1.2. Глибокий інтеліктуалізм філософського осмислення загальнолюдських проблем у віршах "Стою на землі", "Хлібові", "Говорили-балакали дві верби за селом"

Борис Олійник належить, на нашу думку, до найголовніших, найважливіших українських митців другої половини ХХ – початку ХХІ ст., який своїми духовними, творчими й інтелектуальними струменями суттєво увиразнює гуманістичні джерела нинішньої доби.

Ярослав Голобородько у статті “Речник духотворного слова, “аналізуючи суть творчої спадщини поета, справедливо акцентує: “Основний спектр поетичних мотивів Бориса Олійника обертається навколо феномену людини, й цілком закономірно, що мотиви “людина та її покликання”, “високе й земне у людині”, “людське начало й гідність”, “людина та її честь” об’єднують і виструнчують твори поета різних історико-духовних періодів” [3, с. 307].

Без сумніву, вся лірика Б. Олійника пройнята пафосом людинолюбних і людинознавчих начал. Спираючись на це твердження, з’ясуємо, як воно реалізується в другому розділі книги “Пісня про матір”, який має назву “ Освідчення”.

Ця частина книги представлена 35 віршами, в яких автор намагається визначити місце людини не лише на рідній землі, а й у цілому світі ( “Мій борг”, Не озивайте”, “Освідчення”), осмислює і проповідує вічні загальнолюдські цінності: чесність, добро, відповідальність перед людством, дотримання батьківських заповітів (“Літа вже не мчать”, “Ти гукай, не гукай “Коли повернуся”, “Ти зброєю світ…”). Тут же спостерігаються твори, в яких Б.Олійник по-філософськи осягає подвиг як вирішальний вчинок життя ( “Останній”, “Афганцеві”), інтерпретує події, реалії та явища навколишньої дійсності, зокрема місце національної еліти для розбудови сучасної української держави (“Гуляє панство”, “Довго гризли”, “Розмова з учителем” та інші). В окремих поезіях простежується думка, що Україна – рівноправна європейська країна, яка має свою історію, культуру, гідні того, щоб їх цінувала світова спільнота (“Нічний візит”, “Європі”), певне місце в розділі займає поема “Таємна вечеря”.

Отже, можна з впевненістю стверджувати, що В.Бурбан мав рацію, говорячи, що “… у часі й просторі орбіти поетичної планети Бориса Олійника пролягають через макрокосм апокаліпсичних катаклізмів ХХ і нинішнього століть, які вибилися із логічних закономірностей історичного розвитку. У двох світах живе душа поет – у світі мрії, фантазії, замилування і у світі тверезого, холодного та об’єктивного аналізу.

На портрет Бориса Олійника лягають одсвіти його незвичної, як для поета, політичної діяльності. З цього приводу йому адресується чимало дошкульних інвектив, особливо з боку тих, хто сам ще зовсім недавно чіпляв до кожної збірочки «ура-партійного паровозика». Своє політичне кредо Б. Олійник окреслює чітко і недвозначно: «Маючи досить досвіду в політичних баталіях, я міг би вельми вправно поміняти свої світоглядні позиції на догоду кон’юнктурі і таким чином убезпечити себе від наскоків розмаїтих опонентів і, зрештою, мати неабиякий зиск, моральний та й матеріальний. Дякувати Богові, я не скористався жодною з цих можливостей: не переступив друзів і недругів, не ухилився од громадського обов’язку, не витер чоботи об знамена, під якими наші прадіди, діди та батьки захистили нас від коричневої чуми» [3, с. 308].

Якщо вже говорити відверто, Борис Олійник - надто своєрідний комуніст. Попередня влада побоювалася його, зараховуючи бунтівливого поета мало не до «внутрішніх дисидентів» за явний націонал-комунізм («Я тим уже боржник, що українець зроду»). Не беремося судити, які міркування мають щодо Бориса Олійника, вічного єресіарха, нинішні комуністи… Слава Богу, що за будь-якої політичної погоди він залишався Поетом. Його поезія «б’є» далі усіляких раціональних, помисливих, дистильовано логічних перекладів ідеологічних установок.

Феномен Б.Олійника полягає в тому, що в нього соціальне - поетичне, а поетичне - соціальне. Навіть найбільш ораторська його поезія багата на ліризм, пісенність. Віддавши належне «бронзі декларацій» і «барабанам пафосу», Борис Олійник витворив свою багатобарвну й сповнену живого життя поетичну планету з її сяйливою й мінливою ноосферою високих почуттів, райдугою соковитих художніх фарб. У нього немає нічого картинно-робленого - тієї фальшивої романтики, яка притаманна характерам поверховим, легковірним і легковажним. Поет, певна річ, не поет, коли він не заплатив данину звичайним людським слабкостям і «серця заблудам палким» (О.Пушкін у перекладі М.Рильського). І цим він імпонує читачам, які вважають його «своїм».

