ст. 75-90 978-966-521-520-2

зліченних ногаїв, татів, тавгачів і гірських черкесів»). Неофіційно хани та їхні підданці

називали ханат – Крим юрт (кримська вотчина).

Крім Кримського півострова, під правлінням кримських ханів знаходились у

різних формах залежності степові території України, населені кочовими племенами,

переважно ногайцями, – Ор-ташраси («Заор’я», «терен за Перекопом») і деякі терито-

рії Прикубання й Північного Кавказу, населені ногайцями, черкесами й абхазцями. Правляча династія, рід Ґереїв, виводила своє походження від Тоґа-Темюра

(Тука-Тимур), молодшого сина Джучі, старшого сина Чингізхана. Династія прийняла

ім’я монгольського племені Ґерей (імовірно, від Керей, яке, на припущення Д.Немета,

походить від монгольського слова «ker» – «велетень», і зменшувального суфіксу -ey,

множ. – кереїт), що в ході завоювань Чингізхана розселилося у Центральній Азії та

Східній Європі. Кереїти були одним із чотирьох провідних племен (кешік) Золотої Орди. Політичні зв’язки династії Ґереїв з кереїтами відбились у кримській легенді, за якою один із ханських предків Гіяседдин виховувався названим батьком-опікуном (аталик) з кереїтів. Родовим символом (тамга) династії Ґереїв був тарак («гребінь») – знак у вигляді тризуба із повернутими додолу зубцями, що був символом одного з відділів кереїтів, відомого за назвою цього різновиду тамги – таракли. Прізвисько (лакаб) Ґерей взяв засновник династії Гаджі-Ґерей, але тільки один з його синів Менґлі-

Ґерей та усі його нащадки носили його. Тому, схоже, що лінія Ґереїв пішла від однієї з дружин Гаджі-Ґерея, імовірно, кереїтки за походженням, але це залишається тільки

припущенням.

Будучи чингізидами, Ґереї від народження мали право на титул хана, але у Кримському ханаті його носили тільки ті з них, хто хоч раз посідав престол. Імператорський титул падишаг хани з роду Ґереїв присвоїли собі після завоювання Великої Орди, метрополії Золотої Орди 1502 р. Усі принци та ханські доньки мали титул султан.

По османському завоюванні 1475 р. хтось із принців з роду Ґереїв, зазвичай братів хана, перебував у почесних заручниках у османських султанів. У Стамбулі не

раз добровільно мешкали амбітні шукачі кримського трону.

Престол за традицією переходив до старшого з роду. Хани з початку 1475 р. ввели посаду першого заступника – калги (тюрк. калга від кагилга, на правдоподібне припущення Й.Матуца, «ставленик»), який також уважався спадкоємцем трону. Починаючи з правління Мегмед-Ґерея ІІ (1577–1584) вводилася посада другого заступника і спадкоємця – нуреддіна (араб. «світоч віри»). На посаду калги мусили призначатися

брати хана, на посаду нуреддіна – допускались і сини. Двадцять чотири хани зійшли на престол з посади калги і п’ять – з посади нуреддіна. Водночас за степовою тради-

цією дозволялось і відкрите престолонаслідування, яке супроводжувалося вбивством братів, дядьків і племінників. Втеча від переслідувань за межі Криму в степи та на

Кавказ і козакування («вільне життя [у вигнанні]») під опікою названого батька (аталика) та побратимів (кунаків) уважалося важливою складовою виховання кримських

царевичів.

Легітимність престолонаслідування санкціонувалася курултаєм, проте вибір

кандидата на ханство поступово з середини XVІ ст. переходить до османських султанів. Остаточно ця практика закріплюється наприкінці XVІІ ст. Усунуті з престолу хани перебували на засланні у султанських помістях, часто на о. Родос. Деякі представники

династії не раз сходили на трон двічі й навіть тричі (ель-Гадж Селім-Ґерей правив чо-

тири терміни між 1671 та 1704 р.). Османські султани мали право страчувати усунутих

з престолу ханів, і як виняток два хани Мегмед-Ґерей 1584 р. та Інайєт-Ґерей 1637 р. були страчені, перебуваючи при владі. Кілька родичів правлячого хана перебували в заручниках у султана, мешкаючи в його помістях.

