ukr-mova-avramenko-e

Якось одного разу, загубившись у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь, Пірат щез. Пожаліли ми його, та на тому й скінчилось. Аж ось у неділю, тижнів через п’ять, якраз після обіду, коли ми сиділи всі коло хати, лузаючи насіння, дивимось — біжить Пірат, зморений, худючий. Уздрівши здалека весь наш рід і хату, він упав додолу й повз до нас кроків, може, сто на животі, перекидаючись на спину й голосно плачучи від повноти щастя.

— Це я, ваш Пірат, упізнаєте? — гавкав він крізь сльози. — О, який я щасливий, як тяжко було мені без вас!

Він так зворушив нас слізьми, що навіть батько, який нена видів одвертість почуттів, і той мало не сплакнув. Отаке буває на світі! Простий собака, а так може збентежити чоловіка.

52. Творці меду

Бджільництво відоме людині щонайменше п’ятнадцять тисяч років. Щоправда, спочатку бджіл не розводили у вуликах, а по лювали на них. Лише у вісімнадцятому столітті люди навчилися робити вулики, з яких можна було виймати стільники, не вби ваючи бджолину сім’ю.

Сім’я існує за принципом, властивим для всіх комах. Роботи в бджіл багато. Як і в мурах, у них існує фахова спеціальність. Однак якщо мураха визначається з фахом один раз на все життя, то бджоли з віком його змінюють. Це дуже цікаве явище. Перші дні життя бджілці доручають роботу прибиральниці: вона вичищає старі чарунки, потім працює годувальницею — годує робочих бджіл спочатку квітковим пилком, а потім і маточним молочком. Згодом вона приймає корм, стає будівельницею, далі — охорон цем. Найвідповідальнішу роботу, збирання нектару, виконують найстарші бджоли.

Мед — не просто згущений нектар. У бджоли він зазнає складних хімічних перетворень, збагачується органічними ки слотами, ферментами, бактерицидними речовинами. Потім бджола передає краплину іншій бджолі, яка продовжує процес. Урешті решт крапля напівфабрикату виділяється в чарунку стільника. Після цього відбувається процес згущення меду.

41

Стільки праці заради краплинки меду, яку майже неможливо побачити неозброєним оком!

53. Вірність лелек

На даху однієї німецької школи лелеки змостили гніздо. Зго дом у ньому з’явилися лелеченята. Якось маленьке пташеня ви пало з гнізда й лежало нерухомо: воно дуже забилося. Потерпі лого знайшов учитель і взяв його в хату, годував, піклувався про нього, аж доки воно видужало. Потім чоловік відніс його на лу ку. Старі лелеки знайшли своє дитя й почали годувати. Коли в малого лелеки виросли й зміцніли крила, так що він зміг літати, батьки забрали його в гніздо. Щодня, як учитель виходив на лу ку пройтися, молодий лелека прилітав до нього й ходив поруч. Це було таке диво, що люди навіть приходили дивитися, як учи тель з лелекою проходжується, а діти юрбою бігали навколо них. Птах нікого не боявся: з ним був приятель і оборонець.

Розповідають, що в Брюсселі один ткач знайшов малого лелеку, що випав із гнізда, і взяв до себе. Він панькався з ним, як із малою дитиною, бо жив собі сам один, і лелека став йому за дитину. Уже лелека виріс, а добродія свого, старого ткача, не за лишав. Вони дуже приятелювали.

54.До рідного дому

Уприблудної кішки на фермі народилися кошенята. Згодом одне з них оселилося в нашому домі. Мурка виявилася дуже жвавою. Коли на всій вулиці не залишилося, здається, жодної миші, вона взялася за пацюків. Однак цим, на жаль, кішка не об межилася. Наступним об’єктом полювань стали сусідські голу би. Породисті, дорогі, вони зникали один за одним. Хто б таке стерпів? Вирок було проголошено: вивезти шкодницю. Вико нати його зголосився скривджений сусід. Раннього весняного ранку кішку посадили в сумку — і через мить на подвір’ї зали шилася лише синя хмаринка від двигуна мотоцикла.

