Список використаних джерел:

1. Бровченко В.Я. Мала Виска. Дивний чоловік. – К., 2004.

2. Голованов Я. Совершено секретно/ Маловисківські вісті. – 28 липня 1993 р. – № 4.

3. Гончар О.Т. Спогад про океан. – К., 1995.

4. Романенко Б.І. Ю.В. Кондратюк. – М., 1988.

Р.Р. Любарський,

спеціальний кореспондент газети «Народне слово», поет, літератор

«Не місце прикрашає людину, а людина місце» (творчий портрет кінорежисера Миколи Літуса)

У травні 2012 року на запрошення редакції газети «Народне слово» та Кіровоградської обласної державної телерадіокомпанії наше місто відвідав відомий український кінорежисер, творець фільмів «Королева бензоколонки», «Дні льотні», «Пароль знали двоє» та інших, член Національної спілки кінематографістів України, Заслужений діяч мистецтв України, учасник Великої Вітчизняної війни Микола Гнатович Літус.

За участі та організаційної підтримки дирекції ОУННБ імені Д. Чижевського зустріч з митцем проходила в одному з читальних залів бібліотеки. Зауважимо, що остання подібна творча зустріч з кіровоградцями відбулася близько 30 років тому. З огляду на це ми поставили за мету оновити в пам’яті кіровоградців образ знаного земляка. Адже Миколу Гнатовича більше знають за фільмами, які робили історію радянському й українському кінематографу. На думку режисера, найцікавіші з них не соромно передивитися і сьогодні. Вони пройшли випробування часом, залишили трепетні почуття, яскраві образи та вислови.

Тому зустріч і почалася з уривків кінохіта 1960-х років «Королева бензоколонки». А Микола Гнатович прокоментував: «Тоді ж критики її швиденько обгудили, назвавши банальною, вульгарною, безідейною. Навіть у рецензіях на фільми про революцію 1905 року неодмінно згадувалася «Королева бензоколонки» як зразок безідейності та легковажності. Але нам хотілось, щоб втомлені від повоєнної розрухи і відновлення народного господарства люди нарешті змогли відпочити, розважитися. У той же час мовою комедії прокритикували і актуальні проблеми того часу: бюрократизм, хамство, байдужість, безкультурність».

Не могли ж ідеологи «Советского экрана» зізнатися, що картина, якій присвоїли третю категорію, обійшла черговий шедевр Герасимова чи Бондарчука: за рік її подивилися понад 53 мільйони глядачів, які принесли в бюджет Держкіно понад 15 мільйонів карбованців.

Також розповів режисер і про зйомки кінострічок «Веселка», «Мій друг Наврузов», «Дні льотні», «Дачна поїздка сержанта Цибулі», «Пароль знали двоє», «Випадок з газетної практики», «Зірка шерифа» та інших. Про плідну творчу співпрацю з режисером Олексієм Мішуріним. Про те, що таке режисерський сценарій. Про підбір акторів. До речі, він став першим, хто дав путівку у велике кінематографічне життя таким славетним акторам, як Микола Олялін та Віра Алентова. Цікавою була історія, що розкрила секрет його незвичного для українців прізвища.

Насамкінець зустрічі митець зізнався: «Війна мене пощадила. Потім я сорок років займався улюбленою професією. І ні на що б її не проміняв».

Таємниця прізвища

У діда з батькового боку було чотири сини. Коли він помер, а це сталося 1912 року, їм відповідно було десять, вісім, шість і чотири роки. Який тягар ліг на бабусю, уявити не важко. Два роки вона утримувала і годувала їх лише завдяки співчуттю і допомозі сільської громади. Але прийшла межа, за якою починався голод…

Та якось з-під станції Хирівка приїхав лісник разом з дружиною. Дітей у них не було, тому й попросили бабусю віддати їм на виховання двох старших хлопчаків. Таким чином Гнат і Антон отримали прізвище Літус. А Кирило і Кость залишилися Шерстюками.

Поки росли, брати продовжували бачитися і спілкуватися. Адже Хирівка (нині станція Чорноліська) і Цибулеве розташовані поруч.

Рідня

Батько навчався добре. Після школи він працював на станції, а потім пішов служити в армію. Там закінчив школу молодших політруків. Після армії залишився служити у залізничній частині, що забезпечувала охорону колій, мостів, пакгаузів, обладнання та вантажів Південно-Західної залізниці. Одружився з Оксаною Бондаренко із села Цибулевого, де 15 січня 1925 року і народився Микола Гнатович Літус.

Батько трагічно загинув у грудні 1945 року.

Дядько Антон перед війною жив у Кіровограді і працював на заводі «Червона зірка», де відповідав за протипожежну охорону. Микола Гнатович навіть пригадав його адресу: вулиця К. Маркса, будинок №4. Коли його призвали в армію, дядько Антон потрапив на корабель Волзької річкової флотилії. А загинув під Сталінградом, рятуючи підбите фашистами судно.

