Іі.Ііі. Формування території. Назви та самоназви української території

Формування української етногенетичної ніші означало освоєння етнічної території і заселення її. Першу назву – скіфський квадрат нашим землям дав батько історії Геродот. Візуально знайомі нам обриси кордонів України встановилися лише в нашому столітті. Роль своєрідного центру тяжіння відігравав Дніпро. Перша згадка про територію, яка ототожнювалася з чимось цілим, міститься у трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного “Про управління імперією” (10 ст.), в якому згадується Зовнішня Русь (терени між Новгородом і Смоленськом) і Внутрішня Русь (Київська, Чернігівська та Пере­яславська землі). Пізніше у 11— на початку 12 ст. у “Повісті времен­них літ” в поняття Русь вкладається увесь східнослов'янський ареал. Завершеної чіткості простір власне України набув лише у 17 ст. і ототожнювався з Київщиною, Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. В уявленні людей козацької доби західні українські землі спиралися на р. Сян і пониззя Західного Бугу, пів­нічні — р. Прип'ять, північно-східні — Новгород-Сіверщину, східні — Полтавщину, південні — Уманщину та Брацлавщину.

Цікаво, що на західноєвропейських географічних картах 16 ст. було зафіксовано назви “Ucraina”, “Ukraine”, “Ukraina”, саме такою картою у 1572 р. користувався Генріх Анжуйський. На пізні­ших картах Гійома де Боплана, який протягом 1630—1647 рр. працював фортифікатором в українських землях, — автора книги “Опис України” ми зустрічаємо позначки земель Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини і Карпатського Покуття як “Ukraina”, Галичину як “Russia”(Русь), а російські землі — “Moskowia”. Сучасні історики, зокрема Н.Яковенко пропонує уявити собі географічний простір життя української спільноти як гігантський чотирикутник, що на заході обмежується р. Сян та р. Західний Буг, на півночі — р. Прип'ять та р. Десна, на сході — р. Сіверський Донець, а на півдні — Причор­номорським степом. Відтак, можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Україна стихійно синтезувала на власній території Схід і Захід, Північ і Південь. Через Україну проходило декілька кордонів: біологічний — між степом і лісом, гідрографічний — між басейнами Чорного і Балтійського морів, соціально-економічний — між кочовиками І осілими землеробами, етноконфесійний — між слов'янами-християнами і тюрками-язичниками (згодом мусульма­нами) та етнокультурний — між цивілізаціями Європи і Азії.

Тепер щодо етнонімів. Термін “Руська земля” вперше згадується у 852 р. і вживається у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я і розширеному — з охопленням усіх територій, які спершу підпоряд­ковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. У першій половині 14 ст. вперше почав вживатися термін “Micra Rosia” — Мала Росія та “Megale Rosia” - Велика Росія. При цьому “Мала Росія” означала первинну територію, а “Велика” — її новоутворені частини.

Поняття “Україна” також вживалося у двох значеннях: конкретному — географічному — Подніпров'я і розширеному — як синонім всього українського простору. Перша письмова згадка про Україну з'явилася у Київському літописі за Іпатіївським списком у 1187 р. Згадуючи про смерть переяславського князя, літописець стверджував, що “о нем вся Україна много стогнала”. Що до етимології етноніма Україна, то існує декілька версій, серед яких, на наш погляд, особливо переконлива гіпотеза українського дослідника С.Шелухіна, який вважає, що після того, як молодші князі економічно і політичне зміцніли, їх вже не влаштовували “уділи”, якими їх наділяв старший київський князь, вони були спроможні землю собі відрізати — украяти, стільки, скільки могли утримати власноруч. Звідси і термін — україна, тобто частина чогось цілого (порівняйте: кроїти з тканини, окраєць хліба тощо).

По різному склалася доля праукраїнських племен після розпаду антського державного об'єднання, але це вже матеріал наступної лекції.