42

Минуло півроку. Перший сніжок притрусив примерзлу зем лю. Якось серед ночі почувся пронизливий плач. Батько, узяв ши ліхтарика, вибіг на вулицю — нікого не було, потім нахилив ся, присвітив. Зіщулившись від холоду, змучена й худа, плакала від щастя наша Мурка. Вона, здолавши сорокакілометрову від стань, витерпівши і голод, і холод, повернулася в найдорожче місце на землі — додому.

Як же змогло маленьке беззахисне створіння знайти домівку? Неймовірно. Але хіба ми, люди, пройшовши сто доріг, завершивши тисячу справ, не прагнемо до отчого порогу, до калини, що росте на розі хати?

55. Як тварини спілкуються?

Ніхто з вас, певне, і не підозрював, що тварини можуть спіл куватися. Вони контактують між собою за допомогою запахів, рухів тіла, голосу. Отже, у них є не один, а три способи розуміти один одного. Звуки можуть відтворювати не тільки звірі, птахи та комахи, а й амфібії, риби — мешканці морських глибин.

З народження кожна тварина володіє певною кількістю зву ків. За допомогою їх тварини вітаються, повідомляють про знайдену поживу, сигналізують про тривогу, гнів, переляк, задоволення. Звуки тварин дуже виразні. Змалку звірі вчаться розпізнавати безпечні й небезпечні звуки і, крім того, визнача ти, які з них належать своїм, а які — чужим. Наприклад, птахи спілкуються між собою за допомогою крил, демонструючи своє строкате пір’я, але найбільше контактують, видаючи зву ки. Підраховано, що голоси й пісні птахів мають майже чоти риста відтінків.

Більшість тварин розуміє звуки не тільки свого, а й інших ви дів. Наприклад, стрекіт сороки знають усі мешканці лісу, вовки розуміють каркання ворони, олені — гавкіт собаки. Шпак, соро ка, ворона, сойка, дрізд, снігур здатні наслідувати звуки інших тварин, а деякі птахи можуть відтворювати навіть окремі слова. Їх називають пересмішниками.

43

56. Легенда

Косуля — найменший олень. Ця граціозна тварина живе в зоні лісостепу, у мішаних і листяних лісах. Косулі доволі безза хисні: утеча — це фактично єдиний для них спосіб порятунку від хижаків. Улітку косуля має руду шерсть, а взимку змінює за барвлення на сіро руде з характерними білими плямами. З дав ніх давен відома легенда про своєрідне забарвлення цієї тва рини.

Якось маленьке дитинча косулі відбилося від матері, бігало по лісу й заблукало. Стомившись, воно прилягло під кущем, та, перелякане криком сови, знову побігло на пошуки мами. Зго дом, зголодніле й знесилене, козеня прибилося до лісникової сторожки. Побачило на призьбі горнятко з молоком, почуло запах, який нагадав йому про неньку, і не змогло піти звідси, не покуштувавши молока. Тільки но дитинча ткнулося мордочкою до горнятка, як посудина перекинулася, а з неї дрібненькими бризками розлилося молоко на його спину. Козеня побігло з пе реляку до лісу, і тут його зустріла мати, та не впізнала свого дитяти. Хотіла злизати ті білі плями, але не змогла нічого зроби ти: вони міцно вп’ялися йому в шерсть. Отак і залишилися ко сулі на все життя плямисті.

57.Віщунка погоди

Унас на сінокосі казали, що погодою щось років із півтораста завідувала ворона. Вона возсідала коло нашого куреня на висо кій сокорині й звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу ловили, бачила всіх пташок у нашому лісі, усе чула і, най головніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала набли ження дощу чи грому ще при безхмарному ясному небі.

Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила, хто чим дихає й чого хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив мисливця Тихона Бобиря застрелити її.