Перший виступ

Здібність до акторського мистецтва Микола виявив десь у п’ять років. До цього мати вже навчила його складати літери у слова. Так він самотужки вивчив вірш.

На якесь свято у сільському клубі (колишній церкві с. Цибулевого) поставили в центрі високий табурет. На нього – Миколку, який дзвінким голосом мав читати вірш, що починається рядками:

В куркуля працював,

Відпочинку не мав,

А за це він за все

Нагая діставав.

Але останній рядок в його виконанні отримав інше звучання:

А за це він за все

На «гов’ядину» став.

Реготу було чимало, але малому це сподобалося – він привернув увагу. Хоча мати потім довго докоряла Миколку «гов’ядиною».

Перші уроки

У тому краю Цибулевого, де жили Літуси, у період боротьби за лікнеп організували початкову школу. В ній зібрали усю малечу. Привели туди і Миколку.

Якось учитель наказав: «Не підходьте і не заглядайте в колодязь!». Наступного дня порушника поставили на коліна в куток. При цьому вчитель запитав: «Хто ще хоче зазирнути в криницю?». Миколка одразу підняв руку. І його поставили на коліна до кінця уроку.

Попри покарання хлопчик був собою задоволений. А суворий вчитель порадив батькам припинити навчання неслухняного малюка.

Отже, велика красива кам’яна школа, що була на іншому боці села і яку йому лише показували, залишилася лише у Миколчиних мріях.

Командир і політрук

1930 року батька як військовослужбовця перевели у В’ятку (Кіров). Там Микола і пішов у перший клас. Вчився непогано. Та найбільше захоплювався заняттями в драмгуртку. Хоча мати була від цього не у захваті – професію актора вона вважала несерйозною справою.

Виховання в сім’ї будувалося так: мати – командир, батько – політрук. Мати діяла наказом, батько – переконанням. Звичайно, Микола більше тягнувся до батька. І не тільки тому, що поважав його методи впливу. Його дедалі більше приваблювали військові. Кожні канікули Микола проводив у частині батька: разом з усіма вивчав статут, матеріальну частину зброї, їздив на полігони та стрільбища.

Сім’я мала повернутися в Україну. Та почалася війна…

1941-1945

Закінчуючи школу, Микола Літус вже знав, куди лежить його шлях. Хоча у шпиталях, де він виступав з іншими школярами в концертах, його декламацію та гру на балалайці сприймали дуже схвально, 1942 року юнак вступає у 2-ге Ленінградське піхотне військове училище.

Після прискореного випуску лейтенанта Літуса призначили командиром взводу 82-міліметрових мінометів. У той час готувався наступ Ленінградського фронту, тому у всіх підрозділах проводили навчання. На одному з них взвод відпрацьовував зміну позицій. Треба сказати, що ствол міномета, який важить 18 кілограмів, вставляється у спеціальне гніздо за плечима і кріпиться ременями, під час бігу повсякчас б’є в потилицю. Хоча справа була влітку, командир наказав бійцям надіти шапки-ушанки. В цей час сюди під’їхав командир дивізії і здивувався, чому вони не в пілотках. Взвод вишикували і комдив запитав, хто дозволив надіти шапки. Микола Літус сміливо відрапортував, що це зробив він за порадою їздового Хазова. Комдив подумав-подумав і наказав нагородити обох медаллю «За відвагу».

Коли старшого лейтенанта Літуса тяжко поранило під Кенігсбергом, 53-річний Єгор Іванович Хазов проскакав на коні без сідла 15 кілометрів, аби провідати свого командира і передати йому торбинку цукру та пачечку чаю. Так турботливо він опікувався своїм юним командиром. Адже знав: хтось потурбується і про його двох синів, які воюють на іншому фронті. Потім після одужання, коли мінометники розташовувалися в лісовому маєтку Геринга, Єгор Іванович знайшов десь скрипку і приніс її командиру, бо чув, як той справно грає на балалайці. Розчулений Микола Літус подякував їздовому і спитав, де той її узяв. Потім пішов у ліс і удавав із себе скрипаля. Тут акторська натура знову взяла гору. Попри все, розуміючи ціну цієї скрипки, офіцер не залишив її собі, а повернув на місце.

Всесоюзний державний інститут кінематографії

Коли старшого лейтенанта Миколу Літуса тільки-но представили до звання капітана, медична комісія прийняла рішення комісувати його за станом здоров’я.

Дев’ятнадцятирічний юнак повертається додому і одразу вступає на історичний факультет Кіровського педагогічного інституту. І тут акторські здібності не дають йому спокою – Микола активно виступає на студентських вечорах, капусниках. Після третього курсу здійснює першу спробу вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії.

Лише 1950 року, заочно закінчивши істфак, він потрапляє на акторське відділення, де навчається разом з Миколою Рибниковим, Кларою Рум’яновою, Аллою Ларіоновою, Юрієм Бєловим, Руфіною Ніфонтовою, Георгієм Юматовим, Надією Рум’янцевою та іншими. На другому курсі (за пропозицією керівництва) Микола Літус переводиться на режисерське відділення в майстерню Григорія Александрова та Михайла Ромма.

