3. Рицарська культура західноєвропейського середньовіччя.

Яскравою і часто романтизованою в пізніші часи сторінкою культурного життя середньовіччя було ри- царство. Інститут рицарства являв собою військово-аристократичний стан – спільність благородних воїнів, рівних між собою. Становлення рицарства проходило по мірі зміцнення феодалізму і піднесення нової слу- жилої знаті. Зародилось рицарство ще в ранньому середньовіччі. Його «золотий вік» – кінець ХІ–ХІІ ст. – час перших хрестових походів. Рицарство охопило майже всю знать від королів до неімущих воїнів, склавши замкнуту військову касту. В ХІІІ–ХІV ст. рицарство ще більше замикається, перетворюючись в елітарну аристократичну верству. Рицарі поступово втрачають монополію на військову справу, все частіше стикають- ся на полі битви з новим сильним противником – міським ополченням і найманцями. Присмерк рицарства прийшовся на першу полов. ХV ст., коли наймані армії остаточно витісняють феодальне рицарське військо.

Рицарство виробило свою ідеологію. Вона своїм корінням сягає з одного боку – в глибини самосвідомості варварських народів, а з другої – в розвинуту християнством концепцію служіння, яке спочатку тлумачилось, як чисто релігійне, а потім набуло більш широкого значення і розповсюдилось на сферу чисто світських від- носин, аж до служіння дамі серця. Основою рицарської ідеології стало поняття про благородство. Рицар, як говорилось у тодішніх настановах, це той хто «благородно поводиться і веде благородний спосіб життя».

Можна умовно виділити дві основні складові рицарської культури. Перша складова це куртуазність – створена в рицарському середовищі система етичних та естетичних цінностей, що опиралась на особливий кодекс поведінки благородної людини (термін «куртуазний» з французької означає «вишукано ввічливий, люб’язний»). Ці цінності знаходили своє відображення у складному комплексі звичаїв, ритуалів, придворних манер, у військових розвагах, у рицарській (куртуазній) літературі. Окреслимо основні прояви куртуазності.

Від рицаря очікували, що він буде постійно турбуватися про свою славу. Слава потребувала постійного підтвердження, все нових і нових випробувань. Так, наприклад, Івен, Рицар Лева, герой однойменного рома- ну Кретьєна де Труа (ХІІ ст.) не може залишитись з дружиною, з якою тільки що обвінчався. Друзі слідкують за тим, щоб він не зніжився в бездіяльності і пам’ятав, чого вимагає від нього його слава. Тому він повинен мандрувати поки не підвернеться випадок вступити в поєдинок. Рицар не мже спокійно слухати про чужі ус- піхи. Один з героїв балад Марії Французької (ХІІ ст.) має намір помірятись силами з невідомим супротивни- ком, звістка про славу якого дійшла до нього. Бо, як він говорить, – заздрість гризе його серце.

При такій постійній турботі про свій бойовий престиж зрозуміло, що від рицаря вимагалася мужність. Брак мужності, хоробрості – найтяжче звинувачення для рицаря. Страх бути запідозреним у боягузтві при- зводив до порушення елементарних правил стратегії, що нерідко закінчувались загибеллю рицаря і винищен- ням очолюваного ним військового загону.

Мужність була також необхідною для дотримання обов’язку вірності. Рицар повинен був зберігати бе- зумовну вірність своїм обов’язкам по відношенню до рівних собі. Так, в період Столітньої війни, коли син

французького короля Іоанна Доброго втік з Англії, де знаходився в якості заручника, то король Іоанн сам віддався в руки англійців замість втікача.

Від рицаря очікувалась щедрість. Вона вважалась обов’язковою рисою людини народженою благородною. Краще розоритись ніж прославитись як скупий. Перше, тобто розорення, тільки на якийсь час, адже прийнят- тя дару зобов’язувало воздати за нього сторицею. А скупість же вела до втрати свого статусу, до виключення зі свого рицарського кола.

Необхідним елементом куртуазності був культ прекрасної дами. Ставлення рицаря до жінки залежало, звичайно від того ким вона була: знатною дамою чи простолюдинкою. Турботливість і захоплення могли від- носитись лише до дами зі свого стану і нерідко такої, що займала більш високе становище всередині цього стану. Любов повинна бути взаємно вірною, долати труднощі і тривалу розлуку. Типова тема рицарського ро- ману – випробовування вірності. Рицарі, що дали обітницю вірності своїй дамі серця, стійко противляться любовним визнанням інших дам. Ну і, звичайно, любов до дами серця повинна була облагороджувати рицаря і спонукати його до пошуків слави.

Отже, рицар постійно прагнув до першості, до слави. Про його подвиги і любов повинен був, образно ка- жучи, знати весь християнський світ. Звідси, зовнішній блиск рицарської культури, її особлива увага до риту- алу, атрибутики, символіки, до етикету. Кодекс рицарської честі передбачав досить складні ритуальні проце- дурні дотримання етикету, відхід від якого навіть у дрібницях міг принизити рицаря в очах рівних йому.

Благородне походження і високий статус накладали на рицаря зобов’язання, які залишали йому небагато простору для розкриття власного «я». Рицар постійно «грає свою роль» ні на хвилину не забуваючи про «гля- дачів», перед якими він «грає» будь то король чи його прямий сеньйор, дама чи такий же рицар як і він сам.

Характерно, що навіть у тих випадках, коли здавалося б від рицаря вимагалася лише особиста ініціатива і швика кмітливість, він керувався не здоровим глуздом, співвідносив свою поведінку з вимогами станової етики. Наприклад, прискакавши до короля в розпал битви з бойовим донесенням, рицар не смів звернутись

до нього першим і чекав поки государ заговорить з ним, навіть якщо ця затримка могла згубно відобразитись на ході битви.

Що стосується зовнішнього блиску рицарської культури, то одним із центральних символів, що пропагу- вали якості справжнього рицарства вважалась розкіш. Вона слугувала емблемою влади і викликала покло- ніння і повагу. ЇЇ значення, її суспільні функції були такі великі, що вона стала не лише внутрістановим, але й загальнокультурним символом і увійшла в середньовічне мистецтво через стиль насичений багатою орна- ментикою, пишною декоративністю. Це виявлялось також в урочистих придворних церемоніях, що вилива- лися в театралізоване дійство. В них поєднувались величні мажорні інтонації церемоніальної музики, урочис- то-плавні рухи, манірні жести. Придворна символіка не просто фіксувалась, а постійно акцентувалась. Звід-

си – характерна статуарність і фронтальна розгорнутість композицій в образотворчому мистецтві (що фіксу- вали, наприклад, якісь галантні сцени), фіксовані пози в танці, розтягнуті ритми в музиці тощо.

З подібних елементів склався так званий «куртуазний» стиль, що розповсюдився і в мистецтві і в житті. В ньому особливе значення приділялось зовнішньому блиску, ефектності форми. Рицарське мистецтво вирізня- лось вишуканістю, витонченістю, протиставляючи себе «вульгарним» формам народного, міського мистецт- ва, стверджуючи тим самим естетичну цінність аристократичного способу життя.