніж у Центральній і Східній Україні. У «дистрикті Галичина» був сформований так званий Український Центральний Комітет (УЦК) на чолі з відомим гео-графом та етнографом Володимиром Кубійовичем. УЦК очолював мережу українських комітетів, які певною мірою здійснювали захист українського населення. Зокрема, за підтримки УЦК на території «дистрикту» діяли навіть укра-їнські гімназії (натомість польська освіта переслідувалась). У Львові діяло Українське видавництво, головним редак-тором якого був Микола Шлемкевич, виходив журнал «Наші дні», що друкував твори українських літераторів. Пра-цював Львівський оперний театр під керівництвом Володимира Блавацького. Цей актор і режисер, який свого часу працював у відомому театрі «Березіль», разом з іншим колегою Леся Курбаса – Йосипом Гірняком, ставив у Львівсь-кому оперному театрі цікаві вистави.

Життя ж двох київських театрів (імені Садовського під керівництвом М. Типського та імені Затиркевич-Карпин-ської під керівництвом Ю. Григоренка), відкритих у жовтні 1941 р., було дуже короткочасним. Вони проіснували лише до прем’єр і були закриті. Згодом, у квітні 1942 р. закрили і київську оперу, після чого театральне життя в Києві зовсім припинилось. Спроба Г. Затворницького, П. Коваленка та В. Ревуцького оживити культурне життя киян через театр-студію «Гроно», закінчилося висилкою в липні 1943 р. новоствореного творчого колективу до Німеччини.

Доля працівників підокупаційного театру була складною і суперечливою. Особливо тієї частини театральних дія-чів, які намагалися маневрувати: одночасно служити і німецьким завойовникам, за законами окупаційної підлеглості, і українському народу, за покликанням власного сумління, зберігаючи патріотичну спрямованість своєї творчості. Ба-лансувати на цій межі вдавалося не всім і наслідки для багатьох були трагічними. Одні ставали об’єктом репресій з боку німецької влади в ході масових акцій придушення українського національного руху. Інших після вигнання оку-пантів переслідували радянські каральні органи за співпрацю з німцями.

Окупаційна влада переважно орієнтувалася на розважальний репертуар сценічного мистецтва. Його переважно відвідували німці. Як зазначають сучасні дослідники, кількісне відвідування оперно-балетних, опереткових вистав, концертів симфонічної музики, різних ревю (театрально-естрадних вистав) становило співвідношення: німців – 70%, українців – 30%. Щодо відвідування драматичного театру з переважно національним репертуаром співвідношення було протилежним. Не можна не відзначити, що саме в українській літературно-драматичній класиці були вкорінені національні морально-етичні цінності, які мовою сценічного мистецтва заперечували людиноненависницьку ідеоло-гію фашизму. А на сценах українських професійних і аматорських театрів були постійно представлені твори І. Котляревського, М. Гоголя, С. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, М. Старицького, Лесі Українки та ін.

Доречно зауважити, що русофобія українського націоналістичного середовища, яке мало значний вплив на сце-нічну діяльність того періоду, не стала перешкодою для постановки російської класики. Російські трупи українських театрів, або ж самостійні російськомовні театральні колективи діяли в Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі, Жи-томирі, Чернігові та інших містах України.

Вже згаданий режисер Йосип Гірняк, що в роки окупації працював у Львівському оперному театрі, у повоєнний час говорив: «Завдання, яке я поставив перед собою у те люте врем’я, - показати людину, яка має у собі Бога, але за-перечує світ, створений Богом». Можливо таке визначення і не є незаперечним. До того ж його навряд чи можна при-ймати як аксіому щодо громадської позиції всіх митців, які діяли на окупованій території. Проте до певної міри воно передає надзвичайну складність і суперечливість культурного процесу під п’ятою окупантів, передає трагізм «роз-двоєного митця».

