Психологія управління

В. М. Шепель виділяє серед психолого-педагогічних якостей такі: комунікабельність — уміння швидко встановлювати контакт із людьми;

емпатичність — уміння співчувати, уловлювати настрій людей, виявляти їхні потреби й сподівання;

здатність до психоаналізу, тобто самоконтроль, самокритич­ність, самооцінка своїх вчинків;

стресостійкість, тобто фізична тренованість, самосугестив-ність, уміння переключатися й керувати своїми емоціями;

• красномовство — досконале володіння словом, тобто уміння впливати й переконувати словом;

• візуальність — зовнішня привабливість особистості. Наявність специфічних індивідуально-ділових якостей і ство­ рює неповторний імідж керівника, ефект його особистої чарівності.

Теорії особистісних рис керівника

У контексті дослідження особисто значущих якостей керівни­ка необхідно розглянути теорії особистісних рис керівника.

Одним з найбільш ранніх підходів до пояснення феномена управління став підхід, спрямований на виявлення особистісних рис, що відрізняють керівників від інших людей. До середини XX ст. домінувало переконання, що керівниками народжуються, а не стають. Воно засноване на тому, що кожна людина народжу­ється з певним набором особистісних характеристик, через які її закономірно можна зарахувати або до керівників («ведучих»), або до послідовників («ведених»). На формування цього переконання вплинула ідеологія індивідуалізму, властива західній цивілізації. У філософії тієї епохи існувало судження про те, що людина може стати тим, ким хоче, лише в тій мірі, у якій вона має конкретні за­датки та наполегливість. Тому керівники стають керівниками ви­нятково завдяки своїм якостям і зусиллям.

Особистість керівника як предмет наукового дослідження

Отже, ранні спроби досліджувати феномен управління зазви­чай акцентувалися на індивідуальних особливостях, що і привело до виникнення відповідного підходу. Метою такого підходу була ідентифікація індивідуальних рис, що відрізняють керівника від послідовників; гарних керівників від поганих. Передбачалося, що, як тільки будуть ідентифіковані риси керівника, їх можна буде ви­міряти й оцінити, щоб надалі використовувати результати як кри­терій для призначення людей на керівні посади. На початку XX ст. було проведено сотні емпіричних досліджень у цій галузі. Виконані дослідження застосовували одну з нижченаведених методологій:

1. Визначалися керівники і некерівники, з'ясовувалися їхні осо- бистісні характеристики, виявлялися відмінності між ними.

2. Передбачалося, що керівник повинен мати певні здібності; вимірювалися його особистісні якості, підраховувалися ко­ реляції між особливостями його характеру та виявленими здібностями.

У першому випадку будь-яка риса (характерна більше для керівників, ніж для некерівників) трактувалася як якість, властива керівнику. У другому — ті особливості, що чітко співвідносилися з вимірюваними здібностями, також визначалися як такі, що влас­тиві керівнику. Методи виявлення й оцінювання керівників, їхніх здібностей і рис набули значного поширення.

Таким чином було окреслено особливості характеру, що від­різняють керівника від простого смертного. Наприклад, Бевілес (1960) назвав такі визначальні риси керівника: швидкість при­йняття рішень, уміння ризикувати, стійкість у стресових ситуаціях, інтуїція та успіх у справах. Можна також додати до цього переліку такі риси, які часто називають дослідники, зокрема вольові якості, енергійність, чесність, усвідомлення мети, здатність керувати гру­пами й підтримувати лояльність оточення, витривалість і стійкість.

У цілому завдяки цьому підходу стало зрозуміло: для того, щоб індивід став керівником, йому потрібно вміти чітко визначати мету, ефективно взаємодіяти з іншими людьми й обов'язково праг­ нути бути керівником. _/