1. Символіка Кіровоградської області. Опис герба Кіровоградщини

У червоному щиті золотий степовий (скіфський) орел із повернутою вправо головою; над щитом прямокутна синя хоругва з жовтим тризубом, оздоблена по периметру жовтою лиштвою й охоплена декоративними гілками; обабіч щит, обрамований золотим колоссям, знизу – дубовим листям, перевитими синьою стрічкою, закріпленою знизу золотим сувоєм, на стрічці подано золотими літерами девіз: «З добром до людей».

Автори герба – В. Кривенко та К. Шляховий, автор девізу – В. Сибірцев.

Найдавнішим відомим державним утворенням, до складу якого входили землі сучасної Кіровоградщини, була Велика Скіфія, яка існувала на території степової та лісостепової зон України з VII по ІІІ ст. до н. е. біля с. Кучерівки (нині Знам’янського району) в 1763 році при розкопках Литої Могили (Мельгуновського кургану) виявлено поховання вождя одного зі скіфських племен кінця VII – початку VI ст. до н. е. При цьому знайдено золоті прикраси із зображенням степового орла, використані як символ при розробці варіантів герба. При стилізації зображення орла збережено всі основні риси археологічної знахідки.

Значення символів

Орел вважається символом мужності та великодушності, проникливості та справедливості, сили і влади. У дохристиянських уявленнях співвідноситься з небом і світлом (сонцем). У християнській символіці передає ідею вічності праведного життя. В обох випадках знак орла є емблемою духовності. Золотий орел у символах Кіровоградської області символізує рідну землю, спадковість від минулих поколінь та духовне відродження нащадків.

Синя хоругва з тризубом вказує на належність області до України. Золоте пшеничне колосся підкреслює багатство хліборобського краю, золоте дубове листя – могутність і витривалість. Синій, жовтий і червоний (малиновий) кольори у пропорі підкреслюють давні козацькі традиції краю та багатство землі степової України.

10 січня 2014 року виповниться 75 років з дня створення Кіровоградської області. Вона налічує 21 район; 12 міст, із яких 4 – міста обласного значення 8 – міста районного значення; 27 селищ міського типу; 19 селищ; 984 села.

2. Подорож визначними місцями Кіровоградщини. З історії заснування фортеці святої Єлисавети

(Про історію заснування фортеці святої Єлисавети можна переглянути фільм авторського колективу під керівництвом Ю. Митрофаненка «Історія фортеці святої Єлисавети в українському контексті. Петро Калнишевський». Фільм можна переглянути та завантажити на сайті науково-методичної лабораторії виховної роботи і формування культури здоров’я КОІППО імені Василя Сухомлинського (http://koippo414.at.ua).

Цікавими стежками рідної Новоукраїнщини

Учень 1. Символіка Новоукраїнського району тісно пов’язана з прадавнім минулим краю. Ексампей. Cвященні шляхи. Таку назву мала в часи Великої Скіфії територія між сучасним Кіровоградом та річкою Синюхою. Саме тут, у сакральному центрі Великої Скіфії, за свідченнями давньогрецького історика Геродота, було головне святилище скіфів, від якого в усі кінці держави розходилися Священні Шляхи.

В околицях сучасного села Рівне Новоукраїнського району Кіровоградської області, біля витоку річки Ексампею (Чорний Ташлик), стояв гігантський бронзовий казан – символ величі і непереможності Скіфії. Його Геродот вважав одним із найбільших див світу (діаметр – 2,5 м, маса – 2 тонни). Казан був виплавлений із наконечників стріл, які скіфи здали за наказом царя Арата (Аріанта) (5 ст. до н.е.) з метою перепису населення, що в цілому склало близько 2 млн чоловік.

Саме тому логічним є зображення на гербі району золотого скіфського казана на синьому фоні. На казані в три ряди зображені солярні (сонячні) знаки, скіфський орнамент, подібний до давньогрецької літери «альфа», що асоціюється з ім’ям скіфського царя Аріанта. На прапорі зображені дві восьмипроменеві зірки, які були одними із головних елементів козацької символіки; сонячне коло та курган як характерна прикмета Новоукраїнського степу. Ці знаки нагадують про належність території до Запорозької Січі. Поєднання жовтої та синьої барв символіки співпадає з кольорами національної символіки України.

Учень 2. (Повідомлення про Глодоський скарб).

Історія відкриття «Глодоського скарбу» датується 9 червня 1961 р. Саме того дня Володя Чухрій, десятикласник із села Глодоси (Кіровоградщина), повертаючись із колгоспного поля, де він допомагав матері сапати буряки, раптом побачив над головою степового орла, який «пікірував», тримаючи в дзьобі впольованого ховрашка. Хлопець нагнувся за грудкою, щоб кинути нею у птаха – і несподівано… провалився в землю. Ґрунт осипався, і перед очима Володі, наче в казці, відкрився скарб: ланцюжки, рештки зброї, стремена, фрагменти посуду, обривки тканини… Зібравши все, що ховала земля, Володя Чухрій поніс скарб додому, склав у решето й заховав у погребі під діжкою з квашениною. А в школі розповів про знахідку вчителеві. Той вислухав і порадив написати листа в Кіровоград, директору обласного історико-краєзнавчого музею. Володя так і зробив, але поки лист ішов до адресата, події у Глодосах почали розгортатися майже за законами детективу.