Порозуміння української інтелігенції з окупаційною владою було досить хитким і непевним. Їх національна орі-єнтація дратувала окупантів, що вело до різних заборон і репресій. Їх жертвами стали багато представників націо-нально свідомої інтелігенції. Так у лютому 1942 р. окупанти розстріляли у Бабиному Яру поетесу Олену Телігу. Вона була членом поміркованого крила Організації українських націоналістів (мельниківців), видавала в окупованому Киє-ві журнал «Литаври», очолювала тут ново засновану спілку українських письменників, друкувала публіцистичні стат-ті з актуальних національних проблем, викривала політику Гітлера щодо України. Одночасно з нею були розстріляні поет І. Ірлявський, журналіст В. Котик – також активісти ОУН(м). У 1942–1943 рр. німецькими властями були роз-стріляні поети Е. Фомін, М. Пронченко, драматург Н. Гупал. В 1944 р. у німецькому концентраційному таборі Зак-сенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич – відомий український поет і вчений-археолог, один з провідних діячів ОУН (м). Тисячі представників української інтелігенції загинули від голодної смерті, нестерпних умов життя. Німецькі власті намагалися не просто фізично знищити українську інтелігенцію, а прагнули позбавити людей гіднос-ті, відчуття національної належності і почуття національної гордості.

Деякі представники інтелігенції намагалися уникнути заборон і репресій, використовуючи політичну кон’юнкту-ру – прославляючи «визволителів». Показовий у цьому відношенні приклад – визначних український історик Олександр Оглоблін. В окупованому Києві він очолив «Музей-архів переходової доби», який мав збирати й оприлюднювати документальні свідчення про руйнування більшовиками пам’яток історії та культури. Але навіть така функціо-нальна спрямованість музею не задовольнила окупантів. Музейні експозиції вони трактували як прихований натяк на те, що зруйновані більшовиками пам’ятки має відбудовувати нова влада. Від закриття музей врятувала лише пропози-ції Оглобліна відкрити тут виставку «Визволення міста Києва німецькою армією від єврейсько-більшовицького іга і відродження культурного життя міста».

Діяльність представників української інтелігенції, які мали можливість реалізувати себе у творчій чи громадсько-політичній діяльності в умовах окупації, далеко не завжди можна характеризувати як колабораціонізм (тобто співро-бітництва з фашистськими загарбниками, зрадництва). Явні колаборанти – добровільні учасники військових злочинів. Як правило, це були навіть не фашисти, агресивні націоналісти чи антисеміти за переконаннями, а брудні асоціальні елементи, примітивні егоїстичні істоти, часто з садистськими нахилами, брутальні кримінальні злочинці.

В той час діяльність деяких громадсько-політичних та культурних кіл в середовищі української інтелігенції іноді відкрито межувала з колабораціонізмом. Наприклад, активна участь вищезгаданого УЦК на чолі з професором В. Ку-бійовичем в організації дивізії «Галичина» у 1943 р. не може бути розцінена інакше як військове співробітництво з ні-мецькою владою і відображає політичну обмеженість галицького націоналістичного консерватизму. В уявленні полі-тиків правого націоналістичного кола завдання української громадськості полягали у створенні громадсько-політич-ного центру та хоча б невеликих національних частин у німецькій армії, які б могли за сприятливих умов перетворитися на осередок української державності й українського війська. Ці настрої підтримувались рядом керівників україн-ських націоналістів потягом усієї війни.

Проте нацисти відмовлялись від співпраці з українськими радикальними націоналістами, не бажали опиратись на громадські культурні сили, які залишились на окупованій території і прагнули якось організуватися. Нацистське ке-рівництво не бажало мати справ з представниками «неарійської» нації, приреченої на виселення, винищення та оніме-чення.

За будь-яких суспільних колізій сьогодення не можна заперечити, що період німецької окупації був одним з най-трагічніших у багатовіковій історії української культури. Існування її певних закладів у цей період, у принципі мало що міняє чи додає до такого визначення. До того ж їх сприйняття й оцінка суспільною думкою були і залишаються неоднозначними.