6. Фінансування

6.1. Витрати, пов'язані з пошуковою роботою, придбанням інвентаря, обладнання, технічних засобів та оформленням музею, проводяться за рахунок коштів базового навчального закладу, органів освіти, а також залучених коштів.

Історичний нарис розвитку музеїв при закладах освіти

Необхідною умовою суспільного розвитку є історична спадкоємність поколінь як в галузі матеріального, так і духовного життя суспільства. Кожне нове покоління, створюючи свою культуру, починає не на порожньому місці, а успадковує, розвиває і використовує культурні надбання своїх попередників, адаптуючи до конкретно історичних завдань свого часу. Тому культура будь-якого історичного періоду завжди одночасно включає спадщину - сукупність зв'язків, відносин, наслідків матеріального і духовного життя попередників.

За висловом Рабера Бурги, "музей - це місце діалогу між людьми, яких розділяє простір і час". Він розвивався як засіб свідомого цілеспрямованого залучення людей до культурної спадщини минулих часів, і займає особливе місце в житті людства. Свою важливу роль відіграє у цих процесах і освітянське музеєзнавство, що виникло і розвивалось паралельно з розвитком музеїв.

Відповідно сучасної нормативно-правової бази музейної справи використовується поняття "музеї при закладі освіти", хоча у повсякденні ми їх все ще називаємо шкільними, оскільки більшість було створено у школах. Загалом в основі їх діяльності закладено ідею виявлення, збору, комплектації, збереження, вивчення, експонування, популяризації першоджерел про розвиток природи та людського суспільства.

Історія розвитку музеїв, теорія і методика музейної роботи становлять предмет дослідження особливої науки - музеєзнавства, або музеології. Музеї як соціокультурний Інститут сформувались в процесі довготривалого історичного розвитку, що полягав у збагаченні змісту і методів діяльності, пошуку свого місця в соціумі. Перш ніж музей сформувався власне як окрема спеціалізована структура, завдання залучення нових поколінь до спадщини минулого виконували різноманітні домузейні форми нагромадження і використання культурних цінностей. Спочатку це могли бути лише матеріальні цінності, що зберігались у формі скарбу, колекції, згодом такі предмети стали набувати пізнавального, естетичного, історичного, меморіального значення. Користуючись сучасною термінологією їх можна назвати предметами музейного значення, які згодом стали називати музейними предметами, а фактично це пам'ятки історії та культури, які є справжніми свідченнями фактів, подій, явищ, процесів. їх музейне значення визначається соціальною значущістю інформації, носієм якої вона є. Носій історичної інформації виник як продукт розвитку природи та людини і віддзеркалює той чи інший бік її діяльності. Прикладом можуть бути перші історичні згадки про відомий Алексанрійський мусейон, який був як науковим, так одночасно і вищим освітнім закладом.

Музей історично формувався залежно від історичних умов розвитку суспільства, змінюючи свої функції та завдання, але в його основі завжди було зібрання музейних предметів, що є суттєвою і визначальною рисою будь-якого музею. На сьогодні окрім інформаційної функції для музейних предметів важливими є інші ознаки та властивості: атрактивність (здатність привертати увагу), інформативність (передавати її різними засобами), експресивність (впливати на емоції) тощо.

Історіографія музейної справи як складова науки музеєзнавства тільки формується. Історії музейної справи присвятили свої наукові дослідження Т.Юренева (М.,2004), ПМезенцева (К.,1980), Левикін К., Хербст В. (1988).

Найбільш повно дослідив історію музеїв навчальних закладів наш український вчений Ю. Омельченко в роботах «Шкільні музеї» (Київ, 1981) та "Розвиток учбових музеїв" (Київ, 1988), де відобразив історичний досвід розвитку музеїв навчальних закладів як засобу підвищення ефективності навчально-виховного процесу.

