9. Поняття про дидактику

Д (гр.. дидактус – теорія навчання). Д – це розділ П, що вивчає теорію освіти і навчання, розкриває закономірності учіння школярів і викладацької діяльності вчителя. Визначає суть принципи, зміст, форми, методи навчального процесу. Д своєю основою має народну Д.- погляди народу щодо навчання та освіти, висловленні художньо-афористичній формі (прислів’я, приказки, загадки, казки) (“Пташка красна своїм пір’ям, а людина – діянням”). Поняття Д пов’язане з іменем німецького педагога Вольфганга Радке. Перша книга з Д – “Велика Д” – Коменський (1632).

Предметом Д– є загальні закономірності (об’єктивно існуючі стійкі зв’язки між предметами і явищами, що характеризують їх розвиток і принципи навчання (основні вимоги до діяльності)

Основні закономірності(процес навчання залежить від: потреб суспільства і умов життя, завдань, змісту навчання єдності дій його учасників, від уміння враховувати індивідуальні, статеві, вікові особливості учнів).

Принципи (цілеспрямованості, народності, гуманізації, демократизації, природо відповідності, зв’язок навчання і виховання, безперервності педагогічного процесу, послідовності, систематичність, варіативність, диференціації та індивідуалізації свідомості, інтегративності, міцності знань.) Завдання – вивчення закономірностей процесу навчання, принципів, здійснення диференціації і інтеграції в процесі навчання, виявлення найбільш ефективних форм, методів, засобів навчання, технологій, систем навчання, змісту освіти, вироблення державних стандартів освіти, комп’ютеризації освіти.

Сутність процесу навчання.

Поняття «навчальний процес» охоплює всі компоненти навчання: викладач, форми, методи і засоби навчання, які він використовує; учень, який працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома; забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами.

Навчальний процес є активною взаємодією між учителем і учнем, яка складається з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учіння.

Викладання — діяльність викладача в процесі навчання, під час якої він ставить перед учнями (студентами) пізнавальні завдання, повідомляє нові знання, організує спостереження, лабораторні і практичні заняття, керує їх самостійною роботою, перевіряє якість знань, умінь і навичок.

Результативність його залежить як від умінь і старань педагога, так і від старань учня, студента щодо засвоєння знань, тобто від ефективності учіння.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями (студентами) знань, оволодіння вміннями і навичками.

Структурно процес навчання утворюють такі компоненти:

- цільовий (формування мети вивчення матеріалу на уроці, навчального предмета та освітньої мети навчального закладу);

- стимулюючо-мотиваційний (спонукання учнів (студентів) до активної пізнавальної діяльності, формування в них відповідної мотивації);

- змістовий (оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і підручників, а також продуманість змісту кожного заняття);

- операційно-дієвий (підбір прийомів, методів, форм і засобів навчання);

- контрольно-регулюючий (контроль за засвоєнням знань, сформованістю умінь та навичок);

-оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного учня чи студента, причин неуспішності і їх усунення).

Реалізація кожного компонента і їх сукупності передбачає свідому, цілеспрямовану взаємодію викладача і учня (студента).

Основні функції процесу навчання.

Основними функціями процесу навчання є освітня, розвивальна і виховна.

Освітня функція передбачає засвоєння учнями, студентами системи наукових знань, формування вмінь і навичок.

Знання— узагальнений досвід людства про дійсність у вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій.

Сформульовані вони у поняттях, судженнях, умовиводах, теоремах, концепціях, теоріях.

Розвивальна функція виявляється у розвитку мислення учнів, студентів, формуванні волі, емоційно-почуттєвої сфери, навчальних інтересів, мотивів і здібностей.

Виховна функція спрямована на формування наукового світогляду учнів, студентів шляхом засвоєння системи наукових знань про природу, суспільство і людину, виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей особистості.

Освітня, розвивальна та виховна функції реалізуються через такі чинники:

- використання змісту навчального матеріалу — для реалізації цих функцій викладач використовує основний матеріал навчальних дисциплін, доповнюючи його цілою додатковою інформацією;

- добір форм, методів і прийомів навчання — здійснюється з таким розрахунком, щоб вони заохочували до самостійного здобування знань;

- забезпечення порядку і дисципліни на уроці — повноцінне навчання можливе лише за умови високої дисципліни;

- використання оцінок — аналіз відповідей і мотивація оцінок, які виставляє викладач.

- особа викладача, його поведінка, ставлення до учнів, студентів — ерудований, тактовний, доброзичливий викладач позитивно впливає на їх навчальні результати і поведінку.

Перелічені чинники тісно пов'язані між собою, що зобов'язує чітко визначати їх освітню, розвивальну і виховну мету.

Процеси навчання і пізнання.

Методологічною засадою процесу навчання є теорія пізнання, яка охоплює природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей.

