Prikladna / L_7

За своєю метою (допомогти висловлюватися правильно) до словників мовних форм подібні словники, предметом спеціального опису в яких є особливості вживання мови. Їх можна назвати словниками мовленнєвого вживання. Двома основними різновидами таких лексикографічних видань є словники труднощів та словники сполучуваності.

Ономастикони. Ще один клас словникових видань становлять різноманітні словники власних назв. Ономастичними словниками називають словники або списки, складені, як правило, окремо для різних категорій власних назв - антропонімів, топонімів тощо з лінгвістичними та екстралінгвістичними поясненнями. Найпоширенішими є антропонімічні словники, які містять власні імена та прізвища.

Систематичне збирання українських власних назв, їх тлумачення, уніфікація написання, підготування адміністративних карт і адміністративно-територіальних довідників України розпочинається у 20-х pp. XX ст. Опубліковано: «Короткі правила правопису. Словнички імен, географічних назв, назв різних установ» Г.Голоскевича (1925), «До правопису українських прізвищ» Ф.Дем'янчука (1927), «Адміністративна карта Української РСР. Покажчик географічних назв» (1941, упоряд. А.Ярошевич) тощо. У 50-х pp. активно укладалися загальноукраїнські та регіональні словники власних назв, у яких подавалася й ономастична етимологія.

Сучасна українська ономастична лексикографія включає різні види словників власних назв, серед них словники українських антропонімів, гідронімів, ойконімів тощо.

Словники власних імен людей (антропонімічні словники) репрезентовані: українсько-російським і російсько-українським «Словником власних імен людей» (1954, 1967, 1972), що подає 532 чоловічих і 314 жіночих імен у їх основних варіантах, а 5-е видання за ред. ЛСкрипник (К, 1976) уміщує 602 чоловічих і 443 жіночих сучасних офіційних імен українців, а також 649 застарілих (доповнене розділом «Походження найпоширеніших імен людей»), «Довідником українських прізвищ» Ю.Редька (1969), «Антропонімією Закарпаття» П.Чучки (1970; зібрано і проаналізовано 30.000 антропонімів корінного українського населення Закарпаття), «Сучасними українськими прізвищами» Ю.К.Редька (К., 1966), «Власними іменами людей» Л.Г. Скрипник, Н.П.Дзятківської (К, 1986, 2-е вид. - 1996 р.) та ін.

До словників географічних назв (топонімічних словників) належать:

1. Власне топонімічні словники різного спрямування, в яких зібрано всі географічні назви певної території чи певного періоду (напр., «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» І.Железняк, А.Корепанової, Л.Масенко, О.Стрижака, 1985) або різні географічні назви (напр, «Українсько-російський словник-довідник географічних назв Української РСР» В.Нежнипапи, 1971; «Топонімічний словник-довідник Української РСР» М.Янки, 1973) і под.

2. Словники гідронімів (гідронімічні словники), серед яких «Каталог річок України» (1957), а також «Словник гідронімів України» (1979) — перше порівняно повне зібрання (понад 20.000 основних і майже 24.000 варіантних) назв річок, струмків та ін. водотоків, оформлених відповідно до їхніх літературно-нормативних, історично-лінгвістичних та географо-локалізаційних характеристик; містить низку покажчиків, що репрезентують матеріали різних мов. Видано регіональні словники.

«Назви річок Полтавщини» О.Стрижака (1963), його ж «Назви річок Запоріжжя і Херсонщини» (1967); «Топонімія Буковини» Ю.Карпенка (1973) — гідронімічний словник, що включає історично-етимологічний опис назв 887 річок Чернівецької області; «Гідроніми Нижнього Подністров'я» за ред. Ю.Карпенка (1981) - історико-етимологічний опис 428 гідрооб'єктів (516 назв) лівобережного басейну Нижнього Дністра; «Назви річок Інгуло-Бузького басейну» Л.Масенко у кн.: «Власні назви і відтопонімні утворення Інгуло-Бузького межиріччя» В.Горпинича, В Лободи, JL Масенко (1977), значний лексичний матеріал зібраний у працях: «Голубі перлини України» Г.Швеця (1969, присвячена гідронімії стоячих вод), «Словотворчі типи гідронімів басейну Нижньої Десни» А.Корепанової (1973) та ін.

