Особливості організації класу

Найголовніші особливості їх організації наступні:

1. Форма тіла обтічна за рахунок плавного переходу її відділів - голови, тулуба і хвоста - один в одного і сплющена з боків.

2. Шкіра багата залозами, рясно виділяють слиз, і покрита лускою.

3. Органи руху та стабілізації положення тіла спиною вгору - це непарні і парні плавці. Плавучість кісткових риб підтримується гідростатичним органом-плавальним міхуром.

4. Скелет хрящової або кістковий. Череп нерухомо з'єднаний з хребтом. У хребті два відділи: туловищних і хвостовий. Пояси кінцівок не пов'язані з осьовим скелетом.

5. М'язи слабо диференційовані, сегментовані. Руху ня тіла одноманітні, змієподібні і переважно в горизонтальній площині.

6. Захоплення їжі активний з допомогою щелеп. Передній і середній відділи кишечника сильно диференційовані. Розвинені травні залози: печінка та підшлункова залоза. 

7. Органи дихання - зябра.

8. Кровоносна система замкнута, має одне коло кровообігу і двокамерну серце. Органи і тканини риб забезпечуються артеріальною кров'ю.

9. Органи виділення - парні туловищние нирки. Кінцевий продукт азотистого обміну, виведений з організму,-аміак чи сечовина.

10. Центральна нервова система представлена головним і спинним мозком. Головний мозок диференційований на п'ять відділів. Будова органів чуття - зору, нюху, слуху - адаптовано до функціонування у водному середовищі. Розвинений особливий орган бічної лінії, що дозволяє рибам орієнтуватися в потоках води.

11. Риби роздільностатеві, багатьом властивий статевий диморфізм. Розмноження тільки статеве. У більшості запліднення зовнішнє, у воді. Розвиток з неповним метаморфозом (зі стадією личинки)/

 Кісткові риби — найчисленніша група хребетних тварин (до 20 тис. видів). Відомі з нижнього девону. Довжина від 0,7-1,1 см. до 5-7 м., іноді більше, маса до 1,5 т.

  Внутрішній скелет звичайно більш-менш скостенілий, а як­що хрящовий, то не завапнявілий. Завжди є шкірні кістки. Луска ганоїдна, космоїдна або кісткова (циклоїдна або ктеноїдна). Лопа­ті плавників підтримуються хрящовим або кістковим промінням. Зябра не розділені перегородкою, зяброві щілини прикриті кри­шкою. Плавальний пузир у деяких повторно відсутній. Спіраль­ний клапан в кишечнику і артеріальний конус серця тільки у да­вніх груп. Запліднення, як правило, зовнішнє, є і живородячі форми.

  Осморегуляція у прісноводних і морських кісткових риб принципово різна: перші виводять надлишок води через зябра і шкіру, другі вивільняються від надлишку солей через нирки і зябра. Широкий діапазон осморегуляційних процесів дозволяє кістковим рибам жити у водоймищах з різною солоністю; прохід­ні кісткові риби можуть переходити з морської води в прісну і на­впаки.

  Основні ряди класу та їх представники:

  осетрові — білуга, осетр, севрюга і давні кісткові риби;

  оселедцеподібні — різні види оселедця, кільки, сардини;

  лососеподібні — ряпушка, сьомга, форель, кета, горбуша;

  коропоподібні — сазан, сріблястий карась, лінь, плотва, лящ;

  окунеподібні — ставрида, скумбрія, судак, окунь;

  кистепері — давні, майже вимерлі види, відомі з раннього девону, в середньому девоні дали початок наземним хребетним; ма­ють плавники, пристосовані й для пересування по суші; пред­ставлені єдиним сучасним видом — латимерією;

  дводишні — найдавніші риби Африки, Австралії та Південної Америки (протоптерус, рогозуб, американський лусочник); разом із зябровим диханням у них є легеневе (великий комір­частий плавальний міхур перетворений на одну або дві «леге­ні») — служить для дихання атмосферним повітрям; повітря в легені надходить через ніздрі; є «легеневий» кровообіг: пе­редсердя частково розділене на праву та ліву частини.

  Значення риб. Риби є однією з ланок харчових ланцюгів у природі і беруть участь в кругообігу речовин. Для підгодівлі худо­би і як добриво використовується мука, приготована з відходів рибної промисловості. Людина використовує в їжу промислових риб і різні продукти з них. М'ясо риб має цінні смакові якості і є джерелом тваринних білків. Використовується в їжу їхня ікра (чорна і червона), печінка. Ікра багата вітамінами, з печінки оде­ржують риб'ячий жир.

Добування риби поставлене на промислову основу й регулю­ється певними законодавчими актами. Найбільш поширений ви­лов тріскових, оселедцеподібних, осетрових і лососевих риб. Об'єктами промислу є також атлантична оселедцева і лососева акули. Завдяки розробці технологій штучного вирощування й утримання з'явилася можливість розселяти цінні види риб (вугре-подібні, лососеві, осетрові) по різних водоймищах. Існує також ціла мережа ставкових господарств рибоводів, призначених для розведення риб, переважно коропових.

7. Особливості організації, систематики та біології предст. Класу Сcавці. Значення для людини.

Ссавці — найбільш високоорганізована група хребетних. У всіх системах органів мають прогресивні зміни. В сучасній фауні налічуються 4—4,5 тис. видів. Характерне широке розповсю­дження по всій земній кулі: освоїли не тільки сушу, але і повітря­не (рукокрилі) і водне (хижі, ластоногі, сирени, китоподібні) се­редовища.

  Основні ароморфози класу: диференційована кора головного мозку; чотирикамерне серце; діафрагма; наявність матки, живо­родіння і вигодовування дитинчат молоком; довершена терморе­гуляція .

  Морфофізіологічна характеристика класу. Зовнішній вигляд і розміри ссавців дуже різноманітні: від 4 см. довжини, при масі 1,2 г. (карликова білозубка або землерийка — крихітка) до висоти 4,5 м., при масі до 7,5 т. у наземних ссавців (африканський слон), а у водних — до 33 м. довжини при масі до 150 т. (голубий кит). Будова окремих органів і систем відображає високу організацію ссавців в цілому.

  Тіло ссавців підрозділяється на голову, шию, тулуб, хвіст (у деяких представників відсутній) і дві пари п'ятипалих кінцівок (у китоподібних атрофується задня пара ніг).

  Шкіра має складнішу будову, ніж у інших хребетних. Шкіра двошарова, досить товста і міцна. Зовнішній її шар — епідерміс, під ним розташовується власне шкіра (дерма), а під нею — шар підшкірної жирової клітковини. Волосяний покрив, а у водних видів (кити, тюлені) — підшкірний жир оберігає тіло від зайвої втрати тепла. У процесах терморегуляції беруть участь шкірні кровоносні судини, діаметр яких може змінюватися в широких межах, і потові залози, випаровування секретів яких з поверхні шкіри підвищує тепловіддачу. Потові залози розвинені у ссавців різною мірою. Вони відсутні у лінивців, китоподібних, слабко розвинені у собак і кішок.

  Крім потових у ссавців є сальні та пахучі залози (видозміна потових або сальних залоз). Сальні залози утворюють жироподіб­ний секрет, який служить для змазування волосся і поверхневого шару епідермісу.

  Виділення цих залоз забезпечують незмочуваність шерсті во­дних тварин. Секрет пахучих залоз відіграє велику роль у житті ссавців (разом із сечею й іншими виділеннями). Пахучі виділення служать засобом внутрішньовидового спілкування. За їх допомо­ги тварини мітять межі зайнятих ними ділянок, знаходять своїх дитинчат. Вони мають велике значення в шлюбній поведінці. Ви­дозмінами пітних залоз є молочні залози.

  Епідерміс утворює численні похідні — волосся, нігті (людина і примати), кігті (хижаки), копита (коні, корови, бегемоти), роги (носороги, олені), луски. Видозміною волосся є вибриси — «вуса» (у кішок), щетина (у свині) і голки (у їжака і дикобраза). Будова того або іншого додатка епідермісу знаходиться в прямій залеж­ності від умов існування і способу життя звірів. Так, у звірів, що лазять, пальці мають гострі заломлені кігті. У видів, які риють нори, кігті тупі та сплощені. У великих ссавців, які швидко біга­ють, розвиваються копита, при цьому у лісових видів (олені, лосі) копита широкі та плоскі.

  М'язова система ссавців дуже диференційована і включає велике число різноманітно розташованих м'язів. Характерна ме­жа класу — наявність куполоподібного м'яза — діафрагми (від грец. diaphragma — перегородка), що відмежовує черевну  порожнину від грудної. Її роль полягає в зміні об'єму грудної клітини в процесі дихання. Значний розвиток одержує підшкірна мускула­тура, що приводить в рух ті або інші ділянки шкіри. На обличчі вона представлена мімічною мускулатурою, яка особливо розви­нена у приматів.

  Скелет ссавців складається з осьового скелета (хребет, скелет голови), скелета вільних кінцівок та їх поясів. Хребет ділиться на шийний, грудний, поперековий, крижовий і хвос­товий відділи. Для шийного відділу характерні два видозміне­ні перші хребці, які забезпечують рухливість голови, що влас­тиво взагалі всім амніотам. Шийних хребців завжди сім неза­лежно від довжини шиї. До передніх грудних хребців причленяються ребра, сполучені з грудиною. Решта грудних хребців несуть ребра, що не доходять до грудини. У кажанів і у звірів з добре розвинутими для риття передніми кінцівками грудина несе кіль, що служить, як і у птахів, для прикріплення груд­них м'язів. Череп ссавців характеризується великою мозковою коробкою, що пов'язано з великими розмірами головного моз­ку. Потилична кістка має два вирости для зчленонування з пе­ршим шийним хребцем. Скелет парних кінцівок зберігає осно­вні риси будови п'ятипалої кінцівки наземних хребетних. Про­те у зв'язку з різноманітністю умов існування деталі їх будови неоднакові. Наприклад, у звірів, що швидко бігають, передплесно, плесно, зап'ясток і п'ясть розташовуються прямовис­но, і тварини ці спираються тільки на пальці (собаки). У най­більш досконалих бігунів — копитних скорочується число па­льців: тварини ступають або на однаково розвинені III і IV па­льці (парнокопитні), або на III палець (непарнокопитні). У ка­жанів II—V пальці сильно подовжені, між ними розташована шкіряста перетинка, яка утворює поверхню крила. Ссавці мо­жуть пересуватися достатньо швидко. Заєць біжить зі швидкі­стю 55—70 км/год., лев — 50, газель — 40-50 км/год., афри­канський слон розвиває швидкість до 40 км/год. Найбільш швидко бігає гепард — 105-112 км/год.

  Внутрішня будова ссавця показана на. Травна система розділена на чітко виражені відділи. Травний тракт починається властивою тільки ссавцям передротовою по­рожниною, утвореною губами, щоками і щелепами. У низки видів (хом'яки, бурундуки, мавпи) ця порожнина утворює великі защі­чні мішки.

  Губи служать для смоктання молока дитинчатами, а також за­хоплення їжі дорослими тваринами. Губ немає у однопрохідних, ки­топодібних. За щелепами знаходиться ротова порожнина, в якій їжа піддається подрібненню і хімічній дії. Ссавці мають чотири пари слинних залоз, фермент яких — птіалін — розкладає вуглеводи. 

