Друга Світова війна

На початку Другої світової війни бригадний генерал Омар Нельсон Бредлі отримав під своє командування 82-у і 28-у піхотнідивізії, які посилено готувалися до участі в бойових діях.

Перший бойовий досвід генерал Бредлі отримав у Північній Африці, де він почав службу заступником Джорджа Паттона, командира 2-го корпусу. Коли Паттон прийняв під своє командування 7-у американську армію, його заступник був призначений на посаду командира 2-го корпусу і разом з ним отримав звання генерал-лейтенанта.

На цієї посаді, у ході бойових дій в Тунісі, американський воєначальник Омар Нельсон Бредлі святкував свою першу велику перемогу на війні. Його війська просувалися по найбільш важкодоступних ділянках фронту швидше за сусідів-англійців, вибивши німців з Джефни і захопивши на північний захід від міста Тунісу Матир. При цьому корпусний командир показав себе майстром тактичних рішень в умовах пустельної місцевості.

7 січня 1943 року 2-й американський корпус з важкими боями зайняв туніське портове місто Бізерту і узяв в полон близько 40 тисяч німців і їх союзників — італійців. Як трофей американці захопили багато бойової техніки, яку німці і італійці так і не зуміли забезпечити пальним у достатньому обсязі. Через повну перевагу їх противника на суші і на морі фашистським військам не вдалося евакуюватися з Бізерти до Сицилії та Південної Італії і довелося здатися^[1].

З Північної Африки 2-й корпус був перекинутий на італійську територію для участі в Сицилійській операції. Він наступав у першому ешелоні англо-американських сил і зайняв місто Мессіну через п'ять тижнів після висадки на острові. Залишки вірних військ Муссоліні евакуювалися на південь Італії.

Незабаром Бредлі отримав підвищення по службі. Дуайт Ейзенхауер призначив його командувачам 1-ої американської армії, що дислокувалася на Британських островах. Серед підлеглих Бредлі армійських генералів виявився його колишній начальник у Північній Африці Паттон, кар'єра якого не вдалася: його понизили у званні за нанесення побоїв солдатам.

На відміну від Паттона, Бредлі заслужив славу хороброго і талановитого командира, якій користувався великою любов'ю та пошаною у військах і отримав прізвисько «Солдатський генерал» (англ. "The Soldiers General" або англ. "The G.I.'s General").

У 1944 році Нормандська десантна операція (кодова назва «Оверлорд») являла собою відкриття другого фронту на Європейському театрі війни. Англо-американські експедиційні сили, з Британських островів переправились через Ла-Манш, 6 червня висадилися в Нормандії і захопили стратегічний плацдарм, з якого незабаром почалося наступ в Північно-Західній Франції.

Одна з головних ролей в операції «Оверлорд» відводилася 1-ій армії генерал-лейтенанта Бредлі. Їй належало прорвати німецьку оборону на ділянці на захід від Сен-Ло.

Авіація ВПС США з початком операції розпочала масоване бомбардування ворожої позиції, скинувши 4 200 тонн бомб, завдаючи великих втрат та дезорганізуючі оборону. Однак, при цьому, через помилки у розрахунках бомбометання, були вбиті і поранені більше ніж 500 американців. У числі загиблих виявився і присутній на передньому краю як спостерігач генерал Леслі Дж. Макнейр, командувач американськими сухопутними силами.

Долаючи запеклий опір німецьких військ, американська армія досягла західного краю півострова Котантен. Її танки дійшли до Авранша на березі бухти Сен-Мішель. Спільними зусиллями союзники — англійці, американці і канадці — захопили приморську частину Нормандії.

21 червня війська Бредлі підійшли до Шербуру (який був украй важливим портам для організації постачання союзників) і в ході штурму 21-26 червня узяли його. Інша частина армії Бредлі, зазнавши важких втрат, 18 липня узяла Сен-Ло. 23 липня почав наступ, здійснюючи широкий обхват противника (в рамках операції «Кобра»). І хоча успіх був на стороні Бредлі і Монтгомері, головної мети — розгрому армій Вермахту, їм досягти не вдалося. 24 липня план «Оверлорд» був завершений.