Американський поет, критик і драматург Томас Стірнс Еліот, нобелівський лауреат, стверджував: «…по-справжньому важливо, щоб у поета була гідна його невелика аудиторія сучасників. Завжди повинен існувати невеликий авангард - люди, які розуміють поезію, незалежні від своєї епохи і в чомусь її випереджаючі, здатні швидко засвоювати нове» [3, с. 309].

От біда тільки, що поезія, розрахована на невеликий авангард, разом із тим авангардом і вмирає. Поетичне ж слово Б.Олійника знаходить дорогу до кожного серця, йому, цьому слову, не вдається пробити, хіба що, пласкі лоби «сучасних українців».

Понад 40 книг віршів, есе, статей становить творчий доробок поета, публіциста, критика, кіносценариста, знаного громадського діяча (до речі, одного з небагатьох народних депутатів, чия поява на трибуні змушує затихнути розколиханий колгоспнозборівський парламентський зал). У книзі «Стою на землі» (упорядкування Тетяни Майданович) доладно зібрані твори Б.Олійника, починаючи з перших його збірок і до поезій останніх років, що були надруковані в різних часописах. В ошатному 700-сторінковому фоліанті - цілий ліро-епічний материк одного з головних поетів сучасності.

Чого ми варті в цьому світі грішнім?

Чому це в нас — побила б його тля! -

Усе якесь покручене й недійшле,

Немов у Бога вкрали ми теля?

(«Зустріч з Архістратигом»)

І в іншому вірші, «Прокинсь, нарешті…» (присвята О. Сизоненку):

Народе із трипільських запорогів,

Древніших за святий Єрусалим, -

Та скільки ж можна на чужих пророків

Молитися, не вірячи своїм?!

Ця тема, може, найболючіша у філософській поезії Б.Олійника, який свято сповідує Шевченків заповіт: «В своїй хаті - своя правда». Бо й справді: б’ємо чолом Європі, хоч «ми тоді вже побілили хату», як та «іще не вийшла із печер». Атипова Україна, де ми скоро «балакатимем… через тлумачів», так забилася об брук «цивілізації», що от-от стане викиднем історії.

І небагато знайдеться письменників, які б стільки зробили для відродження національної ідеї, українського патріотизму, як Борис Олійник. Він разом з Олесем Гончаром стояв біля витоків Міжнародного Шевченківського свята, яке спочатку мало статус всесоюзного. Щоб його «пробити», треба було мати і мужність, і великий хист дипломата, аби обійти партійні «запороги». Як згадує у приватному літописі Міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій» поет і молодший Олійників побратим Михайло Шевченко, саме Борис Ілліч, будучи головою Комісії з проведення свята, разом із головою Спілки письменників України Юрієм Мушкетиком подвигли тодішній уряд прийняти постанову: щороку проводити Міжнародне Шевченківське свято в іншій області. В цьому був закладений великий смисл: щоразу одна з областей, як правило, найбільш зрусифікована, приймала гостей і устами найвищих мужів змушена була на загал говорити не тільки українською мовою, а ще й з позицій Шевченка. Так уперше заговорили українською Запоріжжя, Харків, Луганськ, а нинішнього року - вже і Севастополь…

Зрештою, можна сказати і так: українською заговорила й Україна, коли 28 жовтня 1989 р. було прийнято закон «Про мови в Українській РСР», одним із ініціаторів якого був Борис Олійник. Закон цей, звичайно, застарів. Це так, але й він не виконується. Бо ніяк не позбудемося одвічної нашої біди - витлумленого в українстві почуття гордості за свою мову - другу за ареалом поширення серед слов’янських і чотирнадцяту серед світових, одну з найдосконаліших за мелодикою, семантико-морфологічними ознаками. Цією мовою витворений найбагатший у світі фольклор, одних лише пісень - кількасот тисяч. На захист української мови має стати наш парламент, на часі - міжпартійна асамблея з мовних питань. І так хотілося б, щоб Борис Ілліч, «використовуючи службове становище», заставив комуністів виконати давню, ще 1919 року, партійну резолюцію, писану, кажуть, самим В.Леніним:

«Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. п.) протягом століть придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури… Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіяти спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнути, навпаки, перетворити українську мову на знаряддя комуністичної освіти трудових мас» [39, с. 10].