  Розвиток слинних залоз залежить від характеру травлення. У китоподібних вони редуковані, у жуйних, навпаки, розвинені дуже сильно. Наприклад, корова виділяє на добу близько 56 л слини. Слина деяких землерийок (загін комахоїдні) отруйна, що відображає філогенетичний зв'язок примітивних ссавців із реп­тиліями. Одна з найважливіших ознак ссавців, яка виникла ще у їх предків в тріасі, — диференціювання зубів на різці, ікла, підко­реневі та кореневі. Зуби сидять в отворах щелепних кісток, число зубів, їх форма і функція у різних груп звірів неоднакова, але сут­тєво те, що їх диференціювання указує на високу еволюційну пла­стичність ссавців і можливість їх пристосування до найрізномані­тнішої їжі. З ротової порожнини по стравоходу їжа потрапляє в шлунок. Шлунок відособлений від інших відділів травного тракту і забезпечений численними залозами.

  Внутрішня його будова у різних видів пов'язана з характером їжі. Якщо їжа не пережовується або представлена грубими рослин­ними кормами, шлунок стає багатокамерним (китоподібні, жуйні, сирени). Кишечник підрозділяється на товстий, тонкий і прямий. Кишечник довше у рослиноїдних, ніж у м'ясоїдних. У видів, що харчуються грубим рослинним кормом, від межі тонкого і товстого відділів відходить довга сліпа кишка, що закінчується у деяких звірів (наприклад, зайців) червоподібним відростком — апендик­сом. Добре розвинені травні залози (печінка, підшлункова залоза), протоки яких впадають у передній відділ тонкої кишки.

  Органи дихання ссавців представлені легенями. На відміну від легень плазунів і птахів, у яких порожнина легенів розділена численними перегородками на камери, у ссавців на кінцевих від­галуженнях бронхів — бронхіолах знаходяться грони тонкостін­них пухирців — альвеол. Стінки альвеол обплетені капілярами. Число альвеол залежить від рухливості тварин. У малорухливих лінивців їх близько 6 млн., у хижих — від 300 до 500 млн. Спо­живання кисню залежить від розмірів тварини (у великих тварин інтенсивність обміну речовин нижче, ніж у дрібних). Так, земле­рийка при масі тіла 3,5 г. споживає 7—10 мл. О, на 1 г. маси тіла за 1 год.; заєць масою 1600 г — 0,96 мл, тюлень масою 26 кг. — 0,22-0,34 мл., верблюд масою 170-330 кг. — 0,03-0,04 мл. 02. Так само від розмірів тварин залежить число дихальних рухів за хвилину: у ко­ня воно рівне 8-16, у криси — 100-150, у миші — близько 200.

  Дихальні рухи (вентиляція легенів) мають істотне значення для теплорегуляції, особливо у видів із слабко-розвиненими пото­вими залозами. У них охолоджування повітря при його нагріванні значною мірою досягається підвищенням випаровування води, пари якої виводяться разом з повітрям, що видихається. Напри­клад, у собаки при підвищенні температури середовища кількість води, яка випаровується легенями, може досягати 200 см³/год. У водних ссавців, які проводять під водою тривалий час, легені від­різняються сильним розвитком м'язової тканини.

  Кровоносна система, як і у птахів, характеризується повним розділенням артеріального і венозного кровотоків, завдяки чому по тілу розповсюджується максимально окислена (артеріальна) кров. Два круги кровообігу. Серце чотирикамерне, з лівого шлу­ночка відходить одна (ліва) дуга аорти. Проходячи в тканинах по капілярах, кров віддає 0₂, насищається СО₂, збирається у вени і надходить у праве передсердя. З правого передсердя венозна кров потрапляє в правий шлуночок, звідки під час систоли прямує в легеневий стовбур. Легеневий стовбур незабаром ділиться на дві легеневі артерії — праву і ліву, несучі кров до легенів. З легень окислена кров по легеневих венах поступає в ліве передсердя.

  Відносні розміри серця залежать від ступеня рухової актив­ності тварин. Так, у домашнього кролика розміри серця в три ра­зи менше, ніж у дикого зайця. Та ж закономірність виявляється при порівнянні цього показника у кімнатного і гончого собак. Час­тота серцевих скорочень зменшується у міру зростання маси тва­рин (і відповідно зменшення інтенсивності метаболізму). Якщо у миші число серцевих скорочень за 1 хв. дорівнює 600, то у собаки — 120, у бика —40—45.

  Загальна кількість крові у ссавців більша, ніж у хребетних нижчестоячих груп, ще важливіше, що у ссавців значно більше еритроцитів в одиниці об'єму і більше киснева місткість крові.

  Розповсюдження по тілу ссавців максимально насиченої кис­нем крові й інтенсивний кровотік створили передумови для по­стійно високого рівня обміну речовин і підтримки постійної тем­ператури тіла (теплокровності).

  Анатомічною основою теплокровності послужили, як і у пта­хів, втрата однієї з двох дуг аорти і розвиток повної перегородки між шлуночками.

  Система виділення представлена парними нирками і сечово­дами, що відходять від них, які впадають в сечовий міхур. З сечо­вого міхура сеча виводиться через уретру. Основний кінцевий продукт білкового обміну у ссавців — не сечова кислота, як у пта­хів і рептилій, а сечовина. Це пов'язано з тим, що ссавці походять від рептилій, що не втратили ще багатьох рис амфібій, і у зв'язку з розвитком плаценти. Через плаценту ембріон виводить токсичні продукти білкового обміну. Такої можливості позбавлені зародки яйцеродних тваринних, продукти обміну речовин яких нагрома­джуються в яйці.

  Споживання води ссавцями залежить від їх екології. Види ба­гатьох хижаків і копитних регулярно ходять на водопій. Копитні у пошуках води можуть пробігати дуже великі відстані. Є ссавці, потреби яких у воді задовольняються за рахунок соковитої їжі, яку вони поїдають. Низка пустельних видів (в основному гризуни) зовсім не п'ють, хоча харчуються сухими кормами. Джерелом водозабезпечення служить у них метаболічна вода, яка утворю­ється в процесі обміну речовин (при розщеплюванні 1 кг. жиру утворюються 1 л води, 1 кг. вуглеводів — 0,5 л., 1 кг. білків — 0,4 л.). Не п'ють воду і водні ссавці.

Ссавці — різностатеві тварини. Запліднення завжди внутрі­шнє. Ембріони розвиваються в порожнині спеціального відділу жіночих статевих шляхів — матці (uterus).

  Живлення ембріонів здійснюється за допомогою плаценти (лат. placenta, від грец. placus — коржик) — специфічного для вищих ссавців утворення, виникаючої в результаті зрощення двох зародкових оболонок — алантоїса (в порожнину якого виділяють­ся продукти обміну речовин у яйцеродних) і серози. У місці зро­щення цих двох оболонок формується губчасте тіло — хоріон (від грец. chorion — оболонка, послід), який створює ворсинки, що проникають в епітелій матки. Кровоносні судини дитячого і мате­ринського організмів тут сплітаються, внаслідок чого в тілі заро­дка забезпечується газообмін, його живлення і видалення продук­тів розпаду. У різних видів вагітність сильно розрізняється за тривалістю. Частково це обумовлено розмірами тварин, але голо­вне значення мають умови існування. Коротка вагітність спосте­рігається у тварин, які народжують дитинчат в місцях, захище­них від несприятливих кліматичних умов і хижаків (у гніздах, норах, на деревах тощо). У цих випадках новонароджені безпора­дні, голі, незрячі. Набагато триваліший період ембріонального розвитку у звірів, які народжують дитинчат на поверхні землі і у яких вони вимушені незабаром після появи на світло слідувати за матір'ю. Такими є копитні (у оленів тривалість вагітності 8-9 міс, у коней, віслюків — 10-11). Для прикладу порівняємо два близь­кі види. Кролики живуть в норах, де народжують незрячих і без­порадних дитинчат після 30-денної вагітності. Зайці кубел не влаштовують і народжують дитинчат зрячих, покритих шерсткою і здатних бігати в перші дні життя після 49—51 дня вагітності. Тривала вагітність і великі розміри дитинчат, що дозволяє їм вес­ти самостійний спосіб життя, властиві ластоногим і китам. Після завершення молочного вигодовування зв'язок між батьками і по­томством зберігається досить тривало: у вовків — до одного року, у тигрів — до 2—3 років. Це забезпечує можливість навчання — передачі індивідуального досвіду батьків потомству.

  Ссавців вважають вищим класом тваринного світу не тільки унаслідок складності і досконалості будови їх тіла, але і завдяки багатству і різноманітності діяльності нервової системи. Ссавці здібні до індивідуального навчання шляхом утворення складних умовних рефлексів, до передачі накопиченого досвіду потомству, до зміни поведінки залежно від змін умов навколишнього середовища, до взаємодії з членами сім'ї, стада або зграї, до строгої рег­ламентації взаємостосунків усередині цих соціальних утворень. Всі ці особливості зумовлені сильним розвитком еволюційно-мо­лодого відділу головного мозку — кори великих півкуль (неокортексу). Кора великих півкуль стає вищою інтегруючою ланкою центральної нервової системи, яка переробляє інформацію, що поступає ззовні, і координуючою як діяльність внутрішніх систем організму, так і довільні поведінкові акти.

   Показником розвитку півкуль переднього мозку є відношення його маси до маси всього головного мозку у ссавців різних система­тичних груп. У примітивних їжаків (загін комахоїдні) воно дорів­нює 48%, у вовків — 70, у дельфінів — 75, у людини — 78%. У ни­зьких ссавців (комахоїдні) кора головного мозку гладка, а у міру підвищення рівня організації кора утворює все більше число складок — звивини. Складчастість кори відображає як збільшен­ня її поверхні, так і зростання числа нейронів у сірій речовині. У функціональному відношенні кора ділиться на ряд зон, які управляють тими або іншими функціями (рухова, зорова, слухова тощо). Функціональні зони кори пов'язані між собою провідними шляхами. Слід також відзначити великі розміри мозочка і дифе­ренціювання його на декілька відділів, що пов'язано з дуже скла­дним характером руху у звірів.

  Серед органів чуття у ссавців дуже сильно розвинені нюхові органи, які відіграють в їх житті величезну роль. З їх допомогою звірі пізнають ворогів, відшукують їжу, членів своєї сім'ї і потом­ство. Представники багатьох видів відчувають запахи за декілька сотень метрів і знаходять харчові об'єкти, що знаходяться під землею. Тільки повністю водні ссавці (кити) практично позбавле­ні нюху.

  У переважній більшості випадків дуже добре розвинений та­кож орган слуху. До його складу входять два нові відділи: зовні­шній слуховий прохід і вушна раковина (відсутні у водних і під­земних звірів). Вушна раковина істотно посилює тонкість слуху, особливо у нічних звірів і лісових копитних. Гарний слух мають хижаки. У порожнині середнього вуха у ссавців знаходиться не одна слухова кісточка, як у амфібій, рептилій, птахів, а три: мо­лоточок, ковадло, стремінце. Стремінце передає звукові коливан­ня від ковадла у внутрішнє вухо. У складі внутрішнього вуха ве­лике значення має кортієв орган — система найтонших волокон, натягнутих в каналі завитки. При сприйнятті звуку ці волокна резонують, чим забезпечується тонкий слух у звірів.