3. Словники ойконімів (власних назв поселень - міст, селищ, сел, висілків, хуторів) репрезентовані довідниками адміністративно-територіального поділу УРСР (1945, 1969, 1973, 1987 та ін.), списками населених пунктів областей (1925-26, 1946, 1970 і пізніших), а також історично-етимологічними словниками ойконімів: «Топоніміка гірських районів Чернівецької області» (1964) - опис назв 325 населених пунктів Гуцульської частини області, «Топонімія східних районів Чернівецької області» (1965) - опис назв 186 населених пунктів, «Топонімія центральних районів Чернівецької області» Ю.Карпенка (1965) – опис назв 239 населених пунктів і «Топонімія Дніпро-Бузького межиріччях (1976) - опис назв понад 1200 населених пунктів Миколаївської Херсонської, Кіровоградської областей, «Назви населених пунктів Правобужжя» В.Лободи у кн.: «Власні назви і відтопонімні утворення...) В.Горпинича, В.Лободи, Л.Масенко (1977); «Топонімія північно-східно Одещини» (1975), «Топонімія південно-східної Одещини» (1978) та ін.

4. Словники ергонімів (назв різних видів праць) — поодинокі службові довідники типу «Землекористування радгоспів УРСР» (1971).

5. Словники відтопонімних утворень (прикметників, назв жителів): «Топоніми, відтопонімічні прикметники, назви жителі] (Вінницької, Миколаївської, Кіровоградської та Черкаської областей)) В.Горпинича у кн. «Власні назви і відтопонімні утворення...) В.Горпинича. В.Лободи, Л.Масенко (1977).

Нетрадиційні типи лінгвістичних словників. Особливо належить відзначити словникові видання, у яких здійснено спробу лексикографування не зовсім мовного матеріалу. Одна з таких не зовсім звичних сфер лексикографічного опису містить епітети, порівняння, метафори. Наявні у цій сфері видання, як правило, спираються не традицію (якої й нема), а на обраний теоретичний підхід, який й визначає спосіб словникового подання.

Виходить за межі стандартного уявлення про словник й авторська лексикографія, метою якої є словниковий опис лексичних особливостей індивідуального стилю (ідіостилю) письменника. Такі словники мають значення як для вивчення творчості самого письменника, так і для дослідження відповідного етапу історії національної літературної мови та суспільної атмосфери того періоду. В авторських словниках в ідеальному випадку фіксують всі слова, представлені у творах того чи іншого автора (часто залучаючи тексти варіантів, листів, нотаток).

Без сумніву, словники мови письменників створюються насамперед на матеріалі творчості провідних постатей в історії національних літератур і культур. Це, зокрема, словники мови творів В.Шекспіра, М.Сервантеса, Й.В.Гете, О.Пушкіна, А.Міцкевича, Т.Шевченка, М.Емінеску, Х.Ботева, М.Горького та інших.

За поданим мовним матеріалом словники мови письменників поділяються, по-перше, на:

1) словники повного, тезаурусного типу, що містять лексику (в тому числі індивідуальну, авторську, ненормативну) усієї чи майже всієї творчості письменника, опублікованої (як правило, за останніми прижиттєвими або іншими авторитетними виданнями) і рукописної (листування, щоденники і т. ін., але чернетки та варіанти творів, ділові папери автора до словників часто не залучаються), або всю лексику одного твору чи добірки творів («Словник мови Шевченка» томи 1-2, 1964, «Словарь языка русских произведений Шевченко», томи 1-2, 1985-86, який подає українську лексику його творчості);

2) словники диференційного. вибіркового типу, що подають мову творів письменника за певними аспектами («Епітети поетичної мови Т.Г.Шевченка» В.Ващенка, 1982; «Словник рим Є.П.Гребінки» І.Гурина, 1992).

По-друге, за названим принципом словники мови письменників поділяються на ті, що подають не тільки загальні, а й різні розряди власних назв (особові імена та прізвища, географічні назви тощо) — це словники філологічно-енциклопедичного типу, і ті, що обмежуються загальними назвами, за винятком хіба що міфологічних та переосмислених власних назв і фразеологізмів з власними назвами,

За повнотою інформації, що подається до слова, словники мови письменників поділяються на власне словники, які будуються за принципом словників тлумачного типу (з поясненням значень слів, їх ілюструванням, з можливими граматичними і стилістичними характеристиками) з елементами частотного і граматичного словників (із зазначенням частотності слововживання та наявних у тексті словоформ), і словопокажчики до мови письменників (із зазначенням місцезнаходження слова в тексті, іноді частотності його вживання) та конкорданси.