У передісторії музеїв Г.Мезенцева виділяє хронологічно 4 періоди - давньосхідне, давньогрецьке, давньоримське й середньовічне збирання. Кожен з цих періодів становив новий, вищий ступінь у розвитку світової музейної справи. На території України початки колекціонування унікальних та рідкісних речей сягають доби Київської Русі, коли при церквах і монастирях, в маєтках представників світської і духовної влади, аристократії почали накопичуватись збірки пам'яток. Перші зібрання у Російській імперії загальновідомі — Оружейна палата, Кунсткамера, Ермітаж. На Україні музеї виникають на початку XIX століття на Півдні завдяки плідній праці І.Бламберга, П.Дебрюкса, І.Стемпковського та інших учених. Цьому сприяли перш за все археологічні розкопки античних міст.

Відомі також приватні збірки пізнього середньовіччя і нового часу, якими володіли українські гетьмани і старшина, заможні верстви населення. У числі найвідоміших власників приватних музеїв і зібрань музейного значення цієї доби – Т.Легоцький, А.Петрушевич, О.Поль, К.Скаржинська, В.Тарновський, Б.Ханенко, родини Терещенків, Любомирських, Оссолинських та ін.

Перші згадки про використання пам'яток у навчальних цілях, з метою вивчення, копіювання, ми зустрічаємо у ті часи коли задля навчання живопису комплектувались і використовувались кращі роботи майстрів. Такі зібрання пам'яток формувались разом з учбовими закладами. Відома, наприклад, історія Києво-Печерської лаврської іконописної майстерні, як однієї з найстаріших художніх шкіл Східної Європи. Вона мала власне зібрання посібників та зразків робіт. Формувались також навчальні заклади, що давали професійну підготовку, у їх складі були наявні початки зібрань навчальних музеїв.

Становлення музейництва було викликано об'єктивною соціальною потребою у створенні інституцій поліфункціонального характеру з метою накопичення, збереження, дослідження і популяризації культурних надбань, організації культурного та краєзнавчого руху на місцях.

Виникнення і розвиток перших музеїв на Україні припадає на XIX - початок XX століття і завдячує переважно приватній ініціативі окремих осіб та численних наукових, культурно-освітніх і церковних товариств, комітетів, комісій, навчальних закладів, органів місцевого самоврядування, у віданні яких вони перебували. Серед найперших музеїв в Україні - Кабінети рідкостей при Чорноморському гідрографічному депо в Миколаєві (1806) і при Харківському університеті (1807). У 1811 році створено Феодосійський музей старожитностей, значна заслуга у цьому належить місцевим колекціонерам та меценатам, у тому числі і художнику І.Айвазовському. У 1825 році відкрито Одеський музей старожитностей, що набув розквіту у часи діяльності Одеського товариства історії та старожитностей, з яким він з часом об'єднався. У 1826 році виникає з колекцій пам'яток Боспорського царства Керченський музей старожитностей.

Більш інтенсивно розвивається музейна справа на Україні у другій половині XIX століття - відкриваються музеї у Києві, Чернігові, Херсоні, Херсонесі, Катеринославі, Полтаві, Харкові та інших містах.

Перші ж учбові музеї фактично були започатковані як музеї навчальних закладів у Київському, Новоросійському, Харківському, Львівському, Чернівецькому університетах, а також церковно-археологічний музей при Київській духовній академії, при реальних училищах, Вищих жіночих курсах. В перших Статутах університетів передбачалось створення як навчально-допоміжних підрозділів спеціалізованих кабінетів та музеїв, які далі, упродовж століття, формувались як учбові музеї. Одні з них від самого початку виникли як повноцінні музеї, інші поступово розвивались на базі спеціалізованих зібрань та навчальних кабінетів.

Перші колекції до Харківського університету (1805) надійшли у 1807р., тоді ж було утворено кабінет природничої історії, його зібрання інтенсивно збагачувалось. З них виділились спочатку окремі кабінети, згодом самостійні музеї - мінералогічний, геологічний, зоологічний.