   Ряд тварин має здібність до звукової локації (ехолокації). До них відносяться дельфіни, тюлені, кажани. Дельфіни видають звуки частотою 120—200 кГц і здатні лоціювати косяки риб з від­стані 3 км. Менше значення в житті ссавцям мають органи зору. За гостротою зору вони поступаються птахам. Велику гостроту і великі розміри очей мають нічні тварини і мешканці відкритих ландшафтів (антилопи). У видів, що живуть у товщі ґрунту, очі редуковані, іноді затягнуті шкірястою перетинкою (сліпці, кро­ти). Колірний зір розвинений порівняно слабо.

  Для класу ссавців в цілому характерна більш широка і доско­наліша пристосовність до різних умов життя. Тільки цей клас заселив всі середовища життя — наземне, повітряне середовище, океани і товщу ґрунту.

  Класифікація. Сучасні ссавці діляться на два підкласи: 1. Першозвірі, або клоачні (Prototheria). 2. Плацентарні, або справ­жні звірі (Placentalia). До першого підкласу відноситься лише один ряд — Однопрохідні (Monotremata), а до другого підкласу — інфраклас Низькі звірі з одним рядом Сумчасті (Metatheria) і інфраклас Вищі звірі, до якого відносять 17 рядів сучасних і 14 ря­дів вимерлих тварин.

  Першозвірі, або клоачні (єхидна, качконіс), підклас найпримітивніших із сучасних ссавців. Відомі з плейстоцену Австралії. Походять від загальних для всіх ссавців рептилієподібних пред­ків, але потім розвивалися незалежно. За будовою хрящового че­репа, співвідношенням кісток в кришці черепа, наявністю в пле­човому поясі кінцівок коракоїду і прокоракоїду, деякими особли­востями будови серця і головного мозку схожі з плазунами. Пря­ма кишка, сечоводи і статеві протоки впадають у клоаку. Вони мають волосяний покрив, але температура тіла (від +26 до +36 °С) порівняно низька і непостійна. Першозвірі відкладають яйця, але дитинчат вигодовують молоком. їх молочні залози не мають сос­ків і відкриваються численними отворами на особливому залозис­тому полі (молочне поле); дитинчата молоко злизують.

  Плацентарні, або справжні звірі. Вони з'явилися пізніше за інших звірів. Для них характерний тривалий внутрішньоутробний розвиток, під час якого зародок пов'язаний з матір'ю спеціа­льним утворенням — плацентою.

Сумчасті (кенгуру, сумчастий вовк, американський опосум, сумчаста білка, сумчастий кріт, сумчастий мурахоїд, бандикут та інші) об'єднують нижчих ссавців. Поширені в Австралії, Тасма­нії, Новій Гвінеї, Південній, Центральній і Північній Америці. Акліматизовані в Новій Зеландії. Довжина тіла від 4 до 160 см. Самки більшості сучасних видів мають вивідкову сумку, в яку відкриваються соски молочних залоз. Головний мозок  примітив­ний. Плацента (за винятком бандикут) не утворюється (основна ознака сумчастих). Вагітність 12,5-42 діб; дитинчата народжу­ються слаборозвиненими (довжина 0,5-3 см.) і у більшості сумчас­тих розвиваються у вивідковій сумці (до 250 днів), де краї їх рота зростаються з сосками, тому вони не випадають. Молоко уприску­ється спеціальним м'язом до рота дитинчати.

  Більшість сумчастих — рослиноїдні, деякі — хижаки або ко­махоїдні. Людина використовує м'ясо і хутро деяких сумчастих.

  Рукокрилі (Chiroptera) — кажани, крилани, летючі собаки. Єдина група ссавців, здібних до тривалого активного польоту. Поширені повсюди, виключаючи полярні райони і деякі океанічні острови. Розміри дрібні та середні (довжина тіла від 2,5 до 40 см.). Кістки у них тонкі і легкі, грудина має кіль. Крила (видозмінені передні кінцівки) утворені шкірястими перетинками, які натяг­нуті між пальцями, а також між передніми і задніми кінцівками і хвостом. Рукокрилі ведуть нічний спосіб життя. Вони орієнту­ються у польоті за допомогою ехолокації. У деяких рукокрилих вушні раковини досягають величезних розмірів. Американські вампіри нападають вночі на крупних ссавців, різцями зрізають шматочки шкіри і злизують кров. Рослиноїдні летючі собаки хар­чуються фруктами і завдають збитку садівництву. Більшість хар­чується комахами. Вдень рукокрилі сплять, повиснувши вниз головою в дуплах дерев, у підвалах, на горищах. З настанням хо­лодів вони впадають у сплячку.

  Гризуни (Rodentia) — миші, криси, ховрахи, ондатри, бобри, білки, зайці тощо. Ряд багатий представниками. Найбільш різно­манітні та численні у відкритих ландшафтах помірного і субтро­пічного поясів, особливо в арідних зонах. Мешкають у самих різ­них умовах — на деревах, у воді, під землею (у норах). Тварини дрібні або середніх розмірів. Довжина тіла від 5 см. (мишовки) до 130 см. (водо-свинка), маса від 6 до 60 кг. Харчуються рослинною їжею. Характерні особливості зубів: різці не мають коріння і рос­туть протягом всього життя (тварини повинні щось гризти, щоб їх сточувати); ікла відсутні; корені зуби мають широку поверхню для перетирання їжі. Кишечник довгий, з сильно розвинутою слі­пою кишкою. Важлива біологічна особливість гризунів — висока плодючість. Більшість з них швидко досягає статевої зрілості, має короткий період внутрішньоутробного розвитку (20—21 день) і дає до 10 дитинчат кілька разів на рік. Мишоподібні гризуни завдають великого економічного збитку як шкідники сільського­сподарських культур. Більшість гризунів (наприклад, бабаки, ховрахи)— носії збудників низки хвороб, небезпечних для люди­ни (сказ, чума, різні лихоманки, енцефаліт). Гризуни служать їжею плазунам, птахам, хижим ссавцям. Певні їх види є об'єктом промислу завдяки своєму цінному хутру (бобер, білка, ондатра).

  Хижі (Carnivora) — ведмідь, куниця, горностай, кішка, соба­ка тощо. Походять від примітивних крейдяних комахоїдних. По­ширені скрізь, виключаючи Австралію (є акліматизовані види) і Антарктиду. Довжина тіла від 11 см. (ласка) до 3 м. (ведмеді), маса від 100 г до 700 кг. Переважно м'ясоїдні, але є і всеїдні. Спочатку вони вбивають жертву, а потім розривають її зубами на частини. Різці у них розвинені слабко, найбільш виражені ікла і хижі зуби. Корені зуби мають горбкувату поверхню. Кінцівки забезпечені добре розвинутими кігтями, у котячих кігті втяжні. Хижаки різ­номанітні за виглядом, будовою та способом життя, тому їх під­розділяють на ряд сімейств: ведмедячі (ведмідь бурий, білий, гі­малайський), кунні (куниця, ласка, соболь, горностай), котячі (домашні і дикі кішки, рись, тигр), собачі (собака, вовк, лисиця). Собачі наздоганяють здобич гоном. Котячі частіше чатують на жертву із засідки, стрибком кидаються на неї і вбивають. Хижаки наносять значну втрату тваринництву. У природних умовах вони є регуляторами чисельності тих тварин, які служать їм їжею, ви­нищують шкідливих гризунів. Лисиці у великій кількості зни­щують мишоподібних гризунів. Кішки і собаки є експеримента­льними тваринами в біологічних і медичних дослідженнях. В той же час вони представляють небезпеку для людини, оскільки за­ражають її сказом, токсоплазмозом, ехінококозом. Кішки і соба­ки мають естетичне значення, виведено безліч декоративних по­рід цих тварин (близько 350 порід собак). Завдяки цінному хутру багато хижих тварин (куниця, соболь, горностай, лисиця, рись, видра тощо) є об'єктом промислу або розводяться в спеціальних звірівницьких господарствах.

  Ластоногі (Pinnipedia) — моржі, тюлені, морські котики. Ве­ликі тварини, мешканці холодних полярних морів, частіше стад­ні. Вони пристосовані до життя у воді та погано пересуваються по суші. Мають обтічну форму тіла, перетворені в ласти п'ятипалі кінцівки, товстий шар підшкірного жиру (до 10 см). Тіло їх по­крито короткою густою шерстю без підшерстка. Вушні раковини відсутні. Очі великі, кришталик кулястий (для бачення у воді). Зуби пристосовані лише до схоплювання і утримання слизької здобичі — риби, морських молюсків. Для розмноження і вигодо­вування дитинчат, линяння, відпочинку виходять на сушу. У пе­ріод розмноження утворюють скупчення. Всі ластоногі є об'єктом промислу (який скрізь обмежений) — використовують їхнє хутро (котик), жир і шкіру.

  Китоподібні (Cetacea) — кити, кашалоти, дельфіни.  Представник цього ряду — синій кит — найбільша з усіх тварин (довжина його тіла до 33 м., вага — до 120 т.). Мешкають китоподібні тільки у воді і на сушу не виходять. Тіло у них рибоподібної форми, не має волосяного покриву. Голова дуже велика. Шия невиражена. Задні кінцівки редуковані, збереглися тільки залишки тазу; пе­редні видозмінені в ласти. Основну функцію руху виконує хвіст. Добре розвинений підшкірний шар жиру (у деяких китів до 50 см.). Вушні раковини відсутні. Орган слуху дуже редукований. Очі мають плоску рогівку і кулястий кришталик — пристосування для бачення у воді. Слізні залози і слізний канал відсутні. Голо­вний мозок має складну будову. Дельфіни добре піддаються дре­сируванню. Зуби або однотипні, або відсутні. Зубасті китоподібні (дельфіни, кашалоти) харчуються рибою, проковтуючи її цілком. Беззубі китоподібні (кити) використовують в їжу дрібних тварин, в основному ракоподібних, проціджуючи воду через «китовий вус» (еластичні рогові пластинки довжиною до 5 м. з краями бахром, розташовані на верхній щелепі). Китоподібні — важливий об'єкт промислу. Використовуються жир, китовий вус і шкіра. З м'яса готують кормову муку. З голови кашалотів здобувають воскоподобну речовину — спермацет, який застосовується в медич­ній і парфумерній промисловості.

  Парнокопитні (Artiodactyla) — бегемоти, свині, жирафи, ан­тилопи, рогата худоба тощо. Широко поширені (до Австралії і Нової Зеландії інтродуковані). Переважно великі рослиноїдні тварини. Мають характерну будову кінцівок: перший палець від­сутній, другий і п'ятий недорозвинений, третій і четвертий по­криті роговим чохлом, який називається копитом. Ключиці від­сутні.

  Перший підряд — нежуйні парнокопитні — представлений бегемотами і свинями. Роги відсутні. Ноги короткі. Шкіра гола або покрита щетиною (міцним остюком). Добре розвинений під­шкірний жировий шар. Шлунок простий. Харчуються корене­вищами, бульбами, плодами, можуть поїдати дощових черв'яків, молюсків, мишоподібних гризунів. Коренні зуби мають горбкува­ту поверхню для перетирання їжі. Виступаючі назовні гострі ікла кабан використовує для розпушування ґрунту у пошуках їжі та для захисту від ворогів. Дикий кабан дав початок цінним породам багатьох домашніх свиней. Найвідомішою є біла українська поро­да, виведена М. Ф. Івановим.

