Prikladna / L_13

13. Оптимізація соціальної функції мови, функціювання мови як засобу впливу

1. Лінгвістика і функціювання держави.

2. Мовна політика і мовне будівництво.

3. Оцінювання соціального статусу мови.

4. Поняття мовна ситуація.

5. Білінгвізм і диглосія.

Функціювання мови в суспільстві з розвиненою політичною і соціальною структурою вимагає постійного регулювання, інакше спонтанні процеси зміни мовної системи, які проявляються насамперед в зміні лексичного складу, в модифікації норм вимови, призведуть до складнощів у суспільної комунікації - до збоїв в роботі засобів масової інформації, до проблем у функціюванні інститутів держави та публічної політики, до руйнування освіти тощо. Втручання держави в цьому випадку виявляється необхідним. Однак держава в особі своїх виконавчих і законодавчих органів, а також судової влади, забезпечуючи легітимність і правові підстави мовного регулювання, не може сформулювати його зміст. Власне зміст регулювання, його принципи розробляються з безпосередньою участю лінгвістів.

Вивчення взаємодії мови і суспільства належить до основних завдань соціолінгвістики. Прийнято розрізняти два аспекти соціолінгвістичних досліджень - вплив соціальної структури суспільства на мову і мова як чинник впливу на суспільство. У першому випадку в центрі уваги стоять проблеми зв'язку мовних форм з соціальною стратифікацією. Наприклад, у класичній роботі В. Лабова «Соціальна стратифікація англійської мови в Нью-Йорку» [Labov 1966] досліджується специфіка мовної поведінки жителів нью-йоркського Іст Сайда, що виявляється у використанні деяких типових мовних форм.

Державне регулювання мови належить до другої частини соціолінгвістичної проблематики. Воно розбивається на дві частини - мовну політику і мовне будівництво. У центрі мовної політики стоять політичні цілі, які формуються відповідними політичними інституціями - конституцією, політичною програмою панівної партії тощо.

Мовна політика — це сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо вирішення мовних проблем у державі, соціумі. Особливо складна мовна політика в багатонаціональній державі, оскільки в ній слід враховувати такі фактори, як дво- або багатомовність, своєрідність національного складу і міжнаціональних відносин, роль окремих мов і їх носіїв у громадському житті. Ідеологічні принципи і практичні заходи у сфері мовної політики взаємопов’язані, взаємозалежні й неподільні. Мовна політика — складник національної політики й здебільшого залежить від її загальних принципів.

Термін мовна політика набув великої популярності з 20-х років XX ст. в СРСР. Цим терміном позначалося цілеспрямоване втручання суспільства в стихійний процес мовного розвитку й організоване керування цим процесом.

В енциклопедії «Українська мова» мовна політика визначається як сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі. У багатонаціональних державах мовна політика є складником національної політики, вона відображає її принципи, відповідає певній ідеології. Спрямування й форми впровадження мовної політики детерміновані чинним суспільно-політичним ладом, режимом правління, міжетнічними відносинами в економіці, культурі, релігії тощо. Мовна політика здатна або закріплювати привілеї панівної мови, або ж сприяти врегулюванню національних конфліктів шляхом підтримки мов національних меншин.

28 жовтня 1989 р. ухвалено перший в історії України Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», яким українській мові надано статус державної. Основні напрями мовної політики відображені також у новій Конституції незалежної України, прийнятій 1996 р. (зокрема, у ст. 10 утверджено статус української мови як державної мови України й гарантується вільний розвиток мов національних меншин), у «Декларації прав національностей України» від 1 листопада 1991 р., в Законах України «Про національні меншини в Україні» (1992), «Про освіту» (1991, в його редакції від 23 березня 1996 р.) тощо. У 1997 р. створено Раду з мовної політики при Президентові України у справах національностей та міграцій — департамент зі здійснення мовної політики, але з часом вона припинила своє існування. Усе це сприяло ліквідації тенденцій до звуження функцій української мови й створення умов для її розвитку як основного засобу комунікації в країні.

В. М. Брицин уважає, що мовна політика пов’язана зі свідомим впливом суспільства на мову, і з цього погляду вона є концентрованим вираженням методологічних і соціальних засад, що визначають ідеологічне та практичне ставлення тієї чи іншої державно-політичної системи до функціонування, розвитку й взаємовпливу мов, їх ролі в житті народу. У центрі уваги мовної політики перебувають національно-мовні проблеми, що мають велике соціальне й ідеологічне значення; далеко не всі часткові зміни й реформи (наприклад, деякі зміни в орфографії, заходи щодо підвищення культури мовлення тощо) можуть бути правомірно віднесені до сфери її дії.