Основу музею Київського університету (1834) склали надходження від Кременецького ліцею і Віленського університету. Ці колекції було передано до новоствореного університету, на їх базі у 1848 році засновано самостійний музей. Заслуга його створення належить відомому вченому Кесслеру К.Т. За архівними даними, на початку 50-х років в університеті Св. Володимира уже діяли кабінети: фізичний, зоологічний, метрологічний, астрономічний, порівняльної анатомії. Згодом ці збірки предметів наочності були використані при створенні музеїв різних профілів.

Паралельно, з 1835р., при Київському учбовому окрузі було створено Тимчасовий комітет вишукування старожитностей у Києві. Уряд асигнував щорічно з державної казни кошти на здійснення археологічних розкопок та інших досліджень, матеріали яких передавались до музею старожитностей. Його розвитку сприяла також участь вчених університету в роботі Археографічної та Археологічної комісій, Історичного товариства Нестора-Літописця.

Таким чином, упродовж першої половини XIX століття на території України сформувалась певна мережа навчальних музеїв, які виникали найчастіше як предметні кабінети і поступово переростали в самостійні музеї, їх зібрання комплектувались в процесі наукової роботи вчених та практичних занять студентів. На відміну від більшості предметних кабінетів, у яких зосереджувались навчальні посібники, музеї комплектували зібрання справжніх пам'яток історії та культури. Заснування та розвиток вузівських музеїв був обумовлений потребами навчального процесу, у якому поступово пробивав собі дорогу принцип наочності, з часом він поширився на навчальний процес в школах, перш за все в гімназіях та реальних училищах, що розвивались під певним впливом педагогічних ідей вищої школи.

Також на початку ХІХ століття у традиційних центрах художніх ремесел України почали виникати навчальні заклади, при яких створювались музеї декоративно-прикладного мистецтва, поширюючи художньо-прикладні знання, і одночасно передаючи досвід та вміння новим поколінням.

У період кінця XIX - початку XX століття спостерігається поступове зростання музейної мережі, поширення музеїв у загальноосвітній школі, урізноманітнення їх профілів, збагачення змісту роботи, вихід за межі суто навчальних завдань, осмислення та теоретичне узагальнення набутого практичного досвіду діяльності. Шкільні музеї створювались переважно в столичних, міських школах. Серед відомих на той час - Єлисаветградське земське реальне училище, Крижопільське залізничне училище, деякі приватні школи.

Значну роль у цих процесах відіграли місцеві земства. Перші музеї при земських школах 60-70-х роках XIX століття були скромні, переважно у тих школах, де в основу навчального процесу покладено наочно-предметний принцип навчання. Проте в умовах реакції 80-90-х років, коли земство фактично було усунуто від освітньої діяльності, а представники офіційної педагогіки, очолені Міністерством народної освіти та Синодом, почали гоніння на предметні уроки в земській школі, шкільні музеї у цей час були позбавлені підтримки, розвиток музейної педагогіки був тимчасово пригальмований.

Таким чином, перші шкільні музеї що виникли у навчальних закладах Російської імперії та на території України, як її складової, були результатом розвитку прогресивної педагогічної думки та практики. Процес їх розвитку був пригальмований реакційними впливами тогочасного Міністерства народної освіти.

Але на початку XX століття ми спостерігаємо відродження діяльності шкільних музеїв у формі міжшкільних пересувних музеїв навчального приладдя., які постачали освітнім закладам необхідне наочне приладдя, колекції або здавали їх напрокат. Паралельно починають діяти педагогічні музеї, вузівські музеї та предметні кабінети, що не мають у той час спільної назви. Мережа педагогічних музеїв зростає, якщо у 1900 році їх у Російській імперії було всього 10, то у 1908 - понад 125, серед яких 60 - земських пересувних.

Спробу визначити місце і роль шкільних музеїв у системі діяльності навчальних закладів було зроблено лише у 1914 році на Всеросійському земському з'їзді з питань освіти. В його резолюції вказувалось, що з метою здійснення принципу наочного навчання необхідно: організувати при кожній школі основну колекцію наочних посібників для обслуговування потреб освіти; використовувати форми заохочення індивідуальних спроб учителів у галузі музейної діяльності, відкрити короткотермінові курси для вчителів з питань збирання музейних матеріалів, виготовлення колекцій тощо.

