Практичне заняття

У збірці «Село вигибає» Марко Черемшина далі розвиває ті ж композиційні, жанрові, мовностилістичні засоби, які характе­ризували його першу збірку. Він часто вдається до ритмізованої мови, до поетики голосінь, дум та коломийок. Вибір ритмічної структури визначається змістом твору або його частин. У межах однієї новели ритм розповіді може змінюватися залежно від змісту. Так, у новелі «Зрадник» чергується ритмомелодика думи і голосіння. У новелі «Перші стріли» в коломийковому темпі по дано опис свята («храму») і ритм авторської розповіді передає ритм танцю. Характерною ознакою творчого почерку митця і в цей період є лірична настроєність, для створення якої письмен ник членує, як і в ряді творів збірки «Карби», абзац на окремі речення. Сюжети мають фрагментарний характер. Є і безсюжет ні твори («Село потерпає»). Образи персонажів окреслені по­біжно, як правило, без деталізації зовнішності, здебільшого без цілісної портретної характеристики; в центрі уваги – настрій людини («Зрадник»).

У збірці «Село вигибає» помітнішим, ніж у перший період творчості, стає використання засобів комічного. В іронічно-сати­ричному ключі написана більша частина твору «Перші стріли». Засоби іронії та сатири автор використовує, говорячи про «хо­робрість» австрійських вояк, про ставлення до них селян.

У другий період творчості Марко Черемшина крім творів про війну написав ряд оповідань на родинно-побутові та любовні те­ми. Упорядники тритомного видання творів Марка Черемшини (1937) вперше виділили сім новел («Парасочка», «Козак», «Інвалідка», «За мачуху молоденьку», «За рікайся мід-горівку пити», «Марічку голов ка болить», «Парубоцька справа») в окремий цикл під назвою «Парасочка». Тон цих оповідань переважно гуморис тичний. Порівняно із загальною сумною тональністю поперед ніх творів цикл «Парасочка» відзначається життєрадісністю. Проте гумор, мажорність творів Черемшини на родинно-побуто ві теми — особливий. У комічні сцени та історії він, як правило, вплітає сумні мотиви, гумор іноді перемежовується з іронією, веселе супроводжується драматичним, а то й трагічним («Інва лідка», «Парубоцька справа», «Марічку головка болить», «Па расочка»). Слід сказати, що сюжет тут стає більш окресленим. Спосте рігається поява ледь відчутного пригодницького елемента, хоч про нього треба говорити досить умовно. Найвиразніший він в оповіданні «Марічку головка болить». У цьому творі манера розповіді нагадує манеру Юрія Федьковича. Несподіваною для Черемшини є тут розповідь від першої особи, де оповідач — ді йова особа.

Цей цикл можна назвати книгою поем, напи саних білим віршем. Відсутність рими компенсується концентрованою гостротою ліричних переживань, багатосторонньою «розгалуженістю» асоціацій, метафоричніс тю, щедрістю «тропічної мови», метризацією епічної розповіді. Лірична мова циклу — пишна, вишукана, яскраво забарвлена, з підвищеним експре сивним тонусом. Поетичний лад циклу ви значає лірико-патетична оповідь, що дає можливість передати чарівну красу гуцуль ської природи, побут, духовну обдарованість народу, його моральну чистоту і бла городство. Важливим засобом змалювання героя в циклі є його портрет. Кожний персонаж, навіть епізодичний, скульптурно окресле ний, має своє індивідуальне обличчя з ак­центованими визначальними рисами. Події, описані в новелах цього циклу, від буваються в час першої світової війни, або розкривають наслідки її. На відміну від по передніх новел, де переважають туга, горе, смерть, новели «Парасочки» переливаються веселкою сонячних барв, характеризуються життєрадісним мажорним тоном навіть у драматичних моментах. Голос життя – основний мотив циклу но вел «Парасочка». Життєствердне, оптимістичне начало народу-трудівника, народу-творця найбільш яскраво проявлялось у родинних відносинах і в коханні. Коломийки обрамляють новелу, створюють живе натхненне тло, поетично наповнюють усю розповідь новел, звучать, як дифірамб безпосередній і чистій поезії, що володіє таємницею пробудження найкращих, найсвятіших почуттів у людській душі.

Гуцульський побут пройнятий особливо високою художністю. Вродливі, енергійні і сміливі гуцули оточують поезією красок її найбуденнішу річ. Письменник цінить кожну, навіть найменшу, деталь, але змалю вання побутових картин у нього не є етно­графічною самоціллю. Воно суворо підпо рядковане основній ідейно-художній тен денції новели і вводиться тільки як необхідний складовий компонент у загальну сюжетну тканину. Черемшинівські герої фізично і морально здорові. Володіючи гострим зором і природ но розвиненим поетичним чуттям, вони не можуть бути байдужо-сліпими до справж ньої краси. Цим пояснюється «відхилення» від моральних норм Дуця Петрового, без іменних героїв у «Парасочці».

