Критерії оцінування знань студентів

Підсумковий контроль знань (екзамен) здійснюється за чотирибальною шкалою (“відмінно”, “добре”, “задовільно”, “незадовільно”).

Оцінка “відмінно”, виставляється, якщо студент глибоко, в повному обсязі засвоїв увесь програмний матеріал, вичерпно та послідов-но дав відповіді на всі питання екзаменаційного білета, тісно пов’язує теорію з практикою, показує вміння самостійно аналізувати та тлумачити поняття й застосовувати їх при вирішенні завдань, правильно аргументує висновки, вміє самостійно узагальнювати матеріал і логічно його викладати, не допускаючи помилок.

Оцінка ”добре”, виставляється, якщо студент твердо знає програмний матеріал, має навички аналізу та тлумачення понять, логічно відповідає на поставлені питання, не допускає суттєвих помилок.

Оцінка “задовільно”, виставляється, якщо студент засвоїв основ-ний матеріал, але не знає окремих деталей, допускає неточні відповіді та формулювання понять, порушує послідовність у викладенні програмного матеріалу, має прогалини в знаннях.

Оцінка “незадовільно”, виставляється, якщо студент не знає знач-ної частини програмного матеріалу, допускає суттєві помилки, не володіє навичками застосування знань.

Поточна перевірка та оцінювання якості знань студентів проводиться протягом семестру (тестування, семінарські заняття, перевірка рефератів, завдання тощо) за рейтинговою системою. Підсумковий контроль на 65% складається з результатів поточного контролю.

Рейтингова система оцінювання якості знань

Види робіт, виконуваних студентом	Кільк. балів
Відвідування лекцій, семінарів	10
Активна робота на семінарах	20
Виконання тестових завдань	30
Написання реферату	20
Самостійна наукова робота (тези доповідей, статті тощо)	20
Загальна сума балів	100
Показники зниження рейтингової суми балів
Відсутність на заняттях без поважних причин	– 10
Запізнення на заняття	– 5
Неготовність до семінарського заняття	– 20

Шкала відповідності традиційної та рейтингової оцінки знань

Оцінка за традиційною шкалою	За 100-бальною шкалою
Відмінно	90–100
Добре	75–89
Задовільно	60–74
Незадовільно	0–59

Опорний конспект лекцій Вступ. Теоретичні, методологічні засади вивчення історії України

Історія України – одна зі складових історичної науки, що дослід-жує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії. Предметом вивчення дисципліни “Історія України” є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України розглядається в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували в складі різних держав.

Методологія (грец. μέθοδος – шлях + λογισμός – слово, вчення) – це система принципів та способів, правил та нормативів пізнання, тобто наука про способи пізнання. Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи. Принцип об'єктивності. Він виходить з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Цей принцип вимагає спиратися на факти в їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами й подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення. Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів – теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких – історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця й часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їхнього розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.

Періодизація історії України. Існують такі підходи до періодизації вітчизняної історії: хронологічний: стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час; за періодами становлення й розвитку української державності: стародавня доба (від появи людини на території сучасної України до VI–IX ст. н. е.); Княжа доба ((IX–XIV ст.); Литовсько-польська доба (XIV – перша половина XVII ст.); козаччина і Гетьманська держава (XVII–XVIII ст.); боротьба за українське національне відродження (XIX–поч. ХХ ст.); українська національно-демократична революція (1917–1920рр.), радянська Україна (1921–1991 рр.); незалежна Українська держава (з 1991р.).

Кожен періодів поділяється на певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись увага в подальшому викладі.

Історіографія (від грецького ίσορία – дослідження, γράφω – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної науки. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з давніх часів й до сьогоднішнього дня. Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини й відображають її історію. Вони поділяються на такі типи: писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні й наскальні написи; документи офіційних документів органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо); спогади очевидців подій, архівні документи, наукові й науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо; археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури; усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в яких міститься інформація про події вітчизняної історії; лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості; етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв; фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо. Джерельна база є основою для вивчення історії України. 

Етногене́з (від грец. έθυος – плем'я, народ і γένεσις – походження) процес утворення етнічної спільності, походження народів, на базі різних етнічних компонентів. Етнос – група людей, об'єднаних спільними ознаками: об'єктивними або суб'єктивними. Різні напрями в етнології включають в ці ознаки походження, мову, культуру, територію проживання, самосвідомість та інше. В найширшому розумінні, поняття означає весь еволюційний ланцюжок виникнення й становлення етносу. Якнайповніше еволюційний ланцюжок можна зобразити так: рід → плем’я → союз племен → народність → народ → нація.

Початок формування народностей належить до періоду консолідації племінних союзів і виявляється в поступовому змішуванні племен, зміні первинних (кровноспоріднених) зв'язків територіальними. Першими склалися народності рабовласницької епохи: давньоєгипетська, давньоеллінська та ін. В Європі процес утворення народностей завершився переважно в період феодалізму: давньоруська, польська, французька та інші народності. Народності звичайно складалися з кількох племен, близьких за своїм походженням та мовою. Становлення держави сприяло зміцненню народностей, але в процесі історичного розвитку народності могли не збігатися з державами ні територією, ні мовою.

Нація (від лат natio – плем'я, народ) – полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Нація – результат еволюційного процесу етносу, вінець еволюції етносу. Існує два основних значення терміна. Політична спільнота громадян певної держави – політична нація. Часто вживається як синонім терміна “держава”, коли мається на увазі її населення. Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям “національної ідентичності” так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміна “народ”.

Вивчаючи історію України, необхідно враховувати геополітичні фактори, її життєвий простір. Геополітика – політична концепція, яка вбачає в політиці держави засадничу роль географічних факторів: просторове розташування країни; розмір території; наявність чи відсутність природних ресурсів; клімат; кількість населення тощо.

Територія, населення, природний потенціал. Територія України – 604 тис. км.² Це найбільша в Європі держава, із заходу на схід протяжність території – 1316 км, із півдня на північ – 893 км. Протяжність кор-донів 6500 км, у тому числі морем 1050 км. Чисельність населення – 45 млн 778 тис 500 осіб, це восьме місце в Європі і 27 у світі.

Україна володіє унікальним природним потенціалом: сприятливий клімат, тут розташовані всі природні зони (ліс, лісостеп, степ), земля найбагатша на чорноземи, а також містить понад 200 видів корисних копалин і хімічних елементів, у тому числі 940 млн т. нафти (добуваємо лише 5%).

Вчені світу доводять, що українська земля і селянин можуть прогодувати понад 200 млн. населення, на що не здатна жодна держава світу.

Україна – межа між азіатським Сходом і європейським Заходом. Схід і Захід неодноразово претендували на українські землі, що часто приводило до нищення України або створювало небезпеку бути втягнутій у чужий конфлікт. У відносинах між Сходом і Заходом Україна змушена балансувати, не віддаючи абсолютної переваги одному з цих суперників. Водночас історія свідчить, що майбутнє України – європейський вибір.

Згідно з Конституцією державними символами є: Державний Прапор України, Державний Герб України, Державний Гімн України. 28 січня 1992 р. Постановою Верховної Ради Державним прапором незалежної України було затверджено стяг, що складається з двох горизонтальних смуг блакитного й жовтого кольорів. Державний Герб України складається з Малого й Великого гербів. Наразі використовується лише Малий, що був затверджений 19 лютого 1992 року. року. Великий герб України існує у вигляді проекту. Центральною геральдичною фігурою обох гербів є тризуб Володимира Святого, великого князя київського, володаря Русі. Окрім цього, згідно з Конституцією України, елементом Великого герба мусить бути герб Війська Запорозького.