Чарівник поетичного слова

У середовищі письменників ніхто не знав стільки пісень, як Малишко, і ніхто не міг співати їх так гарно, як він. А символічний образ матері пронизував усю Малишкову поезію:

Де б не був я, у якім краю,

Я тебе, як мати, пізнаю

Дня твого краплина — то мої літа,

Моя Вітчизно, рідна, золота.

Широко відомий «Рушничок» поет написав разом з П. Майбородою для кінофільму «Літа молодії». Створювалися одночасно і мелодія, і слова. В уяві поета з’являлась рідна мати, її портрет:

І твоя незрадлива ласкава материнська усмішка,

І засмучені очі хороші блакитні твої.

Вона вірить у щасливу долю свого сина, тому дарує вишитий нею рушник, що символізує життєву дорогу людини і материнське благословення. Ця пісня облетіла весь СРСР, Індію, США. Вона краяла серця українцям, які живуть далеко від своєї Батьківщини, нагадувала, чиї вони діти. Кожен, хто співав цю пісню, згадував свою рідну матір. Слова і мелодія пісні проникають у саме серце.

Як же творив свої пісні-вірші Малишко? Інколи, слухаючи імпровізовану мелодію композитора на роялі, починав добирати слова. Так виникла пісня «Ми підем, де трави похилі», що вперше прозвучала в фільмі «Долина синіх скель». Прославив Малишко і працю скромної сільської вчительки:

Вчителько моя, зоре світова,

Звідки виглядати,

Де тебе знайти?

На столі лежать зошитки малі,

Дітвора щебече золота.

І летять, летять в небі журавлі,

Дзвоник ніби кличе молоді літа.

Кілька пісень присвятив поет чудовій нашій столиці — Києву. Піснею «Білі каштани» він прославив знамениті київські каштани:

Білі каштани —

Щастя моє.

Київські ночі,

Зустріч в саду —

В серці куди не піду.

З великою любов’ю і ліризмом оспівав Малишко наш чудовий Київ у пору цвітіння каштанів і прекрасних весняних, солов’їних ночей у «Київському вальсі»:

Ночі солов’їні, ночі весняні,

Далі подніпровські наснились мені.

Знову цвітуть каштани,

Хвиля дніпровська б’є.

Молодість мила, ти щастя моє.

А вірш «Чому, сказати, й сам не знаю» живе в народі як пісня під назвою «Стежина». Всього шістнадцять рядків, але яку широку гаму почуттів розкривають. Можна уявити тяжко хворого поета, бо вірш, написаний за вісім днів до його смерті, роздуми над власним життям. Кожна людина повинна вибрати собі стежину й пройти нею гідно:

На вечоровім виднокрузі,

Де обрій землю обніма,

Нема кінця їй в темній лузі,

Та й повороту теж: нема.

Кожне речення, кожна строфа спонукають до роздумів і людину похилого віку, і юнака чи дівчину. Ця стежина в люди — одна. її треба прожити так, щоб, озирнувшись потім, не соромно було за пройдений шлях. Молодь вона примушує замислитися над своїм власним життям:

Чому сказати, й сам не знаю,

Живе у серці стільки літ

Ота стежина в нашім краю

Одним одна біля воріт.

У кожної людини є своя стежина, яка проходить через її серце і кує її долю. Задушевна мелодія (музика П, Майбороди) допомагає ще глибше розкрити ідейну суть вірша. До глибоких роздумів спонукає нас цей дуже просто і майстерно скомпонований вірш. Людське життя, як ота стежина, безперервне. Життєва дорога не повертається назад, але й не зникає безслідно.

Спів Андрія Малишка колись брав за серце його друзів: поетів, композиторів. Його вірші-пісні тривожать душу багатьох людей, тому його пісенна творчість буде жити доти, поки живе Україна й український народ.

Сочинение на тему: Песня о рушнике А. Малишко - гимн материнской любви

Поезія А. Малишка завжди була і, сподіваюсь, буде дуже популярною в народі, бо простота і прозорість її форми, тематика, мова близькі як сучасникам поета, так і нам, його нащадкам. Це, мабуть, тому, що у своїх творах митець порушував морально-етичні та загальнолюдські проблеми сучасності.

Гімном материнства називають величну поезію А. Малишка "Пісня про рушник". Ця поезія - це сповідь-спогад ліричного героя, пройнята материнським теплом і синівською вдячністю.

У поезії матір дарує синові рушник, вишиваний як символ життєвої дороги, на якому "росяниста доріжка, і зелені луги, й солов'їні гаї". Цей рушник пов'язаний із життєвою долею ліричного героя і з образом найближчої і найсвятішої для кожної людини - образом матері.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала...

