Орієнтовні основи «Публічний виступ»

Саморегуляція (внутрішня діяльність)	1. Настроювання на діалог. 2. Сприйняття і оцінка аудиторії: її стану і своєрідності. 3. Зосередження. 4. Зовнішній вигляд, поза, погляд
Невербальні компоненти виступу	1. Встановлення і підтримка контакту з аудиторією. 2. Техніка мови: голос, дикція, інтонація (тон, тембр, темп, мелодика, ритм, гучність, паузи). 3. Вимова, наголос в слові
Вербальні компоненти виступу	1. Вступ: а) звернення, тема, актуальність, значення виступу, історія питання, мета виступу; б) налаштування, підготовка слухачів, пробудження інтересу. 2. Розвиток теми: а) метод викладу матеріалу; б) аргументація, переконливість; в) збереження уваги за допомогою ораторських прийомів і засобів; грам) регуляція зворотного зв'язку. 3. Висновок: а) підведення підсумків: повторення основних думок і важливих положень; б) постановка завдань; в) вихід з контакту

Вправи

Варіант 1. Презентація компанії

Учасникам пропонується підготувати і зробити презентацію продукції або послуги їх організації. На підготовку відводиться п'ять хвилин. Після цього кожен член групи робить презентацію, прагнучи використовувати інформацію, викладену в ориентировоч­ных основах, відносно публічних виступів.

Рекомендації. Під час виступів ведеться відеозапис. По­сле виступу всіх членів групи доцільно приступити до обговорення, використовуючи відеозаписи і орієнтовні основи. Обговорення можна почати з відповіді на питання про загальний впечатле­нии від виступу, а потім перейти до аналізу того, за рахунок чого промовець викликав хороші відчуття, провів сильне впечатле­ние, зацікавив, переконав і тому подібне І навпаки, чому викликав нега­тивные відчуття, не хотілося слухати, не зацікавив, не переконав.

Вправу краще виконувати після того, як менеджери отра­ботают техніки аргументації модуля «Переконання, аргументиро­вание».

Варіант 2. Конференція

Членам групи даються теми, можливо, матеріали для подго­товки до виступу перед рештою членів групи. На под­готовку до виступу можна дати декілька днів. Після цього менеджери роблять свої повідомлення по вибраних темах для ос­тальных членів групи. Виступи можна записувати на видео­пленку.

Після виступів слідує обговорення, яке подкрепляет­ся переглядом відеозапису, орієнтовними основами.

Рекомендації. Для виступів краще брати теми, які представляють інтерес для всіх учасників. Можна допомогти і пре­доставить менеджерам деяку підбірку матеріалів. Наприклад, для теми «Навчання в Японії» можна використовувати матеріали, представлені в додатку 8.

На виступ бажано відводити 10 хвилин. Після выступ­ления члени групи можуть ставити доповідачеві питання, а він дол­жен на них відповісти.

Користь від цієї вправи подвійна: менеджери відпрацьовують техніку, прийоми публічного виступу, а крім того, отримують нову корисну для себе і своєї роботи інформацію.

Рекомендації для обговорення. Обговорення виступів можна структурувати. У Додатку 4 представлений ряд найбільш важ­ных критеріїв оцінки виступу. Оценку можна проводити в балах, а також словесно, аргументуючи свою думку. Пізніше за резуль­таты оцінку обговорюються.

Для усного обговорення без попереднього анкетування пропонуємо наступні критерії для оцінки публічного виступу.

1. Ясність, чіткість викладу матеріалу, суть проблеми.

2. Переконливість, аргументированность виклади.

3. Емоційність виступу (психологічна убеди­тельность: використання невербальних засобів спілкування).

4. Встановлення контакту з аудиторією: наявність зворотної свя­зи з аудиторією, готовність до діалогу.

5. Актуальність інформації або проблеми. Хотіли б ви її обговорити всією групою?

6. Новизна представленої інформації.

7. Вільне володіння матеріалом доповіді.

8. Високий науковий рівень.

9. Культура мови.