Репродуктивна політика Ґереїв зводилася до конкубінажу із невільницями, які

були або захоплені в полон у різних краях, або привезені як данина від черкеських

племен. Династичні шлюби Ґереї не практикували, за винятком випадку, коли Менґлі-

Ґерей віддав своїх доньок за османських принців Мегмеда (пом. 1505), сина султана

Баєзіда ІІ, та Сюлеймана, майбутнього султана Сюлеймана Пишного, під час їхнього

перебування в Кефе губернаторами провінції.

Султанок роду Ґереїв переважно видавали заміж за представників родової аристократії ханату. Завдяки авторитету чингізидів Ґереї вважалися спадкоємцями Османів у разі згасання їхньої чоловічої лінії, незважаючи на відсутність кровних зв’язків між династіями.

Ханські наложниці (хатун), попри невільницьке походження, визнавалися членами династії. Старша конкубіна (валіде-султан або улу-султан) мала ранг тре-

тьої особи в Кримському ханаті після калги. Султанки мали право на дипломатичне

листування. Відсутність законних шлюбів забезпечувала панування однієї чоловічої лінії династії. Відоме лише одне відгалуження династії – Чобан-Ґереї (зневажливо: чобан – «пастух»), що утворилося від нащадків однієї з наложниць калги Фетг-Ґерея (загинув 1596), нібито польської князівни Марії Потоцької. Один з представників цієї лінії Аділь Чобан-Ґерей був ханом (1665–1670 рр.), але в подальшому Чобан-Ґереям було відмовлено у праві на ханство.

Кримський ханат як степова імперія являла собою воєнну конфедерацію ко-

чових племен на чолі з військовим ватажком, який водночас був патримоніальним володарем. Метою такого об’єднання було підтримання боєздатного війська для за-

безпечення внутрішнього порядку і законності (араб. адалет – «справедливість»), а також для визиску матеріальних благ з сусідніх держав озброєним шляхом. Воєнний характер ханату відбився в одній з його основних метафоричних назв орда (перс. орду – ставка головнокомандувача, військо).

Через рухливу територіально-демографічну композицію Кримського ханату

протягом тривалої історії зазнавала змін і його структура. Повною мірою вона ще не описана. Нижче охарактеризовано основні державні інститути Кримського ханату.

Хан у державі був верховним головнокомандувачем, правителем і володарем. Легітимність ханської влади, а отже, і лояльність підданців, випливала з належності

до династії Ґереїв. Хан мав право «життя і смерті» над своїми підданими, право встановлювати закони, право на власний розсуд розпоряджатися землею й майном своїх

підданців. Права хана втілювались у нормах звичаєвого неписаного права (тьоре, яса). Наприклад, хан мав право на п’яту частину воєнної здобичі підданих. Він ви-

магав служби у війську від підданих, як і сам мусив служити з військом сюзеренові –

османському султанові. Однак реальне втілення прав правителя залежало від його

авторитета, що уявлявся за віруваннями степової релігії тенґріанства як сила «небесної харизми» (кут) хана, яка мала виявляти себе у військовій вдачі хана, а отже,

і його багатстві. Брак особистої харизми міг стати підставою для непокори і навіть

збройного повстання підданих.

Відкритість престолонаслідування була основним засобом виявлення харизми, хоча повною мірою практикувалася рідко. Наслідком цього принципу були звичай розправи новопоставленого хана над своїми суперниками та право призначати заступників (калгу й нуреддіна) за власним бажанням, а не переймати їх від попередни-

ка. Наприкінці XVІ ст. ініціативу усунення і призначення ханів перебирають османські

султани. Прецедент, на якому розвинулася зверхність османського монарха, походить

від визнання себе ханом Менґлі-Ґереєм як ставленика (тікме) Мегмеда ІІ внаслідок

визволення його з генуезького полону 1475 р.

Першу резиденцію хани мали у м. Солхат, на початку 1530-х років її перенесли до Бахчисарая, а 1777 р. – до Кефе. Крім офіційного міста перебування, хани не мали власного домену.

Заступників і співправителів хана – калгу і нуреддіна – призначав і змінював правлячий монарх, і на його доручення вони перебирали на себе різні військові й адміністративні повноваження. Вони мали пріоритетне, але не автоматичне право на успадкування престолу. Як співправителі вони мали власні постійні резиденції (відпо-

відно в Ак-Мечеті та поблизу р. Альма) і дорадчі органи (диван), їхня згода і присяга

(араб. шарт далі перетворилося на рос. шерть) були обов’язковими в укладанні правочинних міжнародних угод Кримського ханату.

