Downloads / Orfoepiya

Орфоепія (від лат. оrthos - прямий, правильний, рівний і epos - слово, мова) - це „сукупність правил літературної вимови звуків і словосполучень” [50, 60]. В орфоепії також вивчаються правила наголосу.

Суржик та боротьба з ним

Сотні невольничих літ, упродовж яких знищували культуру українського народу, десятиліття панування тоталітарної системи, коли все робилося для того, щоб „злилися нації", щоб витворилася універсальна мова, спричинили деформацію усіх сфер життя великого європейського народу.

Тривале фізичне та духовне насильство над усім, що стосувалося українців як нації, призвело до відчуження народу від власної культури; переривалися традиції, руйнувалися віками формовані норми.

Великої наруги зазнала мова, що є невіддільною ознакою нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення і світосприймання, важливим показником її життєздатності й духовності. Українську мову офіційно забороняли (укази Петра І, Валуєвський циркуляр, Ємський указ), оголошували придуманою німцями, вважали діалектом російської чи польської мов, дивилися як на „хлопську", призначали її тільки для „домашнього вжитку". Її свідомо принижували, не допускали у сферу науки, техніки, на фабрики, заводи, до армії, в спорт - до тих сфер, що важливі для функціонування та повноцінного життя національного організму. Тоталітарна система поглинала достоїнство людини, нації. Проводила не тільки геноцид. Заплановані були не лише голодомори, фізичне знищення. Щодо української мови планово проводився лінгвоцит.  Розхитувалися її мікросистеми, втрачалася її імунна систем збереження стійкості норм. Мова втрачала природну якість, натомість, утворювалась така її якість, яка мала б демонструвати „злиття" українців з рештою націй перетворення їх у "Совєтську" супернацію.

Витворився своєрідний рідновид мови, який дістав назву суржик. Слово „суржик" давно відоме в Україні. Суржиком називали мішанину зерна - жита, пшениці, ячменю, вівса, а також муку з такого зерна; це були не першосортне зерно та низького сорту мука. На означення суржика поширилися сполучення „недорікуватий суржик", „убогий суржик". Безперечно, є свої закони розвитку контактуючих мов, у тому числі української та російської. І коли людина вводить у своє мовлення слова і словосполуки іншої мови, не руйнуючи граматичної основи, фонетичних особливостей української, оберігає її красу, користується її невичерпним лексичним і фразеологічним багатством, то такий процес природний і не викликає заперечень. Однак, довільно змішуючи слова української та російської мов відмінюючи слова і сполучаючи їх за зразком російської, творячи фрази всупереч моделям рідної мови її носій мимоволі стає „напівповним", приймає мовний покруч. Ще Шевченко відкидував чуже, те, що пливе на поверхні російської літератури - „Матрошу", „Парашу, радость нашу", яке майже підсвідомо приймає і робить своїм зусифікований українець, застерігав від цього. Не приймав „перековерзених" слів високоосвічений Панько Куліш. Про загрозу від мовного сурдина говорили Антонечко-Давидович, Максим Рильський, Василь Сухомлинський та багато інших видатних діячів нашої культури.

Мішаниною двох мов - української та російської - говорить частина людності України, хоч загальновизнано, що користуватися сумішшю з двох мов - це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітива. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові. що формувалася упродовж віків, загрожує змінити мову, як прийняв Тарас Шевченко, показавши світові її красу й силу, плекали Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, записуючи її „нестертий слід ... самостійно між культурні мови". Фонетична розкіш, лексичне та фразеологічне багатство, синтаксична гнучкість, величезні словотворчі можливості дістали загальне визнання 1934 року у Парижі на всесвітньому конкурсі краси мова, де українська посіла третє місце (на першому - французька, на другому - перська).

Мова - неоціненний скарб народу, найповніший літопис його духовного життя. У її глибинах - філософський розум, витончений естетичний смак, багато справді поетичного чуття, сліди праці дуже зосередженої думки, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів у явищах природ рию багато найсуворішої логіки, високих духовних злетів. Виховувати в собі повагу до мови, якою розмовляєш, - це передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Це - дисциплінувати мислення і волю тренувати пам'ять. Над цими проблемами в початковій школі ми працюємо багато літ. Адже переконані, що любов можна виховувати лише любов'ю, а не тільки обов'язком. Наше телебачення - це головний біль. Головний біль не тільки тому, що звідти пропагуються не тільки насильство, зло, секс в найгидотнішому прояві, гроші як вершина мрії, а й тому, що в більшості - неповага до української мови. Крутиться з ранку до вечора реклама, а в ній в українському тексті - „гаряча кружка", „творожок", „донькá". А оскільки діти, на жаль, дуже багато сидять за телевізором ці слова закарбовуються в їхній свідомості. Тому обов'язково ми говоримо, що не „кружка", а „кухоль", не „творожок", а „сирок".