10. Використання візуалізації, технічних засобів.

11. Збудження дискусії змістом і формою подачі ма­териала.

12. Оригінальність композиційного вирішення доповіді.

Критерії для оцінки усного повідомлення, доповіді
Критерії	Бали
Ясність, чіткість викладу суті проблеми	1-10
Переконливість, аргументированность виклади проблеми її причин і способів рішення)	1-10
Емоційність виступу (психологічна переконливість): використання невербальних засобів спілкування	1-10
Встановлення контакту з аудиторією: встановлення контакту очей, зворотному зв'язку з аудиторією, готовності до діалогу	1-10
Чи є дана почута проблема актуальною і для вас; чи цікавить, хотіли б ви її обговорити всією групою?	Да-нет

Додаток 8

МАТЕРІАЛ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ.

«ОСВІТА В ЯПОНІЇ: ОСОБЕННОСТІ ЯПОНСЬКОЇ СИСТЕМИ ОДГОТОВКИ КАДРІВ»

(Травин Ст. Ст., Ст. Дятла А.)

Можна сказати, що могутньою рушійною силою розвитку япон­ской економіки після Другої світової війни з'явилася японська система підготовки кадрів, особливість якої — внутрифир­менное навчання. Як чотири головні причини, що привели до успіху системи внутрішньофірмового навчання, можна назвати сле­дующие:

1) високий освітній рівень японців, що базується на фундаментальних знаннях, отриманих в школі;

2) традиційна практика «внутрішньої підготовки», коли пред­приятие само готує кадри, які вважає за необхідні;

3) система управління кадрами на підприємствах, що підвищує виховний ефект навчання під час роботи (ОВР);

4) державна політика, направлена на розвиток внутри­фирменного навчання.

Разом з внутрішньофірмовим навчанням японська система под­готовки кадрів включає і державно-муніципальне профобучение (ГМПО), яке виконує допоміжну функцію при внутрішньофірмовому навчанні. Ми пояснимо це по порядку.

Особливості шкільної освіти в Японії

Бажання населення післявоєнної Японії отримати образова­ние було таким сильним, що воно було назване «освітнім вибухом». За рушійну силу цього слід вважати шкільну рефор­му початкового періоду епохи Мейдзі (1868—1912). 1. Однолінійна система шкільної освіти. У 1872 році був виданий акт про систему шкільної освіти, що об'єднав два типи освіти, що одночасно існували при феодализ­ме, — кланові школи для вихідців з військово-дворянського со­словия («ханко») і приватні школи для простолюдинів («тэракоя»). Через уніфікацію цих шкіл була введена однолинейность як основа освітньої системи. Реформаторський уряд епохи Мейдзі вважав, що широкому залученню необхідних для модернізації країни кадрів з народного середовища відповідає однолінійна освітня система. Завдяки цьому перед японцями відкрилася можливість просування на високі пости шляхом здобування освіти високого рівня незалежно від походження. Таким чином, однолінійна система школь­ного освіти разом із загостренням конкуренції серед жела­ющих підвищити свій освітній рівень і створенням допол­нительных можливостей для переходу з одного соціального шару в іншій сформувала основу сьогоднішнього суспільства з високим рівнем здобутої освіти. Після Другої світової війни освітня система з формулою 6—3—3—4 стала практично повністю однолінійною і разом із заходами по демократизації соціально-економічних інститутів і поліпшенням материаль­ного положення сім'ї з'явилася сильним поштовхом до зростання образо­вательного рівня японців.

2. Підвищення освітнього рівня і модернізація промыш­ленной структури. Відсоток тих, що завершили обов'язкову девятилет­нее освіту і що поступили в старшу середню школу виріс з 60 в 1960 р., до 80 в 1970 р. і 94 в 1980 р. (після цього довго оставал­ся приблизно на тому ж рівні). Відсоток же випускників старшої школи, що поступили у вузи або дворічні коледжі, в ті ж роки склав 10,24 і 37 відповідно і продовжував рости пізніше, досягнувши в 1992 р. 39 відсотків.

