Список використаних джерел:

1. Гуріна Л. Школа Арона Резніка/ Л. Гуріна //Освіта України. – 2003. – № 86. – С. 6.

2. Скаткин М.Н. Педагогический поиск. – М.: Педагогика, 1988. – 541 с.

3. Мудрий І.Л., Поліщук В.П., Постельняк А.І., Романюк Т.Б. А.Б. Резнік – вчений, талановитий педагог-новатор. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво. – 2011. – 266 с.

4. Калініченко Н.А. Ідеї випередили час // Освітянське слово. – 2004. –№ 5. – С. 5.

5. Постельняк А.І. Педагогіка творчості В.О. Сухомлинського, досвід А.Б. Резніка в дії. Феномен Гайворонської п’ятої. – Кіровоград, 2006. – С. 25-26.

Т.М. Мельник,

учитель історії

Вільхівської ЗШ I-III ступенів

імені Леоніда Васильовича Куценка

Ульяновської районної ради

Людина, яка створила сама себе

(урок пам’яті для учнів 8-11 класів,

присвячений письменнику, досліднику історії рідного краю,

доктору філологічних наук Куценку Леоніду Васильовичу)

Мета: розширити знання учнів про життя та творчість Л.В. Куценка, показати яскравий приклад людини, яка все своє життя присвятила рідному народу, його історії; на прикладі життя і творчості Леоніда Васильовича прививати патріотизм, гордість за український народ; виховувати кращі моральні риси, повагу та любов до видатних постатей рідного краю.

Обладнання: портрет Л.В. Куценка, фотовиставка, вислови, фонограми пісень, відеофільм про Л.В. Куценка.

Хід уроку

Учитель. Доброго дня, дорогі учні та гості. З чого починається Батьківщина? Рідний край. Дорога серцю земля батьків, дідів, прадідів наших. Оспівані в піснях народних безмежні степи, зелені ліси і доли, високі блакитні небеса. Хіба є на світі щось дорожче?! Простяглась широка вулиця в шумних деревах, вона веде до школи. Звідси починається твій рідний край – твоя Батьківщина.

Край Кіровоградський –

Шум зелених нив.

Піснею крилатою

Серце полонив.

На цьому уроці ми з вами згадаємо нашого односельця, видатного літературознавця, доктора філологічних наук і просто Людину з великої літери, людину, чиє ім’я носить наша школа – Леоніда Васильовича Куценка.

У час духовної занедбаності суспільства, у пору лукавих манівців від офіційних патріотів, неймовірно зростає роль особистості, котра сповідує патріотизм як роботу – наполегливу, послідовну, негаласливу і совісну. Саме такі люди формують сучасний енергетичний простір, у якому розвивається нація. Вони – охоронна грамота її безперервного буття в часі.

Леонід Куценко належав до таких сподвижників. Він народився 15 лютого 1953 року в нашому рідному селі Вільхове.

Батьки Леоніда Куценка – педагоги. Василь Никонович був і директором школи, і головою сільради. У селі їх називали талановитими вчителями. Тож син увібрав у себе чимало з їхнього таланту та таланту багатих на вдачу односельців.

Леонід Васильович дуже любив своїх батьків та рідне село.

Учень 1.

Люблю матусю, батька люблю. Люблю хатину рідну свою, І рідну школу, і вчителів, Місто, де вперше сонце зустрів, Люблю в криниці блакитну глиб, І лан, що родить для мене хліб

Садок, з якого грушку несу, Горбок, де білі вівці пасу. Бо ті горбочки, лани, ліси Для мене повні добра й краси. Бо все, що бачу навколо я, – То люба, рідна моя земля.

(Фонограма пісні «Хата моя, біла хата»).

Учитель. Він любив степ, обожнював Синюху. Захоплено ділився знахідками з історії цієї землі. Писав про земляків – знаменитих і звичайних людей. І скрізь знаходив діамант, що давав змогу по-новому глянути на відоме або уявити невідоме. Мав око пильне, душу чуйну, розум гострий. А ще – руки невтомні, які все вміли робити.

Так, він любив свій край і навіть не допускав думки, щоб покинути його й податись у світи, хоча охоче працював у бібліотеках і архівах Праги, Варшави, Нью-Йорка. В інтерв’ю, яке було опубліковане за кілька днів до трагічного кінця й виявилось останнім, він сказав: «Я не виживу в їхньому світі, не виживу без нашого полину, без степу, без запаху річки і зілля. Я страшенно закоханий у рідну землю...».

