VI. Сталінські репресії в Україні.

Перш за все необхідно з'ясувати, що ми будемо розуміти під поняттям “сталінізм”. У філософському широкому розумінні — це тоталітарний різновид соціалізму, у буденному розумінні — синонім особистого диктаторства і тиранії. Й.Сталін як політичний керівник, культ його особи, нарешті, сталінізм з його адміністративно-командною системою — все це не просто продукт конкретно-історичного розвитку, а результат дії фундаментальних факторів. Розглянувши сукупність цих факторів, ми зможемо дати не лише об'єктивні, а й адекватні масштабам трагедії, що її пережило наше суспільство, пояснення причин виникнення сталінізму.

Слід особливо підкреслити: у формуванні й культу особи, й сталінізму спостерігається певна закономірність. У 1927 р. Сталін вийшов переможцем у затяжній боротьбі за владу, що точилася між партійними вождями після смерті В.Леніна. Йому вдалося позбутися суперників і стати абсолютним лідером партії. Саме при Сталіні партія змогла поширити владу на всі сторони життя суспільства, почала формуватися адміністративно-командна система управління. Відкрита критика Сталіна ставала дедалі неможливою, оскільки могутнє ЧК (Надзвичайна комісія) послідовно ліквідовувала реальну опозицію.

Провідниками сталінізму в Україні були В.Молотов, Л.Каганович, С.Косіор, які зробили чималий внесок у формування сталінської системи керівництва. У березні 1929 р. відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на закритому засіданні якого виступив Л.Каганович з доповіддю “Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій”. В ній підкреслювалось, що “у зв'язку з посиленням активності ворожих інтелігентських груп, а також органі­заційно оформлених окремих угрупувань у місті і селі (монархічні елементи, сіоністи, українські націоналістичні контрреволюційні елементи) необхідно посилити з ними боротьбу, здійснюючи при цьому необхідні арешти...”.

Одним із перших інспірованих судових процесів стала справа “Спілки визволення України” (СВУ). По цій справі у 1929-1930 рр. “про­ходило” 45 провідних вчених, письменників, зокрема, С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Слабченко. Організації приписувалася мета: за допомогою іноземних держав, емігрантсь­ких сил підбурювати селянство проти колективізації, на вбивство Сталіна та відокремлення України від Радянського Союзу. Проте, СВУ, як організації, ніколи не існувало, мова може йти лише про інтелектуальну опозицію.

Друга справа — справа т. зв. “Українського національного центру” (УНЦ) та його частину — “Українську військову організацію”. За цією справою було засуджено 50 людей — 21 — розстріляно, більшість померла у таборах, їх звинувачували у підготовці збройного повстання проти радянської влади.

Серйозних переслідувань зазнала Академія наук. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, а його самого вислали до Росії, де він і помер у 1934 р. Автор багатьох книг з історії Украї­ни акад. Д.Яворський був звинувачений у дрібнобуржуазному націоналізмі та позбавлений звання академіка, перебував на Соловках, а у 1937 р. розстріляний.

За деякими підрахунками у 1937-1938 рр. з 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців ліквідовано 62. Тотальний характер винищення національної культурної еліти дає підставу назвати добу 20—30-х років “розстріляним відродженням”.