Відсоток випускників старшої середньої школи, що поступили у вузи, в Японії вище, ніж в Англії (32), що була Західною Гер­манії (33), Франції (38), поступається тільки США (45 в 1990 р.). Од­нако витрати на вищу освіту в Японії складають 0,6% валового внутрішнього продукту, що нижче, ніж в США (1,25% в 1989 р.),Англии(1,2%в 1990 р.) і колишній Західній Німеччині (1,4% в 1990 р.). У Японії витрати на вищу освіту в государствен­ных і муніципальних вузах покриваються більш ніж на 90% за рахунок державних і муніципальних коштів, а в приватних учбових закладах, де навчається значно більше студентів, финан­сирование з боку державних і муніципальних органів не перевищує 15%. У японській сім'ї існує тенденція рас­сматривать витрати на освіту дітей як вигідне капитало­вложение або як кращий спадок дітям, що виправдовує вы­сокие витрати на освіту з сімейного бюджету.

Підвищення освітнього рівня народу сприяє ус­корению науково-технічного прогресу, модернізації промыш­ленной структури. Це стає ясним, якщо розглядати рас­пределение що тільки що закінчили учбові заклади по сферах економіки. Серед тих, що закінчили старшу середню школу 34% йдуть в технічну і виробничу сферу, 26% — в сферу делопро­изводства і 16% — в сферу торгівлі; серед випускників двухго­дичных коледжів 58% йдуть в діловодство, 27% — в профес­сионально-технические галузі, а серед випускників универси­тетов і інститутів 37% — в професійно-технічні галузі, 40% — в діловодство і 19% — в торгівлю (дані за 1992 р.).

3. Розподіл функцій між шкільною освітою і внут­рифирменным навчанням. Японські представники наймають основ­ной персонал з числа тих, що тільки що закінчили учбові заклади і виходячи з довгострокової стабільної зайнятості прагнуть зробити їх кадрами, відповідними даному підприємству. Зазвичай кон­кретная робота усередині підприємства надається вже після при­нятия на роботу в результаті визначення придатності і способ­ностей кожного. Тому підприємство при наймі тільки що окон­чивших учбові заклади найбільша увага обертає не стільки на те, що в даний момент людина може або якими спе­цифическими уміннями володіє, скільки на його здібність до навчання, на його адаптаційні властивості. Це значно отли­чается від існуючої практики найму на роботу в Європі і США, де найм проводиться після того, як визначаються спе­циализация і зміст роботи.

Подібний підхід підприємств до найму і підготовки кадрів в Японії пов'язаний з фундаментальним навчанням в школі. Фундамен­тальноє освіту дають також професійні середні шко­лы і вузи, а спеціальні знання і технічні навики, необхо­димые для певної професії, можна отримати при внутри­фирменном навчанні.

4. Роль технічних старших середніх шкіл. У сучасній Япо­нії, де всі здобувають освіту практично до 18-річного віку, основним джерелом поповнення рядів квалифициро­ванных робочих є особи, що тільки що закінчили старшу середню школу. Старші середні школи підрозділяються на об­щеобразовательные і професійні. У 1970 р. серед учащих­ся старшої середньої школи 13% доводилося на технічні шко­лы, в 1980 р. — 10%, в 1990 р. їх число зменшилося до 8%, і при цьому почало важко набирати учнів, що мають високі способ­ности. Проте, як показує вивчення потреби в робочій силі в промисловості, як і раніше існує багато предпри­ятий, які вважають за краще наймати на роботу як квали­фицированных робочих випускників технічних, а не звичайних шкіл. Багато випускників технічних шкіл розподіляються на інструментальні і експериментальні ділянки і в інші под­разделения, що вимагають високих технічних знань і умінь. Технічні школи призначаються для навчання інженерно-технічного персоналу середньої ланки. Проте і сьогодні багато випускників технічних шкіл йдуть на роботу як квалифи­цированных робочих, що великою мірою сприяє поліпшенню їх якісного складу.