1 серпня, коли союзники стали просуватися в глиб Франції, генерал-лейтенанта Бредлі призначили командувачем створеною12-ою групою армій. Це було найпотужніше угрупування американських сухопутних військ на Європейському театрі військових дій, яке мало у своєму складі 4 армії, 48 дивізій та 1 мільйон 300 тисяч чоловік і величезну кількість бойової техніки. Тепер полководець Омар Нельсон Бредлі командував, по суті справи, цілим фронтом.

12-а група армій почала наступ на німецьку армію, якою командував генерал-фельдмаршал Гюнтер фон Клюге. Незабаром він був зміщений, і на чолі німецьких військ у Франції встав генерал-фельдмаршал Вальтер Модель. Проте така зміна не не змогла вплинути на ситуацію. Німці не встигли підготуватися до оборони на нових рубежах і знов відступили. Війська Бредлі за допомогою повсталих парижан у другій половині серпня 1944 оточили Париж, який 25 серпня 1944 здався представникам французького командування і разом з іншими союзними арміями стали просуватися до кордонів гітлерівської Німеччини.

Французькі партизани і місцеве населення надавали усіляку підтримку американським та британським військам і руху«Франція, що бореться» якій очолював французький генерал Шарль де Голль. Відбивши контрнаступ німецьких військ уАрденнах наприкінці 1944 року, підлеглі генералові Бредлі три американські армії з 12-ої групи на початку 1945 року прорвалилінію Зігфріда в напрямі на Люневіль. Цю укріплену позицію обороняли ослаблені німецькі дивізії під командуванням генералаКарла фон Рундштедта. У результаті операції американці опинилися у Вестфалії і вийшли до річки Рейн на ділянці від Кельнадо річки Мозель. Війська Бредлі, не зустрівши значного опору, форсували Рейн. Тут особливо відзначилися підлеглі йому армії генералів Джорджа Сміта Паттона-молодшого і Кортні Ходжеса.

Найбільшим успіхом 12-ої групи армій стало оточення в районі Рура великого, але дезорганізованого об'єднання німецько-фашистських військ (335 тисяч чоловік) з групи армій «В» генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя, які здалися в полон.

25 квітня 1945 розвідувальна група із складу військ Бредлі зустрілася на Ельбі з радянськими частинами.

Бредлі брав участь в роботі Потсдамської конференції, в ролі радника президента США Г. Трумена.

Девід Петреус

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Девід Ховелл Петреус
Народився	7 листопада 1952 (61 рік) США Корнуолл-он-Хадсон, Нью-Йорк
Країна	США
Приналежність	Армія США
Рід військ	повітряно-десантні війська, піхота
Роки служби	1974—по т.ч.
Звання	Генерал
Командування	Командувач Об'єднаними Збройними силами Коаліції в Афганістані,Центрального Командування Збройних сил США, командир 101-ої повітряно-десантної дивізії
Війни/битви	Війна в Афганістані (з 2001) Війна в Іраку
Нагороди

Девід Ховелл Петреус (англ. David Howell Petraeus; (*7 листопада 1952, Корнуолл-он-Хадсон, Нью-Йорк)  — американський воєначальник, генерал.

Біографія

• У 2007–2008 роках командувач Міжнародними об'єднаними збройними силами вІраку.

• 2008–2010 роки — голова Центрального Командування Збройних сил США

• 2010–2011 роки — командувач Об'єднаними Збройними силами Коаліції в Афганістані.

