Культурні перетворення в перші роки радянської влади.

Суттєві національно-культурні перетворення, розпочаті Центральною Радою, геть­маном Скоропадським і Дирек- торією УНР, незважаючи на орієнтацію на дещо інші цінності людського суспільства, продовжувалися і в перші роки радянської влади в Україні (1919–1920 рр.).

21 лютого 1920 р. виданий декрет «Про застосування в усіх установах української мови нарівні з великоруською», де зазначалось: «На всій території Української СРР, в усіх цивільних і військових установах повинна застосовуватись українська мова нарівні з великоруською. Ніяка перевага великоруській мові неприпустима...».

У сфері освіти радянською владою було продовжено курс на створення умов для здобуття освіти всіма верствами населення безкоштовно. Як зазначав декрет Ради народних комісарів УСРР «Про скасування плати за навчання в шко- лах» від 4 березня 1919 р.: «Плата за навчання в школах усіх типів скасовується незалежно від відомства, що в ньому вони перебувають…». Через місяць виходить новий декрет «Про перехід всіх приватних вищих шкільних закладів на державне утримання», в якому говорилось, що всі вищі заклади України, переходять на утримання держави.

З цією метою весною 1919 р. розпочалося створення єдиної трудової школи з семирічним і дев’ятирічним періода- ми навчан­ня. Проте економічні труднощі, спричинені громадянською війною, змусили Наркомос УСРР у серпні 1920 р. видати постанову «Про запровадження у життя єдиної трудової шко­ли», згідно з якою усі початкові, середні загально- освітні школи (гімназії, ліцеї, спеціальні школи, приватні, земські тощо) підпорядковувалися дер­жаві із семирічним терміном навчання. Скасування серед­ньої шкільної освіти негативно вплинуло на загальноосвітню підготов­ку молоді, бо семирічка давала лише мінімальні знання. По закінченні школи молодь могла продовжувати навчання у різних учи- лищах, техні­кумах, робфаках при вузах, а потім уже поступати в інститути. Це робило систему підготовки спеціалістів з вищою освітою складною і тривалою.

Ще навесні 1919 р. Раднарком УРСР спрямував значні кошти на вищу освіту. Він профінансував відкриття трьох сільськогосподарських, медичного, гео­логічного та деяких інших інститутів, реформував групу педучилищ у педін- ститути тощо. Проте, коли республіку було захоплено Добровольчою ар­мією Денікіна, військова адміністрація заборо- нила вивчення української мови в школах та закрила майже всі українські вищі навчальні заклади, у тому числі й Ака- демію наук. Після вигнання денікінців з України систему вищої освіти значною мірою слід було створюва­ти заново.

Однак економічна розруха не давала можливості розгорнути широку розбудову мережі нових навчальних закла­дів, як цього вимагали потреби суспільства. Тому навесні 1920 р. Раднарком УСРР вирішив для більш ефективного вико- ристання матеріально-тех­нічної бази і наукового потенціалу вищих навчальних закладів об’єднати дрібні однопро- фільні інститути в більш великі вищі навчальні заклади, але з дещо скороченим терміном навчання в них у 3–4 роки. У плані реалізації цього курсу на базі групи педучилищ, народних й держав­них університетів було створено 20 педаго- гічних та декілька інститутів гуманітарного й технічного профілю. Але рішення про ліквідацію університетів було не- виправданим, оскільки в інститутах, створених на їх основі, науковий рівень підготовки фахівців був значно нижчий універси­тетського. Тому на початку 1930-х рр. в Україні знову повернулися до університетської освіти.

Позитивні тенденції збереглися і в розвитку науки. Незважаю­чи на те що в часи громадянської війни чимало укра- їнських учених емігрувало за кордон, наукова діяльність Української академії наук (УАН) не припинилась і при мате- ріальній допомозі з боку уряду УСРР розвивалась досить успіш­но. Наприклад, у сфері природничих наук розпочалися дослідження но­вих напрямів у механіці, авіації, гідрології, хімії, біології, радіотехніці тощо.

У літературі та поезії у цей час починають активно пра­цювати фундатори української літератури радянського пері- оду  П. Ти­чина, В. Сосюра, А. Головко, М. Рильський, П. Панч, М. Куліш, О. Копиленко та ін.

Денікінська адміністрація у другій половині 1919 р. закрила більшість українських періодичних видань, а друкарні демонтувала. Тому навесні 1920 р. процес створення української періодичної преси розпочався заново. До завершення року в республіці було відновлено 370 найменувань газет і журналів, із них 180 україномовних.

Певну увагу радянський уряд приділяв розвитку мистецтва, зокре­ма театрального. Цим напрямом культурної ро- боти займався відділ мистецтва Наркомату освіти. За його підтримки було відновлено роботу багатьох театральних ко- лективів, які припинили сценічну діяль­ність під час денікінської й польської інтервенції в Україну, створено мережу нових професійних та аматорських театрів. Для підготовки акторів театрів та організаторів професійних й аматорських театрів у Києві було відкрито музично-драматичний інститут ім. В. Лисенка.

Однак поряд з позитивним внеском у розбудову театру радянським керівництвом було допущено і ряд суттєвих не- доліків. Навесні 1919 р., за наказом уряду, в структурі Всеукраїнського театрального комітету було створено підкомі- сію радянської пропаганди. Вона дістала право затвер­джувати репертуари театрів і контролювати їхню сценічну діяль- ність. У ході перевірки театрів комісія усунула від сценізації чимало п’єс українських і зарубіжних драматургів, які, на її думку, були непролетарськими й мали «буржуазно-націоналістичний» або «міщанський» характер. Такими діями ко- місія гальмувала нормальний творчий розвиток багатьох театральних колективів і театрального мистецтва взагалі.

Питанням розвитку музичного і хорового мистецтва займався Все­український музичний комітет, очолюваний ви- датним співаком Леонідом Собіновим. Під керівництвом комітету удосконалювалися навчальні програми музичних шкіл та училищ, розпочався процес створення нових музичних закладів, у тому числі консерваторій у великих містах України. Значний внесок в організацію та подальший розвиток українського музично-хорового й танцювального мис- тецтва цього часу зробили Я. Степовий, К. Стеценко, М. Леонтович, Л. Ревуцький, Г. Верьовка та інші митці.

Поступово розвивалося започатковане Центральною Радою укра­їнське кіномистецтво. Цією проблемою займався Всеукраїнський кінокомітет. Під його керівництвом було створено ряд худож­ньо-документальних кінофільмів у яких відображалися революційні події в Україні 1917–1920 рр.

Отже протягом 1917–1920 рр. державні органи влади, громадські, культурні організації здійснили вагомі перетво- рення на шляху створення національної системи освіти, ліквідації неписьменності серед дорослого населення, форму- вання української видавничої справи, театрального й образотворчого мистецтва, налагодження охорони пам’яток куль- тури тощо. На державний законодавчий рівень винесено питання створення належних умов для розвитку культури на- ціональних меншин. Підгрунтя, закладене в культурному будівництві у 1917–1920 рр. дало можливість в наступні роки підняти українську культуру на якісно новий рівень.