  Другий підряд парнокопитних — жуйні (верблюди, олені, жирафи, антилопи, велика і дрібна рогата худоба). Шкіра покри­та густою шерстю. Підшкірний жировий шар не розвинутий. Ба­гато хто з них має роги, які служать для захисту від ворогів.  Дру­гий і п'ятий пальці рудиментарні. Шлунок жуйних складається з 4 відділів — рубця, сітки, книжки і сичуга. Добре розвинені корені зуби. Різці та ікла нижньої щелепи (на верхній їх немає) і язик допомагають тварині зривати траву, яка майже не пережовується і поступає в рубець, де частково розкладається бактеріями і найпростішими. Потім їжа переходить у сітку, де нагромаджу­ються великі її маси, поки тварина знаходиться на пасовищі. У спокої, під час відпочинку, з рубця і сітки їжа відригається неве­ликими порціями в ротову порожнину, ретельно і довго пережо­вується, після чого знову заковтується і потрапляє в книжку. В книжці закінчується механічна обробка їжі, а в сичугу під дією ферментів відбувається травлення. Кишечник дуже довгий. Добре розвинена сліпа кишка. Жуйні тварини здебільшого одомашнені та представлені низкою цінних порід. Людина використовує пар­нокопитних для отримання продуктів харчування (м'ясо, моло­ко), як сировину для промисловості (шерсть, шкіра), для отри­мання ліків (роги оленів, залози внутрішньої секреції великої рогатої худоби; сироватка крові), як тяглову сила (бики, олені, верблюди).

  Непарнокопитні, або непарнопалі (Perissodactyla) — тапіри, носороги, коні, зебри, осли. Переважно великі рослиноїдні твари­ни. Мешкають у пустелях, степах, лісах, деякі — у болотистих тропічних лісах. Число пальців на передніх кінцівках 1 або З, рідше 4, на задніх — 1 або 3; сильніше за інші розвинений 3-й (се­редній) палець, який несе основний тягар тіла; ступінь редукції решти пальців відповідає швидкості бігу (максимальна у однопа­лих). На кінцевих фалангах — копита. Ключиці відсутні. Найпрогресивніша група — сімейство конні (Equidae). Дикий кінь Пржевальського — мешканець відкритих степових просторів. Шерсть у нього коротка, жовто-сіра. Він харчується сухими рос­линами степів і напівпустель. Великими різцями кінь скушує рослини, великими рухливими губами утримує їх в роті, перети­раючи кореневими зубами з поперечними і подовжніми складка­ми. Обробка їжі закінчується у сліпій кишці. Полігамні. Молочна залоза з двома сосками. Народжують звичайно одне дитинча, яке через декілька годин після народження здатне слідувати за ма­тір'ю. Людиною виведені породи багатьох коней: орловський ри­сак, арабські скакуни, ахалтекінці, важковози тощо. Домашні коні використовуються в господарстві як тяглова сила; в їжу вживають їх м'ясо; з молока кобил готують лікувальний напій кумис.

  Примати (Primates) — мавпи, гібони, людиноподібні мавпи. Два підряди сучасних приматів — напівмавпи і людиноподібні примати, або мавпи, — об'єднують більше 200 різноманітних ви­дів — від крихітних ігрунок до масивних горил, від пухнастих лемурів до людини. Усі примати (за рідкісним виключенням) ме­шкають у тропічних і субтропічних поясах Землі. Населяють го­ловним чином ліси, живуть стадами, невеликими сімейними гру­пами, рідше парами або поодинці, займаючи відносно невелику територію, яку мітять або визначають гучними голосами. В осно­вному ведуть денний спосіб життя, рідше присмерковий або ніч­ний. Пальці їх кінцівок мають нігті. Більшість приматів живе на деревах, у зв'язку з чим великий палець передніх і задніх кінці­вок протиставлений іншим. Наявність ключиць в плечовому поясі забезпечує складні рухи кінцівок. їжа різноманітна, але віддають перевагу примати соковитим плодам. Розвинені всі типи зубів. Зір бінокулярний (очні ямки направлені вперед), стереоскопіч­ний, колірний. Кора головного мозку має найскладнішу будову. У самок приматів пара сосків молочних залоз. Дитинчата народжу­ються безпорадними. Майже для всіх приматів характерний ви­сокий рівень комунікації (кожна особа постійно реагує на рухи, жести і крики інших тварин групи), типові грумінг (від англ. groom — чистити коня, залицятися, пестити; комфортна поведін­ка ссавця, що виражається в догляді за хутром і адресована іншій особині), «тітчина поведінка» (за дитинчам окрім матері догля­дають й інші самки групи). Співтовариства приматів мають доста­тньо складну організацію з ієрархічною системою домінування-підкорення. Виділяють мавп широконосих (ігрунки, капуцини) і вузьконосих (мавпи, шимпанзе, горила, орангутанг). Мавп зви­чайно використовують як експериментальних тварин для вивчен­ня умовних рефлексів, вищої нервової діяльності, поведінки.

  Походження ссавців. Ссавці виникли від давніх плазунів. Початковою групою були звірозубі ящери. Бічною гілкою були першозвірі. Предками сумчастих і плацентарних стала вимерла група тварин. Стародавнім рядом плацентарних є комахоїдні. Від примітивних комахоїдних виникли гризуни, рукокрилі та старо­давні хижаки, а від останніх — сучасні хижаки, ластоногі, кито­подібні та примітивні копитні.

  Примати в своєму походженні пов'язані із стародавніми ко­махоїдними, які жили на деревах. Прогресивна еволюція привела до появи людини.

  Значення ссавців. У природі ссавці беруть активну участь в круговороті речовин, поширюють плоди і насіння рослин. У житті людини вони використовуються як транспортний засіб, дають сировину для отримання ліків; використовується також їх хутро і шкіра. Ссавці, особливо домашні тварини, дають цінні продукти харчування. Вони служать експериментальними тваринами, ма­ють велике естетичне значення. Економічного збитку господарст­ву завдають мишоподібні гризуни, а також хижаки, які знищу­ють домашніх тварин. Ссавці можуть бути джерелом збудників низки небезпечних захворювань людини.

  Охорона тваринного світу. Діяльність людини приводить до забруднення промисловими відходами навколишнього середови­ща, руйнування природних співтовариств і, як наслідок, — до скорочення чисельності багатьох видів ссавців. Наприклад, на межі зникнення знаходяться такі тварини, як зубр, плямистий олень, амурський тигр, африканський слон, сайгак і багато ін­ших. Система заходів щодо охорони тваринного світу передбачена низкою законодавчих актів. Це визначення термінів полювання і норм відстрілу тварин, акліматизація і розселення (ондатра, бо­бер), збереження і відновлення зникаючих видів у заповідниках і заказниках. Постійний облік чисельності та стан зникаючих і рідкісних видів тварин веде Червона книга.

8. Загальна характеристика підцарства Найпростіші. Значення для людини.

Морфофізіологічна характеристика. За будовою вони відпо­відають окремій клітині багатоклітинних (звідси назва «одноклі­тинні»), за функціями — цілому самостійному організму. Прин­циповою відмінністю найпростіших від клітини багатоклітинних є спеціалізація останніх, тобто кожний вид клітин виконує в ор­ганізмі яку-небудь одну функцію і тому залежить від діяльності інших клітин і не може існувати ізольовано. У протилежність цьому єдина клітина, що є організмом найпростіших, пересува­ється, захоплює їжу, розмножується, захищається від ворогів, тобто володіє всіма властивостями цілого організму і фізіологічно йому відповідає. Тому в даний час найпростіших називають орга­нізмами на клітинному рівні.

   Загальне число видів найпростіших перевищує 30 000. Форма їх тіла дуже різноманітна й може бути сталою (джгутикові, інфу­зорії) або мінливою (амеба). Відносна постійність форми тіла у найпростіших зумовлена наявністю багатошарової зовнішньої оболонки, до складу якої входять фібрили.

  Розміри тіла найпростіших варіюють у широких межах.

Найдрібніші з них, паразитуючі в клітинах крові ссавців, не пе­ревищують 2-4 мкм; деякі інфузорії досягають 1,5 мм у довжину, паразитуюче найпростіше грегарина — до 1 см.; раковини морсь­ких корененіжок-форамініфер, які мешкають на великих гли­бинах, можуть досягати 5-6 см у діаметрі. Тіло найпростіших складається з тих же компонентів, що і клітина багатоклітинних — зовнішньої мембрани, цитоплазми, ядра й органоїдів. Органо­їди (від грец. organon — орган і eidos — вид) — постійні клітинні структури, клітинні органи, що забезпечують виконання специ­фічних функцій у процесі життєдіяльності клітини — зберігання та передачу генетичної інформації, транспорт речовин, синтез і перетворення речовин і енергії, розподіл, рух тощо.

  Зовнішня мембрана має типову тришарову будову, проте за рахунок додаткових утворень у деяких видів може досягати вели­кої товщини і густини. Цитоплазма підрозділяється на два шари: зовнішній і внутрішній. Зовнішній шар (ектоплазма) більш щільний, однорідний і прозорий, внутрішній (ендоплазма) — зе­рнистий, має більш рідку консистенцію. В ендоплазмі знаходять­ся органоїди загального призначення — мітохондрії, ендоплазма­тична сітка, сітчастий апарат та інші. Крім того, відповідно до функцій, властивих цілому організму, найпростіші мають органо­їди спеціального призначення, здійснюючі функції пересування, живлення, виділення, захисту тощо.

  Органоїдами руху найпростіших є: 1) псевдоподії (у амеби) або несправжні ніжки (псевдоніжки), які є тимчасовими виростами цитоплазми; 2) джгутики (у евглени) — постійні органоїди, що мають вид довгої тонкої нитки, котра починається звичайно на передньому кінці; 3) війки (у інфузорії) — постійні органоїди, що являють собою короткі нитки.

  Будова органоїдів живлення не однакова і залежить від спо­собу живлення різних найпростіших. Велика частина найпрості­ших харчується частинками твердої їжі. У таких організмів для перетравлювання їжі існує травна вакуоля — крапля рідини, що містить травні ферменти, котра утворюється під час потрапляння їжі в ендоплазму. Травна вакуоля оточує харчову частинку й пе­реміщається тілом найпростішого. їжа перетравлюється і всмок­тується в цитоплазму. Залишки неперетравленої їжі разом з трав­ною вакуолею викидаються назовні.

  Найпростіші, котрі здебільшого ведуть паразитичний спосіб життя, засвоюють їжу всією поверхнею тіла, використовуючи в основному механізм піноцитозу. Нарешті, невелика група най­простіших харчується подібно рослинам і має хлоропласти.

  Органоїди виділення представлені скоротливою або  пульсую­чою вакуолею, що має вигляд невеликого міхурця, наповненого водянистою рідиною, який періодично збільшується, досягаючи псиного об'єму, а потім скорочується, викидаючи рідину назовні. Нагромадження та скорочення ритмічно чергуються. Основна функція скоротливої вакуолі — підтримка тиску осмосу на по­стійному рівні. Концентрація мінеральних і органічних речовин, яка визначає тиск осмосу, в тілі найпростіших вище, ніж у на­вколишньому середовищі, тому вода за законом осмосу постійно проникає в цитоплазму. Якщо воду не видаляти, то відбудеться набухання і загибель найпростішого.

  У паразитичних і морських форм, які мешкають у середовищі ;і більш високим тиском осмосу, скоротлива вакуоля може бути відсутньою.

  Одночасно з надлишками води через скоротливу вакуолю ви­даляються рідкі продукти дисиміляції та здійснюється постачан­ня у клітину кисню, що поступає з водою. Більшість найпрості­ших має одне ядро, але існують і багатоядерні форми. Ядро має будову, характерну для еукаріотів. Морфологія та форми поділу ядер різноманітні, проте, як доведено у даний час, поділом ядра у будь-якому випадку є мітоз.