Конкордансами називають словники, у яких біля кожного слова подано контекст, що ілюструє всі його слововживання. Укладаються вони здебільшого на одному тексті або на текстах одного письменника. Конкорданси обов'язково показують мінімальне лексичне оточення кожної словоформи, чим забезпечують точність, надійність зберігання текстової інформації.

Будова словника-конкордансу досить проста. Словниковим входом слугує словоформа. Словоформу поміщають у центр рядка і відокремлюють від тексту прикладу додатковими пробілами (звичайно можна застосовувати й інші способи виокремлення).

Приклад має фіксовану довжину, тому кінці наведеного контексту звичайно обрізають. Приклад супроводжують індексом, прив’язаним до якогось достатньо повного видання, що дає змогу знайти приклад у тексті твору.

Власне словники за ознакою повноти опису також можна поділити на більш і менш повні (так, у «Словнику мови Шевченка» однозначні слова, значення яких у письменника і в сучасній мові збігаються, як правило, не пояснюються, а тільки ілюструються).

В українській лексикографії першими спробами створення словників мови письменників були два словнички мови творів Т.Шевченка, укладені Н.Малечею «Словничок Шевченкової мови» (Миколаїв, 1916, під псевдонімом Нестор Літописець) — словопокажчик, що подає майже всю лексику української поезії Кобзаря — близько 7,000 слів, і «Украінсько-руський словничок до „Кобзаря" Т.Г.Шевченка» (Херсон, 1917, близько 3.500 слів) — вибірковий, з перекладами реєстрових слів, що можуть становити труднощі для російського читача.

На матеріалі мови творів Т.Шевченка створено найбільше словників: «Шевченкова лексика. Словопокажчик до поезій Т.Г.Шевченка» В.Ващенка і П.Петрової (К., 1951, понад 7.000 слів), «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови» І.Огієнка (Вінніпег, 1961. близько 2.600 слів), «Словник мови Шевченка» (т. 1-2, К., 1964. 10.116 слів; за словник отримано Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка у 1989 році) — найповніше зібрання лексики українських творів поета з використанням усіх варіантів і редакцій українських слів з його російських творів, щоденника, листів, «Словарь языка русских произведений Шевченко» (т. 1-2, К., 1985-86, 20.548 слів, за словник отримано Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка також у 1989 році).

Створено «Словник мови творів Г.Квітки-Основ'яненка» (т. 1-3, Харків, 1978-79, 11.772 слова), а також ще неопубліковані словники мови творів Л.Глібова (кафедра української мови Ніжинського педагогічного інституту), В.Стефаника (кафедра української мови Прикарпатського університет}', Івано-Франківськ).

Протягом 50-80-х років XX ст. опубліковано такі словопокажчики до мови ряду українських письменників: «Лексика „Енеїди" І.П.Котляревського. Покажчик слововживання» В.Ващенка, Ф.Медведева, П.Петрової (Харків, 1955), «Словопокажчик драматичних творів Лесі Українки» М.Бойко (К, 1961). «Лексика мови Архипа Тесленка» А.Сизька (Харків, 1970), «Лексика п'єс та од І.П.Котляревського» А.Бурячка. А. Залашка, А.Ротача, М.Северина (К., 1974), «Художнє слово Василя Стефаника» І.Ковалика, І.Ощипко (Львів, 1972), «Лексика поетичних творів Івана Франка» І.Ковалика, І.Ощипко, Л.Полюги (Львів, 1990).