На цей час в системі освітніх установ виділилось три типи освітніх музеїв: шкільний - збірка наочних приладь та колекцій у самій школі; районний пересувний музей - склад і виставка наочних приладь для обслуговування невеликої групи шкіл повіту; центральний повітовий музей - як загальноосвітній з краєзнавчим напрямом. Головну групу становили педагогічні музеї, що не лише забезпечували школи посібниками, а й організовували ознайомлення вчителів з методами їх використання, сприяли поширенню педагогічних знань.

На Україні педагогічні музеї створювались при управліннях навчальних округів, дирекціях народних училищ. їх фундаторами були земства, громадські організації. У 1888р. пересувний музей наочних посібників виник у Києві, у 1902р. у Харкові, Одесі, Катеринославі, Луганську, Слав'яносербську.

Видатною подією культурного життя України стало заснування Педагогічного музею при управлінні Київського навчального округу. В 1911 році по вул. Володимирській за проектом архітектора П.Альошина на кошти громадськості було зведено спеціальний будинок для Педагогічного музею, урочисте відкриття якого відбулось 5 жовтня 1912 року. При музеї існувала педагогічна бібліотека, читальна зала, спеціальні кабінети для самостійних занять науковців, велика аудиторія для масових заходів, предметні кабінети. Одночасно з численними виставками у приміщенні музею працювали літні курси для народних учителів, які були надзвичайно популярні.

З 1914 року в Росії видавався ілюстрований популярний журнал для вчителів, що цікавились питаннями методики проведення екскурсій і створення шкільного музею "Школьние экскурсии и школьный музей". Прогресивні освітяни на початку XX століття вважали, що сучасна школа неможлива без навчального музею, як майстерня без інструменту. Вимоги зробити доступними народу всі здобутки науки і культури, створити мережу освітніх музеїв, упорядкувати музейне будівництво знаходять у цей час підтримку у виступах депутатів Державної Думи.

Розпочинають свою діяльність музеї наукових і культурно-освітніх громадських і напівофіційних інституцій - Одеського товариства історії та старожитностей, Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові, Харківського історико-філологічного товариства, Товариства дослідників Волині у Житомирі. Помітну роль в розвитку музейництва відігравали музеї губернських земств - Полтавського, Таврійського, Херсонського, Чернігівського, музеї органів місцевого самоврядування, формують свої збірки Історичний музей міста Львова, Харківський міський художньо-промисловий музей та інші.

Окрему групу становили церковні музеї (давньосховища), що діяли переважно при братствах, єпархіях, церковних товариствах і комітетах. Це давньосховища Свято-Володимирського православного братства у Володимирі-Волинському й Подільського єпархіального історико-статистичного комітету у Кам'янці-Подільському, у Полтаві, Чернігові, Львові.

На початок XX століття мережа музеїв охоплювала всі регіони України. Найбільша їх кількість музеїв була зосереджена у великих адміністративних та промислових центрах, таких як Київ, Львів, Одеса, Харків, Чернігів в губернських та повітових містах.

В цей період починає формуватись профільна спеціалізація музейних закладів за змістовно-тематичним характером зібрань - археологічні, історичні, етнографічні, художні, природничі, комплексні, літературні тощо. З'являються і перші меморіальні музеї - М.Гоголя при Ніжинському історико-філологічному інституті, Тараса Шевченка у Каневі біля могили Кобзаря. Загалом на початок XX століття в Україні діяло близько 100 музеїв і закладів музейного характеру.

Важливою особливістю українського музейництва дорадянського часу був його щільний зв'язок з національно-культурним та краєзнавчим рухом, рівнем і потребами розвитку вітчизняної науки. Внаслідок відсутності в Україні того періоду державних наукових інституцій (академії наук, науково-дослідних інститутів), саме музеї разом з провідними навчальними закладами значною мірою перебирали на себе роль своєрідних наукових і культурно-освітніх центрів, навколо яких концентрувались прогресивні суспільні кола, що уособлювали в собі інтелектуальний і духовний потенціал нації.