  Подразливість — здатність живих клітин, тканин або цілого організму реагувати на зовнішні або внутрішні дії — подразники — виявляється у найпростіших у вигляді рухових реакцій за напря­мом до подразника або від нього, що називаються таксисами.

  Розмноження. Найпростіші можуть розмножуватися безста­тевим і статевим шляхом. Безстатеве розмноження починається з мітотичного поділу ядра, за яким йде поділ клітини надвоє (аме­ба, евглена, інфузорія) або багатократний поділ — шизогонія (споровики). При статевому розмноженні клітина найпростішого функціонально перетворюється на гамету. Гамети зливаються (копуляція), і зигота, що утворилася, дає початок новому органі­зму. Для деяких одноклітинних характерний статевий процес, який називається кон'югацією (від лат. conjugatio — з'єднання).

  Життєвий цикл. На відміну від соматичних клітин багатоклі­тинних, життєвий цикл найпростіших складається з послідовних стадій розвитку, що повторюються з певною закономірністю. Час­тіше всього початковою стадією є зигота, потім іде безстатеве роз­множення шляхом поділу, потім утворення статевих осіб і знов утворення зиготи.

  Інцистування. За несприятливих умов зовнішнього середо­вища (підвищення або зниження температури, висихання тощо) вегетативні форми найпростіших перетворюються на цисти (від грец. kystis — пузир). Вони перестають харчуватися, рухатися й покриваються товстою оболонкою, процеси обміну речовин при цьому різко сповільнюються. При відновленні сприятливих умов з цисти знов виходить активна вегетативна форма. Інцистування — захисна реакція, виникла в процесі еволюції, що забезпечує вижи­вання в несприятливих умовах. Цисти можуть зберігатися протя­гом довгого часу — місяці й навіть роки.

  Розповсюдження. Середовище проживання найпростіших надзвичайно різноманітне. Багато хто веде вільний спосіб життя, мешкають в прісній і морській воді, вологому ґрунті. Широке розповсюдження отримав паразитизм. Види багатьох паразитич­них найпростіших викликають важкі форми захворювання лю­дини, домашніх і промислових тварин, а також рослин. Відомі хижі найпростіші, нападаючі на представників інших видів.

  Широке розповсюдження найпростіших свідчить про те, що ця група тварин знаходиться в стані біологічного прогресу. Про­цвітання найпростіших зумовлено як пристосуваннями до різно­манітних умов середовища (ідіоадаптаціями), так і виникненням в еволюції низки ароморфозів: збільшення числа органоїдів руху (війки у інфузорій). Ускладнення апарату ядра (збільшення числа ядер і їх поліплоїдизація у саркодових та інфузорій. Поява ядер із різними функціями у інфузорій).

  Класифікація. В даний час до підцарства найпростіших від­носять типи: 1. Саркомастігофори (Sarcodina) (корененіжки та джгутиконосці). 2. Інфузорії (Infusoria, або Ciliophora). 3. Споро­вики (Sporozoea).

9. Назвіть та коротко охарактеризуйте види комах – мешканців лук, що занес. До ЧК України.

10. Особливості організації, систематики та біології предст. Типу Круглі черви. Значення для людини.

Більшість нематод — вільноживучі тварини, що живуть у вузьких капілярних проміжках між часточками ґрунту, піску, мулу на дні водойм або на суші, й лише близько 7 тис. видів (приблизно третина відомих) — паразити рослин і тварин. У прісних водоймах України знайдено понад 300 видів, у Чорному та Азовському морях — близько 200; у хребетних тварин зареєстровано 561 вид паразитичних нематод. Рослинні нематоди живуть на коренях цибулі, часнику, квасолі та на деяких інших городніх рослинах (цибульна нематода), у підземних пагонах картоплі (стеблова нематода), у різних органах суниці (сунична нематода). Розміри їхнього тіла коливаються від мікроскопічних до 1 м і більше. До гігантських видів належить паразитична нематода кашалотів, довжина якої близько 8 м. Нематоди колючим ротовим апаратом проколюють тканини рослин, вводять у них речовини, що розчиняють вміст рослинних клітин. Речовини, що розчинилися, вони всмоктують за допомогою розширеної частини стравоходу, мускулисті стінки якого діють як насос. їжа перетравлюється в кишечнику. Багато нематод живуть у ґрунті, живляться різними рослинними рештками і відіграють певну роль у ґрунтоутворенні.

Нематоди — паразити тварин і людини — живуть в організмі хазяїна. До них відносяться аскариди (людська, кінська, свиняча), гострики, трихінели, ришти, волосоголовці.

Статевозрілі самці й самки аскариди живуть у тонкому кишечнику людини. Веретеноподібне тіло самок досягає 40 см завдовжки (самці дещо менші — 12-25 см). Живляться аскариди напівперетравленою їжею. Запліднені самки відкладають яйця (близько 200 за добу), що під час випорожнення виходять назовні. У вологому ґрунті в яйцях розвиваються рухливі личинки. Яйця аскарид мають товсту оболонку, тому легко витримують висихання та інші несприятливі умови. Вони розносяться з пилом, водою або за допомогою мух і потрапляють на харчові продукти. У кишечнику людини, куди яйця надходять разом з їжею або водою, з них виходять личинки, які пробуравлюють стінки кишки й опиняються у кров’яному руслі. З кров’ю вони мігрують до печінки, серця і до легень. Руйнуючи стінки легеневих капілярів, личинки виходять в альвеоли, а звідти по дихальних шляхах мігрують через гортань у травну систему, де й розвиваються в дорослих самців і самок. Під час такої міграції по тілу людини, що триває близько 2,5 місяців, личинки линяють і ростуть. Аскариди викликають у людини загальну інтоксикацію організму продуктами обміну паразита, а також розлади функцій кишечника. Спостерігається зниження апетиту, гострі болі в животі, порушення сну, недокрів’я, завороти та непрохідність кишок тощо.

Широковідомий гострик — паразит людини, який живе здебільшого в товстій кишці дітей. Довжина дорослих самок становить 9-12 мм, а самців — 3-5 мм. Самка відкладає яйця на шкіру біля анального отвору, що викликає сверблячку. При почісуванні дітьми сверблячого місця яйця попадають під їхні нігті, а потім у рот. Відбувається самозараження новими порціями яєць. Протягом життя самка гострика відкладає 5-17 тис. яєць.

Дорослі трихінели (довжина тіла самок близько 4 мм) живуть у просвіті тонкого кишечника, а мікроскопічні личинки проникають у м’язи, де вони ростуть, скручуються у спіраль і, утворивши навколо себе капсулу, переходять у стан спокою. Джерело зараження людини — м’ясо тварин, особливо свиней, що заражуються трихінелою, живлячись дрібними ссавцями, наприклад, пацюками.

Розповсюдження паразитичних червів, особливості життєвих циклів та заходи боротьби з ними вивчає наука гельмінтологія, фундатором якої є академік Костянтин Іванович Скрябін (1878-1972). Під його керівництвом було проведено близько 200 експедицій до різних регіонів, в результаті яких було виявлено вогнища поширення червів-паразитів, зібрано величезний матеріал щодо гельмінтофауни людини, свійських та диких тварин, розроблено комплексні заходи профілактики та боротьби з тяжкими захворюваннями, спричиненими червами-паразитами.

11. Перелічіть, дайте визначення, охар. та нав. приклади основних форм біотичних взаємодій видів у біоценозах.

Біогеоценоз - це сукупність популяцій різних видів, які взаємодіють із фізичним середовищем існування, в ньому виділяють біотичну (сукупність взаємопов'язаних живих організмів — біоценоз) та абіотичну (умови фізичного середовища існування) частини

Екосистема - це сукупність організмів різних видів, які взаємодіють між собою і з фізичним середовищем існування, завдяки чому виникає потік енергії, який створює певну трофічну структуру (тобто ланцюги живлення, про які йтиметься далі) і забезпечує коло-обіг речовин усередині системи.

Отже, потік енергії та коло-обіг речовин усередині екосистеми забезпечують її функціонування. Коло-обіг речовин - це обмін речовинами між абіотичною (неживою) та біотичною (живою частинами) екосистем.

У 1940 році російський еколог В. М. Сукачов запропонував поняття "біогеоценоз": певна територія з більш-менш однорідними умовами існування, населена взаємопов'язаними популяціями різних видів, об'єднаними між собою та з фізичним середовищем існування коло-обігом речовин і потоком енергії. Основою будь-якого біогеоценозу є фото-синтезуючі організми.

Отже, поняття екосистема та біогеоценоз хоча досить близькі, але не тотожні. Біогеоценоз, на відміну від екосистеми, е конкретнішим, територіальним поняттям, бо він займає обмежену ділянку з однорідними умовами існування із певним рослинним угрупованням -фітоценозом.

Термін "екосистема" стосується будь-якої сукупності організмів різних видів, пов'язаних між собою трофічно, які необов'язково займають ділянку з однорідними умовами існування.

Ссылки по теме:

• ▶ Методи вивчення інстинкту. Реферат

• ▶ Поняття про пагін та його видозміни. Реферат

• ▶ Ссавці: загальні відомості. Реферат

• ▶ Клас ссавці на прикладі білки звичайної. Реферат

Наприклад, в океанах є екосистема такого типу: фітопланктон (ціанобактерії, водорості) виїдають дрібних тварин (зоопланктон), які, в свою чергу, є джерелом живлення багатьох видів риб; останні є здобиччю хижаків.

Структура біогеоценозу. Оскільки біогеоценоз - це сукупність популяцій різних видів, які взаємодіють із фізичним середовищем існування, в ньому виділяють біотичну (сукупність взаємопов'язаних живих організмів — біоценоз) та абіотичну (умови фізичного середовища існування) частини.

До складу абіотичної частини входять такі компоненти:

• неорганічні сполуки (вуглекислий газ, кисень, азот, вода, сірководень тощо), які включаються у біогенну (тобто за участю живих істот) міграцію речовини;

• органічні сполуки (залишки організмів чи продукти їхньої життєдіяльності), які зв'язують між собою абіотичну та біотичну частини біогеоценозу;

• кліматичний режим, або мікроклімат (середньорічна температура, вологість, рельєф місцевості тощо), який визначає умови існування організмів.

Біотичну частину біогеоценозу складають різні екологічні групи популяцій організмів, поєднані між собою трофічними та просторовими зв'язками:

• продуценти (від лат. продуцентіс - той, що виробляє, створює) - популяції автотрофних організмів, здатних синтезувати органічні сполуки з неорганічних (автотрофні прокаріоти, водорості, рослинні джгутикові, вищі рослини);

• консументи (від лат. консумо - споживаю) - популяції гетеротрофних організмів, які споживають інші організми або мертву органічну речовину (фітофаги, хижаки, паразити, сапротрофи);

• редуценти (від яат. Редуцентіс - той, що повертає, відновлює) - популяції організмів, які живляться органічною речовиною залишків чи продуктів життєдіяльності організмів, розкладаючи її до неорганічних сполук (бактерії, гриби, тварини - копрофаги, некрофаги, детритофаги тощо).

Властивості біогеоценозів. Становлення певного біогеоценозу - це процес, у ході якого живі організми різних видів адаптуються один до одного, а також до умов фізичного середовища існування. Під час розвитку біогеоценозу ускладнюється його структура, формуються такі властивості, як цілісність, стійкість, здатність до само-відтворення та саморегуляції.

