Міністерство освіти і науки України

Львівський державний університет фізичної культури

Кафедра туризму

Реферат

на тему:

“Характеристика основних рекреаційних регіонів світу”

Реферат виконав:

студент

1 - курсу факультету

групи 2-Т

Сало Андрій Мирославович

Львів – 2015

Південна Америка

План

1. Історичні особливості формування.

2. Рекреаційні ресурси( природні, історико-культурні, інфраструктурні та територіальні сполучення).

3. Характеристика рекреаційної спеціалізації регіону та ступінь її розвитку(потужність, структура і динаміка рекреаційних потоків).

4. Коротка характеристика найбільших рекреаційних центрів.

5. Проблеми і перспективи подальшого розвитку

Характеристика Південної Америки

Півде́нна Аме́рика —південний континент в Америці, розташований в Західній і Південній (частково і в Північній півкулі) півкулях планети Земля. Омивається на заході водами Тихого океану, на сході — Атлантичного З півночі межує Панамським перешийком з Північною Америкою.

До складу Південної Америки також входять різні острови, більшість з яких належить країнам континенту.

Площа континенту — 17,8 млн км² (4-е місце серед континентів),

населення — 385 742 554 осіб (2008, 5-е місце серед континентів).

Протяжність з півночі на південь — (приблизно) 7350 км. Протяжність із заходу на схід — (приблизно) 4900 км.

Більша частина Південної Америки лежить у південній півкулі, в екваторіальному і субекваторіальному поясах. У субтропічні і помірні широти південної півкулі заходить тільки звужена частина материка.

Найбільшої ширини (більш 5000 км) Південна Америка досягає на 5° пд. ш. Крайня західна точка материка — мис Париньяс (81°20' з.д.), крайня східна — мис Кабу-Бранку (34°46' з.д.). На південь від 40° пд. ш. ширина материка не перевищує 600 км.

На півночі Південна Америка доходить до 12°25' пн. ш. (мис Гальїнас), а на півдні — до 53°54' пд. ш. (мис Фроуерд у Магеллановій протоці) Крайня південна точка архіпелагу Вогненна Земля — мис Горн на однойменному острові — лежить на 55°59' пд. ш.

Географічна границя з Північною Америкою проходить від Дарєнської затоки в Карибському морі до затоки Буенавентура в Тихому океані. Умовно границею між двома материками вважають Панамський перешийок.

Островів навколо Південної Америки порівняно небагато. Великі материкові острови, що лежать у безпосередній близькості від її узбереж,— Тринідад, Чилійські, Вогненна Земля, Фолклендські. З океанічних островів до Південної Америки відносять Галапагосові, Хуан-Фернандес.

В Атлантичному океані біля екватора до берегів Південної Америки підходить Південна Пасатна течія. Біля мису Сан-Рокі вона поділяється на дві вітки, одна з яких, під назвою Гвіанської течії, направляється на північний захід уздовж берегів материка до Антильських островів, а інша — Бразильська течія — йде на південний захід до гирла Ла-Плати.

У південно-східного узбережжя материка проходить холодна Фолклендська течія. Бразильська і Фолклендська течія зустрічаються між 40 і 35° пд.ш. у районі Ла-Плати.

Узбережжя Атлантичного океану майже не має великих, що глибоко врізаються в сушу заток. Тільки на південно-сході і в береги Патагонії врізаються великі напівкруглі затоки Сан-Матіас, Сан-Хорхе й ін. У місці впадання ріки Парани беріг прорізаний широким і довгим естуарієм Ла-Плати. Північніше нього є невеликі глибокі і зручні для стоянки суден бухти.

Узбережжя Карибського моря має значні півострови що відокремлюють зручні затоки. На півночі виділяються затока Парія й однойменний півострів, сама велика затока — Венесуельська, відособлена з північного заходу і сходу півостровами Гуахіра і Парагуана. Біля Панамського перешийку знаходиться широко відкрита убік морячи Дарєнська затока.