При хані діяв дорадчо-виконавчий орган (спочатку корниш, а з кінця XVІ ст. диван), до складу якого входили калга та нуреддін, везір (дуван, у XVІІІ ст. каймакан – араб. «заступник, намісник»), муфтій та/або казіаскер (головний тлумач ісламу та/або судді), ор-бег (перекопський бег, у XVІІІ ст. каймакан), ватажки кримських і ногайських кланів.

Для переписів населення, стягування податків на користь хана та управління прибутковими одиницями призначалися комісари (араб. емін – довірена особа) з

оточення монарха. Про постійні розпорядчі органи відомостей немає. Адміністративно-територіальний поділ протягом майже всього існування Крим-

ського ханату був представлений бейліками, на території яких беї мали всю повноту адміністративної влади з правом стягувати податки. Від часів появи осілих поселень сформувалися судові округи – кадилики. На початку XVІ ст. вони існували для степу, а

також для ханських підданців, що мешкали на території османської провінції Кефе. На 1666 р. кадиликів налічувалося 24, у 1740 р. – 48. Вони стали зародками цивільного

адміністративно-територіального та судового поділу, запровадженого у ханаті після відокремлення від Османської імперії. Ханат складався з 6 повітів (каймакамлик) і

42 кадиликів.

Хани з метою зміцнення власного авторитету прагнули створити противагу

родовій аристократії, утримуючи військо, яке підпорядковувалося безпосередньо ханові, невільників (капикулу) та служиле дворянство (ічкі-беглері), останні з середини

1550-х років стали діставати умовні пожалування.

Населення Кримського півострова, метрополії Кримського ханату, належало до

чотирьох великих кланів – розгалужених племінних об’єднань, утворених як із кровно споріднених племен і родів, так і з тих, хто визнали лояльність верхівці. Кожен з

кланів мав постійну територію для кочування і виставляв окреме військо. Правлячу

верхівку клану утворювала родина на чолі з бегом, який ще називався карачу-бегом,

або крим-бегом. Бег – старійшина клану. Його родичі мали титул мурз (від араб.-перс.

емір-заде – «син правителя»). Склад четвірки головних кримських кланів був різним,

це клани Шірін, Барин, Кипчак та Аргин. На кінець XVІІ ст. це були Шірін, Арин (Аргин),

Яшлау, Барин. Найвпливовішим був клан Шірін, бег з клану Шірін уважався найстарішим з карачу-бегів. Він один міг виставити до 20 тис. війська. Мірзи Шірінів уважалися

достойними для одруження з султанками Ґереїв.

Ватажки кримських кланів утворювали головну опору ханів і водночас основну

опозиційну силу. Це тому, що ватажки мали право збиратися на загальний з’їзд – ку-

рултай (проводився або в Солхаті, або біля скелі Ак-Кая – Біла скеля – на північ від міс-

та Карасу-Базар), що мав право усувати й обирати ханів. Не будучи самі легітимними носіями верховної влади, ватажки кланів забезпечували легітимність правлячих ханів і лояльність населення ханату. Повноваження курултая зумовлювалися степовою політичною традицією і в Кримському ханаті зміцнювалися політикою ханів, спрямованою на переселення кочовиків зі сходу на підконтрольну їм територію.

Крім кланів-тюрків, що перебували на Кримському півострові, владу хана визнавали численні ногайські племена і клани, які розселилися на материковій частині

ханату між Дунаєм і Кубанню. Найвпливовішим з них був клан Мангит, або Мансур, що оселився у Криму коло Ґьозлеве (сучасна Євпаторія). У XVІІІ ст. Мансури мало

поступалися впливом Шірінам. Склад кланів, що мешкали поза Кримом, як і їхнє підданство Ґереям, мінялися впродовж існування Кримського ханату. Ногайські племінні об’єднання відомі як під умовними назвами (Акерманська, Білгородська або Буджацька орда XVІ–XVІІ ст., очаківські татари), так і під власними (Єдісан, Єдічкуль, Джембойлук – XVІІІ ст.). Вони мали власну структуру і правлячі роди.

