практик з псих упр перс_1 / література / міжнар мен

включає велику кількість як відкритих, так і закритих фондів. Вони поділяються на такі категорії:

•фонди однієї країни;

•регіональні фонди;

•міжнародні фонди;

•глобальні фонди;

•фонди акцій невеликих компаній.

Фонди однієї країни. Багато закритих фондів обмежуються одним ринком. Тільки у США зареєстровано понад сорок країнних закритих і близько десятка відкритих фондів. Ці відкриті фонди свої інвестиційні портфелі формують переважно з японських або канадських цінних паперів.

Така диспропорція закритих і відкритих форм пояснюється тим, що закрита форма важлива для країнних фондів, які інвестують у нові ринки, через їхню високу мінливість і неліквідність. Як було зазначено вище, закриті фонди не повинні погашати акції, тому вони можуть зберігати активи, навіть якщо їхні ціни істотно коливаються. Тоді як у випадку відкритих фондів масове погашення акцій за контрактом може виявитися руйнівним для фонду і навіть завдати шкоди ринку цінних паперів загалом, якщо він невеликий. Інвестор, обмежуючи себе вкладенням капіталу в одну країну, піддається ризику, що відповідає ризику цієї країни. Мінливість іноземного ринку посилюється закритою структурою фондів, що передбачає великі премії й дисконти. Оскільки акції цих інвестиційних фондів на ринку продаються як звичайні акції корпорацій, ціни на них можуть значно відрізнятися від їхньої ВЧА.

Щоб діяльність фондів однієї країни, які працюють на невеликих ринках, була успішною, потрібно інвестувати щонайменше у п’ятьшість країн для забезпечення адекватної диверсифікованості. Треба також знати, коли купувати й коли продавати. Високі премії незмінно спричиняють ризик, вищий за середній.

Японія є прикладом існування ризиків з інвестування в одну країну. Цей ринок одним із перших привернув увагу іноземних інвесторів, передусім американських. Японські компанії зараз мають майже чверть вартості світового ринку цінних паперів, посідаючи друге місце після США. Японія може похвалитися більш ніж 2500 компаніями з акціями, що привселюдно торгуються, і 8 біржами. Серед відкритих фондів, що інвестують у Японію, можна назвати такі, як Capstone, Fidelity, GT Capital, T. Rowe Price, Scudder. Багато інших іноземних

251

інвестиційних компаній, особливо Тихоокеанського регіону, широко представлені в Японії. За даними Morgan Stanley Capital International,

у 1962–1989 рр. річний дохід японського ринку становив 22,4 % проти 9,3 % для американських акцій. Однак японський ринок може бути дуже мінливим. Індекс акцій Nikkei 225, що являють собою “вершки” Токійської біржі, піднявся на 29 % у 1989 р. і в останній день торгів цього року сягнув найвищого рівня у 38,916. Але до літа 1992 р. Nikkei знизився більш ніж на 50 % порівняно з рівнем, якого він досяг менш ніж 3 роки тому. Навіть за такого низького рівня інвестори були стурбовані можливістю подальшого падіння індексу, вважаючи, що ринок усе ще переоцінений у тому, що стосувалося його високих коефіцієнтів Р/Е, обмеженістю доходів за дивідендами і безперспективністю заробітків, що супроводжувалася банкрутствами. У серпні 1992 р., після того як Nikkei упав до найнижчого за 6 років рівня в 14,309 (на 63 % нижче, ніж у грудні 1989 р.), ринок сприятливо відгукнувся на оприлюднення японським урядом планів підтримки економіки, що перебувала в занепаді, та фондового ринку. Через кілька тижнів після цього Nikkei піднявся більш ніж на 25 %.

Непередбачені істотні коливання різних ринків, навіть таких великих, як японський, вказують на те, чому не слід концентрувати портфель акцій в одній країні. Щоб запобігти появі згаданих вище проблем, необхідно диверсифікувати інвестиційний портфель по різних країнах.

Регіональні фонди. Багато регіональних інвестиційних фондів зосереджують свою діяльність у якомусь конкретному регіоні, наприклад, у Європі або в Латинській Америці. Інвестори купують відповідні портфелі, якщо вони мають позитивні очікування щодо прибутковості й ризику. Приміром, інтеграція Європи привернула увагу інвесторів, як і нещодавні появи латиноамериканських акцій, і стабільно високе зростання у Південно-Східній Азії.

