СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,

Маруся Чурай - символ пробудження української народної пісні; символ України, українського народу; дівочої чистоти і вроди; вірності і палкого кохання; міцності духу; великої сили волі; співочої душі України; пісенного таланту українського народу; відплати за зраду; великого жіночого болю. Ім'я Марусі Чурай - дівчини-легенди - відоме усім. Про цю українську жінку складено багато легенд, переказів, пісень. Її постать пов'язують із пробудженням української поезії і пісні у козацькі часи. Через багато років ми дізнаємося, що творцем багатьох козацьких пісень і їх виконавцем була Маруся Чурай. Вона народилася в козацькій сім'ї на Полтавщині, самому центрі України. Природа наділила дівчину чарівною вродою та талантом складати пісні і заворожувати людей своїм співом, була володаркою доброго серця, чутливої душі. Молоду Марусю та її матір люди оточили теплотою, ласкою і любов'ю, коли загинув батько - Гордій Чурай. Образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України, українського народу - талановитого, красивого, чесного, роботящого, доброго, чутливого до чужого горя, непримиренного борця проти зради і підлоти. Дівчина зростала в середовищі, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки виступала незрадлива любов до Вітчизни, уболівання за щастя і процвітання народу. Добра пам'ять про діла попередніх поколінь у дівчини поєднується з уболіванням за чисте небо над майбутнім краю. Почуття обов'язку і особиста добропорядність для неї - нерозривне ціле. Саме такою змальовує Марусю Чурай у своєму романі Ліна Костенко. Дівчина - символ чистої вроди, вірності, палкого кохання, міцності духу, великої сили волі - у Ліни Костенко набуває набагато глибшого змісту. Маруся Чурай уособлює співочу душу України, високий пісенний талант українського народу, його долю: Ця дівчина не просто так Маруся; Це - голос наш. Це пісня. Це - душа! Жіноче серце не може прожити без кохання. Маруся покохала козака Грицька Бобренка, чистим і прекрасним було її почуття. З тугою чекала коханого з військових походів, а свій біль виливала у пісні: За світ встали козаченьки В похід з полуночі; Заплакала Марусенька Свої ясні очі... Але її кохання виявилося нещасливим. Гриць одружився з іншою. І зароджується в скривдженому серці тяжкий план помсти. Сильна, вольова душа прекрасної дівчини надтріснулась, мов тендітний кришталь, від чорної зради. Маруся отруїла Гриця і, сповнена відчаю, стала на суд перед людьми. Звідси у народно-пісенній творчості з'являється образ Марусі як символ прекрасної любові, відплати за зраду, великого жіночого болю. Л. Кожуховська.

Материнка - див. Ботанічна символіка.

Мигдальне дерево - див. Рослини культові.

Мирта - див. Рослини культові.

Міст - символ зв'язку між двома світами; символ шляху із старого життя у нове; із одного світу в інший; єднання, дружби; одруження; зради. Міст у міфології виступає як образ зв'язку між різними пунктами сакрального /священного/ простору. Його можна вважати найбільш складною частиною дороги. Міст будується на очах героя у найнебезпечнішому місці. У давнину ця робота освячувалася певними ритуалами і обрядами. Наведення мостів символізувало шлях із старого у новий час, із одного життя в інше. Звідси мотив новорічних колядок, де міст будується із золота птахами за одну ніч. Часто саме на мосту відбувається вирішальний бій героя зі Змієм, розбійниками тощо. У фольклорі міст іноді будується від землі до неба, що нагадує функції світового дерева /див. Дерево життя/. Українська народна творчість містить образ калинового мосту, який символізує кровне єднання народу від покоління до покоління /Див. Калина/. За віруваннями наших предків, вигляд мосту могла набирати і райдуга. Це уявлення відбито і в літературі: " Якось у косовицю з самого ріжка левади він побачив, як веселка мостом лягла на тополі" /М. Стельмах/. У переносному значенні слово "міст" використовується як символ єднання, дружби народів у творчості П. Тичини, Н. Рибака. Напр.: "Міст від серця людини до серця людини - щось значніше, ніж споруда з бетону і сталі, яка єднає два береги..." /Н.Рибак/. У фольклорі образ "зеленого мосту" має символічне значення: "по зеленому мості йде /їде/ молодий до молодої". "Кам'яний міст" усимволізовує зраду жінки чоловікові; "коли дочка чекає приїзду батьків у гості, вона хоче для них ставити мости з білої кості" /Єрмоленко С. Фольклор і літературна мова. - С.78/. О. Потапенко.