Ділянки лексикографування. Наявні типи лінгвістичних словників доповнюють один одного, описуючи в лексикографічному форматі різні аспекти функціювання мовної системи. Так, з погляду опозиції «мова-мовлення» тлумачні словники, граматичні й зворотні словники, етимологічні й історичні словники більшою мірою стосуються до ділянки мови. Хоча належить зважати на те, що у багатьох тлумачних словниках є зони сполучуваності, які більше пов’язані з мовленнєвим аспектом функціювання мови. З іншого боку, частотні словники, словники метафор, авторські словники радше пов’язані з мовленнєвим виміром мови. За опозицією «синхронія-діахронія» історичні та діахронічні словники протиставлено усім іншим типам лінгвістичних словників. Авторські словники, будучи орієнтованими на класичні зразки, частіше виявляються пов’язаними з історією розвитку мови. Синтагматичний аспект функціювання мовної системи насамперед описано у словниках сполучуваності, авторських словниках. Опозиція «семантика-прагматика» протиставляє, наприклад, тлумачні словники і лінгвокраїнознавчі словники.

Сфери лексикографічного опису мови

Мова	Тлумачні словники, граматичні словники, зворотні словники, асоціативні словники, етимологічні словники, історичні словники, ономастикони
Мовлення	Словники метафор та епітетів, словники сполучуваності, словники труднощів, авторські словники
Синхронія	Тлумачні словники, граматичні словники, зворотні словники, словники метафор та епітетів, словники сполучуваності, словники труднощів
Діахронія	Історичні словники, діахронійні словники, авторські словники (часто), словники власних імен (з етимологіями)
Парадигматика	Тлумачні словники, граматичні словники, зворотні словники, етимологічні словники, історичні словники
Синтагматика	Словники метафор та епітетів, словники сполучуваності, словники труднощів
Семантика	Тлумачні словники, історичні словники
Прагматика	Лінгвокраїнознавчі словники, асоціативні словники

Основні структурні компоненти словника.

Кожний словник складається з низки компонентів, які забезпечують читачеві доступ до наявної у ньому інформації. Перший найважливіший компонент – перелік гасел словника. До переліку гасел залучають усі одиниці, які формують ділянку опису словника і є входами до словникових статей. Фактично перелік гасел задає ділянку опису словника. Як такий перелік гасел у словнику звичайно не виокремлюють. Перелік гасел може складатися з морфем (для словників морфем і граматичних словників), лексем (наприклад. для тлумачних словників), словоформ (для граматичних словників) і словосполук (для фразеологічних словників). Елементарною одиницею словника є словникова стаття – кожний окремо взятий об’єкт опису словника і його словникові характеристики. Множина словникових статей і формує основний текст словника. Окремий структурний компонент утворюють покажчики, чи індекси. У звичайному тлумачному словнику індекси трапляються досить рідко. Зовсім інша ситуація з фразеологічними словниками. Оскільки базова фразеологічна одиниця може сильно варіюватися, будь-який обраний спосіб її подати не забезпечує легкого пошуку. Приклад:

Для полегшення пошуку потрібної фразеологічної одиниці у фразеологічних словниках створюють покажчики, які дають змогу знаходити її за будь-яким із її компонентів. Часто покажчики залучають до структури тезаурусів та двомовних словників. Покажчики тезаурусу дають змогу визначити, до яких таксонів входить то чи інше слово, а покажчики двомовних словників частково виконують функцію зворотного словника стосовно цього.

Важливою структурною частиною лінгвістичного словника є перелік джерел. Для європейської словникарської традиції він абсолютно необхідний, оскільки використання будь-яких опублікованих текстових матеріалів (зокрема у прикладах) вимагає відповідного дозволу від тримача (держателя) авторського права.

Особливою частиною словника належить вважати передмову, у якій пояснено принципи користування словником и міститься інформація про структуру словникової статті. Інколи структуру словникової статті виносять до особливого розділу словника. Окрім того, лінгвістичні словники, як правило, містять перелік умовних скорочень та абетку.

Основні структурні компоненти (зони) словникової статті.

Базова одиниця словника – словника стаття – складається з кількох зон опису. Кожна зона містить особливий тип словникової інформації.

Перша зона – лексичний вхід словникової статті, вокабула чи лемма (гасло???). Часто у вокабулі вказують наголос. Лексичний вхід часто маркують напівгрубим шрифтом. Тому в жаргоні лексикографів і редакторів цю зону часто називають – «чорне слово».