Ще цікаві правила орфоепії можна зачитати ПРАВИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОЕПІЇ

Слово "орфоепія" запозичене з грецької мови і означає правильну вимову.

Українська і російська мови мають різні правила орфоепії. Російською мовою можна недомовляти закінчення слів, пропускати склади, ненаголошені О вимовляти як А, і це не буде вважатись неграмотною орфоепією.

Українська мова вимагає вимовляти все точно і чітко, так, як написано. Виняток представляє одна літера Щ, яка є складовою, двозвучною в усіх словах і вимовляється як ШЧ.

Іван Франко власноруч писав:

"Вічний революціонер -  Дух, шчо тіло рве до бою,  Рве за поступ, шчастя й волю, -  Він не вмер, він щче живе."

В часи І. Франка українська мова не мала ще літери Щ. Вона запозичена з російського алфавіту в радянські часи, але орфоепія - вимова залишилась давня.

Отже, сучасна літературна орфоепія слів із літерою щ така: щчастя, шчука, шчогла, шчавель, шчур, нешчастя, якшчо, тому шчо, шчоби, шчоб, шчось, ну тай шчо, тільки   шчо,   шчодня, шчотижня, шчоночі, шчороку і т. д.

Це і є перше правило української орфоепії.   

Друге правило української орфоепії, стосується ненаголошеноі літери О.

В російській мові ненаголошена О вимовляється як А, і це є ментальністю, характерною властивістю російської орфоепії.

Коли мовці чи мовляни, тобто люди, що говорять, промовляють українські слова на російський лад, то ось який орфоепічний парадокс з того виходить: кампазітари,    афтапартрети, паети, транспарт, падарунак, паштова скринька, періад, прагрес...

Українська мова просить Вимовляти всі ненаголошені О як О: композитори, автопортрети, поети, кохана і т.далі.

Попробуйте вголос вимовляти правильною орфоепією написані слова і слухайте, щоби з ваших уст звучало кругле О.   

Третє правило стосується орфоепії української літери В.

В російській мові літера В в закритих складах вимовляється як Ф, така російська орфоепія. В українській мові підміна звуку В наФ звучить надзвичайно неприємно, неграмотно, немилозвучно: кампазитаріф, паетіф, музикантіф, героіф, тюльпаніф, автаритетіф, текстіф, здабуткіф, слухачіф, прафесіаналіф, наукофціф і т.д.

Таку вимову можна почути не тільки на побутовому рівні. Вона неприємна для сприйняття. Але коли вголос правильно озвучувати написані слова, то зразу відчувається краса української орфоепії: композиторів, поетів, музикантів, героїв, тюльпанів, авторитетів, текстів, здобутків, слухачів, професіоналів і т.д.   

Четверте правило буде стосуватись вимови йотованої української літери Ї, якої немає в російській мові.   

Правило п'яте  М'яке и після к, х, г.

Люди, що рідко послуговуються українською мовою, припускаються зросійщених звуків: письменний, варений, хлопчікі-гаропчікі, марякі, виснафкі, кідати, трохі, трошкі, гіирогі, хітра.

Треба вимовляти так, як написано і слухати себе, щоби буквосполучення - ки, - хи, - чи звучали м'яко: письменники, вареники, хлопчики-горобчики, моряки, висновки, кидати, трохи, трошки, пироги, хитра...

Це саме стосується жіночих іменників у родовому відмінку. Треба вимовляти не класикі, рубрикі, Америкі, економікі, а м'яке й: класики, Америки, економіки.

Якось в одній із передач на Українському радіо на всю Україну прозвучало таке речення: "Пает Шефченка буф здібний да наукі". Таке звучання української мови "дуже неприємне для слуху, неграмотне,   психологічно несприйнятливе, образливе.  Говорімо грамотно: "Поет Шевченко був здібний до науки". Це правило стосується часто вживаних прислівників: такім чінам, мофчкі, я такі буду. Це написано неграмотно, то і говорити так не треба.

Пишемо і говоримо: таким  чином, мовчки, я, таки буду.   

Правило шосте.  Українське м'яке и після ч.

Часто вживане, неконтрольоване мовцями зросійщене звучання: їх вчінкі, великі чісла, чін, чімалий, чінність, вчітель, чітати, лічільнік, нафчі нас! - невластиве, непритаманне українській мові. Слід вимовляти так, як написано: їх вчинки, великі числа, чималий, вчитель, читати, лічильник, навчи нас!