Міст калиновий - див. Калина.

Місяць - символ Матері-Богині, Цариці Небесної; циклічного ритму часу; вічності; постійного оновлення; духовного аспекту світла у пітьмі; козака; батька. Символіка місяця у всіх народів світу пов'язана з лунарними /від лат. LUNA - місяць/ міфами, де він завжди знаходиться в опозиції до Сонця. Оскільки на багатьох мовах назва нічного світила - жіночого роду, то воно й символізує жіночу силу. У тих мовах, де воно має чоловічий рід /африканські та північно-американські племена, Маорі, Океанія/, його пов'язують з чоловічим продуктивним циклом. Поняття про те, Місяць символізує чоловічий початок /чоловічу основу/, є набагато старішим, його історія, як видно, починається ще в епоху палеоліту і тільки пізніше поступається місцем жіночому. Місяць всюди є символом циклічного ритму часу. Його фази - зародження, зникнення, поява - символізують безсмертя, веселість, а також постійне оновлення. Місяць і Сонце пов'язані родинними зв'язками: брат - сестра або чоловік - дружина. Відображені ці зв'язки і в українській міфології, де наречений /чоловік/ виступає в образі Місяця, а наречена /дружина/ - в образі Сонця. Місячною циклічністю пов'язані й українські народні звичаї: "Так, наприклад, на молодий місяць добре сіяти - місяць буде рости і сприятиме росту всього живого. За цей тиждень все підростає, - і рослини, і тварини, і діти. На молодий місяць слід підрізувати косу дівчині, то буде добре рости. Людина, що народилася на молодий місяць - свіжа, весела, з молодим лицем все життя, а на старий - понура, сумна" /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - С.105/. Особливо велика віра у чарівну силу молодого Місяця - молодика, від котрого залежить любов, здоров'я, а також врожай. Повний Місяць теж сприятливо впливає на дозрівання хлібних злаків. Місяць, що зменшується, асоціюється з можливістю невдач та псування плодів врожаю. Більшість народів світу обожнювала Місяць. У Давній Греції місячне божество виступало в образі Селени, сестри Геліоса /Сонця/. Їй приносили жертви уповні. Пізніше її ототожнювали з Артемідою. У давніх римлян Місяць шанували нарівні з богом Сонця. Надалі він став асоціюватися з образом Діани. В Україні, за твердженням О.П. Знойка, Місяць був складовою частиною найдавніших богів астрального культу - Сонця, Місяця і Зорі. Небесний вогонь виходив з цієї тріади. І якщо в Єгипті та Вавілоні головним божеством тріади було Сонце, а в арабів - Зоря, то на Русі - Місяць". На відміну від політеїзму Вавілону і Єгипту, вітчизняний люнарний культ був монотеїстичний". /Знойко О.П. Міфи Київської землі... - С.44-45/. Місяць - розповсюджений образ в українському фольклорі. Старовинний народний культ Місяця в епоху християнства природно увійшов у святкування Різдва - Щедрого вечора. Проте Місяць оспівується не тільки у різдв'яних колядках, але й у веснянках, любовних піснях та ін. Напр.: Ой вийди, місяцю, Ти на нашу вулицю. Ой на нашій вулиці А всі хлопці-молодці. Ой нема найкращого, Як молодий Іванко. Ой нема найкращої, Як молода Галюня. У християнській традиції Місяць порівнюється з Церквою Божою на землі, оскільки вона запозичує своє сяйво від сонця правди, Христа. У Екклезіяста світло Місяця, Сонця та Зірок, що зменшується, символізує старіння. Ю. Мільошин.