Іщо ви думаєте? Не встиг ще батько закрити рота, як вона знялася зі своєї сокорини й перелетіла за Десну на високий дуб.

Іхоча Тихон категорично відмовився стріляти в не дозволену

44

Божими законами птицю, вона повернулася з дуба тільки ввече рі й накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно.

Тут читач може сказати, що така ворона нетипова й що дощ міг погноїти сіно і без її каркання. Так, можливо. Однак я опи сую тільки те, що було колись на Десні…

58.Лелеки

Япригадую, з яким особливим нетерпінням чекав, коли при летять лелеки до нашого села. І була якась особлива радість зустрічі з цими птахами: вони всідалися на старій клуні і, заки нувши голову до неба, розсипалися клекотом. Разом із ними приходила весна, земля прокидалася й виповнювалася знову безліччю істот: жаби кумкали, жайворонки вимірювали піснями височінь неба, бджоли стрімко проносилися над головою, а джме лі особливо довірливо щось проказували до розцвіченої синень кої кропивки. Який багатий світ! Спориш зворушливо зеленів дрібнесенькими листочками, червонясті язички кінського щавлю ловили тепле проміння, а на оболоні, залитій водою, походжали на певній відстані один від одного, поважно переставляючи ноги, лелеки.

Мені кортіло підійти ближче й погладити їх по чорно білих перах, доторкнутися до червоного дзьоба, до лискучих шкіряних чобітків. Але це заборонено: ані торкатися, ані вилазити до гнізда, ані пускати по них із рогатки камінчики. Свята птиця, яка за кривди може помститися, кинувши на солом’яний дах жарину, діставши її з нічного неба. Лелеки повернулися з вирію, країни далекої, незнаної, яка невідомо де. Але дуже дуже далеко, за краєм землі.

59. Солов’їні співи

Тільки весна, тільки верби розпустилися — уже й тьохнуло. Десь з Африки чи, може, з Цейлону, здолавши безмірні відста ні, летять сіренькі співаки до наших міст і сіл, щоб на ціле літо

45

зробити осідок і вивести потомство. Прилітають солов’ї не всі одразу. Напровесні, надвечір, чуємо, як пробують голоси лишe поодинокі солісти. Це прилетів господар, вона з’явиться пізні ше. Як справжній лицар і глава сім’ї, він огляне свої володіння й, переконавшись, що все на місці, приготує гніздечко. Потім уже прибуває вона, пані солов’їха.

Верба з віттям — то її планета. Там панують її співи й любов. Спершу звідти долинає несміливий голосок, потім ураз заллєть ся вільно, голосисто, а далі вся балка повниться, шаліє соло в’ями. Звідусіль на всі лади змагаються, хто кого перевершить. Ось коли буде щебету, ляскання, тьохкання! Нічні поети наших левад і садів, як самовіддано віддаватимуться вони своїй твор чості! П’янітиме ніч від солов’їного шалу, п’янітиме все, не зна ючи сну, завмиратиме солодко не одна душа.

А наприкінці весни підуть вечірні концерти: то солов’їне по дружжя навчатиме співу вже своїх малих.

ЖИТТЯ — ШИРОКА НИВА

60. Спогади осіннього вечора

Повертало на обід, але здавалося, що день ще й не почи нався. Сніг, перемішаний із дощем, усе сипався й сипався із сі рого неба. У кімнаті була півтемрява. Чорнів, як ноги павука, мольберт у куточку, офорти на стінах були безколірні й тьмяні.

Тарас Шевченко підвівся з за столу й поволі підійшов до вікна. Протер дірочку в заволоженому склі, подивився на ву лицю. Ні, безнадійна річ: туман ліг над Петербургом, над остро вами. Немає просвітку: почалася довга осінь, а за нею прийде така ж мокра, слизька, довга зима.