Майже все його свідоме життя пов’язане з Кіровоградським державним педагогічним університетом імені Володимира Винниченка. Тут він закінчив філологічний факультет (1978 р.) Тут набував громадянського гарту в ролі комсомольського ватажка. Об’їхав півкраїни з будівельними загонами й групами мандрівників-любителів.

З 1982 року працював на кафедрі української літератури, пройшовши шлях від асистента до професора. Довгі роки очолював філологічний факультет.

Учень 2. «Ця людина створила сама себе», – таке визначення зробив професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», член Національної спілки письменників України Володимир Панченко – надійний друг, доброзичливий колега по роботі й перу.

«Коли ми познайомилися чверть століття тому, Льоня Куценко був імпульсивним, життєрадісним, енергійним юнаком, викладачем-початківцем, який ще сумнівався в своїх наукових можливостях, але йшов час, i сталося те, про що кажуть так: ця людина створила сама себе. Створила працею i талантом. I ще – болісною самокритичною внутрішньою роботою. Він не дозволяв своїй душі лінуватися. Йому було притаманне загострене почуття відповідальності за взяту на себе роботу.

Він був одним iз кращих, найсумлінніших знавців іcтopії степової України, Єлисаветграда-Кіровограда – міста, до якого приїхав юнаком, щоб залишитися тут назавжди».

«Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою», – це сказано про таких, як він», – так згадує про Леоніда Васильовича Володимир Панченко.

Учень 3.

Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе й перейду,

Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. Хто тебе любов’ю обікраде, Хто тебе в турботах обмине – Хай того земне тяжіння зрадить І з прокляттям безвість проковтне!

В.Симоненко

(Пісня «Як же нам жити на рідній землі»).

Учитель. Це була людина енциклопедичних знань, мудрий й непересічний викладач, талановитий вчений.

«Він був самим собою», – так визначив діяльність Леоніда Куценка Василь Марко, професор та колега по роботі.

Учень 4. Євген Баран, колега по перу з Івано-Франківщини, згадує про Леоніда Куценка.

«Ми познайомились на Шевченківських днях, які проходили у травні 2001 року на Івано-Франківщині.

Леонід Куценко за останні роки (фактично останні п’ять років свого життя) став однією із найяскравіших постатей українського літературознавства. Одним із найталановитіших інтерпретаторів творчості Євгена Маланюка та багатьох інших подвижників українства. Власне він сам був отим подвижником: чесним, порядним, інтелігентним і відданим. Надзвичайно делікатна і ранима людина, людина слова, яка ніколи не ставала у позу метра від літературознавства. Шляхетність відчувалася у всьому: у його працях, у його мові, вчинках, жестах. Це було таке вроджене шляхетство, яке неможливо у собі наростити, воно органічно виповнювало усю поставу і психологічний портрет Леоніда Куценка».

Учитель. Леонід Куценко був відомим краєзнавцем, відкритою й відвертою Людиною, порадником й натхненником. «Його образ формуватиме одержимих», – про це сказав Василь Бондар, голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України.

Далекого 1984 року викладач Куценко презентував студентові Коліснику свою першу книжку з дарчим написом: «Сергію Олександровичу, будь!» Це найкоротший автограф з усіх, які були. І в ньому – весь Леонід Васильович. Спалахово – як постріл, і неосяжно – як вічність: будь – і вкладай будь-що у це слово: сином, батьком, хорошим другом, коханим, учителем, просто людиною – будь!

Улюблений вчитель. Як він захоплював студентів своїми розповідями на лекціях. Стільки в ньому було енергії, життєрадісності, мудрості! Студенти розуміли його. На лекціях встигали і посміятися, і поплакати, а головне – набратися неоціненного досвіду. Він ніс у собі потужну енергію добра, любові, правди.

Вони є свідками виходу в світ його книг. Читаючи їх, переконуються у багатогранності науковця, у тому, яка копітка й наполеглива робота за кожним написаним ним рядком.

День зимового сонцестояння 22 грудня 2006 року, коли зима повернула на літо, у трагічній миті надвечір’я по-своєму прокреслив перспективу майбутньої весни в житті Леоніда Куценка, забравши на ангельські крила душу людини, яка вміла любити.

(Перегляд відеофільму про Л.В. Куценка).

Учитель. Леонід Васильович був людиною світу, європейцем, який любив і знав кожен куточок Кіровоградщини – своєї батьківщини. Він досконало володів словом, бо через слово формував душі майбутньої нації.

Леонід Васильович Куценко був оптимістом, переповненим творчими задумами. Був, є і буде з нами у книгах, у справах, у вдячній пам’яті.