Міфології української символіка - це символіка, пов'язана із спільнослов'янськими, християнськими та власне українськими міфічними образами. До найдавніших із них належать Род /див. Род/, Білобог /див. Білобог-Чорнобог/, Берегиня /див. Берегиня/, Коляда і Мара, Купало /див. Купало/, Стрибог /див. Стрибог/, Велес, Див, Добро і Зло /див. Добро і Зло/, Желя, Лада /див. Лада/, Перун, а також Дерево життя /див. Дерево життя/. Після прийняття християнства у давніх українців з'явилися нові образи: святої Трійці, Діви Марії /див. Богородиця/, Іллі-пророка /див. Ілля-пророк/, святого Юрія /див. Юрій святий/ та ін. До власне українських міфологічних персонажів відносять відьом, Долю, домовиків, русалок, мавок, лісовиків, нічниць, скарбників, песиголовців та ін. /Див. Демонології української символіка/. Коляда - це символ оновлення світу, символ святості і чистоти, перемоги добра над злом. Вона є богинею неба, дружиною Дажбога, матір'ю Сонця. Слово Коляда походить від коло, що здавна вважалося символом Сонця. У найдовшу зимову ніч Коляда народжує нове Сонце, яке й символізує добрі починання. Ховаючись від свого одвічного ворога - Мари /богині темних сил/, - Коляда перевтілюється в козу. Коляда - це й давнє зимове свято на честь світлих богів літа й тепла. Народ примітив взимку "повертання сонця з зими на літо" й виявив його рядом свят. Вони тяглися не один день і звались загальним словом Коляда /І.Нечуй-Левицький. Світогляд українського народу. - С.39/. Свято Коляди у давніх українців відбувалося з 24 грудня по 6 січня /за ст. ст./, до свята входило обрядове запалювання вогню /пов'язане з народженням нового бога світла Божича; вогонь мав допомогти золотосяйному новонародженому в боротьбі з Марою/, посипання зерном /на врожай/ в домі сусіда чи родича, обрядове заколювання свині, ходіння з плугом та козою, споживання куті, ряження, танки, пісні /колядки/, спалювання колоди /символ Мари/ /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.29-30/. О.І.Потапенко та В.І. Кузьменко зазначають, що це язичницьке свято було настільки поширене, що служителі культу змушені були підпорядковувати йому свято Різдва. Велес /Волос/ - символ достатку, багатства, торгівлі. У давньоукраїнській міфології виступає захисником домашніх тварин. Поряд з Велесом часто згадується Перун - бог грози, який ще в індоєвропейській міфології пов'язувався з військовою функцією. Він є символ війни, лиха, чвар. Митрополит Іларіон зазначає, що Перун своїм першим громом воскрешає землю. Він посилає блискавки, які весною будять землю до життя й запліднюють її дощами. Блискавки проганяють злих демонів. Вони випускають на волю світло /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.99-100/. Після прийняття християнства образ Перуна перетрансформувався в образ Іллі - найпоширенішого громовика. Желя - богиня печалі, скорботи, плачу, символ смутку, сліз, нещастя. З іменником Желя споріднені слова жаль, жаліти. Див - демонічний персонаж, символ ворожнечі, лихоліття, агресії, смерті. Згідно легенд, мав вигляд хижого птаха з потворним обличчям. Міг поїдати людей. Він двічі згадується у "Слові о полку Ігоревім". Від цього персонажа походить образ Солов'я-Розбійника, який перекриває шлях до Києва. В українській народній творчості образ Дива символізує небезпеку: зокрема, у збірнику приказок Номиса знаходимо замовляння: "Щоб на тебе Див прийшов". Слово Див мотивується давнім іменником диво "щось несподіване, приємне". З іншого боку його зіставляють зі слов'янськими та балтійськими лексемами, що мають значення "дикий". Див характеризується величезною надприродною силою. Деякі дослідники /Сумцов, Аничков/ стверджують, що образ Дива в українській міфології змінився в образ лісовика. Л.Довбня.

Молодик - див. Місяць.

Молоко - див. Чумацький Шлях.

Н

Намисто - див. Прикрас жіночих символіка.