У творі образ матері - це символ чистоти і любові, це образ матері-берегині, яка дала нам життя, мудро формувала наші почуття, творила людину.

Ліричний герой поезії з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, її сокровенне бажання бачити дитину щасливою. У його матері "незрадлива ласкава усмішка", бо вона уміє прощати і наставляти, жаліти. У матері - "засмучені очі", бо вона відриває від свого серця дитину й посилає її у великий світ, "в дорогу далеку". А на цій дорозі будуть і радість, і смуток, і печаль:

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов...

А. Малишко змушує кожного згадати своє дитинство, прощання з батьківською хатою, материнську тривогу за долю своєї дитини.

Форма вірша з її рефренами і повторами, наближає його до пісні. А символічний образ рушника розповідає читачеві про все: сонячне дитинство, розлуку з рідним краєм, нове життя, вірну любов. Композитор Платон Майборода написав музику до поезії, і оспівуються, і возвеличуються прекрасні, джерельно чисті почуття до найріднішої людини - Матері. Пісня невелика за розміром, і слів про матір сказано зовсім небагато, але образ її - такий виразний, зігрітий синівським почуттям.

Тема матері - наскрізна у поезії А. Малишка. Усе найдорожче, найрідніше, найсвятіше у нього пов'язане з образом матері, яка навчила його добра, краси, любові до людей. "Пісня про рушник" - це данина подяки й любові народного поета священній пам'яті Матері.

Школьное сочинение: Сыновья любовь в "Песне о рушнике" А. Малишко

Андрій Малишко, за спогадами його друзів та близьких, був дуже запальною людиною, темпераментною та іноді гарячкуватою. Проте він не терпів несправедливості, хитрощів, лукавства. Сам Андрій Малишко не лукавив за життя, був відкритим і чесним з людьми. Не лукавив поет й у своїх творах. Читаючи твори Андрія Малишка, ми насолоджуємося чистою виразною мовою, яскравими образами, а найбільше, мабуть, глибиною ліричного почуття.

Велика частина лірики Андрія Малишка стала піснями, вони не "поступаються тужливістю та ліричністю народним пісням. Особливе місце у творчості поета посідає «Пісня про рушник», яку знають усі і люблять з дитинства. Багато хто, наспівуючи цю пісню, навіть не знає, хто її автор. Ця пісня увійшла в серця людей, стала народною.

У «Пісні про рушник» поет висловлює свою любов до матері і подяку їй. Він не створює певного конкретного образу матері, але тим краще читач впізнає власне життя, власну матір.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

Ці рядки відомі буквально кожному, це початок «Пісні про рушник»...

Кожен читач впізнає себе і своє власне життя у цій пісні. На мою думку, образ рушника тут метафоричний: рушник — це не тільки предмет, але у цьому творі і певний материнський заповіт, духовний оберіг, що дістається кожній дитині від її батьків, допомагає у скрутні хвилини, якщо нема можливості поговорити із батьками, розповісти про свої болі і радощі, поглянути в «засмучені очі хороші», відчути тепло «незрадливої материнської ласкавої усмішки»...

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

Заповіт, даний нам батьками, допомагає жити, спогади про дитинство, якщо воно було освітлене материнською любов'ю, хоч яким воно не було, очищують людину, додають їй моральної снаги, бажання жити, витримати усі труднощі, які припадають на нашу долю у складному дорослому житті.

Як часто у суєті повсякденного життя ми забуваємо про те багатство, що отримали від своїх батьків — їхній внесок у нас, забуваємо виявляти свою любов до них, зосереджуючись на минущому, побутовому, часто навіть засмучуємо їх без жодної на те причини, мимоволі... Я думаю, що мати Андрія Малишка була щасливою жінкою, бо їй пощастило виховати талановитого сина, який увіковічив любов до матері й у творчості. Коли тільки читач осягне усю щирість цієї поезії, він зрозуміє, що це не пусті слова, це справжні гарячі почуття істинної синівської любові. Звісно, не всі вміють і прагнуть складати вірші.

Але мені здається, що якщо людина сповнена почуття любові та поваги до своїх батьків, щирої синівської вдячності, вона зможе висловити усе, що на серці, навіть у прозі... А можливо, навіть і без слів, тільки поглядом... А ще краще — своєю уважністю, опікуванням... Мені здається, подібні вірші мають не тільки художню цінність як літературні твори, а й цінність духовну, загальнолюдську, бо вони пробуджують у людях ті почуття, що роблять їх людьми, — зокрема любов до батьків, гарячу і щиру синівську любов.