8.7. Український націоналізм

У XIX ст. посилюється великодержавний тиск з боку Російської та Австро-Угорської імперій, спрямований на асиміляцію українського народу як окремої нації. Знищувалися національна самосвідомість українців, мова, культура, звичаї й традиції.

У 1863 р. виходить циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про накладення заборони надрукування книг українською мовою. До цього в листі до міністра народної освіти П. Валуєв писав: "Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може". У 1876 р. з'являється Емський указ Олександра II, який забороняв публікацію українських книг, використання української мови в театрі. У 1888 р. Олександр III підписує указ "Про заборону використання в офіційних установах української мови і хрещення українськими іменами".

У 1859 р. Міністерство віросповідань і наук Австро-Угорської імперії заборонило використання українського алфавіту у Східній Галичині та на Буковині, замінивши його латиницею.

Дії влади викликали природний протест українського народу, що привело до активізації національно-визвольного руху.

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі виникають напівлегальні громадсько-політичні організації — громади. Перша така громада виникла в Київському університеті. її учасники — В. Антонович, Т, Рильський, Ф. Панченко — пропагували в народі ідеї соціального і національного визволення.

На межі 1860—1861 рр. у Київському університеті було утворене нове таємне товариство — "Українська громада". Ініціаторами його створення були П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов. Члени громади засновували українські школи, проводили лекції серед населення, пропагували "Кобзар".

Після активізації наступу на українство з боку влади Російської та Австро-У горської імперій громада почала розробляти свою ідеологію, якай отримала згодом назву "український націоналізм".

На початку 70-х років XIX ст. у Києві створюється культурно-просвітницький гурток "Старагромада" на чолі з В. Антоновичем. Члени гуртка — М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кониський, М. Старицький, П. Чубинський — брали активну участь у роботі органів місцевого самоврядування, наукових товариств. У1875 р. "Стара громада" придбала російську газет) "Киевский телеграф" і перетворила її в орган, який висвітлював події в Україні.

Новий наступ на українство розпочався після видання Емського указу. Більшість громадівців були заслані або виїхали за кордон. У Женеві М. Драгоманов організував видання збірника "Громада" українською мовою.

У Галичині визвольний рух потрапив під вплив москвофілів, які пропагували ідею єдиної, неподільної Росії і заявляли, що українців як народу не існує.

Представники передової української інтелігенції — народовці —заснували в грудні 1868 р. у Львові культурне товариство "Просвіта". Вони пропагували історичні знання в народі, видавали твори українських письменників, створили мережу бібліотек, читалень, музичних і хорових колективів. Ідеологами народовства були В. Барвінський, А. Вахнянин, В. Антонович, Марко Вовчок, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький та ін.

Утвердженню української національної свідомості сприяло і створене у Львові в 1873 р. літературне товариство Ім. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). У НТШ працювали М. Грушевський, І. Франко, І. Горбачевський, В. Гнатюк. Зусиллями НТШ було видано понад 1100 наукових праць з проблем української історії, культури, мови.

Аналіз діяльності українських націоналістів у XIX ст. показує, що ці люди були передусім патріотами, які віддано любили свій народ, над усе ставили його незалежність, свободу, добробут, піклувалися про розвиток рідної мови, культури, народних традицій. Виходячи з такого розуміння українського націоналізму до націоналістів можна віднести весь цвіт української нації, а не лише тих, хто формально належав до тієї чи іншої націоналістичної організації.

Отже, по-перше, націоналізм—явище історично зумовлене. Український націоналізм виник не на порожньому місці. В його основі — непідкорений волелюбний дух українського народу, його прагнення за будь-яку ціну вирватися з-під колоніального рабства, відродити втрачену в минулому державну незалежність.

По-друге, націоналізм виникає лише в результаті духовного пригнічення однієї нації іншою, є наслідком шовіністичної політики держави. І в цьому відношенні націоналізм і шовінізм невіддільні. Український націоналізм став породженням російського великодержавного шовінізму. Він існував у межах тих державних утворень, де виявлявся шовінізм. Зі зникненням останнього зникав як явище й український націоналізм. Абсурдно говорити про його існування в рамках незалежної української держави. Якщо в державі принижуються й переслідуються інші нації, то це вже не націоналізм, а шовінізм. І навпаки, якщо в державі вживаються всі заходи щодо створення сильного, єдиного, процвітаючого суспільства, без кивків у бік тієї чи іншої нації, то це патріотизм. Дуже добре сказав з цього приводу В. Липинський у листі до Б. Шеметау 1925 р.: "Бути патріотом — це бажати всіма силами душі своєї створення людської, державної і політичної співдружності людей, які будуть жити на Українській землі... Бути патріотом—це означає шукати задоволення не втому, "щоб бути українцем", а в тому щоб було честю носити ім'я українця. Бути патріотом — це означає передусім вимагати від себе достойних вчинків, як від українця, а не ненавидіти інших лише тому, що вони не українці. Нарешті, бути патріотом — це означає, будучи українцем, виховувати в собі передусім суспільні, політичні, державотворчі риси: віру в Бога і слухняність його законам, тобто духовні цінності; далі вірність, твердість, волелюбство, дисципліну, повагу до своєї традиційної влади, кажучи в цілому, лицарство — тобто політичні цінності".