Кабінет Міністрів України в 1997 р. подав до Верховної Ради України проект Закону «Про розвиток і застосування мов в Україні», який до цього часу не ухвалено. У ньому мовну політику визначено як політику держави, спрямовану на забезпечення належних умов для всебічного розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку та використання мов національних меншин України. У цьому проекті стверджується, що мовна політика – це завдання держави щодо реалізації вимог Конституції України стосовно мов у нашій державі.

Мовна політика щодо української мови відрізнялася історично й географічно. В Україні, за висловом М. Грушевського, питання української мови завжди було політичним. Боротьба українців за право вживати рідну мову в усіх сферах життя, користуватися мовою як політичним засобом пов`язувалася з національно-визвольним рухом й утвердженням незалежної держави (М. Драгоманов, М. Міхновський, Ю. Бачинський та ін.).

Мовну політику України регулює низка законів: Закон України «Про мови в Українській РСР» (1989 р.); Закон України «Про національні меншини в Україні (1992 р.); Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992 р.); Закон України «Про телебачення і радіомовлення» (1994 р.); Конституція України (1996 р.); Закон України «Про видавничу справу» (1997 р.); Закон України «Про загальну середню освіту» (1999 р.); Закон України «Про громадянство України» (2001 р.) та ін. Окрім того Україна ратифікувала основні угоди Ради Європи, як-от: Європейська конвенція з прав людини (1997 р.); Рамкова конвенція з питань захисту національних меншин (1997 р.); Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин (2003 р.).

І. Лопушинський виокремлює декілька типів мовної політики держав:

перший тип мовної політики держав – це сприяння розвиткові мови корінного етносу,

другий – часто призводить до мимовільного сприяння розвиткові чужої мови, що переважно відбувається в постколоніальних державах, зокрема у більшості пострадянських,

третій – полягає у свідомому сприянні розвиткові ненаціональної мови.

Низка держав вважає мовну політику дієвим важелем впливу у міждержавних відносинах. Так, уряд Російської Федерації дбає про «підвищення» статусу російської мови у країнах СНД. Окремі російські політики та певні проросійські сили пропагують запровадження російської мови як другої державної в Україні, обґрунтовуючи необхідність цієї дії неспроможністю української мови виконувати функції державної. Українцям нав’язують думки про те, що «украинский язык в качестве единственного государственного, является репрессивной мерой, способствующей интеллектуальной деградации государства. К тому же сложившаяся сегодня ситуация с языком общения наносит ощутимый вред международному имиджу Украины, не выполняющей Хартию о языках. <…> Даже националисты признают, что современный украинский язык не находится на уровне государственного и, практически запрещая русский, статус украинского поднять не получится. Сегодня идет процесс "от обратного" и исправить ситуацию можно лишь уравняв основные языки в правах. Угроза независимости Украины исходит не от употребления русского языка как второго государственного, а от не умного навязывания украинского» (http://www.otechestvo.org.ua/analitika/2004_11/an_20_01.htm).

Українізація — процес розширення функцій української мови, впровадження в усі сфери її використання в Україні. Широке розуміння терміна У. — це відновлення ролі та функцій української мови й культури на історичних українських територіях, втрачених унаслідок дискримінаційних дій (зокрема зросійщення, полонізації, румунізації тощо), і забезпечення розвитку української мови та культури. Термін набув популярності у 20-ті рр. ХХ ст. Процес українізації розпочався в роки УНР і за Гетьманату. 12 березня 1917 р. Українська Центральна Рада ухвалила, що мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська. 28 березня 1917 р. Російський Тимчасовий Уряд дозволив викладання української мови у школах Київської національної округи, в учительських семінаріях започатковано курси української мови, літератури. історії та географії, у вищій школі засновано кафедри української мови, літератури, історії та права (див. В. Кубайчук). "Визнану Тимчасовим урядом українізацію початкової школи треба перенести і на середню та вищу школу як відносно мови. так і дисциплін навчання" (Доповідна записка Тимчасовому урядові та виконавчому комітетові Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів щодо автономії України).