Витіснені зі сходу і приваблені багатством Північного Причорномор’я, ногайські клани були зацікавлені залишатися тут, незважаючи на те що хани вважали їх свої-

ми рабами і слугами (куллар ве карачілер) і не раз піддавали тяжким і принизливим

поборам. Ногайці, невдоволені ханською зневагою до них і до того ж маючи власні державні амбіції на престол ханату, часто повставали проти ханів: 1523 р. вбили Мегмед-Ґерея, 1541 р. зірвали Сагіб-Ґерею похід на Москву, за що їхнього ватажка Баки було згодом страчено, 1548 р. зазнали нищівного розгрому біля Перекопа (увійшов в історію як Ногай киргини – «ногайська різанина»). Порта, пропонуючи ногайцям

османське підданство, яке б зрівняло їх у статусі з кримцями, використовувала ногайців як засіб нейтралізації занадто непокірних ханів (1628 р. вбили Мегмед-Ґерея ІІІ,

1637 р. повстали проти Інайєт-Ґерея). У XVІІІ ст. Російська імперія також мала бажання зробити ногайців своїми підданими.

Ногайські племена становили периферію Кримського ханату. У XVІІ ст. головнокомандувачем ногайців був Ор-бег. У XVІІІ ст. хани призначали кожній орді команду-

ючого (перс. сераскер, із султанів роду Ґереїв) та адміністратора (каймакам). Черкеські племена Північного Кавказу перебували у підневільному становищі.

Османські султани визнавали суверенітет ханів над ними. Данина черкесів ханам та османським султанам складалася з невільників. Плем’я Бесленей брало на себе виховання молодих Ґереїдів.

Значна частина підданців ханату, переважно серед міського населення, були

немусульмани. Вони були організовані відповідно до віросповідання у самоврядні

громади православних греків, вірмен та іудеїв. Статус циган був невизначеним. Не-

зважаючи на судовий імунітет громад, їхні члени могли звернутись у судових справах

до мусульманського судді.

Кримські хани перебували в персональному підданстві у османських султанів. Безпосереднім приводом для його встановлення послужило османське завоювання

генуезьких колоній 1475 р. Безпосередньо перед тим прагнення Менґлі-Ґерея кон-

тролювати посаду тудуна Кафи призвела 1473 р. до конфлікту з бегом Шірінів Еміне-

ком та іншими кланами. Внаслідок їхнього повстання Менґлі-Ґерей утік до Кафи, де

генуезці кинули його до в’язниці. Вожді кланів закликали Османів допомогти покласти

край анархії. Османський султан Мегмед ІІ скористався цією нагодою для захоплення економічно важливої генуезької Газарії та розправи з князівством Феодоро, союзником ворожого їм Молдавського князівства. 6 червня 1475 р. османський корпус на чолі з везіром Ґедюком Агмедом Пашою захопив Кафу, а в грудні – столицю феодоритів Мангуб. На завойованій території османці утворили провінцію із центром у м. Кафа (Кефе). На територію Кримського улусу османці не вступали і не завойовували його. Статус Кримського улусу не змінився. На трон повернувся Нур-Девлет. Менґлі-Ґерей

був відправлений до двору султана.

1476 р. внаслідок безвладдя в Криму утвердився Джанібек, ставленик золо-

тоординського хана Ахмата. Внутрішня анархія та загроза відновлення суверенітету Золотої Орди над півостровом змусили клани відновити на ханстві Менґлі-Ґерея. Мегмед ІІ на їхнє прохання звільнив Менґлі-Ґерея і доправив до Криму 1478 р. Визволення з генуезької в’язниці примусило Менґлі-Ґерея визнати особисте підданство османському султанові Мегмеду ІІ, засвідчене листом на початку липня 1475 р. Це створило прецедент підпорядкування династії Ґереїв дому Османів. Цьому додатково сприяло тривале царювання Менґлі-Ґерея та вимандрування з Криму його братів,

що зафіксувало право престолонаслідування по лінії Менґлі-Ґерея, хана, що визнав

верховенство османських султанів. Формального ж договору між двома династіями Османів і кримських чингізидів ніколи не існувало.

Стосунки Кримського ханату з Османською імперією визначалися не правом завоювання, а міждинастійною унією, в якій Ґереї визнавали зверхність Османів. Тому кримські хани впродовж першого століття по османській експедиції до Криму

1475 р. мали всі формальні атрибути суверенітету, визнані в ісламському праві, – це право карбувати власну монету і право на хутбе (заздравиці на свою честь під час

пополуденної молитви по п’ятницях). Тільки Іслам-Ґерей (1484–1588) відмовився від згадування свого імені на першому місці під час хутбе. Це стало прецедентом, і імена

наступних кримських ханів почали згадуватись у хутбе після імені султана. Судочинство за приписами ісламського права (шаріат), спільного для Османської імперії та

Кримського ханату, у Криму здійснювали судді (кадії), що призначалися відомством кадіаскера Румелії у Стамбулі. Проте султанське право (канун) на Кримський ханат

не поширювалося. Тут діяло традиційне право (адат, або тьоре). Хан Мурад-Ґерей (1678–1683) навіть збирався, щоправда, даремно, запровадити судочинство винятково за нормами тьоре, відмінивши шаріат.