• З вересня 2011 року до 9 листопада 2012 року обіймав посаду директора ЦРУ. Подав у відставку, за його твердженням, у зв'язку зі зрадою дружині. Відставку було прийнято президентом Б. Обамою 10 листопада 2012 року.^[1]

Дуайт Ейзенхауер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Дуайт Девід Ейзенхауер Dwight David Eisenhower
34-й Президент Сполучених Штатів Америки
20 січня 1953 — 20 січня 1961
Попередник:	Гаррі Трумен
Наступник:	Джон Фітцджеральд Кеннеді
1-й Верховний ГоловнокомандувачСоюзних військ в Європі
2 квітня 1951 — 30 травня 1952
Наступник:	Метью Ріджвей
Партія:	Республіканська партія США
Віросповідання:	Пресвітеріанство
Народження:	14 жовтня 1890 Денісон, Техас
Смерть:	28 березня 1969 (78 років) Вашингтон
Дружина:	Мемі Ейзенхауер
Діти:	2 сини
Військова служба
Роки служби:	1915—1969
Приналежність:	Армія США
Звання:	Генерал армії
Битви:	Перша Світова Війна Друга Світова Війна Холодна Війна
Автограф:
Нагороди:

Президент Ейзенгауер в Овальному кабінеті Білого Дому 29 травня 1959 р.

Дуайт Девід «Айк» Ейзенхауер (також Двайт Айзенгавер^[1] англ. Dwight David «Ike» Eisenhower); 14 жовтня 1890, м. Денісон, Техас — 28 березня 1969,Вашингтон) — американський військовий і державний діяч, 34-й Президент США, один з головних американських воєначальників Другої світової війни, генерал армії США (1944), кавалер багатьох нагород, зокрема радянського ордена «Перемога»(1945).

Ранні роки

Народився в сім'ї Девіда Ейзенхауера і Айди Елізабет Ейзенхауер. 1891 р. разом із батьками переїхав у місто Абилін, штат Канзас. Закінчив середню школу в 1909 р. і після цього вчився у військовій академії Вест-Пойнт з 1911 по 1915 рік. Близький друг Джорджа Сміта Паттона.

Рання військова кар'єра

Служив у піхоті до 1918 в різних військових таборах в Техасі і Джорджії. ПротягомПершої світової війни став 3-м у керівництві нового танкового корпусу і отримав тимчасове звання підполковника в Національній Армії. Відбув війну, навчаючи танкові екіпажі в Пенсильванії. Після війни йому повернули попереднє званнякапітана (він отримав звання майора декількома днями пізніше) перед переведенням в Форт-Мід, Меріленд, де він залишався до 1922. Його інтерес у питаннях ведення війни танками підсилили багато бесід з Джорджем Паттоном і іншими воєначальниками танкових військ.

1922–1924 — служив у Зоні Панамського каналу під проводом генерала Фокса Коннера. Під опікунством Коннера навчався військовій історії та теорії і пізніше цитував величезний вплив генерала на його військові погляди. У 1925–1926відвідував командно-штабний коледж (Command and General Staff College) у Форт-Левенворті, Канзас, а потім служив командиром батальйону у Форт Беннінг, Джорджія до 1927 р.

Далі служив у Американській комісії бойових пам'ятників, навчався у воєнному коледжі армії, (англ. Army War College) Карлайль-Барракс (1928), був виконавчим офіцером генерала Джорджа В. Мослі, помічника військового міністра (1929–1933). З 1933 по 1935 рік працював помічником начальника штабу армії генералаМакартура. Після цього він до 1939 року служив на Філіппінах, де був помічником військового радника місцевого уряду.

1936 — отримав звання підполковника. Повернувшись у США, у 1939–1941 рр. перебував на різних штабних посадах у Вашингтоні, Каліфорнії та Техасі. З березня по грудень1941 — начальник штабу 3-ої армії у Форті Сема Х'юстона в Техасі. Після цього отримав звання полковника, а потім — бригадного генерала (вересень 1941).