У зв’язку з регіональною специфікою цих фондів очікується, що вони можуть бути мінливішими, ніж широко диверсифіковані глобальні або інтернаціональні фонди. Але перевага інвестування в регіональний фонд порівняно з групою країнних фондів полягає в тому, що тут є професійний менеджер, який приймає рішення щодо розміщення активів для своїх клієнтів. Активи можуть бути переведені з кризового ринку на ринок, що розвивається.

Міжнародні фонди. Портфелі цих фондів інвестують практично всі свої активи в іноземні ринки. Найстарішими фондами цього типу

252

є Kleinwort Benson International Equity, Scudder International і Т. Rowe Price International. З огляду на їхні широкі інвестиційні параметри ці фонди є кращим вибором для середньої людини, ніж фонд однієї країни або навіть регіональний фонд.

Однак слід зауважити, що, наприклад, для американських інвесторів у міжнародних портфелях велика частка активів припадає на Японію, оскільки Японії належить велика частка із загального порт­ феля світового ринку. Інвестиційна політика, що проводиться фондами в різних країнах, таких як Японія, може відображати здатність менеджера думати незалежно. Незалежність — це риса, властива успішним менеджерам. Це особливо важливо на ринку міжнародних фондів, який пропонує значно більше можливостей для творчості й досягнення успіху.

Глобальні фонди відрізняються від міжнародних тим, що вкладають кошти також і в місцевий ринок. Вони характеризуються відкритістю для інвестування. Деякі мають обмеження на пропорцію, яку вони можуть розмістити в країні чи поза нею, інші просто полюють за кращими можливостями. Відповідно до загальних орієнтирів, зазначених у проспекті, менеджери можуть переміщати інвестиційні ресурси між власною і зарубіжною країнами залежно від перспектив розвитку на різних ринках, мінливості валюти і т. ін. Треба враховувати, що глобальні фонди дають можливість додаткової диверсифікованості. При управлінні таким фондом велике значення має розподіл портфеля за країнами. Важливо знати, куди і скільки грошей укласти.

Фонди акцій невеликих компаній не здобули поширення, зокре-

ма, через неліквідність та недоступність інформації. Значна частина фондів з іноземними акціями мають справу з великими іноземними корпораціями.

Однак дрібніші компанії як у США, так і в інших країнах часто мають потенціал зростання, вищий за середній. Проте фонди всетаки інвестують в акції і ринки з великим потенціалом. Оскільки дрібні компанії різних країн ще менш взаємозалежні, зрозуміло, що на цьому ринку можна отримати вищий рівень диверсифікованості. Зазвичай глобальний і міжнародний портфелі дрібної компанії не пропонують повної інвестиційної програми. Інвестиційні компанії, що спеціалізуються на цьому ринку, вирізняються активною і навіть іноді агресивною інвестиційною політикою й багаторічним досвідом.

253

Розділ 7

ТЕХНОЛОГІЇ ІННОВАЦІЙ

УМІЖНАРОДНОМУ МЕНЕДЖМЕНТІ

7.1.Технологічна політика міжнародних фірм: цілі й напрями. Місце інновацій у міжнародних технологічних стратегіях фірм

У сучасному міжнародному оточенні здатність компанії до технологічних нововведень стає основним джерелом її конкуренто­ спроможності. Під технологією в широкому значенні цього слова розуміють науково-технічні, виробничі, управлінські та комерційні знання і досвід.

Технологічна політика підприємства або організації — це набір принципів і дій (спосіб діяльності), на основі якого вибираються, розробляються і впроваджуються нові продукти й технологічні процеси. Основні завдання технологічної політики фірми:

•моніторинг науково-дослідних досягнень у країні та світі, а також загальних технологічних тенденцій;

•стимулювання постійного підвищення освітнього і кваліфікаційного рівнів персоналу компанії;

•визначення факторів, що сприяють інноваціям;

•формування організаційної структури підприємства, сприятливої для здійснення безупинного інноваційного процесу, забезпечення мотивації персоналу;

•координація й досягнення узгодженості дій різних підрозділів

компанії з проведення НДДКР.

Необхідність проведення потужної технологічної політики особливо стосується багатонаціональних корпорацій.