Окремішний правовий статус Кримського ханату виявлявся й у тому, що він не

входив до жодної імперської митної зони. Отже, товари, зокрема невільники, що пере-

тинали османсько-кримський кордон, обкладалися митом. Хани під час свого правлін-

ня були повновладними суверенами Кримського ханату, мали право на самостійні зо-

внішні зносини, право призначати і збирати податки, право видавати закони тощо.

Чимало ханів намагалися проводити незалежний політичний курс, що виражалось у різких заявах з їхнього боку на адресу Порти і подекуди спричинювало відкриті

конфлікти. Прагнення ханів позбутися контролю з боку Османів спонукало Сагіб-Ґерея

перенести столицю держави на початку 1530-х років зі Солхата подалі від Кафи з її

потужною фортецею, гарнізоном та османським намісником – до Бахчисарая.

Османські султани мали тільки дві політичні прерогативи стосовно кримських

ханів. По-перше, вони мали право усувати і призначати ханів за власним бажанням, а по-друге, право викликати кримське військо на імперські воєнні кампанії. І хоча здійснення цих прав потребувало узгодження з правлячою верхівкою Кримського ханату, османські султани мали для цього чимало засобів заохочення і тиску. Тому Кримський ханат може вважатися з формального боку союзною державою, однак з огляду на частоту втручання османської влади у престолонаслідування та використання кримських орд у власних воєнних кампаніях він може вважатися і османською

провінцією.

Османський тиск на Кримський ханат залежав від узгодження політики крим-

ських ханів з воєнними та політичними намірами Османської імперії у Східній Європі. Віддаленість її від центральних земель імперії і важливість для постачання невільників блокувала плани територіальної експансії. Підтримання мирних стосунків із польсько-литовською державою диктувалося також завданням запобігти її союзу з австрійськими Габсбургами, що мало значення для османського контролю над Угорщиною. Нарешті, стабільність була важливою умовою для організації довозу товарів, насамперед хутра, з Московії (як напряму через Азак, так і через територію Речі По-

сполитої). Воєнне домінування і автономний статус Кримського ханату в цьому регіоні

відповідали інтересам Порти, тому що ханат оберігав османські кордони, постачав рабів і при цьому не вимагав коштів з державної скарбниці. Хани за це мали право стягати данину з Речі Посполитої (15 тис. флоринів щороку) та Московії (близько 10 тис. рублів на рік у першій половині XVІІ ст.). Загалом за першу половину XVІІ ст. Кримський ханат стягнув з Московської держави близько 1 млн рублів. Додатковий

зиск з цих та інших країн (Австрія, Данія, Швеція, Рим) приносив обмін посольствами, під час якого кримські посольства вимагали подарунків та утримання від приймаючих

сторін, що було прихованою формою данини. Значні прибутки приносила работоргівля та викуп полонених. Усе це давало значний прибуток правлячій верхівці, тому і

хани були зацікавлені у веденні агресивної політики щодо своїх сусідів.

Кримський ханат самостійно організовував воєнні кампанії у Північному При-

чорномор’ї, передусім набіги за ясирем, зазвичай не маючи політичної мети в цьому. Водночас хани брали участь і в османських походах у цьому регіоні. Вперше кримські

війська було запрошено взяти участь у воєнній кампанії Османів уже 1476 р., для походу на Молдавське князівство. Внаслідок внутрішніх чвар і золотоординського втручання той похід не відбувся. Вперше кримське військо на чолі з ханом Менґлі-

Ґереєм приєдналося до османців для завоювання фортець Кілії та Акермана 1484 р. на

запрошення Баєзіда ІІ. 1538 р. кримці взяли участь у наступному поході османців на

Молдавське князівство. Кримці беруть участь в організації оборони проти українсько-

го козацтва, а з початку 1560-х років також і Московії. Однак Девлет-Ґерей саботував

османський похід на відвоювання Астрахані 1569 р.

Проте Північне Причорномор’я рідко ставало ареною спільних османськокримських походів. Османи ігнорували інтереси Кримського ханату. Часом вони на-

магалися стримати татарські навали на Річ Посполиту прямими наказами. 1538 р.