Друга світова війна

У грудні 1941 року США вступили в Другу Світову війну. Спочатку Ейзенхауер займав керівні посади у відділі військового і оперативного планування в штабі армії, на чолі з генералом Джорджем Маршаллом. З листопада 1942 по жовтень 1943 року командував силами союзників при наступі у Східній Африці, Сицилії й Італії. Після Тегеранської конференції західні союзники відкрили «другий фронт» у Франції, й Ейзенхауер стає Верховним головнокомандувачем експедиційними силами. Він командував англо-американськими силами вторгнення в Нормандії 6 червня 1944 року, коли була розпочатаОперація «Оверлорд». В грудні присвоєно звання генерала армії. Кавалер радянськогоордену «Перемога» (1945).

Після Другої світової війни

Обраний від Республіканської партії 34-м президентом США 1952 року і переобраний через 4 роки. Перебував на посту президента у 1953–1961 рр.

Дуайт Ейзенхауер проявив себе одночасно, і прекрасним стратегом, і відмінним державним діячем в координації Союзників під час, і після Другої світової війни.

У 1957 році наказав федеральному війську навести порядок і забезпечити расову інтеграцію у місті Літл-Рок.

Автор специфічного і довготривалого зовнішньополітичного курсу уряду США на Ближньому і Середньому Сході, відомого як «доктрина Ейзенхауера».

27 червня 1964 — урочисто відкрив пам'ятник Тарасові Шевченку у Вашингтоні.

У травні 1968 переніс 4-й інфаркт за останні 13 років. Лежав у військовому госпіталі Волтер-Рід у Вашингтоні, його дружина Меймі чергувала біля його ліжка. Помер 28 березня 1969 року — Меймі була поряд і тримала його за руку.

Рауль Кастро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Рауль Модесто Кастро Рус Raúl Modesto Castro Ruz
Голова Державної Ради Куби
Нині на посаді
На посаді з	в.о. 31 липня 2006 24 лютого 2008
Попередник	Фідель Кастро
4-й Перший Секретар ЦК КП Куби
Час на посаді:
з 19 квітня 2011 року — Нині на посаді
Попередник	Фідель Кастро
Народився	3 червня 1931 (82 роки) Біран, провінція Орйєнте, Куба
Політична партія	Комуністична партія Куби
Дружина	Вільма Еспін
Релігія	Католицизм Атеїзм
Нагороди

Рау́ль Модесто Ка́стро Рус (ісп. Raul Modesto Castro Ruz; * 3 червня 1931) — голова Державної ради Куби, найвищої державної посади на Кубі, з 2008 року. З2006 року тимчасово виконував обов'язки голови держави у зв'язку з хворобою свого брата Фіделя Кастро. Генерал армії, колишній міністр оборони (1959-2008). Брав участь в кубинській революції 1959 року, а потім посів друге після брата місце в державному і партійному керівництві Куби.

Біографія до обрання Головою Держради Куби

Революційна юність Рауля Кастро

Рауль народився 3 червня 1931 року. Як і його брат Фідель, виховувався в родині заможного кубинського плантатора цукрової тростини. Рауль був четвертим з семи дітей і молодшим з трьох братів, на п'ять років молодший за свого згодом знаменитого брата Фіделя. Середню освіту Рауль здобув в єзуїтських коледжах вСантьяго де Куба і Гавані. Потім поступив в Гаванський університет, де вивчав державне управління.

Його ліві погляди сформувалися раніше, ніж у Фіделя, який оголосив про прихильність соціалізму лише в 1961 році. На початку 50-х років Рауль вступив уГавані до молодіжного крила Компартії та поїхав до Східної Європи (Румунія таЧехословаччина) вивчати досвід будівництва соціалізму. Там він познайомився з агентом КДБ Миколою Леоновим, який значно вплинув на формування революційної свідомості Рауля Кастро.

Після повернення у 1953 році 22-річний Рауль брав участь в організоівному старшим братом штурмі казарм урядових військ «Монкада», який закінчився кривавою бійнею. Рауль і Фідель потрапили до в'язниці, а після амністії 1955 рокуемігрували до Мексики, де займалися плануванням і підготовкою повалення кубинського диктатора Батисти. Там же революційно налаштовані брати зав'язали знайомство з Че Геварою.

