63. Функції політичної культури

Функції політичної культури обумовлюються її сутністю і показують її дію і вплив на політичну систему суспільства. Найважливішими з них є:

Функція вираження й реалізації соціальних інтересів. У політичній свідомості, передусім у її найважливішій складовій — політичній ідеології, відтворюються корінні інтереси соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві. Усвідомлення цих інтересів зумовлює відповідну політичну поведінку соціальних спільностей та окремих їх представників. Для завоювання й використання державної влади, здійснення впливу на неї вони створюють політичні партії, об'єднуються в громадські організації, тим чи іншим чином ведуть себе у виборчих кампаніях, інших політичних процесах.

Пізнавальна, котра полягає в озброєнні суб'єктів знаннями, необхідними для політичної діяльності, забезпеченні історичної наступності, нагромадженні і передачі досвіду від покоління до покоління.

Суть комунікативної функції виявляється в тому, що політична культура виступає засобом ідейно-політичного і правового зв'язку громадян з політичними інститутами та між собою.

Регулююча, забезпечує за допомогою ідеалів, правових і політичних норм певні взаємини між соціальними спільностями, громадянами і державою.

Виховна, сприяє інтелектуальному розвитку особистості, засвоєнню нею політичних норм, цінностей, формуванню інтересу до політичного життя, виробленню певних установок на суспільно-політичну діяльність.

Інформаційна, спрямована на задоволення потреб особистості, політичних зведень, що висвітлюють явища, які відбуваються у світі події, процеси.

Прогностична, полягає в тому, що знання ціннісних орієнтацій дозволяє передбачати можливі варіанти розвитку подій.

64. Лібералізм і неолібералізм

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст.

Проголошення свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму державної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує поділ влади на три відносно самостійних гілки — законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута спочатку Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск'є.

В економічному відношенні лібералізм передбачав усунення цехової регламентації, позаекономічних форм залежності і повну підприємницьку свободу. Ця свобода грунтується на приватній власності і проявляється у вільній конкуренції власників на нерегульованому ринку. Держава має керуватись принципом «дозвольте діяти»; вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим самим чітко розмежовувались громадянське суспільство й держава, яка розглядалась як неминуче зло.

Проголошення і конституційне закріплення права на свободу, приватну власність і вільну економічну діяльність, втілення в життя принципів вільної ринкової конкуренції і поділу влади забезпечили прискорений розвиток продуктивних сил, сприяли звільненню від пут абсолютизму, становленню правової держави, парламентаризму й демократії. В цьому полягає незаперечна історична заслуга лібералізму.

Сучасний лібералізм не є однорідним ідейно-політичним ученням. Зусилля щодо оновлення лібералізму, пристосування до нових історичних реалій зумовили появу багатьох його різновидів, у тому числі національних. Серед багатьох варіантів лібералізму можна виокремити два більш-менш чітко виразних основних його напрями. Один з цих напрямів, особливо у крайніх його виявах, тяжіє до лібертаризму (від франц. liberte — свобода). Для нього характерні абсолютизація індивідуальної свободи, заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини, прихильність до вільного ринку. Цей напрям у західноєвропейських країнах іноді називається неолібералізмом.

Другий напрям сучасного лібералізму грунтується на таких цінностях класичного лібералізму, як свобода, власність, вільна економічна діяльність, але водночас визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей, через що дістав назву соціального лібералізму.