Материкова обмілина в Тихому океані біля берегів Південної Америки дуже вузька, а в деяких місцях зовсім відсутня. Поблизу материка лежить смуга океанічних западин з максимальними глибинами більше 7000 м. Вплив теплих течій позначається тільки на півночі від екватора, на всьому Тихоокеанському узбережжі Південної Америки відчувається вплив могутньої холодної Перуанської течії, що несе свої води з півдня до самого екватора. Північно-західне узбережжя материка приблизно до 5° пд. ш. сильно порізане. Найбільша зручна затока — Гуаякіль. Південніше, аж до 30° пд. ш., берег майже не розчленований, високий і незручний для судноплавства. Але сама південна частина Тихоокеанського узбережжя розчленована, і уздовж її лежить багато дрібних і великих островів, що утворюють архіпелаги Чилійський і Вогнянна Земля. Затоки, що врізаються в узбережжя материка, і протоки, що розділяють окремі острови, звивисті і вузькі. Прикладом можуть служити великі затоки Корковадо і Пеньяс, а також Магелланова протока, що відокремлює від материка архіпелаг Вогнянна Земля.

Історичні особливості формування

Велика частина Південної Америки — Південноамериканська платформа — разом з іншою Гондванською, частиною якою вона була, консолідувалася наприкінці протерозою — початку кембрію. Протягом усієї наступної історії вона зазнавала переважно висхідних рухів й основна частина її залишалася сушею.

З кінця протерозою визначилися її основні структурні елементи: північніше низовин Парани виділився Гвіано-Бразильский мегащит, у межах якого на великих просторах виходить на поверхню докембрійський фундамент. У південній частині визначилася Пампо-Патагонська плита, майже цілком покрита осадовим чохлом. У межах мегащита виділилися Гвіанський, Східно-Бразильський і Західно-Бразильський виступи, між якими з початку палеозою почали формуватися синеклізи, що періодично затоплялися морем.

На заході в результаті взаємодії континентальної Південноамериканської й океанічних літосферних плит відбувся стиск і зминання в складки осадових товщ і утворення могутньої складчастої системи Анд. Горотворення в Андах, що почалися в другій половині палеозою, досягло особливо великого розмаху в пермі. Воно супроводжувалося загальним підняттям, що охопило всю Гондвану, і нагромадженням озерно-алювіальних товщ у синеклізах. Підняття спричинило похолодання клімату і заледеніння. Підняття продовжувалися протягом усієї першої половини мезозою. Поверхні вирівнювання цього віку відіграють велику роль у сучасному рельєфі Південної Америки.

У юрському періоді відбувалася вулканічна діяльність в Андійській системі й у Патагонії. На границі юри і крейди активна вулканічна діяльність охопила також окраїни западин, особливо западину Парани. Уздовж тріщин там виливалися базальти, що покрили площу близько 1 млн. км2 товщею середньою потужністю близько 600 м.