Повної життєвої втіхи не має (та й не до магається) жоден із героїв циклу (про новели інших збірок нема що й гово рити). Особиста доля соціально-приниженої дівчини-покритки змусила її використовувати свою вроду як засіб захисту і помсти («Парасочка»). Бажання Калини («Зарікайся мід-горівку пити!..») і Петрихи («Інвалід ка») співзвучні з християнською мораллю, а не з «поганським світовідчуттям». Про довжувати рід — найсвятіше призначення жінки і найвищий її обов'язок. І вже ніяк не єднається традиційний гедонізм з Єленкою («За мачуху молоденьку»). Свої новели Черемшина створював, спи раючись на невичерпні багатства гуцульського фольклору.

Багато уваги в останній період творчості письменник приділяє зображенню гуцульського побуту. Війна залишила в свідомості людей глибокий слід, створила умови для вчинків, несумісних з поняттями здорової народної моралі ("Парубоцька справа”, "Інвалідка”, "Парасочка”, "Інвалідка”.

Ароматно-ніжний, свіжий колоритний верховинський пейзаж, що дає змогу Черемшині відтворити багатство нюансів, відтінків у композиції, будові твору, підсилити зміст образу, збудити у читача почуття добра і краси, шанобливе і любовне став­лення до героїв,— наскрізний і в останній збірці новел, яка вийшла в Києві у видав ництві «Книгоспілка» 1929 року під назвою «Верховина. Вибрані оповідання. Книга друга». У збірку входило дванадцать новел («Верховина», «Писанки», «Ласка», «На Купала, на Івана», «Коляда», «Бо як дим підоймається», «Колядникам науки» та ін.). П'ять із них згодом увійшли в цикл «Парасочка», п'ять післявоєнних перекладів. Тут же була вміщена одна із посвят В. Стефаникові «Його кров»; а також «Моя автобі ографія» і «Фрагменти моїх споминів про Івана Франка». Глибинні політичні і соціальні процеси, характерні для життя західноукраїнського села початку XX століття (зародження ка піталістичних відносин, антигуманізм бур жуазного приватновласницького суспільст ва, класове розшарування, пролетаризація селянства, поява сільської буржуазії), знайшли особливо яскраве відображення в останній збірці. Збірка «Верховина» пройнята ідеями відродження, прагненням письменника піддати художньому аналізу і синтезу навко лишній світ в його різноманітних проявах. Процеси соціальної дійсності найтісніше поєднані з глибоким розкриттям внутріш нього життя людини. В центрі уваги письменника знову ж та ки гуцульське село — Верховина, що стог не під новим гнітом панської Польщі, і з тими ж таки героями — гуцулами-бідняками, гнобленими соціально і національно. У післявоєнних творах, як слушно за значає М. Грицюта, «розширилась панора ма спостережуваної дійсності, поглибшало розуміння суспільних явищ, процесів, до соціального долучалось ще й національне», яке іноді виступає на передній план. Герої збірки «Верховина», порівняно з попередніми, мужніші, активніші. Правда, повністю позбутися забобонності, покірли вості, індивідуалізму їм поки що не вдало ся. І все ж, «розкріпачення» душі селяни-на-гуцула, зрушення в свідомості, зумовле ні змінами в економічно-виробничих під валинах, відзначаємо в усіх героїв «Вер­ховини». Герої збірки виступають як соці альне активна сила, енергійна і бойова, сила, що протестує проти будь-якого гноб­лення.

Найповніше погляди на Україну відбито в оповіданні "Туга” (1925). Дівчинка Марічка тужить за своїм коханим "Юрійком золотим”, який пішов виборювати тоту Україну і не повернувся. Вона звертається до сил природи – просить допомогти. За жанром твір не має аналогів в українській літературі. Це - п’ять поетичних монологів, п’ять окремих надфразних одиниць, вкладених в уста героїні.

Критика не раз відзначала життєлюбний оптимізм Черемшини, той, за висловом Д.Донцова, "непоборний оптимізм життя, що тріумфує над зовнішніми перешкодами і над своїм сумнівом; що не бере трагічно ні власної безпорадності, ні нікчемності; свобідний і веселий”. Із оптимізмом поєднана, часом прихована, але всюди наявна органічна українська іронія, що не покидає автора при змалюванні найтемніших картин. Іронією забарвлений спокійний, літописний, за висловом Зерова, тон розповіді, рясно перетканий діалогічними й ліричними вставками. Ці музикальні вставки є майстерними стилізаціями народних голосінь і колядок, про що свідчить їх ритми, постійні анафори, симетрія і паралелізм будови. Таке використання усної словесності в’яжеться із особливою схильністю Черемшини вносити в новели етнографічний елемент –описи народних звичаїв, обрядів, що має чисто естетичну функцію. У творчості письменника знаходимо високо досконалу трансформацію етнографічного романтизму.