Народна символіка - символіка українського етносу. Увесь побут українського народу, як і будь-якого іншого, пронизаний символікою. Язичницька космогонія наділяла символічними якостями зорі та небесні світила. Сонце, Місяць, Зорі - символи небесного вогню Цура /Сура/, котрий разом з водою означав першоелементи, з яких виник світ. З'єднавшись з християнською символікою /див. Сонце, Місяць, Зорі/, давні символи продовжують своє життя в іншому значенні. Про це свідчать народні свята - Різдво, Великдень, Водохреща тощо, котрі супроводжуються символічними обрядами та ритуальними діями. Символічне середовище - це помешкання, де проходить повсякденне життя людини /див. Хата/. Символічний народний одяг дуже різноманітний та оригінальний для кожного регіону України /див. Одягу верхнього символіка/. Одяг не тільки означав соціальний статус людини, але й указував на місце його помешкання, а у жінок - одружена вона чи ні. При цьому кожна частина чоловічого або жіночого одягу мала своє символічне значення. Різноманітну символіку має українська вишивка, корені якої ідуть у сиву давнину. Елементи сучасної української вишивки збігаються із символікою орнаментів доби неоліту, Трипільської культури. Як і одяг, вишивка передає символіку різних місцевостей. Існують три роди орнаментів: геометричні, рослинні, зооморфні /тваринні/. Всі вони відображають стародавню символіку, пов'язану з уявленням українців про світобудову - хрести, кола, трикутники, лінії тощо, а також культ природи - стилізоване "дерево життя", "яблуко" - символ кохання, "барвінок" - символ немеркнучого життя. Тваринні символи є спогадом про тотемічних та солярних тварин. Вишивкою прикрашали чоловічий та жіночий одяг. Усю гаму традиційних символічних орнаментів використовує український рушник - "старовинний оберіг дому та родини". Рушник - обов'язково символічний атрибут народних свят: весілля, хрещення, зустрічі та проводів гостей, а також похорону тощо. Ті ж самі орнаменти притаманні писанкарству /див. Писанка/. Писанка сама є символом магічної сили, що захищає людину від усього злого. Мав свою символіку і народний розпис. Йому притаманні традиційні мотиви, пов'язані з орнаментом і схематичним зображенням птахів, дерева життя з птахами. У хатах двічі на рік розписували стіни та піч - перед весняними й осінніми святами. Розписом займалися тільки жінки. І у тому була своя символіка, оскільки саме жінка дає життя. А живопис - символ єдності космосу та життя людини у всіх його виявах. Світове визнання отримали українські народні живописці: Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Іван Лисенко та ін. У їх творчості використовується символіка квітів. Квіти з давніх часів відігравали велику роль при святкуванні подій у житті родини. У таких обрядах особливо наочно відчувається зв'язок з культом плодючості, давньоруських берегинь, рожаниць, Мокоші /див. Квіткова символіка/. Дуже великий шар народної символіки охоплює тлумачення сновидінь, яке так розповсюджене в народному колі. М.Дмитренко виділяє такі групи символічних сновидінь: а/ символи солярно-астральні, космологічні /сонце; місяць, зорі і т.п./; б/ символи рослинного походження; в/ символи тваринного походження; г/ символи дії; д/ символи предметного походження та ін. /Дмитренко М. Символіка сновидінь. Народний сонник. - К., 1995. - С. 41/. Напр.; присниться дитину вродити - на багатство; дим - на диво; кожух сниться - слабість, хвороба; чорна коза - біда; смієшся вві сні - будеш плакати і т.ін. Народна символіка українців охоплює усі сфери суспільства, природи, культури /див. Ботанічна символіка, Поезії символіка та ін./. Ю. Мільошин.

Нитка життя - див. Веретено.