Навчання було насиченим і серйозним. Доводилося вивчати багато предметів – як основних, так і додаткових.

Першою стрічкою, де Микола Літус виступив як асистент режисера, став фільм-казка Олександра Зархі «Нестерка». А першою самостійною роботою «Веселка», де грали Володимир Дальський, Галина Яблонська, Михайло Задніпровський, Лариса Борисенко, Андрій Сова та інші. Більшість з них представляли Київський академічний український театр ім. Франка.

«Королева» та її свита

З Надією Рум’янцевою Микола Літус потоваришував ще у студентські роки. Надія була була простою, хорошою, доброю, чуйною, працьовитою дівчиною. Вона допомагала групі студентів ВДІКУ – вихідцям з України, – Майї Булгаковій, Валентині Дубині (Владимировій), Олексію Пархоменку і Василю Фущичу готувати дипломний фільм. А оскільки фільм знімали українською, вивчати мову їй допомагав Андрій Сова.

«Королева бензоколонки» стала, власне, лебединою піснею Надії Рум’янцевої. Хоча спочатку на роль Людимили Добрийвечір пробувалася актриса Терьє Луйк. Але Рум’янцева обійшла її за темпераментом, як висловився Микола Літус.

Ось ми бачимо, як Людмила на роликових ковзанах плавно ковзає по середині жвавої автостради. «Чому їдете по осьовій?» – запитує, висунувшись з вікна автобуса «Київ – Ялта», веселий водій (Юрій Бєлов). «А можливо, я саме і шукаю цю осьову лінію... свого життя!» – значущо відповідає Людмила. Через декілька хвилин все обертається так, що вона вимушена зменшити тон і сісти в цей автобус. «І не набридає вам увесь час їздити?» «Набридає? – дивується шофер. – Траса – ось де краса! Ялта, Карпати, сади Вінниці, золоті хліби Полтавщини, пісня коліс». Слава Кошовий – так звати шофера – схвально киває, почувши, що батько Людмили монтажник, працює на будівництві в Індії. Проте дізнавшись про балетні амбіції дочки монтажника, він повчально говорить: «Не місце прикрашає людину, а людина місце».

У пошуках місця зйомок режисери Мишурін та Літус об’їздили усю Україну – ніде не могли знайти відповідну сучасну автозаправку. Нарешті знайшли в Пирятині. Але виявилось, що на заправці знімати не можна. У них теж виробничий план. А освітлювальна апаратура небезпечна – завжди щось іскрить, дроти димлять. Припало поруч будувати свою АЗС, бутафорську. Вона була настільки схожа на справжню, що одного дня вранці, коли ще не встигли розгорнути апаратуру, на цю «АЗС» звернула з траси вантажівка, і водій зажадав її заправити. Надія Рум’янцева, не змигнувши оком, сказала: «Вашу машину заправляти не буду. Вона брудна, водій неголений». У того мову відняло. Підійшов Андрій Сова у формі автомобіліста. «Ви начальник?» – запитав шофер. «Так, я», – серйозно відповів Андрій Корнійович. – «Та що ж це ви поставили тут це опудало, цю фітюльку, яка вимагає, щоб я поголився? Мені ж вантаж везти в Київ!» – «Правильно вимагає, по інструкції». – «Я скаржитимуся!»

Тут з'явився «міліціонер» Павло Вінник: «Кому скаржитися, пред'явіть ваші права». Коротше, довели людину до кипіння і зрозуміли, що продовжувати вже просто непристойно. Нарешті сказали: «Даруйте, ми пожартували, це декорація, кіно знімаємо». Але водій не повірив! «Та дивіться ж – це ж Надя Рум’янцева, та, що не «піддається!» (Уперше актриса набула широкої популярності після фільму «Неподдающиеся».)

Дуже смачно зіграла буфетницю Рогнеду Карпівну українська актриса Нонна Копержинська. Попадання в неї, як і в Андрія Сову, було дуже точним. Прекрасна актриса, Копержинська мала і надзвичайне почуття гумору. «Одягнули Нонну Кронидівну перед зйомкою в костюм буфетника, – згадує Микола Літус. – Дивимося з Мишуріним на фартушок: потрібно б його приталити. А Нонна Кронидівна відповідає: «Нi, хлопцi. Оце шо нема, то нема». І тут же розповідає: «Ще пiд час навчання в театральному iнститутi якось на уроцi танцiв педагог каже: кавалери, берiть своїх дам за талiю. Я й кажу партнеровi: шукай, Гришо, якщо найдеш – твоя буде. Так що, вибачайте, талiї нема».

Микола Федорович Яковченко у фільмі знімався лише в одному епізоді – в ролі одного з двох керівників-бюрократів, що провалилися в річку разом із занедбаним мостом, який не хотіли ремонтувати. І коли обидва артисти вибиралися з води, він покартав усіх: «Що ж ви, хлопцi, не попередили, що мiсток провалився, я ж плавати не вмiю».