Серед засновників і перших директорів провідних музеїв України були видатні вчені, культурно-громадські діячі, що зробили неоціненний внесок в справу дослідження і збереження національної історико-культурної спадщини. Яскравим прикладом цього є діяльність археолога, мистецтвознавця, етнографа, академіка ВУАН (з 1919р.) Миколи Федотовича Біляшівського зі створення і формування музеїв, який багато праці та зусиль доклав до розвитку музейництва в Україні ще у 90-х роках XIX століття, ставши фундатором першого історико-краєзнавчого музею на Волині в сГородок, біля Рівного. Праця в Городоцькому музеї була ґрунтовною, тут він вперше здійснив комплексні дослідження, виробив план їх узагальнення, провів археологічні розкопки, поєднав цілеспрямований збір експонатів з одночасним вивченням архівів. Він спирався на найновітніші погляди історичної науки при формуванні джерельної бази музею, при якому засновано було бібліотеку, архів, фонотеку. Далі М.Біляшівський працював у Київському міському музеї старожитностей та мистецтв і, створюючи його, звернув особливу увагу на місцевий матеріал та традиції. З цього, заснованого на громадські гроші музею, згодом виріс музей загальнонаціонального значення.

Значну роль у розвитку музейної справи відіграли відомі вчені: В.Антонович (археологічний, нумізматичний музей Київського університету), М.Грушевський, І.Франко (музей наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові), історик, академік ВУАН Д.Яворницький (Катеринославський обласний музей імені Олександра Поля), історики ОЛазаревький, В.Модзалевський, письменник і мовознавець Б.Грінченко (музеї Чернігівщини), М.Сумцов у Харкові, природознавці В.Докучаєв, М.Олеховський. Широко відома роль археологів І.Бламберга, П.Дюбрюкса, В.Хвойки та інших у виникненні та формуванні перших в Україні музеїв на Півдні України - Одесі, Керчі, Херсоні, Херсонесі.

Перше відоме музейне зібрання в Єлисаветграді пов'язано з іменем Володимира Миколайовича Ястребова, що народився 6 липня 1855 року в селі Крива-Лука Самарської губернії в сім'ї священика. По закінченні Саратовської гімназії, порадившись з батьками, вирішив їхати до Одеси і вступати до університету. Потрапивши на історико-філологічний факультет, він із великим задоволенням віддався навчанню. Прийшлося переживати бідність, батько мав невеликі кошти на навчання. Познайомившись з професором ВХригоровичем, слухав його лекції, далі саме він спрямовує талант В.Ястребова до студіювання історії, археології, народного життя. Вмів працювати по справжньому, не тільки виробивши у собі твердий світогляд, але і чіткий план наукових студій.

Після закінчення університету, в 1876 році ВЛстребов потрапляє до Єлисаветградського реального училища на посаду вчителя історії. Училище на той час не залежало від опіки Міністерства народної освіти Росії і викладання історії та інших предметів було віддано на авторське бачення та власні методики викладання вчителя. Для молодого викладача це була прекрасна нагода передати знання своїм підопічним, реалізувати свої здібності. Далі його ініціативи були сковані відповідно інструкцій і правил училищ.