У тлумачному словнику після лексичного входу найчастіше за все йде зона граматичної інформації та зона стилістичних позначок. У тлумачних словниках як граматичну інформацію про слово вказують належність до частини мови, характерні граматичні форми (наприклад, для іменників – форму родового відмінка та вказівку на рід). Комплекс стилістичних позначок дає уявлення про обмеження у вживанні слова: літературна мова / діалекти, термін / не термін; різноманітні стилі літературної мови. У тлумачних словниках далі слідує зона значення, яку поділяють на окремі підзони:

• номер значення;

• додаткові граматичні і стилістичні позначки;

• зона тлумачення;

• зона прикладів/ілюстрація;

• зона відтінків значення.

У тлумачних словниках словникова стаття. як правило, закінчується зоною фразеологізмів. Оскільки зона фразеологізмів звичайно маркується знаком ромбу, на жаргоні лексикографів її називають «заромбовою» зоною.

Окрім того, для повнішого опису слова в деяких випадках наводять етимологічну чи історичну інформацію – зона етимологію.

Наведено типову словникову статтю.

ГОЛОВА, -и. 1. ж. Частина тіла людини або тварини, в черепі якої міститься головний мозок. <> Адамова голова, ент. – великий нічний метелик із родини сфінксів. В головах – коло голови, під головою або коло того місця, куди кладуть голову. Голову ламати – намагатися зрозуміти що-небудь; вирішувати складне питання. Голову прихилити де, куди – мати пристановище. Голову схиляти: а) (перед ким) підкорятися кому-небудь; б) (перед чим, уроч.) віддавати шану чомусь. 2. ж. Ця частина тіла людини як орган мислення; мозок. // перен. Розум, свідомість. // Розумна людина. // Про людину як носія певних якостей. <> Голову втрачати – втрачати владу над собою, здатність обдумано діяти. 3. Одиниця ліку худоби. 4. Велика квітка чи плід на кінці стебла рослини. 5. ч. і ж. Особа, яка керує зборами, засіданням і т. ін. 6. ч. і ж. Керівник установи, об'єднання, товариства, організації та їх відділів. // У дореволюційній Росії та Україні – керівник деяких виборних органів. 7. ч. і ж. (з великої літери). У складі офіційної назви керівника держави, уряду або вищих державних органів. 8. ч. і ж., перен. Основне, головне в чому-небудь. 9. ч. і ж., перен. Авторитетна особа; головний у якій-небудь справі. 10. ж. Перші ряди, передня частина чого-небудь, що рухається. 11. ж. Продукт харчування у вигляді кулі, конуса і т. ін. Голова сиру. Голова цукру.

Кожний тип лінгвістичного словника характеризується своєю структурою словникової статті. Так, нормативні та дескриптивні словники відрізняються не лише вибором матеріалу, але й його організацією у словнику.

Нормативний словник.

1. Лексичний вхід (вокабула).

2. Стилістична позначка.

3. Граматична інформація.

4. Тлумачення.

5. Приклади вживання.

6. Зона фразеологізмів.

Дескриптивний словник.

1. Лексичний вхід (вокабула).

2. Варіанти.

3. Позначка сфери вживання.

4. Граматична інформація.

5. Тлумачення.

6. Приклади вживання.

7. Приклади нестандартних уживань.

8. Зона фразеологізмів.

Тим самим словник дескриптивного типу подає по змозі всі особливості вживання слів, а нормативний звертає увагу на літературний стандарт, поділяючи лексику на стилістичні сфери і формуючи стандарт літературної мови.

Зовсім іншу структуру словникової статті мають частотні словники, словники метафор та епітетів. Часто у них є відсутньою зона тлумачення.

Дещо розмитим виявляється поняття словникової статті для тезаурусів, оскільки в них відображено ієрархію семантичних відношень всередині лексики. У цьому випадку однією словниковою статтею можна вважати увесь текст тезаурусу. З цієї причини до структури тезаурусу найчастіше використовують поняття таксону, під яким розуміють будь-яку сукупність слів, словосполук (і навіть морфем), якому дають єдиний семантичний опис у термінах дескрипторів тезаурусу. Таксон – це множина одиниць опису, об’єднаних у групу на основі єдиного семантичного опису будь-якого рівня абстракції.

Для таксону високого рівня абстракції краще говорити про ієрархічну будов словникової статті. Така ієрархічна словникова стаття постає в тезаурусі як сукупність ієрархічно упорядкованих термінальних таксонів, які формують таксони вищих рівнів.