Сьогодні найбільш життєздатними вже є не ті компанії, що вбачають конкурентні переваги в розширенні масштабів своєї діяльності або у вмілому використанні недосконалості конкуренції на світових рин-

255

ках праці, капіталів, матеріальних ресурсів, — значущість таких переваг з часом зменшується. У більшості галузей ТНК вже не конкурують лишезнаціональнимикомпаніями.Вонизмушеніконкуруватизіншими гігантами, що мають аналогічні переваги географічної диверсифікованості. У таких умовах справді передові компанії — це ті, котрі здатні уважно відстежувати всі ринкові й технологічні тенденції, творчо реагувати на можливості й загрози, які ці тенденції несуть у собі, постійно генерувати нові ідеї та продукти і швидко та ефективно використовувати їх з урахуванням глобального масштабу. Натомість компанії, не чутливі до технологічних змін або неквапливі, стають жертвами зростання витрат на науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, розмивання різниці у рівнях технологічного розвитку між країнами і скорочення життєвого циклу продуктів.

Технологічна політика слугує двоєдиній глобальній меті фірми: по-перше, знизити ризики й вижити, по-друге, підвищити ефективність власної діяльності, стати більш прибутковою. Інтернаціоналізація НДДКР також спрямована на досягнення цієї мети шляхом створення цілої низки переваг:

•полегшення доступу до дефіцитних ресурсів. Перенесення дослі­ джень і розробок у центри розвитку науки й техніки (такі, наприклад, як Силіконова долина в Каліфорнії, США) дозволяє компанії бути в курсі того, що відбувається, у найкоротший термін отримувати необхідну інформацію й залучати до співпраці потрібних людей. Інший аргумент на користь інтернаціоналізації НДДКР — надання в деяких країнах (на­ приклад, в Австралії) субсидій і пільг компаніям під час проведення таких робіт, а також доступ на місцевий ринок венчурного капіталу;

•наближення компанії до її споживачів. Це особливо важливо,

якщо фірма дотримується політики продуктової диференціації, націлена на максимальну відповідність свого продукту вимогам місцевих споживачів. Крім того, розміщення розробників продукту за кордоном може сприяти зменшенню витрат на виготовлення продукції за рахунок створення низьковитратних моделей, що враховують специфічні можливості країни, у якій розробляється продукт;

•полегшення доступу до ринку. Тут треба зауважити такі моменти, як необхідність дотримання місцевих стандартів, наслідування національній економічній і науково-технічній політиці, створення іміджу місцевої фірми, підвищення престижу;

•зменшення витрат і ризиків, для чого НДДКР переносяться

вкраїни з найменшою вартістю робочої сили (наприклад, передача

256

розробки програмного продукту з Великої Британії до постсоціалістичних країн, а інженерних розробок — до Великої Британії та Німеччини в 90-ті роки). Такий самий результат досягається за допомогою кооперації із зарубіжними фірмами або науково-дослідними інститутами, причому в цьому випадку з’являється можливість реалізації масштабніших проектів, за які фірми не бралися б поодинці;

• обхід законодавчих обмежень шляхом перенесення досліджень до іншої країни. Наприклад, розвиток певних напрямів генної інженерії законодавчо обмежений у Німеччині, але дозволений у США й Великій Британії.

Фірма, зрозуміло, може ставити перед собою кілька цілей, інтернаціоналізуючи свою діяльність у галузі НДДКР. Конкретне їх поєднання зумовлюється вибором тієї чи іншої стратегії: орієнтацією переважно на ринок країни походження фірми; диверсифікованістю продукту відповідно до вимог локальних ринків; глобальною стратегією на світовому ринку. Наслідки вибору стратегії для процесу створення продукту відображено в табл. 21. Переважна орієнтація на один національний ринок майже не враховує вимоги міжнародного ринку. Стратегія модифікації продукту на місцях має свої переваги і в окремих випадках може бути придатнішою для МНК, ніж стратегія глобалізації, що на сьогодні є домінуючою на світовому ринку.

Глобальний характер конкуренції не тільки робить нововведення більш значущими для транснаціональних корпорацій, а й зумовлює потребу в пошуку нових шляхів створення інновацій. Традиційно більшість ТНК застосовують один із двох класичних типів технологічної політики: center-for-global (політика глобального центру) і local-for-local (політика поліцентризму).