Спільною у процесах навчання і наукового пізнання є їх спрямованість на пізнання об'єктивної реальності та здійснення за схемою: живе спостереження об'єкта навчання чи пізнання — осмислення істотних властивостей, особливостей, зв'язків цього об'єкта — застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка знання, набутого у процесі пізнання, на практиці. Тому навчання можна вважати специфічною формою пізнання об'єктивної дійсності, набуття суспільного досвіду.

Процеси навчання і пізнання мають такі відмінності:

-пізнання стосується самого об'єкта пізнання, а в навчанні можливе використання його наочного або словесного зображення;

- у пізнанні відкривають об'єктивно нове, невідоме, а в навчанні учень (студент) «відкриває» для себе якусь істину;

- у навчанні прискорено пізнають те, на що наука витратила роки;

- навчання передбачає і формування вмінь та навичок, а пізнання — тільки розкриття істини;

- практика у навчанні допомагає краще зрозуміти і засвоїти матеріал, а не служить критерієм істини, як у пізнанні.

Рушійними силами навчального процесує його суперечності між:

- вимогами суспільства до процесу навчання, що повсякчас зростають, і загальним станом цього процесу, який потребує постійного вдосконалення;

- досягнутим учнями, студентами рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями та навичками, необхідними для виконання поставлених перед ними нових завдань;

- фронтальним викладом матеріалу та індивідуальним характером його засвоєння;

- розумінням матеріалу викладачем і учнями (студентами);

- теоретичною формою знань й уміннями застосовувати їх на практиці та ін.

Викладач повинен уміти виявити у процесі навчання суперечності і використовувати їх для активізації пізнавальної діяльності учнів, студентів.

Сприймання є початковою ланкою процесу учіння. Людина може сприймати явища й процеси навколишнього світу безпосеред­ньо за допомогою органів чуття чи інформацію про них у вигляді вербальної дії, друкованого тексту або комп´ютерного відтворення. Щоб процес був ефективним, треба, виходячи з логіки навчального процесу, забезпечити розуміння студентами необхідності тих чи тих знань. Тому вже на цьому етапі значну роль відіграє практика, ви­ступаючи своєрідної спонуки в організації процесу пізнання. Важ­ливе місце тут посідає мотивація пізнавальної діяльності.

Наступний етап — розуміння. Це, з одного боку, проникнен­ня в сутність явищ і процесів, установлення зв´язків між части­нами цілого, між фактами і процесами, з´ясування причин, що викликають те чи те явище. На цьому етапі формується свідомість особистості, розвиваються її інтелектуальні можливості та інте­реси. З іншого боку, розуміння — важлива сходинка до успішно­го запам´ятання. Тому не варто квапитись із запам´ятанням, ігно­руючи процес осмислення й усвідомлення. По-перше, це створює значний психологічний бар´єр перед запам´ятанням, по-друге, веде до догматизму в навчальній діяльності. Студентів необхідно спонукати запам´ятовувати не весь обсяг інформації, а найбільш суттєве, те, що становить основу оволодіння новим навчальним матеріалом і необхідне для формування наукового світогляду та конкретної практичної діяльності. Такий підхід зумовлений на­самперед тим, що процес оволодіння знаннями, уміннями та на­вичками, як уже згадувалося, відбувається у формі спіралі, в якій попередньо набуті знання, уміння і навички є основою, своєрід­ним щаблем для поступального руху в пізнавальній діяльності стосовно теми, розділу, навчальної дисципліни в цілому.

Завершується етап учіння узагальненням і систематизацією.

На всіх етапах процесу учіння своєрідним психічним і логіч­ним індикатором пізнавальної діяльності є практика. Застосуван­ня зггянь, умінь і навичок є завершальним етапом циклу учіння. Якщо людина не бачить виходу знань у практику, це різко зни­жує мотивацію, породжує думку про абсурдність учіння, галь­мує пізнавальну діяльність.

Мотивація – це процес формування ізакріплення у учнів позитивних мотивів навчальної діяльності. Мотиви – внутрішні імпульси, що збуджують людину до діяльності. Зовнішні імпульси – стимули. Стимули перетворюються в мотиви. Онищук класифікує мотиви за основною цілеспрямованістю навчально-виховного процесу в школі на

-    соціальні (почуття обов’язку і відповідальності

-    пізнавальні (пізнавальний інтерес)

-    професійно-ціннісні (інтерес до здобуття певної професії)

Система стимулів:

-    захоплююче викладати матеріал, звертатись до емоцій школярів, викликати у них радість, здивування, сумнів,

-    створення ситуації успіху

-    створення забруднення (проблемні ситуації) для розвитку самостійного мислення, кмітливості, інтуїції

-    правильно побудувати систему навчальних вимог

-    справедливо і регулярно оцінювати

-    піклуватись про свій авторитет.