Герої Кубинської Революції, зліва направо - Фідель Кастро, Рауль Кастро іЧе Гевара

25 листопада 1956 року Рауль Кастро на яхті «Гранма» висадився на Кубі в складі загону з 82 революціонерів, щоб атакувати війська Батисти. Після того нападу в живих лишилося 12 чоловік, вони й заховалися в горах С'єрра-Маестра і почали формування партизанських загонів. Саме тоді Рауль Кастро стає одним з головних командантів партизанської армії. Протягом 1957 року її загони ведуть успішні бої з урядовими військами. Після взяття Сантьяго-де-Куба, перед вирішальним штурмом Гавани, Рауль Кастро на вимогу інших революціонерів особисто наказав стратити сотню полонених офіцерів Батисти.

1 січня 1959 року спротив урядових військ припинено, Фульхенсіо Батиста терміново покидає Кубу - на Кубі перемогла революція.

Політична кар'єра Рауля Кастро у соціалістичній Кубі

Після перемоги Кубинської революції Рауль Кастро бере участь у зміцненні революційної влади у республіці, що на практиці означало керування та безпосереднє здійснення революційного терору, масових стратах прибічників старої влади, а потому й винищення незгодних з такими методами колишніх соратників по боротьбі.

З лютого 1959 року Рауль Кастро  — головнокомандувач збройними силами, з жовтня цього ж року - міністр Революційних сил Республіки Куби. Впродовж наступних 47 років Рауль Кастро безмінно командує кубинською армією. Під керівництвом Рауля Кастро кубинські збройні сили досягли чисельності в 50 тисяч чоловік і в 1970-х роках взяли активну участь у військових конфліктах в Анголі і Ефіопії. Посаду чільника міністерства оборони генерал армії Кастро залишив лише в 2008 році, встановивши світовий рекорд за тривалістю перебування на цій посаді

В 1961 року Рауль Кастро - заступник Голови Центральної Ради Куби з планування.

У 1962—1963 роках — другий секретар Національного керівництва Об'єднаних революційних організацій, з 1963 до 1965року — другий секретар Національного керівництва Єдиної партії соціалистичної революції Куби.

Від жовтня 1965 року — член ЦК, член Політбюро ЦК, другий секретар ЦК Компартії Куби (КПК), голова Комісії ЦК КПК з питань Революційних збройних сил і державної безпеки.

Від 1962 року Рауль Кастро — заступник, а від 1972 року — перший заступник прем'єр-міністра Революційного урядуРеспубліки Куба. Від грудня 1976 року — перший заступник Державної ради і Ради Міністрів Республіки Куба, депутатНаціональної асамблеї народної влади Республіки Куба.

Рауль Кастро - реформатор

Саме з поглядами і діяльністю Рауля Кастро пов'язують реформи і часткову демократизацію на Кубі, які почалися з 90-х років XX століття. З розпадом СРСР і запровадженням економічних санкцій з боку США Куба переживала сильну економічну кризу. Уряд Кастро вимушений був піти на значні поступки, допустившись іноземні інвестиції в деякі сектори економіки, зокрема туризм, а потім дозволивши ходіння в країні іноземних валют. Ключову роль в проведенні економічних експериментів грало військове керівництво країни на чолі з Раулем Кастро. Ринкові реформи (пакет економічних законів 1992—1996 років) забезпечили децентралізацію економіки та акцентування зусиль на розвитку окремих економічних осередків, появу т.зв. сільсько-господарчих і промислових парків, а потому - і зон вільної торгівлі. За ініціативи Рауля Кастро розширена приватна власність, в виробникам сільсько-господарської продукції дозволено напряму продавати її населенню на ринках. Військові управляли державною туристичною компанією Gaviota, проводили реформи в області сільського господарства, вводили елементи ринкової торгівлі.