заради посилення контролю у Північному Причорномор’ї османи захопили Бендери

й Очаків, відібравши останній у хана Сагіб-Ґерея. Щоб усунути причину прикордонних

конфліктів, Порта 1542 р. ініціювала упорядкування османсько-річпосполитського

кордону, хоча й не досягла результату. Тому висунута російською історіографією теза про повне узгодження кримської політики з політичним курсом Порти здається перебільшенням, покликаним історично виправдати російську експансію в Північному Причорномор’ї.

Хани самостійно укладали союзи і приймали рішення про воєнні походи до Східної Європи. Тут підтримання воєнно-політичної гегемонії було головним завданням кримської політики. Це зазвичай досягалося через озброєні конфлікти з державами-

сусідами й укладання тимчасових союзів Кримського ханату з одними проти інших, що було засобом підтримання вигідного балансу сил в регіоні. Іслам-Ґерей ІІІ з цією

метою пішов на союз із Богданом Хмельницьким 1648 р., що мало вирішальне значення для успіху Хмельниччини на початковому її етапі. Хан тримався цього союзу до грудня 1653 р., коли вирішив укласти союз із Річчю Посполитою з огляду на намір Хмельницького взяти підданство Московії.

Кримський ханат 1709–1734 рр. знову дав притулок запорозьким козакам, які шукали у володіннях хана прихистку від репресій Петра І на помсту за союз зі шведами.

Воєнна здобич, передусім полонені, легко знаходила збут або вимінювалася

за гроші, тому вона була основною метою походів кримських військ. Через це набіги часто-густо відбувалися всупереч політичним цілям Кримського ханату та його міжнародним зобов’язанням. Особливо страждали від цього українські землі, які входили до території польсько-литовської держави, незалежно від того, чи перебували Османська імперія та Річ Посполита в стані війни або миру. Кримці брали ясир на

територіях османських союзників. Османська політика зазвичай потурала кримцям, відсторонившись від цього.

Воєнна і політична активність Кримського ханату в Східній Європі, що давала непоганий прибуток верховним сановникам, стимулювала її сепаратистські настрої

щодо Османської імперії. Деякі кримські хани, які прагнули вести незалежну від Османів політику, навіть ішли на союз із ворогами османців. Через слабкість центрального

османського уряду таких ханів було чимало протягом перших двох третин XVІІ ст. Так, 1624–1628 рр. уряд хана Мегмед-Ґерея ІІІ тримався за допомогою українських коза-

ків під проводом Михайла Дорошенка. Спільними зусиллями союзники дали відсіч яничарам поблизу Кефе 1624 р. Союз хана Інайєт-Ґерея з козаками дозволив розбити ногайські війська Кан-Теміра 1637 р. Навзаєм татари потурали морським нападам

козаків на Чорноморському узбережжі Анатолії та Румелії. Цей період був кризовим

для османсько-кримських відносин.

Кримські війська добре виявили себе у далеких походах іще у війнах із сефевідським Іраном від 1570-х років і починаючи з «довгої» війни з Габсбургами 1593– 1606 рр. – в Угорщині. Здебільшого кримці воювали за звичною тактикою – раптовими і короткотривалими набігами на ворожу територію, руйнуючи комунікації ворога і

забираючи у полон невільників як головний трофей. Кримці виявили велику воєнну

вдачу в стратегічних оточеннях і блокаді при облозі міст. До генеральних баталій

татари залучалися рідко, оскільки османське командування уникало цього через не-

дисциплінованість татарських союзників.

Кримські загони не раз потрапляли у полон до персів і переходили до них на службу. Так, в оточення шаха потрапив 1579 р. Аділь-Ґерей, калга Мегмед-Ґерея ІІ. У 1614–1623 рр. на боці перського шаха Аббаса Великого воював проти османців і своїх побратимів Шагін-Ґерей, майбутній калга хана Мегмед-Ґерея ІІІ (1624–1628).

