Культурна політика Центральної Ради.

Перша світова війна приз­вела Російську державу до глибокої суспіль- но-політичної кризи, внас­лідок якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і роз­почалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною цих перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю бороть­бу очолила Центральна Рада, яка утворилася в бе- резні 1917 р. і поста­вила за мету відновлення держави українського народу.

Важливою і невід’ємною частиною державотворчої політики Центральної Ради були питання культурно-освітнього будівництва в Україні. По­треба в такій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на той час загальний освітній рівень українського народу був дуже низьким, не­письменність серед населення становила близько 70%. У деяких ре- гіо­нах цей показник сягав навіть понад 80%. Таке станови­ще було зумовлено існуючим суспільно-політичним ладом, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у безграмотності й покорі. На це була націлена діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Процес навчання грунтувався на мовах й культурних на- дбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і по­дальший розвиток національно-куль- турних здобутків українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавчо Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, починаючи зі створення початкових шкіл, а за ними і гімназій, різних училищ і вищих навчальних закладів.

Іншим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження україномовної видавничої справи, ство- рення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва, сприяння становленню культури національних меншинам України.

Впродовж року свого існування, за досить складних соціально-економічних обставин, в умовах війни та збройного протистояння різних політичних сил Центральна Рада на культурно-освітянській ниві зробила досить багато. Зокрема, протягом літа й осені 1917 р. під її керівництвом було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій.

У освітянській роботі активну участь брали товариства «Просвіта» (понад 2 тис. осередків), за їх допомогою у міс- тах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед на­селення поширюва- лась навчальна й художня література тощо.

Будівництво нової школи поставило перед педагогічними кадрами й владними структурами завдання переглянути навчальні програми та забезпечити школи україномовною й українознавчою навчальною і художньою літературою. Вирішенням цієї проблеми займалася створена Генеральним Секретаріатом освіти комісія з написання нових підруч- ників. До неї на різних етапах діяльності входи­ли відомі вчені та педагоги України – І. Стешенко, П. Холодний, П. Су- шицький, М. Грушевський, І. Огієнко, О. Кисіль, Б. Біленький, С. Русова, А. Лещенко, І. Власенко, Д. Багалій та ін. Ни- ми були написані або укладені десятки підручників з української мови, літератури, історії, географії, етнографії, мате- матики, фізики, хімії та інших шкільних предметів.

Розгорнулося формування національної ви­щої освіти й науково-дослідної роботи. Влітку 1917 р. з ініціативи членів Центральної Ради І. Стешенка, С. Петлюри в Києві відкрився перший український вищий навчальний заклад – народ- ний університет у складі чотирьох факультетів. До весни 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР за до­помогою місцевих органів влади, «Просвіт», громадських організацій зас­нувала науково-педагогічну академію, Академію мистецтв, гео- графічний, технологічний інститути в Києві, художньо-промисловий інститут у Миргороді та Вищу економічну раду (готувала фахівців банків­ської справи, торгівлі, економістів). У новостворених і діючих вищих на­вчальних закладах українізувався навчальний процес шляхом відкриття українознавчих факультетів, кафедр, спеціалізацій, запроваджен- ня української мови у читанні лекцій й ведення практичних занять.

Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її існування було засно- вано 150 україномовних газет і журналів. Наприклад, газети «Наше життя», «Робітник», «Наша воля», «Вісті з Укра- їнської Центральної Ради», журнали «Вільна українська школа», «Просвітянин», «Волошка» та ін. Масовими тиража- ми вийшло 680 найменувань навчаль­ної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літе­ратури. Активно працювали такі видавництва, як «Криниця», «Сло­во», «Сіяч», «Вернигора», «Промінь» та ін.

Демократизація й відродження національно-культурного життя да­ли поштовх для подальшого розвитку українсь- кої художньої літерату­ри й поезії. У 1917–1918 рр. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Павла Грабовсько- го та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: Павла Тичи­ни, Олександра Олеся; публікувалися твори Володимира Винниченка та інших авто­рів. Українською перекладалися твори зарубіжних авторів. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло кілька сотень. Зокрема, брошури з працями Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Бориса Грінченка, Івана Огієнка, Сергія Єфремова, Софії Русової, Миколи Міхновського, Євгена Чикаленка, де розглядалися проблеми побудови Укра- їнської держави, її соціально-економічного й полі­тичного устрою.

З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському мас­штабі за рішенням Генерального секретаріату Цент- ральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кілько­ма філіями у великих містах України. У цих бібліотеках було зосе­реджено великі книжкові фонди, серед яких були рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені, студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями пере­творилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у різних регіонах України.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва. Цен­тральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України Микола Садовський, Лесь Курбас, Іван Мар’яненко, Па- нас Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався про­фесійний склад. По містах і селах засновувалися сотні аматорських театральних колективів.

Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистец­тва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підго­товки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Те­атральні вісті».

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов’язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український на­ціональний хор (диригент Кирило Сте- ценко). У Києві відкрились загальноук­раїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губерн- ських центрах і в ряді великих промислових міст засновано загаль­ноосвітні музичні школи.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Ра- дою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Георгія Нарбута. Тут читали лекції професори, відомі митці – Олександр Мурашко, Абрам Маневич, Михайло Бойчук, Василь Кричевський, Михайло Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих художників, які представляли різні школи та напрями у живопису.

Для збереження і примноження історичних пам’яток Центральна Рада створила комітет по охороні пам’яток ста- ровини та мистецтва. Наприкінці 1917 р. з ініціативи комітету при Академії мистецтв було засновано Українську на- ціональну картинну галерею. Її основою на момент заснування стали картини українських і зарубіжних художників XVI–XIX ст. передані з особистих колекцій і полотна, закуплені на виставках та аукціонах.

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського національного кіномистецтва. У цей час на екрані з’являється ряд художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізуються казки для дітей та створюються наукові фільми для студентів.

Невід’ємною складовою частиною культурних перетворень Цен­тральна Рада вважала і проблему проведення укра- їнізації судового та адміністративно-державного апарату. Проте цій роботі, особли­во у 1917 р., досить активний опір чинили різні проросійсько налаштовані чиновники. Незважаючи на такі труднощі, активно налагоджувалось діловод- ство українською мовою. У березні 1918 р. Центральна Рада надала україн­ській мові статусу державної.

У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні ви­дання, театри, музеї тощо. Право на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною Радою гарантувалося законодавчо.