Цілісність біогеоценозів забезпечується тісними взаємозв'язками організмів між собою та фізичним середовищем існування: фактори неживої природи впливають на життєдіяльність організмів, а вона - на мікроклімат біогеоценозу. Внаслідок взаємодії живих організмів між собою та фізичним середовищем виникають потоки енергії та коло-обіг речовин, які ці складові зв'язують у єдину систему.

Здатність біогеоценозів до само-відтворення залежить від взаємодії само-регульованих популяцій, що входять до їхнього складу, та забезпечується наявними ресурсами довкілля (вода, їжа тощо). Завдяки цій взаємодії популяції організмів відтворюють свою чисельність і умови середовища існування. Стійкість біогеоценозів, яка склалася внаслідок взаємо-пристосувань популяцій організмів різних видів, а також їхніх адаптацій до умов фізичного середовища існування, проявляється у протистоянні несприятливим зовнішнім впливам.

Саморегуляція біогеоценозів полягає у коливанні кількісних та якісних показників його біопродуктивності, способів та швидкості біогенного коло-обігу речовин і потоків енергії навколо певних середніх (оптимальних) значень. Як регулюючі чинники при цьому діють внутрішньовидові та міжвидові зв'язки, що згладжують коливання чисельності окремих видів. Як тільки густота певної популяції перевищить деякий середній рівень, у біогеоценозі починають діяти регулювальні механізми (наприклад, вплив популяцій хижаків на популяції здобичі, паразитів - на популяції хазяїна, фітофагів - на популяції рослин тощо), які приводять її у відповідність до умов середовища існування.

Порушення взаємозв'язків організмів у біогеоценозах унаслідок діяльності людини можуть призвести до масового розмноження окремих видів, зокрема шкідників лісу та сільського господарства.

Взаємозв'язки організмів у біогеоценозах. Усі популяції організмів, які входять до складу певного біогеоценозу, пов'язані між собою більш або менш тісними зв'язками, які забезпечують його існування.

Зв'язки між окремими популяціями різних видів можуть бути прямими та непрямими. Прямі зв'язки безпосередньо зв'язують дві популяції, наприклад, хижака та здобичі, паразита та хазяїна. У разі непрямих зв'язків популяція одного виду впливає на популяцію іншого опосередковано, через популяції третього. Наприклад, хижаки, регулюючи чисельність здобичі - популяцій рослиноїдного виду, впливають і на популяції рослин, якими живиться здобич.

Прикладом прямого взаємозв'язку густоти популяцій різних видів є відносини хижака і здобичі. Активно виїдаючи здобич, хижак зменшує густоту її популяцій, знищуючи тим самим власну кормову базу. Внаслідок цього через певний час знижується і чисельність популяцій хижака, що, в свою чергу, зменшує його тиск на популяції здобичі. Це створює умови для її активного розмноження та зростання чисельності, що, в свою чергу, розширює кормову базу хижаків і т. д.

Все це зумовлює спряжені періодичні коливання чисельності популяцій хижака і здобичі (популяційні хвилі, або хвилі життя). Циклічність цих коливань підсилюється запізненням реакції популяцій хижака на ріст чисельності популяцій здобичі. Періоди коливань чисельності популяцій хижака і здобичі відносно сталі, але їхня амплітуда під впливом різних екологічних факторів може змінюватись у широких межах. У процесі спряженої еволюції хижаків і здобичі відбувається їхнє взаємне пристосування: перші вдосконалюють способи нападу, а другі - способи захисту й уникання хижаків.

Зв'язки між популяціями різних видів у біогеоценозі можна поділити на антагоністичні, мутуалістичні та нейтральні. При антагоністичних взаємозв'язках (наприклад, конкуренції, паразитизмі) кожна із взаємодіючих популяцій зазнає негативного впливу іншої. При нейтральних - існування двох популяцій різних видів на спільній території не спричиняє для кожної з них ніяких наслідків. При мутуалістичних взаємозв'язках кожен із взаємодіючих видів дістає певну користь.

У біогеоценозі між організмами можуть виникати такі взаємозв'язки, як паразитизм, хижацтво, фітофагія, коменсалізм, мутуалізм, нейтралізм, конкуренція.

Відносини рослиноїдних тварин (фітофагів) і рослин, якими вони живляться, певним чином нагадують стосунки хижаків та їхніх жертв і мають назву виїдання. У рослин і фітофагів, унаслідок їхньої спряженої еволюції, також виробились взаємні пристосування. Зокрема, у рослин виникли способи пасивного захисту: утворення колючок, шипів, вироблення отруйних сполук (алкалоїдів та ін.).

До антагоністичних типів взаємодій організмів належить і конкуренція (від лат. конкуренція - стикатись) - взаємозв'язки між особинами популяцій одного (внутрішньовидова) або різних (міжвидова) видів, за яких використання певного ресурсу довкілля одними із них зменшує його доступність для інших.

Форми конкурентних взаємодій можуть бути найрізноманітнішими - від прямої боротьби до опосередкованого впливу (наприклад, спільне споживання певної їжі). Найгостріше конкуренція відбувається між особинами одного виду або різних видів з подібними екологічними потребами.

Існує правило конкурентного виключення: популяції двох видів з однаковими екологічними потребами не можуть тривалий час існувати в одному біогеоценозі: або один вид витіснить інший, або ж їхні екологічні ніші стануть менш подібними. Більш конкурентоспроможним, як правило, виявляється той вид, який швидше пристосовується до змін довкілля.

Так, протягом нашого сторіччя на терені України спостерігалося витіснення широко-палого річкового рака довгопалим. Широко-палий річковий рак, який домінував у водоймах України до початку сторіччя, нині трапляється лише в річках Півночі, його занесено до Червоної книги України. Місця у водоймах, де колись був поширений цей вид, зайняв довгопалий річковий рак. Він виявився витривалішим щодо антропогенного впливу на екосистеми, який постійно зростає: цей вид менш вибагливий до забруднення водойм, вмісту кисню у воді і плодючіший за широко-палого рака.

Нейтралізм - форма співіснування популяцій двох видів, за якої жоден із них не відчуває на собі безпосереднього негативного або позитивного впливу іншого. Наприклад, хижаки, які живляться різними видами здобичі, не конкурують між собою, однак стан їхніх популяцій опосередковано залежить від стану популяцій рослин, якими живиться здобич.

Серед різноманітних зв'язків між популяціями різних видів у біогеоценозах виділяють два основних типи: трофічні та топічні.

Трофічні зв'язки виникають у тому випадку, коли організми одного з видів (безпосередньо або продукти їхньої життєдіяльності) є об'єктом живлення для особин іншого (наприклад, хижак - здобич, паразит - хазяїн тощо).

Топічні зв'язки виникають тоді, коли види не пов'язані прямими трофічними зв'язками, але внаслідок життєдіяльності одних видів змінюються умови існування інших. Наприклад, часто одні види мешкають на поверхні тіла інших (вусоногі раки - на молюсках, китах тощо, орхідеї - на стовбурах дерев і т. п.). Ярусність рослинних угруповань - яскравий приклад топічних зв'язків.

Завдяки топічним зв'язкам одні організми можуть створювати сприятливі умови для існування інших (наприклад, лишайники забезпечують передумови для заселення вищими рослинами субстратів, де їх раніше не було) або, навпаки, робити його неможливим. Так, багато рослин виділяє спеціальні речовини (фітонциди, антибіотики тощо), які пригнічують життєдіяльність інших видів рослин, грибів, бактерій.

Отже, між популяціями різних видів, які входять до складу певного біогеоценозу, виникають складні й різноманітні взаємозв'язки, які можуть бути більш або менш тісними, їхня сукупність забезпечує функціонування біогеоценозу як єдиної цілісної системи та його саморегуляцію.

Чим різноманітніші й розгалуженіші ці взаємозв'язки, тим стабільніший біогеоценоз (наприклад, за достатньої видової різноманітності кілька видів фітофагів обмежують густоту популяцій певного виду рослин краще, ніж один). Тож рівень видового різноманіття прямо визначає рівень гомеостазу біогеоценозу.

12. Охар. особл. організації, систематики та біології представників класу Птахи. Значення для людини.

Птахи — спеціалізований клас високоорганізованих тепло­кровних (гомойтермних) хребетних, які пристосувалися до польо­ту. їхні передні кінцівки перетворилися на крила, що дало їм мо­жливість освоїти повітряне середовище, не втративши можливос­ті пересуватися по твердому субстрату або лазити. Ряд великих змін у будові разом із безліччю часткових пристосувань дозволили птахам широко розселитися й утворити численні форми. На Землі в сучасній фауні налічується близько 9 тис. видів птахів, об'єдна­них в 35-40 рядів, тобто це найчисленніший клас серед наземних хребетних.

  Основні ароморфози класу: повне розділення артеріальної та венозної крові, чотирикамерне серце; наявність довершеної тер­морегуляції.

  Морфофізіологічна характеристика класу. Тіло у птахів округле, голова невелика. Шия, як правило, довга й рухлива Птахи вкриті пір'ям, яке надає тілу обтічної форми. Розміри птахів дуже різноманітні. Найдрібніші (колібрі) мають масу тіла 1,6—2 г., лебеді, грифи досягають 14-16 кг. У нелітаючих птахів маса тіла більше: у пінгвінів — до 40 кг, у страусів — до 80-90 кг. Вимерлі епіорніси мали масу 300-400 кг.

  Шкіра птахів тонка, суха, майже позбавлена залоз. Єдина шкірна залоза — куприкова (надхвоста) (glandula uropygii), роз­ташована над коренем хвоста. Парна, складається з безлічі раді­ально розташованих залозних трубочок, протоки яких, часто зли­ваючись в резервуар, об'єднуються в кінцеві вивідні протоки (як правило, два, у деяких видів один), що відкриваються на поверх­ню шкіри над останніми хвостовими хребцями в особливі сосоч­ки. її жироподібний секрет служить для змазування пір'я, що сприяє збереженню його еластичності й підвищує водовідштовху­вальні властивості оперення. Куприкова залоза добре розвинена у водоплавних птахів і відсутня у птахів, що мешкають у посушли­вих умовах (страуси, дрохви). Епідерміс утворює численні похід­ні. Щелепи птахів вкриті роговою речовиною (дзьоб), пальці, іно­ді гомілка задніх кінцівок — роговими лусками. На пальцях є рогові кігті.

  Тіло вкрито пір'ям (pennae) — роговими утвореннями шкіри птахів, які є філогенетичними похідними лусок рептилій. В кон­турному оперенні розрізняють контурні, ниткоподібні, пухові пера, пух і щетинки. Контурні пера (махові, рульові й покривні) утворені стрижнем і опахалом. Частина стрижня, що міститься в шкірі, називається колодочкою, або пеньком. Між цією частиною і опахалом голий стрижень називають стовбуром, або очином. Найкрупніші махові пера утворюють пружну, щільну й рухому несучу поверхню крила. Довгі та міцні рульові пера утворюють хвіст і служать для поворотів у польоті й збільшення несучої по­верхні, у птахів, що лазять (дятли, пищухи тощо), — також для опори. У деяких пінгвінів, страусів і норців рульові пера недороз­винені. Покривні пера покривають тулуб (у більшості птахів не суцільно, а окремими ділянками — птериліями), а також значну частину крил. Під контурними перами лежать ниткоподібні й пухові пера з тонким стрижнем і м'якими борідками, що не зчіплюються. Ниткоподібні пера сприймають рух повітряних потоків. Пух не утворює опахала й відрізняється від пухових пер різко укороченим стрижнем. Щільно налягаючи одне на одне пухові пера добре зберігають тепло. В куточках рота у більшості птахів розташована щетина — стрижні пер, позбавлені борідок;  виконують дотикову функцію, а у деяких птахів, що ловлять на льоту дрібну здобич (дрімлюги, ластівки, стрижі), збільшують порож­нину для захоплення здобичі. Старі пера скидаються під час ли­няння.