Термін українізація є видовим поняттям щодо терміна коренізація. В. Кубайчук зазначає, що 3 грудня 1919 р.: «прийнято резолюцію ЦК РКП9(б) Про Радянську владу в Україні. Основою цієї постанови були Тези з українського питання Х. Раковського, де обґрунтовано неодмінність дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, проте за умови об’єднання в одному центрі оборонного й господарського апарату. Ленін виніс тези на розгляд від свого імені. Документ містив пункт, від якого пізніше почалася політика коренізації: Члени РКП(б) на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою».

Функціювання української мови на поч. ХХ ст. регулювалося низкою законодавчих актів, зокрема 1920 р. Радою Народних Комісарів УСРР ухвалено декрет про вживання української мови в державній сфері, про її викладання у школах. Українізація стосувалася різних сфер державного, політичного, громадського, освітнього життя країни (статистика засвідчує, на кінець 20-х рр. в Україні було понад 80 % загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання (див. про це «Українська мова. Енциклопедія», с. 645)).

У 1922 р. партійний діяч Д. Лебідь виступив із теорією боротьби двох культур, де російській надано статусу революційної, передової і міської, а українській — контрреволюційної, відсталої, сільської. Хоча таку дискримінаційну політику й засудила VII конференція КП(б)У, однак де факто наслідки її відчутні до сьогодні.

1926 р., як зазначає В. Кубайчук, Раднарком видав книжку декретів і директив Українізація радянських установ (Декрети, інструкції і матеріяли.- Ч. 2), у якій уміщено Положення про забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української культури, відповідно до якого державні службовці мали перейти на українську мову або піти з посад.

Відкрите припинення політики українізації пов’язують із статтею Наума Кагановича «Проти «народництва» в мовознавстві (Куди йде українська літературна мова?)» (1930 р.), яка розпочала боротьбу із «шкідництвом на мовному фронті»: знищено Інститут Української Наукової Мови. у 1933 р. комісія з перевірки роботи на мовному фронті мала засудити штучне відмежування української мови від російської мови, усунути націоналістичні правила правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазні культури (В. Кубайчук).

На поч. 30-х рр. процес українізації помітно сповільнився, натомість розпочалося тотальне зросійщення як української націй, так і представників інших етносів, що проживали на території України (1930 р. — ліквідовано державні курси української мови й Центральні державні курси українознавства; 1932 р. — закрито усі школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки, зокрема на Кубані, в Курській, Воронезькій і Саратовській областях, на Далекому Сході тощо; 1938 р. — усі школи національних меншин переведено на російську мову навчання; скорочено викладання української мови в усіх закладах освіти, зменшується обсяг справочинства українською мовою, цей процес торкнувся і мови науки.

Дослідники вважають, що формально кінець українізації припадає на листопад 1933 р., коли відбувся об’єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, н6а якому С. Косіор виголосив доповідь «Підсумки і найближчі завдання національної політики на Україні». На цьому ж пленумі П. Постишев виголосив доповідь. у якій зазначив: «...за цей час було вигнано понад двох тисяч чоловік з системи Наркомпросу, понад 300 наукових та редакторських працівників. Тільки по 8 центральних радянських установах ми вибили понад 200 чол. націоналістів та білогвардійців, які займали посади завідуючих відділами, завідуючих секторами тощо» (цит. за Кубайчук, с. 89). Значними були репресії науково-педагогічних працівників, зокрема у 1933 р. звільнено лише серед учителів 4 тис. осіб. У 1938 р. запроваджено обов’язковість вивчення російської мови в усіх неросійських школах.

Сьогодні науковці також уживають термін реукраїнізація, з огляду на насильнецьке припинення цього процесу на поч. ХХ ст.

Наприклад, мовна політика у Фінляндії спрямована на забезпечення рівноправності фінської і шведської мов, а мовна політика в Казахстані - на розвиток і домінування казахської мови в державній сфері. Є й досить екзотичні випадки. За свідченням В. М. Алпатова [Алпатов 1996, с. 25], в Австралії в 1973 р. уряд лейбористів ухвалив програму загальної двомовності, відповідно до якої кожний житель Австралії має вільно володіти двома мовами: рідної та іноземною (якщо рідна - англійська), рідною та англійською (якщо він іноземець чи абориген). Такий казус загальної двомовності можна вважати проявом загальної тенденції до проведення політики мовного плюралізму, характерного для сучасних розвинених держав. Мовна політика завжди є наслідком державної політики.

