Дифтерія

Це гострий бактерійний антропоноз, для якого характерні інтоксикація, фібринозне запалення мигдаликів, гортані, носа, а також схильність до ураження міокарда, нирок, нервової системи.

Етіологія. Збудник дифтерії – Corynebacterium diphtheriae – грампозитивна, нерухома паличка з булавоподібними стовщеннями на кінцях. За рядом ознак розрізняють три варіанти бактерій: gravis, mitis, intermedius. Вони утворюють екзотоксин, який спричиняє місцеве запалення і загальну інтоксикацію організму.

Коринебактерії дифтерії досить стійкі у довкіллі: у дифтерійній плівці, в крапельках слини та на різних предметах довкілля вони зберігають життєздатність до 15 діб, у молоці й воді – до 1 міс., на дитячих іграшках, білизні – 1-2 тижнів. Мікроби добре переносять висушування, у вигляді бактерійного аерозолю зберігаються до 6 міс. Однак висока температура і звичайні дезінфекційні засоби швидко їх знищують.

Джерело збудника. Джерелом збудників дифтерії є людина – хвора, реконвалесцент-носій і здоровий носій токсигенних штамів С. diphtheriae. Заразний період у хворих на дифтерію розпочинається з кінця періоду інкубації і триває протягом усього перебігу хвороби. У разі реконвалесцентногоносійства організм звільняється від збудників протягом 3-4 тижнів після хвороби. Тривалість здорового носійства – від кількох діб до 1 міс. і більше. Залежно від тривалості виділення коринебактерій розрізняють транзиторне (однократне виявлення збудників), короткочасне (до 2 тижнів), середньої тривалості (від 2 тижнів до 1 міс.), затяжне (понад 1 міс.) і також хронічне (більше 6 міс.) бактеріоносійство.

Вагомість джерела збудника визначається локалізацією процесу: хворі на дифтерію рото- й носоглотки небезпечніші, ніж хворі на дифтерією ока, оскільки лише в першому випадку збудники активно виводяться в повітря. Особи з легкими формами дифтерії у зв’язку з рухливістю й трудністю діагностики більш небезпечні, ніж ті, у кого захворювання перебігає тяжче. В умовах спорадичної захворюваності найвагоміше епідеміологічне значення мають здорові (безсимптомні) носії.

Механізм і шляхи передачі. Головний механізм передачі при дифтерії – краплинний. Локалізація збудників у рото- і носоглотці супроводжується тим, що під час розмови, кашлю, чхання вони разом з аерозолем і крупними крапельками слизу та слини виділяються у довкілля й інфікують інших людей. Завдяки стійкості коринебактерій у зовнішньому середовищі можливі й інші шляхи передачі інфекції: пиловий, контактно-побутовий (рушники, подушки, іграшки, шкільно-письмові приладдя), аліментарний (молокопродукти). Однак ці шляхи реалізуються вкрай рідко, а тому суттєвого епідеміологічного значення не мають. Лише у разі нетипової локалізації процесу (дифтерія ока, шкіри, зовнішніх статевих органів) передача збудника відбувається через предмети побуту, перев’язний матеріал, руки та ін.

Прояви епідемічного процесу. Дифтерія – повсюдно поширена інфекція. Однак завдяки проведенню систематичної імунізації населення у багатьох країнах рівень захворюваності зведено до поодиноких випадків.

Сприйнятливість до дифтерії загальна, але не всі зараження призводять до явної клінічної форми хвороби. Останнім часом в Україні поряд із спорадичними випадками виникають локальні епідемічні спалахи цієї хвороби, що пов’язано із зростанням кількості людей, які не були імунізовані проти дифтерії. Спорадична захворюваність дещо збільшується в холодну пору року.

У нещеплених колективах частіше хворіють діти віком до 6 років. Під впливом активної імунізації відбувся зсув максимальної захворюваності на старші вікові групи. В Україні показник захворюваності на дифтерію в останні роки серед дітей і дорослих був майже однаковий.

Після перенесеної хвороби формується антитоксичний та антимікробний імунітет. Вакцинація ж дифтерійним анатоксином забезпечує формування лише антитоксичного імунітету, що у більшості запобігає розвитку хвороби, однак не виключає можливості бактеріоносійства С. diphtheriae.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. При обстеженні осередку дифтерії виявляють хворих і носіїв в оточенні хворого, серед працівників дитячих і медичних закладів. З метою виділення збудника роблять змиви і мазки з носа й ротоглотки, висівають на штучне живильне середовище, досліджують токсигенність виділених коринебактерій.

З’ясовують документально (аналіз стану щеплення дитячого населення та дорослих) і за допомогою серологічних проб (РПГА з еритроцитним діагностикумом, сенсибілізованим дифтерійним анатоксином) стан післявакцинального імунітету. Виявлених неімунних осіб при відсутності протипоказань слід вакцинувати.

Неспецифічними засобами профілактики є зменшення скупченості людей, забезпечення достатньої вентиляції, захист харчових продуктів від бактерійного забруднення.

Специфічна профілактика. Для специфічної профілактики дифтерії використовують такі препарати: адсорбовану кашлючно-дифтерійно-правцеву вакцину (АКДП), адсорбований дифтерійно-правцевий анатоксин (АДП), адсорбовані дифтерійно-правцевий та дифтерійний анатоксин зі зменшеним вмістом антигенів (АДП-М та АД-М).

Щеплення вакциною АКДП проводять, починаючи з 3-місячного віку, одночасно з вакцинацією проти поліомієліту. Щеплення складається з 3 внутрішньом’язових введень 0,5 мл препарату з 30-денними інтервалами. Через l,5 року після закінченої вакцинації проводять першу ревакцинацію. Для цього одноразово вводять 0,5 мл вакцини АКДП. Для другої ревакцинації (у 6 років) використовують АДП-анатоксин. Наступні ревакцинації у віці 11, 14, 18 років і кожні наступні 10 років проводять АД-М чи АДП-М (доза 0,5 мл).

Діти, котрі мають протипоказання до введення АКДП-вакцини або перехворіли на кашлюк, вакцинуються та отримують першу ревакцинацію АДП-анатоксином. Вакцинацію здійснюють дворазово з інтервалом 30 днів.

У зв’язку зі зростанням захворюваності на дифтерію проводиться вакцинація за епідемічними показаннями підлітків і дорослих, які не мають документальних даних про імунізацію. Щеплення особам віком понад 50 років проводиться лише за епідемічними показаннями.