Загальні висновки

Історичні умови розвитку суспільно-політичного ладу і права в Україні в період, який розглядається, не були однорідними ні в часі, ні в просторі Перша половина XIX ст. і для Російської, і для Австрійської імперій характеризувалася кризою феодально-кріпосного ладу та формуванням буржуазних відносин. У сільському господарстві це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок з ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промислові підприємства.

Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві в Російській імперії до 1861 року, а в Австрійській — до 1848 року були слабкими.

Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість, її розвиток супроводжувався змінами у суспільному ладі.

В умовах створення товарного виробництва відбувалося зародження нових соціальних груп—буржуазії та найманих робітників. Кадри робітники формувалися на цей час переважно із селянського середовища. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що ступили на шлях підприємництва.

Політичний лад України визначався природою імперської державності. За адміністративно-політичним поділом Росії Україна складалася з дев'яти губерній, частина яких була об'єднана в генерал-губернаторства, що дало можливість повністю ліквідувати автономні особливості політичного устрою України. Західноукраїнські землі в цей же час пройшли через встановлення конституційного ладу після революційних подій 1848 року до відновлення абсолютизму.

До 40-х років XIX ст. в Україні збереглася дія місцевого права, джерела якого систематизовані не були. Хоча робота з кодифікації місцевого права була проведена, жодна з кодифікацій в дію введена не була. Царизм поширив на Україну загальноросійське законодавство. Головним джерелом права став Звід законів Російської імперії. Удосконалення правової системи відбувалось і в Австрійській імперії. Так, у 1812 році тут було введено в дію Цивільний кодекс.

Падіння кріпосного права в Росії та в Австрії поклало початок формуванню та розвитку капіталістичних відносин в цих країнах. Патріархально-кріпосницька Україна відходить у минуле, народжується нова, буржуазна Україна. Зміни, які відбувалися в пореформений час у суспільно-політичному ладі України, визначалися загальними для обох імперій закономірностями. Суттєво змінилося перш за все правове становище селянства, яке стало вільним, набуло особистих і соціально-економічних прав.

Не набули реального значення для селян права, визначені земською й Іншими реформами. Всі вони сприяли зміцненню позицій дворянства як в економічній, так і в політичній сферах.

Буржуазні реформи, що передбачали нову судову систему і буржуазні принципи судочинства, земські і міські органи місцевого самоврядування, були проведені не в усіх губерніях України.

Подібні процеси відбувалися і на західноукраїнських землях. Австрія в 1867 році перетворилася в Австро-Угорську імперію. Намісник у Галичині і крайовий президент на Буковині зосередили в своїх руках все управління. Поряд з урядовими органами на західноукраїнських землях існували органи крайового (сейми) і місцевого (повітові, міські і сільські ради) самоврядування, антидемократичний принцип діяльності яких полягав у роздвоєнні функцій урядового управління і самоврядування. Зміни в системі державного апарату торкнулись і системи органів суду, які було відокремлено від адміністрації.

Джерела чинного права в Україні поповнилися новими нормативними актами в окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське і кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в Австро-Угорщині також привів до перегляду старих і створення нових кодексів.

У другій половині XIX ст. тяжким тягарем на український народ ліг національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру, самобутність, все те, що становить основу державності І що в майбутньому допомогло відродженню Української держави. Незважаючи на державні кордони, активно проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-політичні та культурні зв'язки між західноукраїнськими і східноукраїнськими землями. В умовах переслідування російським царизмом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному русі, в якому також брали участь передові сили Східної України.

Під впливом цього руху зростала національна самосвідомість населення України, посилювалася боротьба за об'єднання всіх українських земель в єдиній соборній демократичній державі.

Рекомендована література

1. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина. — К, 1996. — 4.1.

2. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. — К, 1991. — Кн. 1.

3. Історичні передумови возз'єднання українських земель: 36. ст. — К., 1989.

4. Кириченко В.Е. О проведении столыпинской аграрной реформы на Украине// Проблемы совершенствования законодательства Украины и практики его применения в современных условиях. — К., 1992.

5. Кульчицький B.C., ТищикБ.Й. Історія держави і права України. — Л., 2000.

6. Лазанская Т.Н. Государственные крестьяне Украины в период кризиса феодально-крепостнической системы. — К., 1989.

7. Музиченко П. Історичні джерела сучасного етапу розвитку самоврядування в Україні // Юрид. вісник. — 1995. — № 2.

Розділ 9. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (березень 1917 — квітень 1918 р.)