Він ходив по кімнаті, примруживши очі, ходив і думав. Думав про те, як саме в час пізньої тут і ранньої ще на півдні осені чудо во над Дніпром. Лист опадає з дерев у гаях — червоний, жовтий, золотий. Одірветься один листок із гілочки й попливе, попливе, як човник, у сухому й пахучому осінньому повітрі. Другий листок

46

одірветься — пливе навздогін за першим. Так і линуть вони над Дніпром, що змінив уже трохи свій колір, бо напився перших осінніх дощів.

— Гай гай! — зашепотів Шевченко. — Наче близько, а така да лина.

61. Баламути

Три разки жовтуватих від часу намистин, загорнуті в руду панчоху, перейшли мені в спадок від бабусі. У нас, на півдні Вінниччини, таке намисто називали баламутами — перекручене від перламутр. Бабуся в ньому виходила заміж, а до неї — її ма ма. Тримала баламути у великій скрині на самому дні, під горою домотканих скатертин, рушників і сорочок. Діставала дуже рід ко, але коли це ставалося, завжди пускалася в спомини. Розпо відала, що до неї часто приходили дівчата брати баламути на своє весілля. Тоді особливих статків не було, тому такі позички були звичні.

Намисто свідчило про статус його власниці: чим більше раз ків на шиї, тим багатшого вона роду. Найдорожчим було черво не із середземноморських натуральних коралів. Одна низка могла коштувати як добра корова. Найдешевшими були па цьорки — з дрібних скляних або дерев’яних намистин. Баламу ти йшли десь посередині між коралями та пацьорками.

Бабуся казала, що розділить баламути й дасть по одному раз ку в сім’ю кожного з трьох синів — дочок у неї не було. А недав но потай віддала все мені. Може, тому, що я найбільше любила слухати про її молодість?

62. Чумацький Шлях

Давньогрецький міф оповідає, що колись чудодійне молоко богині Гери розлилося по небу. Отак і виник Молочний Шлях.

З давніх давен українці вирізняли це сузір’я з поміж інших небесних тіл. Можливо, через те воно було завжди важливим орієнтиром, який уночі показував напрям на південь. Отож

47

серед його народних назв найпоширенішою є Чумацький Шлях. Найкраще це сузір’я видно восени. У цю пору воно перетинає небосхил із південного заходу на північний схід. Приблизно в цьому ж напрямі наприкінці літа чумаки поверталися з Криму, а зірки слугували їм дороговказом.

Легенда розповідає про те, що Чумацький Шлях — то сіль, яку розсипали чумаки зі своїх возів, і вона, ставши світлою не бесною смугою, освітлювала їм дорогу.

Проте людська фантазія не обмежувалася цим поясненням. На Наддніпрянщині переказували, що Чумацьким Шляхом можна без перешкод дійти аж до Єрусалима. В іншому варіанті — це дорога, одна половина якої веде праведні душі в рай, а інша — душі грішників у пекло. Ще вірили в те, що як настане кінець світу, то на землі має народитися стільки людей, скільки зірок у Чумацькому Шляху.

63. Штокалові абрикоси

Ніхто з нас не куштував абрикосів, бо ні в кого в селі вони не ростуть, тільки в Штокала на горі, біля провалля. Старий Што кало стереже їх удень і вночі.

Щодня, ідучи в училище, ми дивимося на абрикоси такими очима, що дід кам’яніє посеред садка — довгий, сухий, сивий — і свариться на нас пальцем. Тоді ми спускаємося з крутої гори й починаємо чекати темряви. Сонце вже ховається за вітряк над проваллям. Угорі щось наче протупало й зникло. Потім звідти покотилася грудка, упала в багаття — і з нього шугнули іскри. Ми посхоплювалися на ноги й задерли голови.

—Не бійтеся, це я, — сказав хтось. До наших ніг потекла дріб на глина, а слідом за нею з’їхав Штокало. Він тримав біля грудей кепку з абрикосами...

—Нате, їжте та йдіть уже додому, бо мені спати хочеться, — промовив дід, засміявся й перший узяв із кепки абрикоси.