Ніж - символ помсти; смерті; жертовності; сили, духовної снаги; справедливої боротьби; зла, несправедливості; символ патріотизму; віри, любові до рідної землі. У світовій міфології ніж, подібно до меча та сокири, асоціюється з боротьбою, помстою і смертю, а також із жертовністю, готовністю віддати життя на алтар справедливої боротьби. Коротке лезо ножа символізує перевагу природного інстинкту і сили в тому, хто тримає в руках ніж, бо довгий меч є уособленням духовної снаги його власника /Керлот Х. Словарь символов. - С. 342/. У руках лиходія ніж набуває символічного значення наглої, несправедливої смерті, зла, несправедливості. У господарстві ніж - дуже важлива річ, без нього неможливо організувати ведення домашнього господарства. Він слугує господині й господарю, через це давно набув містичного значення: за допомогою ножа здійснюються чарівницькі дії, ворожіння, ним відганяють нечисту силу від людей і худоби. З ним пов'язано ряд звичаїв, напр., ножа не можна залишати на ніч на столі, у день Усічення Голови Предтечі й Христителя Господнього Івана віруючі люди взагалі не брали до рук ножа, навіть хліб ламали. Ножем припікали виразки, лікували рани від укусу змії, звідси ритуальне й оберегове значення ножа як захисника людей від злого, ворожого. Разом із вогнем, що є символом життя, Бога, ніж є оберегом, містичним знаком на сторожі життя людини, є її заступником і другом. У поемі Т.Г.Шевченка "Гайдамаки" образ ножа у руках повстанців є символом справедливого гніву українського народу, готовності повстанців виступити проти польських конфедератів. У цьому символі міститься висока ідея патріотизму, любові до рідної землі, переконаність у праведності віри, звичаїв, обрядів України, а картина освячення ножів перед боєм набуває високого філософсько-поетичного змісту: А диякон: "Нехай ворог гине! Беріть ножі! Освятили, Ударили в дзвони, Реве гаєм: "Освятили!" А серце - холоне. Освятили, освятили! Гине шляхта, гине! Розібрали, заблищали По всій Україні". Л. Кожуховська.