Незадоволення діями кримських військ не раз ставало причиною серйозних конфліктів між Бахчисараєм і Стамбулом. 1583 р. хан Мегмед-Ґерей ІІ самовільно залишив театр воєнних дій у Закавказзі, проігнорувавши наказ повернутися, переданий

через бейлербея Кефе, і самотужки взяв місто в облогу. Османці організували заколот,

в результаті якого хан зазнав поразки, втік і зрештою був страчений. Інайєт-Ґерей 1637 р. відмовився йти походом до Закавказзя. Порта знову організувала збройний заколот, цього разу підбурила ногайців під проводом Кан-Теміра. Хан за допомогою козаків Тараса Федоровича завдав поразки ногайцям, але з’явився на аудієнцію до султана, де його підступно стратили. Отже, згадані випадки страти кримських ханів мали безпосередньою причиною конфлікт щодо участі кримців у воєнних діях на боці Османів.

Османські сановники стикалися зі значними труднощами у бажанні поставити лояльнішого хана. Якщо вони не могли чинити тиск на невгодного хана через заколот

кланів, то вдавалися до підбурювання племен ногайців і черкесів.

З останньої третини XVІІ ст. Османська імперія спромоглася взяти Кримський ханат під значно жорсткіший контроль. До цього спонукали такі обставини. По-перше, виснажливі війни в Європі викликали зростання потреби в дешевому кримському війську. Це було необхідно як компенсація за поразки в османській обороні в Угор-

щині. По-друге, приєднання українського козацтва до Московської держави порушило воєнно-політичну рівновагу в Північному Причорномор’ї на користь Московії та

спричинило її активну експансію у південному напрямку. Територія Кримського ханату позбавлялася буферної зони степу і перетворювалася на театр воєнних дій, тоді

як татарська кіннота втрачала ефективність перед козацько-московським військом, озброєним вогнепальною зброєю. Це викликало потребу в упорядкуванні й укріплен-

ні кордону, організації оборони, а отже, вимагало зміцнення дисципліни і лояльності ханів. Прихід до влади і тривале правління великих везірів з родини Кьопрюлю мало

результатом упорядкування фінансів і централізації уряду, що позначилось і на сто-

сунках із Кримським ханатом.

Хани останнього періоду існування держави частіше міняються на престолі та царюють коротші терміни. Воєнний досвід і талант разом із лояльністю стають

головними критеріями у відборі кандидатів на ханство, тоді як поразка у війні або

невправність слугують вагомим приводом для усунення навіть поважного хана, не-

наче османського генерала (наприклад, усунення з ханства Селім-Ґерея 1677 р. після невдачі під Чигирином, Мурад-Ґерея 1683 р. за ігнорування походу на Відень). Тому хани зазвичай кілька разів сходять на трон. Так, ель-Гадж Селім-Ґерей посідав престол чотири рази у 1670–1703 рр., Девлет-Ґерей ІІ правив двічі між 1699 та 1713 р., Каплан-

Ґерей царював тричі у 1707–1736 рр., Селім-Ґерей Кати (Суворий), який уславився в

походах на Персію, правив 1743–1748 рр., Крим-Ґерей був на ханстві двічі між 1758

та 1769 р.

Поступово кримські монархи втратили зовнішньополітичну ініціативу і змушені

були вступати у союзи, укладені Портою. Так, стратегічно важливий для Кримського ханату союз із Річчю Посполитою проти Московії було залишено внаслідок прийняття Петром Дорошенком османського протекторату й участі Речі Посполитої у «Священній лізі». Водночас кримці майже щорічно йдуть походами до Угорщини і Трансільванії. Тим часом московське військо і запорозькі козаки під час Кримських походів 1687 та 1689 р. досягають Перекопа. 1695 р. Кримський ханат втрачає фортеці у нижній течії Дніпра. Щоб компенсувати втрату Азова (1696), османці будують фортецю Єні-Кале та

укріплюють Очаків. Газі-Ґерей ІІІ (1704–1707) планував приєднатися до союзу україн-

ського гетьмана І.Мазепи зі шведським королем Карлом XІІ, але перемога Петра І під Полтавою 1709 р. зірвала ці плани. Прийняття у підданство запорозьких козаків, які заснували січ в Олешках, і визнання Кримського ханату гарантом вольностей Війська Запорозького за Конституцією Пилипа Орлика були ознаками радше пограничного партнерства, ніж політичного значення Кримського ханату

Прутська кампанія 1711 р., яка скінчилася поразкою, стала останнім стратегічним успіхом ханату в обороні проти Російської імперії. Кримське військо на чолі з

Девлет-Ґереєм ІІ відіграло ключову роль в оточенні й блокаді військ Петра І. Однак уже під час війни 1736–1739 рр. війська Російської імперії двічі вдиралися до Кри-

му, 1736 р. через Перекоп, а 1739 р. – по Арабатській косі. 1736 р. було захоплено столицю Бахчисарай і спалено ханський палац. Бєлградський мир не зачепив територію ханату, але визнання Османською імперією прав Російської імперії на Україну викликало зростання економічної та військової присутності Росії у Північному Причорномор’ї. Зокрема, Російська імперія вперше дістала право торгівлі на Чорному

морі (хоч і на кораблях османських підданців) і змогла будувати фортеці на території Гетьманщини.

