V. Столипінська аграрна реформа на Україні.

Вона мала на меті прискорити розвиток сільського господарства та створити на селі міцний прошарок заможних селян, які б були опозицією соціалістичним ідеям.

Реформа складалася із трьох частин: примусове зруйнування общини, насадження хуторів та відрубів; фінансова підтримка селян через Селянський земельний банк (створений у 1883 р., перше відділення мав у Полтавській губернії); переселення селян на східні окраїни.

Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав у “общині”, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг покинути общини, не міг продати землю, якою користувався, тому що вона належала общині. Общинне існу­вання не давало можливості застосовувати ліпші засоби виробництва, впроваджувати кращі сівозміни, користуватися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами тощо. Ще гірші наслідки спричинила община для України, де населення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Саме тому в Україні аграрна реформа мала найбільший успіх, і число селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили зем­лю в індивідуальну власність, було найбільшим (наприклад, на Правобережжі — понад 50%). Проте аграрна реформа викликала вороже ставлення як з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників, так і з боку соціалістів різних напрямів, які розуміли, що реформа ліквідує сільський пролетаріат. В Україні лише поодинокі землевласники поставилися до реформи прихильно — Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Журавський.

Столипінська аграрна реформа відкрила можливості переселення селян на вільні землі поза Уралом. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії, правда, багато хто з них, розорившись, повернувся назад, не знайшовши відповідних умов для життя.

Разом з тим, треба зазначити, що ця реформа дала відчутний поштовх розвитку сільського господарства та аграрного капіталізму, прискорився агротехнічний прогрес — раціональне використання землі, перехід від трипілля до багатопільної системи, спеціалізація Правобережжя, Лівобережжя та Півдня. Реформа вплинула на розвиток фермерських господарств, проте мала негативні наслідки У соціальному плані.

VI. Українська політична думка у XIX - на початку XX ст.

VI. I Відродження національної свідомості.

У XIX столітті в Україні, як і по всій Європі спостерігався різнома­нітний, захоплюючий і широкий розквіт нових ідей. Але найбільш важливою концепцією, що її висунуто в цей час, була концепція національної свідомості, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які ми вирішуємо сьогодні.

Українське національне відродження мало свої витоки з одного боку в історичній традиції, а з другого — в пробудженні усвідомлення своєї народності. Як свідчать українські історичні джерела, націо­нальне відродження почалося в кінці XVIII століття як антитеза тяжкому політичному й соціально-економічному становищу та занепа­ду культури, в якому опинився в той час український народ. Колишня козацька старшина, доводячи свої права на “російське” дворянство, звертається до царя з петиціями, підкріплюючи свої претензії істо­ричними доказами. На ґрунті станових дворянських інтересів виникає цілий рух, який спирається на історичні традиції й усі свої домагання будує на історично-правних доказах. Боротьба за визнання прав на дворянство за нащадками всіх категорій козацької старшини затягла­ся на декілька десятиліть, але свій внесок у справу відновлення українських історичних традицій зробила. Вона привернула інтерес до рідної історії й привела до дослідження цієї історії. В процесі становлення українознавства як науки можна виокремити три етапи: збирання історичних документів, фольклору, старожитностей; відрод­ження національної мови, активне впровадження її в літературу, освіту, театр; створення політичних організацій, одним із завдань яких була пропаганда національної незалежності.

У 1798 р. в Петербурзі з'являються одночасно дві книжки. Одна — “Записки о Малороссіи” — маленька енциклопедія відомо­стей про Україну, написана Яковом Маркевичем, що відкрила собою низку видань, присвячених українській історії та етнографії. Друга — “Енеїда” Івана Котляревського, яка дала початок новій українській літературі. Над вивченням української історії працювали Дмитро Бантиш-Каменський, Олекса Мартос, Василь Полетика, Максим Берлінський та ін. Вони поклали початок науковому дослідженню української старовини й популяризували знання рідної минувшини cеред широких кіл українського громадянства. Нова українська література, в тісному зв'язку з історичними та етнографічними студіями, відкрила освіченому громадянству зовсім новий світ українського життя. Відтепер поняття “нація” включало весь народ (а не лише горішні кола суспільства), а поняття “батьківщина” охопило всі землі, населені цим народом.

Окремо необхідно зупинитися на “Історії Русів”, яка з'явилася Наприкінці XVIII- на початку XIX ст. і поширювалася у рукописних "Записках». Лише в 1846 р. вперше була надрукована, її можливими авторами вчені вважають Григорія і Василя Полетиків, Григорія Кониського та ін. “Вічною книгою незалежності українського народу”, назвав її М.Костомаров. Важко відшукати в історії твір, який мав би такий величезний вплив на цілі покоління українського громадянства. “Історія Русів” є по суті політичним трактатом, в якому автор, оперуючи фактами, приводить власну концепцію історії України, пов'язуючи початок етногенезу українського народу із сарматськими племенами і доводячи, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі. Цей твір пробуджував глибокі патріотичні почуття, гордість за-своїх предків — шляхетних гетьманів, славних козацьких ватажків. Незважаючи на значні фактологічні неточності, національно-визвольна спрямованість зумовила широку популярність “Історії Русів”, яка започаткувала пробудження ідеї національної самобутності українського народу за допомогою наукового й полемічного методів.