Рауль Кастро - виконуючий обов'язки і обрання Головою Держради Куби

У жовтні 1997 року на з'їзді Компартії Куби старенький Фідель Кастро вперше зазначив, що Рауль має стати його спадкоємцем. Через чотири роки, на мітингу в Гавані, Фідель зненацька впав, знепритомнівши, після чого знову повернувся до цієї теми:«Рауль найкраще підготовлений і має найбільший досвід».

Фактично Рауль Кастро керує Кубою з 2006 року, коли 31 липня Фідель передав йому повноваження через різке погіршенняздоров'я. Відтоді Рауль Кастро виконує обов'язки голови Державної ради, бере участь у всіх необхідних, в т.ч. і масових заходах чільника держави. Фідель Кастро в цей час неодноразово робить обтічні заяви про можливість офіційно відійти від справ, передавши усю повноту влади своєму брату Раулю Кастро. У грудневому (2007 рік) посланні до кубинського народу Фідель Кастро закликав кубинців підтримати свого брата Рауля.

24 лютого 2008 року новий склад Національної асамблеї Куби на своєму першому зібранні, а фактично 31 член Держради 98 % голосів обрали Рауля Кастро новим головою Держради Куби (тобто президентом країни) на п'ятирічну каденцію.

Рауль Кастро - наступник Фіделя Кастро, очікування змін[ред. • ред. код]

Ще до обрання на посаду Голови Держради Куби Рауль Кастро пообіцяв запровадити засадничі економічні реформи та структурні зміни, втім він же не раз наголошував на неприпустимості різких змін. До завдань Рауля Кастро, озвучених ним же, належить викорінення корупції всередині владних еліт.

Рауль Кастро і президентБразилії Лула да Сілва(зправа)

Вже у березні 2008 року Рауль Кастро дозволив громадянам Куби вільно придбавати електроприлади та деякі інші товари ширвжитку, на купівлю яких раніше діяла спеціальна система, та зробив доступним загалу кубинців мобільний зв'язок, яким раніше користувалися виключно кубинські функціонери та іноземці.^[1] На початку квітня цього ж 2008 року за розпорядженням Рауля Кастро знято діючі досі граничні межі терифів на оплату праці кубинських робітників.

З приходом Рауля Кастро до влади експерти також пов'язують можливе потепління відносин Куби та США.

19 квітня 2011 року на VI з'їзді Компартії Куби кубинський лідер Фідель Кастро вперше не був включений до складу політбюро, посаду першого секретаря партії офіційно зайняв його брат, 79-річний голова Державної ради Куби Рауль Кастро^[2] Рауль майже відразу ініціював програму економічних реформ, яка в тому числі включає обмеження перебування на керівних посадах 10 роками і збільшення ролі приватного підприємництва. За словами самого Рауля Кастро, цей економічний план — не повернення до капіталізму, а порятунок соціалістичного ладу, який перебуває під загрозою. Рауль Кастро заявив, що на Кубі поступово буде скасована карткова система розподілу продовольства, при якій прожили кілька поколінь кубинців.

Особисте життя, уподобання і цікаві факти про Рауля Кастро[

Рауль Кастро - вдовець. Відразу після Революції 1959 року він узяв шлюб з колишньою революціонерокою Вільмою Еспін(Vilma Espín Guillois), яка потому стала партійним функціонером - президентом Кубинської Федерації жінок. Вона померла в червні 2007 року. У цьому шлюбі у Рауля Кастро троє дочок (Дебора, Маріела та Нільса) та син Алехандро.

Головне хоббі Рауля Кастро - альпінізм.

Рауль Кастро мав особисті добрі відносини з президентом Венесуели Уго Чавесом.

На відміну від свого брата, Рауль Кастро не багатослівнний - він ніколи не виголошував промов тривалістю більше півгодини.

Рауль Кастро - автор крилатої фрази, озвученої під час проведення реформ у 90-х роках XX століття — «Для країни важливіший хліб, аніж гармати».