Наступні чверть століття османський уряд намагався стабілізувати стосунки з Російською імперією різними миротворчими заходами. Було облаштовано сухопутний

кордон, організовано комісії для врегулювання взаємних прикордонних претензій між Кримським ханатом і Військом Запорозьким, відкрито спочатку українську кон-

сульську місію (проіснувала до 1758 р.), а згодом і російську (проіснувала від початку 1750-х років до 1764 р.). Від 1746 до 1769 р. в Бахчисараї існував і французький консу-

лат, що також представляв інтереси Швеції. Консульський рівень іноземних посольств

указував на провінційний характер Кримського ханату. У XVІІІ ст. хани дозволяли вести

будівництво османських фортець на власній території (Єні-Кале, Арабат), розміщення османських гарнізонів у кримських фортецях, проте не могли будувати фортеці на

Дніпрі. Пропозиція прусського короля Фрідріха ІІ Крим-Ґерею 1761 р. укласти насту-

пальний союз проти Росії не була підтримана.

Однак російський уряд не виявляв зацікавлення у нормалізації стосунків і, на-

слідуючи плани Петра І, прагнув захопити узбережжя Чорного моря. 1758 р. росій-

ський уряд підбурив ногайців до повстання проти кримського хана. Отже, миротворча

політика не відповідала планам і можливостям Російської імперії.

У ході російсько-турецької війни 1768–1774 рр. османські війська переважно

зосереджувалися у Подунав’ї, тоді як Кримський ханат оборонявся власними сила-

ми, яких вистачало хіба що на проведення раптових рейдів до України. Проросійські

симпатії ногайських кланів дедалі більше послаблювали оборону Кримського ханату.

У липні 1771 р. російські війська під командуванням В.Долгорукого легко захопили

півострів, включно з османською провінцією Кефе.

За умовами Кючюк-Кайнарджийського миру 1774 р. Кримський ханат став незалежною державою, причому до нього долучалася територія провінції Кефе. За Айнали-Кавакською конвенцією, османський султан визнавався головою мусульман у Кримському ханаті, проте Росія зберігала за собою фортеці Керч та Єні-Кале, а російські війська залишалися на півострові.

Правління хана Шагін-Ґерея (1777–1783) було позначене рішучими заходами з

модернізації держави. Столицю Кримського ханату разом із резиденцією хана було перенесено до Кефе. Було організовано уряд у складі 12 міністрів, заведено постійне

наймане 6-тисячне військо бешлю європейського зразка, налагоджено карбування якісної срібної монети. Частину вакфів було передано в розпорядження держави, а улема відправлено на державну пенсію. Численні реформи, здійснювані за фінансових дотацій Росії, посилили залежність Кримського ханату. 1778 р. за наказом Катерини ІІ православне грецьке населення Криму було депортоване до Приазов’я, що знесилило економіку ханату. Фінансові труднощі та економічна дезорганізація, посилені значними втратами населення, дестабілізували внутрішню ситуацію. 1781 р.

повстання ногайців, заколот двох братів, повстання власного війська змусили Шагін-

Ґерея навесні 1782 р. втекти під російську протекцію. Його владу було відновлено за допомогою російських військ, але 8 лютого 1783 р. Катерина ІІ видала маніфест про анексію Криму. Шагін-Ґерею після перебування на засланні в Калузі було дозволено повернутися до Туреччини, що він і зробив на початку 1787 р., і цього ж року його було страчено на о. Родос.

1785 р. Порта планувала призначити хана татарським племенам у Буджаку. 1787 р., з початком війни з Росією, титул хана надано Шагбаз-Ґерею, пізніше Багт-

Ґерею, які билися на чолі загонів буджацьких татар. Остаточно Порта визнала російську анексію Кримського ханату за Яським договором 1792 р.

Посилання до розділу 5

1Якобсон А.Л. Средневековый Крым: Очерки истории и истории материальной культуры. –

М.; Л.: Наука, 1964. – С.19.

2ПСРЛ. – Т.ІІ. – Арк. 62.