Новий рік - символ надії і віри у краще майбутнє; добробуту. Це одне з найдавніших, цілком народних, найпопулярніших календарних свят, яке дійшло до нас з глибокої давнини, з передхристиянських часів. У давніх слов'ян рік розпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійським обрядом початком Церковного та громадського року стало 1 вересня. З 1700 р. Петро І увів у Росії січневе літочислення, хоча на Україні традиція зустрічати Новий рік 1 січня існувала ще з кінця ХІV ст., однак тривалий час і вона не визнавалася широкими масами. Серед українців збереглися новорічні традиції язичницько-християнського походження. Новорічні свята вважалися чарівним періодом, коли пробуджувалась всіляка нечисть. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувала думка, що у новорічну ніч відкривається небо, і в Бога можна попросити що завгодно. Характер новорічного свята впливав на успіх всього року. Усі дії новорічної ночі та Нового року - це магічні дії. Вони скеровані на умилостивлення та прихилення "Щедрого бога" - дати у цім році добрий урожай, гарний приплід худоби, птиці, багато роїв. /Українська минувшина. - С. 187-188/. До Нового року не виносять "дідуха" - "Снопа-Раю", що перед багатою кутею внесли до хати, поставили на покуті, а "дідуха" /солому та сіно/ розстилали по долівці. У Новорічну ніч, як правило, не сплять. У цю ніч, як і у Святу, шугають різні злі сили по світу і тим, що сплять, можуть заподіяти лихо. Опівночі - 12-тій годині, виходять люди на двір слухати, як Новий рік проганяє старий і свариться з ним. Старий рік відходить і хоче забрати все своє з собою, але Новий рік віддає лише "лихе", а добре залишає. Люди напружують зусилля, щоб почути голос Нового року: це принесе добробут... Нового року не замітають хату, щоб не вимести щастя-долі. Іще темно надворі, ще далеко до світанку, як діти-хлопчаки з різним зерном ходять по хатах "засівати" чи "посівати", з Новим роком вітати. Діти - хлопчики - це символ багатства, добра, здоров'я, надії... До них найбільш прихильний "Щедрий" - ось чому "посівати" ходять тільки хлопчики, та іще й досвітку, бо "Щедрий" надранок відійде у небо з димом "дідуха". За стародавнім повір'ям, у день Нового року входить в обійстя Доля людини. Вона оселяється в якійсь речі або тварині. Отож треба пильно стежити, щоб "змій" не вкрав Долі. У день Нового року не можна сваритися, казати "поганих" слів, згадувати "злого". Не можна нікому нічого позичати, дарувати, за винятком посівальників. Їм обов'язково треба подякувати - заплатити грішми чи чимось іншим. Новий рік за старим стилем - свято Щедрого вечора. Це свято пов'язане з культом Місяця. Прямою вказівкою на зв'язок із космогінічними уявленнями давніх українців є ліплені пироги, обрядова страва. Слово "пиріг" у давньоєвропейській мові означало "хліб Місяця". Оскільки Місяць керує небесною і земною водою, від нього залежить родючість хлібів і худоби. Напередодні Нового року, на Меланки, розпочинаються символічні дійства з водою, провіщення майбутніх космічних подій - народження богині води Дани, воду мають сотворити Зоря і Місяць. Засівання вранці на свято Щедрого вечора - жертовний обряд на честь богині води Дани. Цей обряд імітує оранку. До наших днів дожив і обряд водіння кози - стародавнього тотему наших пращурів. На Щедрий вечір, як засяє зоря, господар дому запалює свічку і обкурює хату ладаном, очищаючи від злих сил. Господиня ставить на стіл вечерю, а на покуті велику миску з пирогами, господар сідає так, щоб його не видно за пирогами, а діти роблять вигляд, що не бачать його, і запитують матір: - Мамо, де наш тато? - А хіба ви мене не бачите діти? - озивається батько. - Не бачимо, тату. - То дай боже, щоб і на той рік ви мене так не бачили. Парубки та дівчата водять цього вечора Меланку з козою, з ними ходять орач з чепігами, сівач з сівнею: дід з батогом, циган, циганка і чорт. Зібравшись ватагою, щедрувальники йдуть селом, заходять до хат, розігрують таку містерію: підходячи до хати, голосно запитують: - Чи дома пан господар? - Вдома, - озивається господар, - заходьте до хати. Ватага заходить до хати. Запитують, на кого щедрувати і на кожного співають щедрівку, за що всіх пригощають ласощами, грішми. Потім настає черга Меланки, яку грає хлопець у дівчачому вбранні. Все це виконується з різноманітними жартами, пародіюванням. Відомою і поширеною на Україні є містерія - смерть та оживлення кози. Інколи цей момент є головним у Новорічному театралізованому дійстві. Двері в ніч на Новий рік не замикаються, чекають посівальників, що на світанку бігають від хати до хати з рукавичками, в яких повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, тощо. Перший посівальник приносить у хату щастя, його саджають на порозі "щоб курчата висиджувались", за стіл, "щоб був достаток". Посівають лише хлопці, бо першим до хати на Новий рік має увійти чоловік, що вважалося гарною прикметою. Посіваючи, говорили: Сію, вію, посіваю, з Новим роком Вас вітаю! Роди, Боже, жито, пшеницю й усяку пашницю. Зерно від посівальників ретельно визбирують і віддають птиці, "щоб добре неслась і велика росла". Свято Щедрого вечора об'єднане символічними обрядами з Маланкою і козою, в яких майбутнє проростання символізується окропленням водою, а оживання кози - символом оживання природи, заорювання плугом та засівання, крім зв'язку з астральним культом,є магічним актом, пов'язаним з наступним врожаєм і спрямованим на те, щоб людям жилось заможно /Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К., 1992. - С. 36/. Т. Товкайло.

О

Обручення //заручини// /полюбини, хустки, рушники, сватанки, мале весілля/ - символ любові; згоди; єднання; вірності. Певні відомості про обручення сягають давніх писемних джерел. З ХІ-ХІІ ст. маємо докладні описи української обрядовості. На заручинах відбувалося обрядове з'єднання рук молодих на хлібі, зерні /звідси й назва традиції/, батьківське благословення. До молодої на заручини приходили разом із молодим його батьки та родина. Сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста клав на накритий рушником хліб руку нареченої, зверху - руку нареченого і перев'язував їх рушником. Опісля молода пов'язувала старостів рушниками, які сама вишивала, а всіх присутніх обдаровувала полотном, хустинками або ж сорочками. На території Західної України цей ритуал продовжувала мати нареченої: вона щедро обсипала молодих пшеницею і обов'язково подавала їм мед, що символізує єдність молодих. Відтоді молоді вважалися зарученими і мусили брати шлюб. Відмова від нього вважалася за безчестя та глибоку образу. Як ознака того, що хлопець та дівчина засватані, вони отримували певні атрибути: наречений - барвінкову хустку, наречена - стрічку, квітку або вінок. Дівчина не знімала його аж до шлюбу. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде - не буде щастя у подружньому житті. /Макарчук С. Етнографія України, 1994. - Львів. - С. 343/. Т. Товкайло.