Чутка про скарб швидко поширилася, і зрозуміло, що чимало цікавих і собі кинулося на берег Сухого Ташлика – а раптом щось іще залишилося в землі?! Довідався про знахідку й дільничний міліціонер капітан Солодєєв. Прийшов до Чухріїв – і батько Володі, з’ясувавши, що скарб потрапив на «тимчасове зберігання» в льох, передав його служителеві порядку; мовляв, той знає, що в таких випадках слід робити.

А тим часом почав «працювати» Володин лист. Директор музею О. Ноземцева, отримавши сенсаційну звістку, вирушила на місце події, в Глодоси. Проте скарб несподівано зник. Довелося їхати до першого секретаря Хмелівського райкому партії Чередника, який в свою чергу звернувся за допомогою до КДБ.

Володимир Чухрій пам’ятає, що обласне управління цієї спецслужби тоді очолював полковник Калюжний, земляк, сам родом із Глодос. Приїхали до дільничого додому, але той розвів руками: звідки мені було знати, що то скарб, а не якісь бляшки? Залишив на подвір’ї, а діти, бавлячись, десь порозтягували.

Допомогла техніка. Коли солдат із металошукачем у руці сів перепочити під хатою, де жив капітан Солодєєв, пролунав «писк» – прилад подав сигнал. Відірвали дошку під дахом, і звідти витягли загорнутий у холошу старих ватяних штанів той самий «глодоський скарб».

Настала розв’язка: знахідка перекочувала в Київ; археологи цілий місяць вивчали річковий берег; про скарб написали дослідження. Що ж до капітана Солодєєва, то було слідство і був суд – дільничий отримав п’ять років ув’язнення…

Вчені встановили, що це було поховання дуже багатого і знатного вождя кінця VII ст. або початку VIII ст. н.е. Обрядова специфіка дає можливість припущення слов’янської приналежності похованого. Скроневі підвіски й нагрудні прикраси, браслети і персні, деталі піхов кинджала й меча, прикраси вузди – і все це золоте й срібне диво було створене майстрами-ювелірами мало не півтора тисячоліття тому!

Зберігаються прикраси у музеї історичних коштовностей України, який розміщується на території Києво-Печерської лаври. В експозиції виставлено найкоштовнішу частину скарбу, загалом же він, згідно з описом фахівців, налічує понад двісті предметів. Серед них майже сто золотих предметів масою 2,583 кг та сімдесят срібних масою 1,026 кг.

Учень 3. (Повідомлення про трипільські поселення на території Новоархангельського району).

Поблизу села Небелівка Новоархангельського району вчені-археологи розкопали й дослідили поселення та храм з вівтарем часів трипільської культури. Дослідження 2009 року спільною українсько-британською археологічною експедицією показали, що воно існувало наприкінці V – на початку IV тис. до н.е. і в цей час було найбільшим за розмірами населеним пунктом на території Європи, його площа сягає понад 300 га. Тоді було розкопано рештки одного наземного житла, знайдено фрагмент посудини із намальованим зображенням людини. У липні-серпні 2012 року українсько-британською експедицією на чолі з ученим-археологом Михайлом Відейком та британським вченим Джоном Чапменом було досліджено залишки трипільського храму – споруди розмірами близько 20 х 60 х 8 м. Основа конструкції двоповерхової споруди була виготовлена з дерева, потім обмазана глиною.

Учень 4. (Повідомлення про історію битви на Синіх Водах).

У 2012 році відзначалася 650-річчя перемоги у Синьоводській битві. Скупі джерела (відомо до десятка літописних списків, у яких побіжно згадується про битву) дають лише загальну картину цієї події. З них випливає, що на річці Сині Води поблизу фортеці Торговиця (нині село Торговиця на річці Синюха у Кіровоградській області) великий князь литовський Ольгерд (1345–1377) на чолі війська литовців, білорусів та українців у 1362 році розбив військо трьох татарських мурз – Кутлуг-бея, Хаджи-бея та Димитрій. Ця битва поклала початок звільненню руських земель від монголо-татар. Після неї Велике князівство Литовське включило до свого складу більшість українських князівств, у тому числі Київське, та розширило свої кордони аж до Чорного моря і стало найбільшою державою в тогочасній Європі.

Докладний опис Синьоводської битви міститься лише в хроніці польського історика Мацея Стрийковського (XVI століття): «Ольгерд, уклавши на два роки угоду про мир із пруськими та ліфляндськими хрестоносцями, відправився у похід в Дикі Поля проти татар. З ним вирушили також чотири його племінники, сини новогрудського князя Коріата, княжичі Олександр, Костянтин, Юрій та Федір. І коли вони, минувши Канів і Черкаси, дійшли до урочища Сині Води, то побачили в полі велику татарську орду… Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював Качибей-Керей, а третім командував султан Дімейтер. Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх у шість вигнутих загонів, по-різному їх з боків та на чоло розсадивши, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити у звичайних сутичках та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом із луків, сталося кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А литва з русинами враз з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, із самострілів зі стрілами наскочили з боків і довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царки: Кутлубах, Качибей (від імені якого назване Качибейським солоне озеро в Диких Полях дорогою до Очакова) і султан Дімейтер та разом з ними дуже багато мурз і уланів...»

Під час відвоювання українських земель Ольгерд і його прибічники проявили політичну мудрість. Вони здобули довіру місцевого населення, намагаючись не ставити себе вище від місцевих феодалів, шанувати місцеві звичаї та культурні надбання українського народу, навіть більше – вони цілком свідомо переймали його культуру, намагалися використати її здобутки в усіх сферах життя.