В другій половині мезозою почалося розсування й утворення південної частини Атлантичного океану, що призвело до відокремлення Південної Америки від Африки. При цьому місцями з боку Атлантики відбувалися трансгресії на платформу, а окремі ділянки щитів зазнавали підняття. Одночасно в Амазонській і Паранській синеклізах знову проявилася вулканічна діяльність. На ділянках, що залишилися сушею, відбувалося утворення нових поверхонь вирівнювання, що також збереглися в рельєфі дотепер. До кінця крейдового періоду в Південній Америці встановлювалися кліматичні умови, близькі до сучасних. У складі органічного світу поступово зникала мезозойська фауна і флора, почали з'являтися форми, близькі до сучасних. У складі тваринного світу це були риби, птахи, а також сумчасті і плацентарні (комахоїдні) ссавці. Для флори був характерний бурхливий розвиток покритонасінних рослин. До роз'єднання Південної Америки й Африки загальний для них центр видоутворення лежав на місці сучасної Південної Атлантики. З початку кайнозою флора кожного з материків формувалася самостійно. Наприкінці крейди і протягом палеогену відбувалися інтенсивна складчастість, підняття і вулканізм в Андійському поясі. До кінця палеогену виникло могутня гірська споруда, що простягалася на південь до Антарктичного материка, а на півночі з’єдналася із спорудами Антильско-карибської області Північної Америки. Протягом неогену аж до плейстоцену з тріщин продовжувався вилив кислих лав, викиди палючих хмар попелу, що відіграли величезну роль у формуванні сучасної будови і рельєфу Анд. Підняття супроводжувалося зануренням значної частини Південноамериканської платформи нижче рівня моря й утворенням могутніх осадових відкладів у межах Передандійського прогину, синекліз і на узбережжі Атлантичного океану. У неогені часткове занурення перемінилося інтенсивним підняттям особливо в області щитів і в Андійському поясі. Воно супроводжувалося врізанням рік і утворенням водоспадів. Опусканню піддалися тільки Атлантичне і Карибське узбережжя, де утворилися естуарії і лагуни.

У загальне підняття Андійської системи були задіяні і сусідні ділянки платформи, що привело до підняття Прикордильєр, Пампаських сєрр і деяких інших хребтів, що орографічно пов'язані з Андами.

Підняття і вулканізм продовжувалися протягом усього пліоцену, початку антропогену і не закінчилися дотепер. Підняття Анд супроводжувалося інтенсивним руйнуванням, нагромадженням пухкого матеріалу й утворенням поверхонь вирівнювання. Одночасно з підняттям у західній зоні Анд відбулося утворення глибинних розломів і занурення їхньої окраїни під води Тихого океану.

У пліоцені після невеликої перерви остаточно установився зв'язок Південної Америки з Північною. Цей зв'язок сприяв обміну видами тварин і рослин між двома материками.

На півдні в зв'язку з похолоданням клімату в Антарктичній області з початком утворення покривного заледеніння Антарктиди почалося проникнення елементів антарктичної флори. В міру підняття Анд відбувалося формування їх своєрідного органічного світу, що включив неотропічні елементи, що пристосувалися до умов гірської природи, антарктичні і сформовані в межах самих Анд ендемічні гірські види.

За особливостями рельєфу і будови земної кори територію материка можна розділити на дві части - рівнинну і гірську.

Рівнини Південної Америки лежать на давній платформі. Формування фундаменту платформи відбувалося в археї-протерозої, після чого ця частина суходолу зазнавала повільних вертикальних коливань.

Зараз піднятими ділянками є щити - виступи кристалічного фундаменту платформи. У рельєфі їм відповідають Бразильське і Гвіанське плоскогір'я. Опущеним ділянкам платформи відповідають низовини - Амазонська, Орінокська, Ла-Платська. Тут кристалічний фундамент покритий потужною товщею осадових порід. Низовини Південної Америки мають одноманітний рельєф на відміну від зруйнованих ерозією плоскогір'їв.

Гірська частина материка - Анди - велика складчаста область, рухлива і більш молода ділянка суходолу. Формування Анд почалося ще в герцинську складчастість, але основне гороутворення пов'язане з альпійською складчастістю.

Західна і північна частини Південної Америки продовжують формуватися внаслідок взаємодії літосферних плит. Океанічна плита не витримує напору материкової і підсовується під неї, спускаючись у мантію. У цьому місці утворилися океанічні жолоби (Чілійський, Перуанський). Край континентальної плити продовжує зминатися в складки - гірські ланцюги Анд.

Молоде гороутворення супроводжується сильними землетрусами, активним вулканізмом. В Андах поширені форми вулканічного рельєфу - конічні вершини, лавові плато.

Південна частина Анд, що лежить у помірному поясі, - царство льодовиків і льодовикових форм рельєфу - морен, льодовикових долин - трогів, льодовикових цирків і т. п.

Вища точка Анд і всієї Південної півкулі - гора Аконкагуа (6960 м).