Окрема іпостась - націєтворча діяльність Б.Олійника як голови правління Українського фонду культури (з 1987 р.), його блискучі публіцистичні виступи на теми мови, духовності народу, екології, Чорнобиля (одним із перших побував у зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України), на захист сербів і чорногорців. Його голос вперше прозвучав з найвищих радянських трибун, розкриваючи трагедію голодомору 1932-1933 років.

Як бачимо, у часі і просторі орбіти поетичної планети Бориса Олійника пролягають через макрокосм апокаліпсичних катаклізмів ХХ і нинішнього століть, які вибилися із логічних закономірностей історичного розвитку. У двох світах живе душа поета - у світі мрії, фантазії, зачарування і в світі тверезого, холодного і об’єктивного аналізу. Така роздвоєність дуже згубна для поезії, але, слава Богу, поетичний ген Бориса Олійника не зазнав руйнівних мутацій. Може, тому, що його поезія просякнута «топографічним відчуттям» - він обожнює свою полтавську Зачепилівку, село, назване в дусі народного гумору (так і уявляється козак-нетяга, який де тільки блукав, а тут, у цьому селі, таки зачепився за якусь прегарну молодицю). Він обожнює батька-матір, українське слово («Бо тільки Слово береже в основі Безсмертя української душі»), великого Тараса («Ти в моєму серці, Україно, Думою Тараса гомониш»).

Клімат поетичної планети Бориса Олійника не міняється, їй не загрожує наступ ерозії духу і пустелі брехні. Його слову, філософічному і сповідальному, властиві і м’який ліризм, й іскристий гумор. Не обходиться й без ущипливої іронії та пронизливого сарказму, особливо коли йдеться про тих, кого поет називає «одноклітинними». Його поетичний дух - швидше раблеанський, ніж байронівський, хоч, як і кожному справжньому поетові, не чуже йому почуття нестерпної самотності («Заболю, затужу, заридаю…в собі закурличу, А про очі людські засміюсь, надломивши печаль»). А оскільки найкращий спосіб усамітнення - бути на людях, то й пішов до парламенту…

Не вигарцьовуючи на одрі конаючого соцреалізму, він узяв від Довженка, Тичини, Малишка й Олеся Гончара сонячний оптимізм, пристрасть до життя, світлий романтизм. Бо й «родивсь безнадійним романтиком - Дон Кіхот у масштабі села…»[19, с. 128].

Він вірить у високу місію художника у справі перебудови світу і не вірить у безперспективність громадянської позиції поета. Добутий з народного серця благородний метал віри, надії і любові з особливою силою видзвонює у поетичних творах Б.Олійника останнього періоду. Йдеться, зокрема, про полемічно гостру й політично пристрасну поему «Трубить Трубіж», про яку чомусь мовчать наші доморощені «апологети писаризму» (М. Хвильовий) та зоїли-критики. «А тим часом, - пише вже згадуваний вище Михайло Шевченко, - це перший масштабний поетичний твір у нашій літературі, де автор, проглядаючи глибоку історію, беручи уроки ще з татарської навали, в філософських параметрах осмислив національні, соціальні й духовні зрушення в Україні на зорі третього тисячоліття. Осмислив як вірний син її, як учасник цих подій, як людина, що в сумнівах своїх все-таки бачить «куди вона крутиться».

Серед численних сатиричних «замальовок з натури» наведемо хоча б оцю:

Заїжджай до нас, вали

З негодящим крамом:

Ви не все ще продали,

Ми - не все докрали!

Ви нам - «Коку» із часів

«Бурі у пустелі».

Ми вам в шальку терезів -

Юнок до постелі.

Ви нам - прілий аспірин

Та інтим для злуки.

Ми вам щедро на замін -

Докторів науки.

Ви нам - сірий сурогат,

Допотопну каву.

Ми вам рідних немовлят

Здаємо, немов телят.

Заодне - й державу.

І на всю цю гидь і слизь

Вже нема загати.

Одне слово, брате:

Хай живе капіталізм

В українській хаті!

Тут одразу можна було б кинутись у дискусію: куди хилить Борис Олійник, яку комуняцьку ідею проповідує, затуляючи нам вікно в Європу? Борис Олійник таки має свої політичні орієнтири. А ми? І які?

…Поет - камертон нації. Йому не обов’язково видзвонювати в унісон з більшістю чи меншістю. Давайте ж будемо дослухатися до кожного тривожного і щирого голосу!