  Здібність до польоту (у пінгвінів, страусів і деяких інших во­на повторно втрачена) разом зі здібністю до інших локомоцій (хо­дьба, біг, плавання, пірнання) визначила специфічну будову опо­рно-м'язової системи птахів. З появою крил у птахів перебудува­лися скелет і м'язи передніх кінцівок і плечового пояса. Хребет складається з п'яти відділів, але рухливість зберігає тільки шия. Грудні хребці зростаються між собою і з крижем. Грудна клітина утворена рухливими ребрами і грудиною. У більшості сучасних птахів грудина має кістковий кіль, до якого справа і зліва прикрі­плені м'язи, що приводять у рух крила.

  Нелітаючі птахи (страуси та деякі інші) не мають кіля. У нелітаючих пінгвінів кіль розвинений сильно, оскільки передні кі­нцівки в них виконують велику роботу при пірнанні. Поперекові хребці повністю зростаються між собою, з клубовими кістками і з крижовими хребцями. Частина хвостових хребців також зроста­ється з крижем. У результаті утворюються так звані складні кри­жі, що складаються з великого числа хребців і мають важливе значення для пристосування у зв'язку з опорою тіла тільки на задні кінцівки. Череп птахів за схемою будови дуже близький до черепа рептилій. Відмінність полягає головним чином у тому, що кістки черепа дуже тонкі, рано зростаються. Дуже великий об'єм мозкової коробки й очноямкові западини, що пов'язано з розвит­ком головного мозку й дуже великими очними яблуками. Нагада­ємо, що передні кінцівки і їх пояс сильно змінені у зв'язку з при­стосуванням до польоту. Відзначимо тільки, що ліва та права ключиці зростаються між собою, що додає поясу особливої пруж­ності. Зап'ясток і п'ясть перетворилися на складну п'ястково-зап'ястну кістку, з пальців зберігаються тільки три. Задні кінцівки складаються із стегна, гомілки, утвореної зрощеними гомілковими кістками, цівки й чотирьох пальців. Цівка (tarso-metatarsus) хара­ктерна тільки для птахів і виникає в результаті зрощення нижніх кісток заплесна та кісток плесна й у дорослих птахів представляє єдину кістку. Цівка — результат пристосування до ходіння пере­важно на задніх кінцівках. У самців деяких курячих на задній сто­роні цівки є шпора. В цілому скелет птахів дуже міцний, легкий, кістки містять порожнини, заповнені повітрям.

 М'язова система птахів більш диференційована, ніж у реп­тилій, і має низку особливостей. Великі м'язи, що приводять в рух кінцівки, розташовуються на тулубі, а до кінцівок йдуть  су­хожилки. Основна маса мускулатури зосереджена на грудях, де знаходяться м'язи, що приводять у рух крила. Досконалість опорно-рухового апарату птахів дозволяє їм переміщатися в повітрі з великою швидкістю й долати величезні відстані. Під час міграції сіра ворона летить зі швидкістю 50 км/год., качки — 70-100, гусаки — 90-100 км/год. З великою швидкістю можуть переміщатися нелітаючі птахи. Наприклад, у страусів вона досягає 50 км/год.

  Інтенсивна й різноманітна рухова активність птахів пов'яза­на з великою витратою енергії. Будова та функціонування травної системи забезпечує швидке перетравлення їжі та виведення невикористаних залишків назовні. Функцію захоплення та утри­мання харчових об'єктів виконує дзьоб (rostrum) — рогові чохли (рамфотеки), покривають верхню та нижню беззубі щелепи. Фор­ма дзьоба дуже мінлива й прямо залежить від характеру їжі та способів її отримання. У ротовій порожнині їжа змочується сли­ною. Довгий стравохід утворює розширення - воло (ingluvies), що служить для накопичення, зберігання, а іноді й попередньої хімі­чної переробки їжі (рис. 80). Воло птахів лежить над ключицею і звичайно має великі залози. Перистальтичні рухи вола забезпе­чують надходження їжі в шлунок, її відригування при вигодову­ванні пташенят або видаленні неперетравлених залишків. У голу­бів з 8-го дня насиджування клітини епітелію вола піддаються жировому переродженню, відторгаються і разом з секретом залоз вола утворюють білу сирну речовину («пташине (волове) молоко») для вигодовування пташенят. Рябки, які населяють пустелю, пе­реносять у волі воду для пташенят. Воло розвинене у птахів, які насилу здобувають собі їжу, проте знаходять її в значній кількості (хижаки) або у птахів з відносно повільним травленням (деякі зерноїдні). Шлунок складається з двох відділів — залозистого й мускульного. Товстостінний мускульний шлунок вистелений щільною кутикулою. Завдяки рухам стінок шлунку й проковту­ваних птахами камінчиків їжа перетирається. Перетирання їжі й висока активність ферментів забезпечує високу швидкість трав­лення. Наприклад, у домового горобця зерно перетравлюється за 3-4 год., жуки — за 1 год., гусениці — за 15 хв. Тонка кишка від­носно довга, вона в 8-12 разів перевищує довжину тіла. Задній відділ кишечнику короткий, пряма кишка відсутня, що розгля­дається як пристосування до полегшення тіла. Живлення птахів надзвичайно різноманітне. Вони поїдають величезну кількість комах: наприклад, горихвістка за літо з'їдає до 1 млн. комах, корольок протягом року — до 4 млн. Багато шкідників лісу знищу­ють дятли. Птахи споживають також велику кількість сарани, гусениць, шкідників сільського господарства. Більшість видів поїдають насіння смітних рослин. Денні хижаки, а також ворони, сороки, чайки, чаплі й інші активно ловлять ховрашків, полівок, мишей. Багато видів живляться рибою. Ненажерливість птахів пояснюється великими витратами енергії під час польоту. Дрібні птахи змушені споживати за добу кількість їжі, яка становить 50-80% від маси їх тіла, великі — 15-40 % .

  Органи дихання птахів дуже своєрідні й складаються з легень і повітряних мішків. Повітряні мішки розташовуються між вну­трішніми органами, м'язами і заходять всередину порожнистих кісток. Бронхи, увійшовши до легенів, гілкуються. Деякі з них пронизують легені наскрізь і впадають у повітряні мішки. При вдиху частина повітря надходить в легені, а частина прямує в по­вітряні мішки. Під час видиху повітря з повітряних мішків по­ступає в легені, де відбувається газообмін. Таким чином, наси­чення крові киснем здійснюється як при вдиху, так і при видиху. Це явище отримало назву подвійного дихання. Повітряні мішки мають й інші функції. Під час польоту при посиленій роботі вони оберігають організм від перегрівання.

  У будові кровоносної системи птахів відбулася велика зміна, що дозволила різко підвищити рівень життєдіяльності й послу­жила анатомічною основою їх теплокровності. Ця зміна полягає в повному розділенні артеріального й венозного кровотоків завдяки появі повної перегородки між лівою та правою половинами шлу­ночка і втраті однієї з дуг аорти. З лівого шлуночка відходить єдина дуга аорти — права, що забезпечує тіло птахів максимально насиченою киснем кров'ю. Високому рівню життєдіяльності пта­хів відповідає інтенсивна робота чотирикамерного серця. Так, у голуба у спокої частота серцебиття дорівнює в середньому 165 уда­рів за хвилину, а в польоті — 550.

Органи виділення — нирки. Як і у плазунів, кінцевий продукт білкового обміну — сечова кислота. Втрати води при сече-виведенні невеликі. Тому потреби птахів у воді обмежені. Більшість видів зовсім не п'ють води (більшість хижих птахів, деякі горобині).

  Птахи — різностатеві яйцеродні тварини. У самців є парні сім'яники, у самок — один (лівий) яєчник і лівий яйцепровід, який відкривається в клоаку. Запліднення внутрішнє. Яйцеклі­тина містить велику кількість жовтка. При проходженні яйце­клітини по яйцепроводу вона оточується оболонками, з яких біл­кова містить запаси води й оберігає жовток від поштовхів, а підшкаралупна захищає яйце від механічних пошкоджень. Крім того, під час розвитку ембріона солі кальцію зі шкаралупи витра­чаються на побудову скелета. Один з виявів турботи про потом­ство у птахів — насиджування яєць. Птахи відкладають яйця не просто в зовнішнє середовище, а в спеціально побудовані гнізда, де яйця розвиваються у відносно постійних умовах, які створюються тілом батьків. Майже всі птахи проявляють турботу про потомство ще якийсь час після вилуплення пташенят. Все це зумовлює високий ступінь виживання потомства, і яйцекладність птахів за кінцевим ефектом не поступається живородінню ссавців.

 

  За ступенем зрілості пташенят у момент вилуплення розріз­няють птахів виводкових і гніздових. У виводкових пташенята викльовуються зрячими, вкритими пухом, здатними ходити й самостійно скльовувати корм. Сюди відносяться види, що меш­кають переважно на землі або на воді: страусині, курячі, гусячі, дрохви. У гніздових пташенята голі, часто незрячі, безпорадні. Вони довго залишаються в гнізді й вигодовуються батьками (горобині, дятли, стрижі, голуби, зимородки).

  Для птахів характерна складна поведінка. Вони утворюють стійкі сімейні пари, в яких функції самця та самки істотно різні, збирають запаси на зиму, здійснюють тривалі міграції. Птахи активно охороняють свої ділянки кубел, у них складний шлюб­ний ритуал, вони здатні змінювати свою поведінку відповідно до змін навколишнього середовища, набуваючи індивідуального до­свіду. Всі ці риси зумовлені розвитком центральної нервової сис­теми птахів. Розміри головного мозку збільшуються. Якщо у реп­тилій маса головного мозку дорівнює масі спинного мозку, то у птахів вона завжди більше в 1,5-2,5 рази. Це залежить в першу чергу від розвитку півкуль переднього мозку, які разом з середнім мозком забезпечують складні форми поведінки. Принципово ва­жливо, що надбання індивідуального досвіду шляхом вироблення умовних рефлексів полегшує пристосування до змінного середо­вища шляхом доцільної поведінки (при появі нових кормів, нових ворогів). Здібність до навчання дозволяє розповсюдити надбаний досвід серед потомства або серед зграї, внаслідок чого виживання збільшується. Особливістю мозку птахів є також великі розміри мозочка, що пов'язано зі складними рухами під час польоту. Ню­хові частки у птахів невеликі. Це вказує на незначну роль нюху в їх життєдіяльності.

  Основні органи чуття — зір і слух. Орган зору — основний для орієнтування в зовнішньому середовищі. Очні яблука дуже великі, особливо у хижих птахів, активних у сутінки та вночі. Гострота зору дуже велика, птахи здатні розрізняти кольори й відтінки. Виразність зображення (подвійна акомодація) досяга­ється зміною форми кришталика під дією війкового м'яза і змі­ною відстані між кришталиком і сітківкою. Орган слуху анатомі­чно схожий з органом слуху рептилій (складається з внутрішньо­го та середнього вуха), але відрізняється більш високою чутливіс­тю й уловлює звукові коливання частотою від 30 до 20 000 Гц.