Один - див. Числова символіка.

Одягу верхнього символіка - це етнічні, соціальні, обрядові, статеві, вікові символи; втілення художнього і культурного рівня майстерності народу; символи естетичних ідеалів нації. Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особливості його матеріальної та духовної культури. Український костюм формувався протягом тривалого часу становлення українського народу як нації в конкретних природно-кліматичних, соціально-економічних та побутових умовах. Національний костюм поряд із забезпеченням фізичного існування людини задовольняв її різноманітні соціальні потреби. Завдяки своїй символічній навантаженості костюм, будучи матеріальним витвором, міг виконувати функції,властиві феноменам духовної культури. Багатоманітність символів та варіантів їх поєднання безпосередньо пов'язана з призначенням костюма. Слід відмітити також, що декоративно-художні прийоми оздоблення костюма значно багатоманітніші не лише в історичному, а й у територіальному плані й здатні виступати символами широкого кола духовних цінностей народу. Символіка народного костюма - важлива складова національних традицій. Знакові функції належать до стереотипів, в яких упродовж віків утілювався досвід поколінь, їхні уявлення про навколишній світ і людину в ньому. Вони стосуються насамперед регламентації буденного, святкового, обрядового костюма, престижності одних і непрестижності інших видів одягу, естетичного вирішення одягу певних соціальних груп, норм і правил користування одягом залежно від віку, статі, сімейного стану, уявлень про межі дозволеного у проявах особистих смаків та уподобань тощо /Українська минувшина. - С. 132-134/. Історія українського верхнього одягу генетично пов'язана з одягом населення Київської Русі, її культурою. Археологічні знахідки, літописи, пам'ятники дають уявлення про давньоруське вбрання. Так, у літописах та інших письмових джерелах згадуються сорочка, ногавиці, корзно, свита, клобук. Цікаві дані про вбрання здебільшого князів, бояр, дружинників донесли до наших днів іконографічні матеріали ХІ-ХІV століть: фрески, ікони, книжкові мініатюри. Напр., фрески Софіївського собору в Києві зберегли зображення не тільки князівської сім'ї, "характерним елементом вбрання якої був плащ- корзно, а й музикантів, мисливців, зодягнених у вузькі штани та сорочку з поясом" /Українознавство. - С. 156-157/. Традиційний український костюм ХVІІ-ХІХ ст. суттєво змінився з часів Київської Русі, зберігши при цьому основні етнічні та регіональні риси. Представники кожної соціальної групи /ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торгівці/ відрізнялися не тільки манерою поведінки, а й своєрідністю вбрання. Костюм того часу був свого роду паспортом, що підкреслював приналежність людини до певної соціальної групи. Одяг козацької старшини виготовлявся із дорогої тканини, привезеної із Західної Європи або місцевого виробництва. Він складався із сорочки з тонкого полотна, вишитої шовком, сріблом або золотом; сорочку заправляли у широкі сукняні, шовкові або плисові шаровари яскравого кольору; на сорочку одягався довгий жупан, підперезаний золототканим "персидським" або "слуцьким" поясом; зверху одягався кунтуш або опанча. Козацька старшина носила різнокольорові сап'янові чоботи. На свята одягалися парчові шуби, оздоблені риссю, соболями, горностаями. Важливе місце у костюмах відводилось орнаментам: тканини прикрашали елементами стилізованих квітів, листя, плодів рослин. Характерною рисою українського костюма є його надзвичайна декоративність та мальовничість. Орнаментувався верхній чоловічий та жіночий одяг /жупани, кунтуші, плащі-накидки/, а також сорочки, запаски, очіпки. Костюм як знакова система містить у собі етнічну, регіональну, статеву, вікову, сімейного стану та соціальну символіку. Етнічна символіка вказує на належність людини до української нації. Напр., козацький костюм довгий час усвідомлювався як національний, селянське вбрання також вважалося "народним костюмом". Регіональна символіка передається символами, що належать до числа етнічних, але сприймаються як такі лише певною частиною нації: це особливості окремих видів костюма /напр., на Лівобережжі переважали свити із білого домотканого сукна з