Політика глобального центру. Цей тип політики полягає в пошуку нових технологій у країні базування для створення нових продуктів і процесів з використанням централізованих ресурсів материнської фірми, а також у поширенні інновацій у світових відділеннях ТНК.

Показовим прикладом використання цього типу політики є історія появицифровогоперемикачаАХЕкомпаніїEricsson.Причиноюрозробки радикально нової системи перемикання, заснованої на новітніх принципах і технологіях, став прогноз попиту й розвитку технологічних тенденцій на ринку телекомунікацій, а приводом — втрата очікуваного замовлення з боку австралійського поштового відомства. Крім того, до моменту ухвалення рішення про розгортання проекту на той час невеликою і невідомою за межами своєї країни французькою фір-

257

мою CIT-Alcatel на промисловій виставці було представлено принципово новий тип перемикача — цифровий. Це становило очевидну загрозу стратегії фірми Ericsson, заснованій на технологічному лідерстві.

258

Закінчення табл. 21

Аналіз засвідчив, що потенціал нового винаходу дуже високий, втім, як і ризики: новий продукт потребував більш ніж 50 мільйонів фунтів і близько 2000 людино-років дослідницьких зусиль. Крім того, за попередніми оцінками, мало минути щонайменше п’ять років перш, ніж новий цифровий перемикач можна буде вивести на ринок. Однак корпоративні менеджери Ericsson все-таки вирішили зробити ставку на розробку нового продукту АХЕ. Весь комплекс досліджень виконувався у Швеції компанією Ellemtel, спільним венчурним підприємством корпорації Ericsson і шведського управління телекомунікацій. Підприємство було наділене всіма повноваженнями і забезпечене необхідними ресурсами для того, щоб розробити новий продукт якомога швидше. В результаті до 1976 р. компанія отримала свій перший діючий АХЕ, а до 1984 р. систему було впроваджено в 59 країнах світу.

Загалом централізація НДДКР зумовлена:

•необхідністю контролю з боку менеджменту ТНК над технологією, що розглядається як довгострокова конкурентна перевага;

•необхідністю тісного зв’язку між розробкою документації й обладнання, а згодом між функціями виробництва та розвитку технології;

259

• в умовах мінливого конкурентного середовища потребою у скороченні часу на проведення НДДКР.

Основний ризик централізованого проведення технологічної політики полягає в тому, що результат інновацій не може точно відображати локальні ринкові потреби. Можливі також труднощі з упровадженням нової технології через опір дочірніх фірм прийняттю централізованих рішень.

Наприклад, фірма NEC розробила перемикач NEAC 61 як глобальний продукт, але передусім для задоволення потреб американського ринку. Японські інженери в корпорації мали найвищу кваліфікацію, проте вони не були добре ознайомлені зі складним і комплексним попитом незалежних телефонних компаній у США. В результаті споживачі позитивно сприйняли перехід до нових, ефективніших апаратних засобів, але перші постачання викликали нарікання через те, що програмне забезпечення не задовольняло кінцевих користувачів, які мали не характерні для японського ринку специфічні потреби.

Політика поліцентризму. Інший традиційний тип упровадження технологічних змін — local-for-local — передбачає, що дочірні компанії ТНК використовують власні можливості й ресурси для розробки нових технологій, які забезпечують їхні потреби. Ця модель дозволяє відображати унікальні потреби різних країн, у яких діють ТНК. В сучасних умовах, незважаючи на зміцнення тенденції глобалізації в багатьох галузях, необхідність урахування особливостей місцевого попиту і країнних розбіжностей зберігається.

Корпорація Unilever має достатньо підстав для того, щоб розробляти глобально стандартизовані продукти. Зростання витрат на НДДКР і їхня складність, конкурентна боротьба з іншими ТНК, такими як Procter&Gamble, — усе це посилює тенденцію до глобалізації. Однак здатність компанії Unilever при провадженні технологічної політики розпізнавати й реагувати на локальні потреби і можливості стала її найбільшою конкурентною перевагою. Наприклад, коли в компанії виникли проблеми з реалізацією нового мийного засобу на такому гігантському ринку, як Індія, локальна розробка, що дозволила перетворити синтетичні мийні засоби у форму твердої таблетки, дала компанії продукт, який заполонив у країні більшість прилавків.

Але такого типу інноваційний процес має недоліки:

•не завжди обґрунтоване прагнення національних відділень до автономії;

260