Це правило стосується орфоепії дієприслівників, в яких закінчення - чи, не можна підміняти на - чі: не чітаючі, питаючі, навчаючі, а читаючи, питаючи, навчаючи.

Є множинні дієприкметники, що закінчуються на -чі: відпочиваючі люди, дрімаючі верби, ридаючі жінки, блимаючі зорі.   

Правило сьоме.  Українське м'яке є після ч треба вимовляти як е, а не як є.

Приклади, почуті від людей: Шефчєнка, фчєна ступінь, чєргавий випуск, Чорнобиль, Чернігіф, червона калина, астаннім чясом, тяжкі чяси.

Треба переймати правильне звучання на слух від людей, що досконало озвучують українську мову.

Аналогічно: не чютка, а чутка, не чюжина, а чужина; не чюб, а чуб, не чюдо, а чудо.   

Правило восьме.  В кінці слів поданих прикладів українська дикція вимагає вимовляти йотоване -я (йа), а не зросійщене - а. 

Не вірно: лініа, позициа, міліциа, прапазициа, конструкциа, Алімпіа. А вірно: лінія, позиція, міліція, конструкція, Олімпія.

Слухаймо, що звучить з наших уст!   

Правило дев'яте.  Українське йотоване -йе=є в дієсловах.

Не спотворюймо української мови зросійщеними закінченнями: мае, дбае, грае вважае, виконуе, пам'ятае, вражае поздравляема вас, стосуеться, виявляеться. Неприємно і боляче слухати!

Обов'язково треба вимовляти йотовано: має, дбає, вважає, виконує, пам'ятає, вражає, вважаємо; пропонуємо, вітаємо вас, поздоровляємо, стосуеться виявляється   

Правило 10.  Закінчення  -ого у родовому відмінку множинних прикметників чоловічого роду треба вимовляти повністю, не ковтати букву=звук г:

Неправильно: украінськоо народу, кійфськоо патріархату, севастопольськоо    свята, сьогоднішньоо номеру.

Правильно: українського народу, київського патріархату, севастопольського    свята, сьогоднішнього номеру.   

Правило 11.  Всі йотовані голосні в українській мові треба вимовляти через йот=й: є=йе, ї=йі, ю=йу, я=йа.

Власне йотовані голосні звуки надають українській мові приємного милозвуччя, а йотованого звуку ї нема в російській мові.   

Правило 12.  Стосується вимови різних прикметників, що вимовляються на російський лад.

Неправильно, неграмотно звучить в українському ефірі: невеличкій будинак, творчій працівник, біленькій хлопчік, невеликій штат, високій гість і т.д.

Грамотно писати і правильно вимовляти так: невеликий будинок, творчий колектив, біленький хлопчик, високий гість...   

Правило 13.  Про пропуск цілих складів, неприпустимий у грамотному українському мовленні.

Приклади: бато, взалі, сьодні, прально, тікі, стін, тікі що, нічо нема, я нічо не знаю, Кочубей не одне знав, чо знати не треба. Як неприємно читати такі неграмотності, так неприємно їх і чути.

Українська мова не любить скоромовки, треба все вимовляти: багато, взагалі, сьогодні, правильно, тільки, стільки, тільки що, нічого нема.

Кожен інтелігентний українець повинен себе контролювати.   

Правило 14  Стосується займенників паразитів:

... інфляція вана має природу, вани ваювали, заканадафча влада вана відсутня.

Людям, що так говорять тільки здається, що вони володіють українською мовою. Вони порушують не одне, а всі правила української орфоепії.   

Правило 15.  В українську мову прокралося дуже багато русизмів і полонізмів.

Особливо вони проявляються на побутовому рівні: вапше, вроді, раді бога, не нада, пашті, чуть-чуть, по-любому, карочє, ну тай що, шарфік, садік, тіліфон, тілівізор, халадільнік, шьочік, сапожкі, штанішкі, тіпа курткі і т.п.

Люди думають про те, що вони говорять і не думають як вони говорять.   

Правило 16.  Українська мова має чудову форму звертання. Клична форма, яка відсутня в російській мові:

Миколо Петровичу!  Іване Дмитровичу! Євгеніє Івановно! Любове Павлівно! Пане! Пані! Донечко! Синочку! Дівчино! Хлопче! Хлопчику! Водичко! Дощику! Краю мій! Яворе! Дубе! Луже! Вкраїно-Україно! Вітчизно кохана! Криме чорноморський! Севастополе любий!

Звертання не може бути вимовлене скоромовкою, невиразно, і з пропуском складів "Дргі дрзі! Вітаема вас!" Клична форма, правильно орфоепічне і інтонаційно вимовлена, створює особливу теплу атмосферу,  виявляє етику і естетику звертання.