клинками "до вусів", а на Правобережжі часто зустрічались коричневі свити "до рясів"/, весь одяг на Полтавщині був довший, ніж на правому березі Дніпра; способи носіння одягу і костюма в цілому / напр., чоловіки в різних регіонах носили сорочку навипуск або заправленою в штани/, а особливо декоративно-художні елементи оформлення костюма. Статева символіка костюма вказувала на особливості чоловічого та жіночого одягу, що повинні підкреслювати сутність жінки-українки чи чоловіка. Напр., жіночий одяг мав підкреслювати повноту і зріст фігури (як розуміння жіночого ідеалу) за допомогою декоративно-художніх засобів і значного за площею поясного одягу, орнаментованого з переважанням горизонтальних ліній та геометричних фігур, що були символами родючості чи жінки. Вікова символіка жіночого одягу виявлялася найперше у кольоровій гамі верхнього вбрання /жінки похилого віку носили одяг майже без прикрас, напільна плахта мала рівну кількість червоних і синіх ниток і под.: чоловічий костюм вікові відмінності мав значно простіші: зменшувалась з роками яскравість тонів та контрастність поєднань, вікова символіка підкреслювалась окремими елементами костюма /поясом, шапкою/ та його аксесуарами /люлькою, палицею/, особливостями зачіски, вусами й бородою/. Характерним прикладом у плані сімейної символіки були поховання незаміжних чи нежонатих людей у весільному вбранні. Українці вірили, що кожна людина повинна пройти основні етапи свого суспільного життя, а одяг виступав як найвиразніший їх символ. Як засіб соціальної символіки важливу роль відігравали яскраві тканини, з якої пошитий одяг, багатство оздоблення одягу як буденного, так і святкового. У народних прислів'ях та приказках народ влучно відобразив таку соціальну диференціацію українців: "Хоч поганий, та в жупані", "Убрався в жупан і дума, що пан", "Не всякого пана пізнаєш без жупана", "Отакі наші вжитки: ні кожуха, ні свитки", "На свиті стільки лат, як на селі хат", "Якраз Савці свитка, та тільки рукавів нема". Обрядову символіку костюма часто виражали окремі його компоненти: хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла або чорна хустка на похороні. Особливою магічною силою володіли речі, виготовлені власними руками. Напр., молода дівчина сама шила сорочку нареченому. Роль обрядового символа виконувала кольорова гама одягу /напр., у весільному костюмі домінував червоний колір/. Обрядова символіка костюма - ознаки, які відображають широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм обрядової поведінки. Обрядова функція одягу виявилася у специфічних способах його використання. Так, при виконанні багатьох ритуальних дій носили одяг навиворіт, інколи перевдягалися в костюм протилежної статі або незалежно від пори року носили хутряний одяг. До обрядової символіки відносять також ритуальне оголення, яке символізувало дві протилежні тенденції: зближення людини з нечистою силою і водночас захист від неї. Стабільність способів забезпечення обрядових функцій одягу сприяла перетворенню деяких із них на етнічні символи. /Українська минувшина… - С.137-138/. Верхній одяг відрізнявся від натільного, нагрудного значною різноманітністю. На більшій території України були поширені свити /свита "до двох вусів", свита-латуха, свита-куцина/. Шились вони із білого або сірого сукна довжиною до колін і нижче. Жупан - давній тип слов'янського верхнього одягу. Його шили із темно-синього сукна, він був приталений, мав широкий відкладний комір і манжети. Виготовляли його із дорогих видів тканини /тонкого сукна, парчі/, тому він був символом заможності, приналежності до панівного класу. Кожух та свита широко використовувались українцями по всій території України і стали символами приналежності до народних мас, самого народу. Щоб підкреслити лібералізм підступного пана, Т.Г. Шевченко говорить до нього так: "У свиті ходить між панами…", а, змальовуючи моральний зріст Яреми від наймита до вільного козака у поемі "Гайдамаки", поет наголошує: У Лисянці, не в свитині, У червонім жупані… У даному контексті жупан виступає символом козацької волі, звитяги, а свитина - підневільного, рабського існування. Одяг українців, як і природа України, багатий кольоровою гамою, яскравий, барвистий. Л. Кожуховська.