  З наземних хребетних птахи розповсюджені найбільш широ­ко, навіть більш широко, ніж ссавці. Широке розповсюдження птахів зумовлено, по-перше, постійною температурою тіла, по-друге, насиджуванням яєць, при якому яйця розвиваються у від­носно сталих температурних умовах, і, по-третє, здібністю до пе­рельотів, які дозволяють їм заселяти місцевості, придатні для існування декілька місяців року, й переміщатися на великі від­стані у пошуках корму. Можна сказати, що межею розповсю­дження птахів служить наявність корму.

  Клас Птахи включає два надряди: Пінгвіни й Типові птахи (кільові та безкільові) і більше 40 рядів. їх представники різні за місцем проживання (птахи водоймищ, узбереж, лісів, боліт, луків, парків, полів), способом життя і способах живлення (нічні та денні, осілі та кочові, рослиноїдні, хижаки, трупоїдні, комахоїдні та всеїдні), особливостями розмноження (моногамні і полігамні) і виведенням потомства (нагніздові та виводкові).

  Опишемо деякі ряди, представники яких зустрічаються най більш часто.

  Ряд Голубоподібні (Columbiformes) — голуб сизий, скелястий, білогрудий, припутень тощо. Філогенетично, мабуть, відділилися від одного з ржанкоподібними стовбура, але більш спеціалізовані. За зовнішньою і внутрішньою будовою голуби — типові представники килевих, або літаючих, птахів. Зоб добре розвинутий. Опе­рення щільне. Звичайно голуби живуть осіло в населених пунк­тах, поблизу людини і на зиму не відлітають. Тримаються вони зграями, харчуються насінням і зеленими частинами трав'янис­тих рослин. У більшості голубоподібних самці більші за самок і яскравіше забарвлені. Самка сизого голуба відкладає два яйця. Пташенята в яйцях розвиваються близько 17 днів і вилуплюють­ся голими, із закритими очима. Вигодовування їх в гнізді продовжується 25 днів в основному сирною масою, яка виробля­ється в зобі. За цей час пташеня покривається пір'ям і стає зря­чим.

  Ряд Гусеподібні, або пластинчатоклюві (Anseriform.es) — ле­беді, гусаки, качки. Птахи великої і середньої величини, ведуть водний спосіб життя. Ноги мають 4 пальці, три з них сполучені плавальною перетинкою. Сплощений і широкий дзьоб має ціди­льний апарат з рогових пластинок. Добре плавають і пірнають, але погано пересуваються по землі. Багато видів роблять дальні сезонні перельоти. Більшість видів моногамні: пари утворюють на все життя або на період розмноження. Гусеподібні відносяться до вивідкових птахів.

  Загін Соколоподібні, або денні хижі птахи (Falconiformes) — грифи, яструби, шуліки, соколи, орли. Птахи середніх і великих розмірів. Довжина крил від 10 см у карликового сокола до 115 см. у американського кондора. Дзьоб гачкоподібно заломлений на кінці. Пальці ніг мають гострі кігті. У видів, які годуються па­даллю, голова і частина шиї не має пір'я. Частина видів робить перельоти, частина веде осілий спосіб життя. Тривалість життя від 15 до 69 років. Хижі птахи моногамні. Яйця в гнізді насиджує самка. Пташенята з яєць виходять опушеними і зрячими. Якийсь час вони залишаються в гнізді, оскільки потребують годування,

обігріву та захисту від ворогів.

  Ряд Горобцеподібні (Passeriformes) — ластівки, жайворонки, сорокопуди, омелюхи, дрозди, синиці, мухоловки, ткачики, шпа­ки, райські птахи тощо. Найчисленніший ряд птахів. Птахи сере­дніх і дрібних розмірів: маса тіла від 3-4 г (нектарники тропіків) до 1600 г (ворон). Зовні гороб'ячі дуже різноманітні. Дзьоб має різну довжину і форму. Кігті на ногах заломлені. Крила можуть бути довгі та гострі (у ластівок) або тупі та короткі. Хвіст різний за формою і довжиною. Деякі гороб'ячі все життя проводять на деревах (пищухи, повзики), деякі — в повітрі (ластівки) або на землі (жайворонки). Гороб'ячі — моногамні нагніздові птахи. Для яйцекладки будують досить складні гнізда. Більшість представ­ників — комахоїдні, але є рослиноїдні і всеїдні.

  Ряд Пінгвіноподібні (Sphenisciformes) — пінгвін імператор­ський, королівський, очковий. Літати і бігати пінгвіни не мо­жуть, але добре плавають і пірнають. Передні кінцівки видозмі­нені в ласти. Добре розвинений кіль грудини, до якого прикріп­ляються м'язи, що приводять в рух ласти. Маса тіла пінгвіна до­сягає 40—45 кг. Положення тулуба на суші вертикальне. Ноги короткі, товсті, мають по 4 пальці, які сполучені плавальними перетинками. Хвіст короткий. Всі пінгвіни моногамні. Трима­ються вони зграями, утворюючи колонії.

  Ряд Страусоподібні (Struthioniformes). Нелітаючі птахи. Найкрупніші з сучасних птахів (маса тіла — 75-100 кг.). Слабо розвинені передні кінцівки і грудна мускулатура. Кіль відсутній. Довгі і сильні задні кінцівки мають два пальці. Статура щільна, довга шия покрита коротким пухом. Голова невелика. У разі не­безпеки страус може розвивати швидкість до 70 км/год. Рослино­їдні. Вважають, що страуси полігамні. 3-6 самок відкладають по 6-8 яєць в загальне кубло, насиджують 5-6 тижнів. Пташенята вивідкового типу. Майже вся турбота про потомство лежить на самці.

  Поведінка птахів характеризується складними інстинктами, головні з яких пов'язані з періодом розмноження. Спочатку птахи вибирають місце для гніздування, потім утворюють пари, буду­ють гнізда — на воді, на деревах і чагарниках, на землі, в дуплах. Структура і «архітектура» гнізд різна — від просто складених гілочок (грак, ворона) до кубел складної конструкції (кубла ласті­вок, кулясті кубла з моху, стебел і гілочок у волового очка). На відкритих місцях кубляться страуси, гагари. Цікаві шлюбні пісні та танці птахів (журавлі, лебеді, глухарі). Після відкладання яєць вступає в дію інстинкт турботи про потомство. Перш за все це до­сить тривале насиджування яєць: у гороб'ячих — 12 днів, у  курячих — 21, у хижих — до півтора місяця. Далі наступає період ви головування пташенят, догляд за ними, навчання їх польоту, добуванню їжі, захисту від хижаків.

  Не всі птахи ведуть осілий спосіб життя. Кочові птахи (снігу­рі, вівсянки, граки, омелюхи) зграйками переміщаються у пошу­ках їжі на невеликі відстані. Більшість птахів з пониженням тем­ператури і скороченням світлового дня роблять тривалі перельоти в теплі країни. Птахи летять поодинці (зозуля) або великими зграями (гуси, журавлі, дрібні півчі птахи); летять вдень або вно­чі, поки не досягнуть місць зимівлі. Спочатку відлітають комахо­їдні, потім зерноїдні і останніми — водоплавні і болотяні птахи. Щороку з покоління в покоління птахи дотримуються одних і тих же шляхів перельоту. Причини перельотів птахів — складна взаємодія зовнішніх і внутрішніх чинників. Вважають, що на­прям польоту в більшості випадків відображає шлях вселення птахів даного виду в певну гніздову область. Весною переважають стимули, пов'язані з розмноженням, восени — з живленням. До цих пір не встановлено, як птахи визначають дорогу, наприклад, за відсутності місяця і зірок, в негоду над великими водоймища­ми. Складний механізм орієнтації птахів при перельотах немож­ливо пояснити тільки зоровими подразниками або руховою пам'яттю. У птахів розвинуто відчуття географічного положення («відчуття карти»), яке, можливо, має зв'язок з магнітним полем Землі. Найбільш імовірно, що саме воно забезпечує пересування птахів за певними маршрутами.

  Походження птахів. Птахи з'явилися в кінці тріасового — початку юрського періоду мезозойської ери від цілком сформова­них рептилій. Саме тому в основних рисах своєї будови вони дуже близькі до рептилій і можуть розглядатися як прогресивна гілка плазунів. Предки птахів пересувалися на задніх ногах, мали дов­гий хвіст, передні кінцівки служили їм для захоплення їжі. Ево­люція цієї групи йшла по шляхом пристосування спочатку до ла­зіння по деревах, у зв'язку з чим задні кінцівки стали єдиним знаряддям опори об твердий субстрат, а передні спеціалізувалися для лазіння шляхом обхвату пальцями віття. Така функція крила збереглася у пташенят сучасних тропічних птахів гоацинів, які лазять по деревах, чіпляючись за гілки добре розвинутими рух­ливими і забезпеченими кігтями першим і другим пальцями кри­ла. По мірі розвитку ця здатність у них пропадає.

  Подальшим етапом було подовження і розширення країв лус­ки і перетворення їх на пір'я, що дало їм можливість перестрибу­вати з гілки на гілку і робити плануючі перельоти. Предки птахів еволюціонували протягом мезозойської ери і лише в палеогені з'являються форми, близькі до сучасних. Хоча в цей час ще зу­стрічаються зубасті форми, але вже існували гороб'ячі, стрижі, дятли й інші сучасні групи. У середині кайнозойської ери видовий склад орнітофауни стає близьким до сучасного.

  Значення птахів. Птахи — важлива ланка в біогеоценозах. Зони знаходяться в тісних взаємостосунках як з рослинами, так і з тваринами і беруть активну участь в круговороті речовин в при­роді. Харчуючись насінням і плодами рослин, птахи сприяють їх розповсюдженню. Птахи тропічних лісів (колібрі) є обпилювача­ми рослин. Переважна більшість птахів харчуються комахами, тобто знищують величезну кількість різних шкідників. Хижі птахи — регулятори чисельності популяцій тварин, оскільки час­тіше їх здобиччю стають ослаблені особини. Санітарами природи є птахи-падальщики.

  З економічної точки зору важливе значення для людини ма­ють промислові і мисливські види, численні породи домашніх птахів (кури, качки, гуси, індики). Вони дають високоякісні про­дукти харчування (м'ясо, яйця, жир), сировину для промисловос­ті (пух, перо). Предметом промислу є дикі качки і гуси та різні курячі (рябчик, глухар, куріпка). Законодавство регламентує те­рміни полювання на певні види птахів.

  Велике естетичне значення птахів, оживляючих своєю прису­тністю і співом ліси і парки.

Птахи можуть представляти небезпеку для людини як приро­дні резервуари збудників хвороб (голуби). Деякі птахи шкодять садам, посівам зернових.

13. Особливості утримання, догляду та годівлі гризунів на прикладі морської свинки.

Зміст:

• Купівля вихованця

• Як правильно утримувати морську свинку

• Чим і як годувати гризунів

• Розмноження

• Як доглядати за гризуном

Отже, цей день настав. Дитина підросла і все частіше заводить розмову про домашнього вихованця. Кому ж віддати перевагу? На котячу шерсть алергія, собака вимагає постійної уваги .... А чому б не завести морську свинку? Вони такі милі і забавні, до того ж занадто пильний догляд їм не потрібен. Вирішено - вирушаємо за морською свинкою! І звичайно не забуваємо взяти з собою малюка, адже він неодмінно повинен брати участь у процесі вибору.