Не маючи умов для творчості, він починає займатись історичними дослідженнями - місцевою археологією, етнографією, з'являються перші наукові статті. З його ініціативи та керівництва було розкопано і досліджено ряд курганів у Компаніївському, Великосеверинівському, Новомиргородському, Знам'янському та інших районах. Особливо значимими стали розкопки та дослідження у 1885 році Литого (Мельгуновського) кургану. В.Ястребов за результатами досліджень друкував багато своїх статей в журналі «Києвская старина», наукових збірниках, був обраний членом-кореспондентом Московського археологічного товариства, історико-філологічного товариства Новоросійського університету, дійсним членом Імператорського Товариства історії та старожитностей, членом-кореспондентом Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії. Його статті, різні за тематикою, вміщують описи результатів дослідження краю, бібліографічні розвідки, численні хронікальні повідомлення. Значну увагу автор приділяє процесам заселення краю, історії заснування військових поселень, церков, етнічному складу населення, організації громадського і духовного управління. Його етнографічні дослідження містять детальний опис характерних звичаїв та обрядів, пов'язаних з ними релігійних вірувань. Працюючи у реальному училищі, заснував музей, якому пожертвував цікаві знахідки та речі, передавши колекцію писанок та дитячих іграшок простого люду, зразки мінералів з Везувію, адже багато мандрував, був збирачем пам'яток народної творчості. Пішов із життя 21 грудня 1898 року в Херсоні, де і похований.

У 2005 році на Кіровоградщині було відзначено 150-річчя з дня народження Володимира Миколайовича Ястребова низкою помітних заходів: видано книгу С.Янчукова «З іменем Володимира Ястребова»; відкрито меморіальну дошку на приміщенні бувшого реального земського училища, де він працював; організовано і проведено Всеукраїнську науково-практичну конференцію, також щорічно присуджується обласна краєзнавча премія його імені за кращі здобутки у галузі краєзнавства.

Зі встановленням радянської влади всі музеї на території України було націоналізовано, до них передано конфісковані приватні збірки, майно церков та монастирів. Значна кількість музеїв була зруйнована, їх збірки вивезено в інші крайш, втрати історико-культурної спадщини України цього часу поки ніхто не досліджував. У 20-х роках минулого століття спостерігалась тенденція заснування музеїв національного значення, що співпадало із загально­українським культурним піднесенням. У Києві було створено Кабінет етнографії та антропології ім. Федора Вовка, Музей мистецтв ВУАН (на базі збірки Ханенків), Український національний геологічний музей, у Києво-Печерській Лаврі - Всеукраїнський державний культурно-історичний заповідник «Всеукраїнське музейне містечко», у Харкові постав Музей Слобідської України ім. Григорія Сковороди. Одночасно зростала мережа музеїв історії Революції та загальнокраєзнавчих.

У 1930-х роках XX століття вольовим рішенням партійних органів було здійснено реорганізацію музейних закладів з метою перетворення їх на ідеологічні установи, основним завданням яких була популяризація ідей комуністичної партії, переваг соціалістичного ладу, з експозицій усувались українознавчі та краєзнавчі матеріали, значну кількість фахівців музейної справи було репресовано.

Музейна справа перебудовувалась у нерозривному зв'язку з реформою школи, орієнтуючись на єдину трудову школу. Музей мав відповідати трактуванню принципу наочності прийнятому у радянській дидактиці. Поступово розвивається мережа музейних куточків, що використовувались як складова краєзнавчого принципу викладання навчальних предметів. У цей час відбувається зародження ленінських, політехнічних музеїв та відновлення навчально-предметних кабінетів.

Під час Великої Вітчизняної війни музейні зібрання України зазнали значних втрат в ході евакуації і внаслідок вивезення колекцій до Німеччини, війна загальмувала, але не припинила процес розвитку і шкільних музеїв.

У повоєнні часи в Україні почала складатись музейна мережа, що включала державні музеї та музеї на громадських засадах, кращим з яких надавався статус «Народний».

За профільним спрямуванням мережа була досить розгалуженою, у кожній групі визначався провідний музей, що виконував науково-методичні функції. Характерною рисою музейного будівництва цього періоду було поширення музеїв В.Леніна, історико-революційних, історико-партійних, історії комсомолу, бойової і трудової слави. З 1960-х років починає поставати мережа етнографічних музеїв, у тому числі, народної архітектури і побуту, музеїв-заповідників.