Ми несміло потяглися руками до кепки. Ні, зразу не добереш того невиданого смаку! Як мед? Куди там тому медові! Сонцем пахнуть, хоч і холодні. А ми думали, що вони гарячі.

48

64. У Романовім садку

Коли в Романовім садку починає щось дозрівати, тоді ми по чуваємо найбільшу спрагу, частіше навідуємося до колодязя, просто якоюсь силою тягне туди нашу ватагу. Відомо, що забо ронений плід — найсолодший.

Тайновидець, він одразу ж розгадує наші думки. Підходить до дерева й довго розшукує між гіллям обернену до сонця гіл ку, кладе руку на неї й легесенько струшує. Гупнуло на землю. Перше гупнуло глухо й лежить, і важко очі від нього відвести. Це і є найулюбленіша в наших краях груша скороспілка! Жовта, мов диня, від удару аж тріснула, соком медом іскрис тим так і бризнуло з неї, на те іскріння одразу й бджола прилетіла. А тим часом гупнуло ще й ще. Ніхто з нас не сміє підійти й узяти. Лежать груші тут, там, ждуть, а в кожного з нас серце як не вискочить. Господар, нахилившись, сам бере, дає тобі, дає йому, нікого не забуде.

— Покуштуйте, хлопці, щоб не так надалі кортіло.

Ще вистачає нам повагом відійти від колодязя, а потім, не змовляючись, разом пускаємося щодуху, беззвучно сміючись на льоту.

Оце розговілись — і годі.

65. Мелодія, народжена серцем

Мелодія, як тихий шелест листя, як ледь чутне зітхання лісу, здавалося, виникла десь у таємничій гущавині прадавнього бору. Ніби легенький вітерець, зродившись на порозі нового сонячного дня, пробіг по вершечках дерев, і вони озвалися враз тихо тихо й ніжно. Кришталево чисті звуки владно заполоню ють душу, стискають серце солодким щемом і радістю.

Звуки наростають, голоснішають. Тепер уже лунає величний гімн природі й сонцю — творцю всього живого на землі. Могутні крила розпростуються для лету, їх не спинить ніяка сила у світі. І мелодія виривається на волю, шириться, росте, виповнює собою все довкола.

49

Це грає скрипаль віртуоз, який дає концерт у містечку. Василько сидить поряд із батьком, притихлий, непорушний.

Кожен нерв його тіла напружений, кулаки міцно стиснуті на бильцях крісла. Якісь невиразні, але напрочуд прекрасні карти ни зринають перед ним. Усе, що переповнює його душу, важко передати словами.

— Дякую, тату, що привезли мене сюди, — шепоче він, шука ючи батькову руку.

Уже згодом, через багато років, Василь любив згадувати про той концерт, про зустріч, яка перевернула його життя.

66. Українська гостинність

Хліб і сіль на столі, прикриті рушником, віддавна вважалися першою ознакою гостинності. Коли до хати заходив гість, хай і непроханий, його приймали дуже чемно, запрошували сідати, частували, розмовляли. У спогадах про Богдана Хмельницького читаємо: «Хмельницький похвалив шляхтичів за мужність і не хотів розпочинати серйозної розмови, поки вони не пообіда ють». Народна мудрість із правіків промовляє: «Гість у дім — радість у нім».

За особливу честь було приймати гостей на Різдво, Велик день, Трійцю, на храмові свята. Мотив зустрічі гостей надзви чайно популярний у різдвяних колядках. Крім колядників, до господаря приходять Господь, Божа Мати, святі й ангели. Обов’язкове пригощання колядників було вірною запорукою подальших успіхів господарів. Навіть найбідніші сім’ї прагнули приготувати до цих днів більше смачних і небуденних страв. Найпочесніших гостей садовили на покуті, хоча в повсякденній трапезі це місце належало старшому в родині. За застіллям не одмінно звучали гучні розмови, співи й сміх.

Основою ритуалу гостинності завжди була спільна урочиста трапеза. Це перевірений віками звичай запросити гостя до своєї оселі, заприязнитися.

50