У 60-70-х роках XX століття ми спостерігаємо хвилю піднесення музейного будівництва в Україні. У 1964 році вийшла Постанова ЦК КПРС «Про підвищення ролі музеїв у комуністичному вихованні трудящих», що зобов'язувала партійні, радянські, профспілкові, комсомольські та громадські організації сприяти розвитку музеїв. Далі, у 1968 році, Постановою Секретаріату ЦК ВЛКСМ «Про заходи по дальшому поліпшенню діяльності шкільних музеїв» рекомендовано було звернути особливу у вагу на роль музеїв в навчально-виховному процесі. З метою упорядкування їх діяльності у 1974 році затверджено «Положення про шкільний музей», у якому дано чітке визначення поняття «шкільний музей», його зміст і форми роботи. Більшість музеїв при навчальних закладах України було засновано у кінці 70-х - на початку 80-х років минулого століття, коли їм приділялась відповідна увага державних органів.

Із здобуттям Україною незалежності наступив новий етап в історії музейництва. В процесі реорганізації майже зникли музейні заклади присвячені історії партії та комсомолу, Жовтневій революції, натомість стали створюватись музеї історії Української революції, українського національного руху, ОУН, УПА, присвячені відомим подіям української історії, життю та діяльності видатних українських діячів.

Провідним профільним музеям надано статус Національних, а це - музей історії України, художній музей України, музей літератури, Меморіальний комплекс історії Великої Вітчизняної війни, музей медицини, науково-природничий музей музей «Чорнобиль», музей-садиба Пирогова тощо.

Сьогодні музейна мережа України складається з понад 500 загальнодержавних та місцевих музеїв та 3,8 тис. музеїв на громадських засадах. Музейний фонд країни налічує понад 8 млн. рухомих пам'яток усіх видів і типів, в їх числі чимало історичних реліквій, шедеврів національної та світової культури.

Створено музейний Інтернет-портал "Музейний простір України" (www.ukrmuseum.info), що поєднує у собі функції інформаційного сайту та класичного порталу, є своєрідним довідником з різних питань музейної справи. Портал зорієнтований на дві цільові групи відвідувачів: музейних фахівців та людей, що просто цікавляться проблемами музейництва. З'явились на світ перші випуски газети "Український музей".

Розпочала у 2005 році свою діяльність Державна служба з питань національної культурної спадщини, органи якої на місцях лише формуються.

У 1995 році прийнято Закон України «Про музеї та музейну справу». У процесі збереження та забезпечення нормального існування шкільних музеїв значну роль відіграло вчасне створення української нормативно-правової бази їх діяльності, затвердження у 1996 році Міністерством освіти України "Положення про музей при закладі освіти» та проведення Всеукраїнської відомчої реєстрації. Це стало можливим завдяки організаційно-методичній діяльності Українського державного центру туризму та краєзнавства учнівської молоді, працівниками якого також було підготовлено і видано збірник навчальних програм для гуртків туристсько-краєзнавчого профілю, у тому числі і програму «Юні музеєзнавці» (автор Л.Пронкіна).

Таким чином, відповідно до діючої нормативно-правової бази сьогодні в Україні кожні 3 роки проводиться огляд, відомча реєстрація та перереєстрація музеїв при навчальних закладах системи Міністерства освіти і науки України. Матеріали про результати останнього такого огляду, що був проведений у 2004 році подаються у цьому посібнику (витяг з наказу Міністерства освіти України від 18.03.2005 №157).

Проте зроблено тільки перші кроки у кількісному та особливо якісному оновленні музейної справи України, в цілому вона потребує кардинальних змін у загальнодержавному масштабі з використанням кращих традицій минулого. Це обумовлено незадовільним рівнем наукового, правового та матеріально-технічного забезпечення всіх напрямів музейної діяльності. Потребують вирішення проблеми аналізу й урізноманітнення музейної мережі, підвищення статусу провідних музейних закладів, методичного та інформаційного забезпечення їх діяльності, підвищення наукового рівня музейних досліджень, збереження і реставрації музейних фондів, введення їх потенціалу до широкого наукового і суспільного обігу, кадрового забезпечення висококваліфікованими фахівцями.

Разом з усією освітньою системою України оновлюють і реформують свою діяльність і музеї при закладах освіти, розвивається українська музейна педагогіка.