Мовне будівництво зазвичай розглядається як частина мовної політики і є комплексом конкретних заходів, що проводяться на загальнодержавному та регіональному рівні. До таких заходів належить, наприклад, розроблення національних програм навчання мови на всіх рівнях освітньої системи, створення нормативних словників (тлумачних, орфографічних, орфоепічних і т. ін.) та граматик, розроблення і запровадження алфавітів, формування і фіксація норм літературної мови, нормування мови засобів масової інформації тощо.

У центрі обговорення виявилися поняття, що стали згодом базовими категоріями сучасної соціолінгвістики. До них належать, зокрема, властивості мови, що впливають на оцінювання її соціального статусу:

1) історична зумовленість мови (формування мови у процесі природного функціонування; сюди належить також зв'язок з національною традицією, якщо така існує;

2) стандартизація (наявність кодифікованих граматичних та лексичних норм);

3) життєздатність (існування досить великої кількості носіїв);

4) гомогенність (зв'язок лексикону (і граматики мови з більш ранніми етапами його розвитку).

На основі цих властивостей У. Стюарт розробив соціолінгвістичний типологію мов:

стандартна мова (реалізуються всі властивості, крім останньої);

класична (всі властивості, крім третьої);

місцева (всі властивості, крім другої);

креольська (всі властивості, крім другої і четвертої);

піджін (тільки перша властивість) [Stewart 1962].

Стюарт розробляв типологію як частину метамови для опису мовної ситуації - одного з найважливіших понять соціолінгвістики, запровадженого Ч. Фергюсоном. Поняття мовної ситуації характеризує мову в її зв'язку, по-перше, з іншими мовами певного ареалу, і, по-друге, з носіями цієї мови та інших ареальних мов, а також з їхніми уявленням про статус і сфери використання цих мов. Інша частина метамови Стюарта - функції мови як засобу спілкування.

Мовна ситуація — особливості функціювання мови чи мов у межах певної держави. Мовна ситуація пов’язана з мовною політикою тієї чи іншої держави. В. М. Брицин під мовною ситуацією розуміє “становище, пов’язане зі способом задоволення комунікативних потреб суспільства за допомогою однієї або кількох мов; форми існування мови або сукупності мов у межах певної спільноти».

Л. Масенко наводить такі дані соціолінгвістичних досліджень: «Згідно з проведеним масовим опитуванням.., українську мову вважає рідною 55, 5 % населення України, російську — 32 %, українську і російську однаковою мірою — 11,1 %, іншу — 1,4%» (МС, с. 101). В Україні спостерігається територіальний розподіл щодо переважання україномовного (захід) і російськомовного (схід і південь) населення. За опублікованими даними, понад 17% населення позиціонують себе як етнічних росіян, окрім того виокремлюється група неросіян 14% (переважно українців та представників інших етносів, які проживають на території України), що вважають російську мову своєю рідною, що зумовлено політикою зросійщення, яка здійснювалася тривалий час.

До аналогічних висновків доходить І. Лопушинський: «Деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частини населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Так, за даними Всеукраїнського перепису 2001 року українці складають 77,8 відсотка, росіяни ж – 17,3. Проте за різними дослідженнями в Україні до 40 відсотків російськомовного населення». Причини такого явища полягають насамперед у міграційній політиці колишнього СРСР: «Росіяни… були головною етнічною базою імперії. Якщо виходити з того, що нація – це спільність людей в межах однієї території, а національність – те, що за межами «нації», то варто підкреслити, що росіяни завжди почували себе по всій території СРСР, у всіх союзних республіках тільки НАЦІЄЮ. В той час як всі інші – «лише» національністю, фактично національними меншинами... 25 млн росіян за межами Росії у 1980-ті роки були зосереджені переважно в містах і столицях союзних республік, займаючи, як правило ключові позиції у всіх сферах життя місцевих спільнот…» (В. Даниленко).

І. Лопушинський серед вагомих чинників, які впливають на мовну ситуацію, називає такі: політичні партії, громадські організації, громадська думка, церква (українсько- і російськомовна), галузь освіти, зовнішні чинники (українська діаспора, Російська Федерація). Натомість до учасників реалізації мовної політики зараховує державу, політичні партії, громадські організації.

Розрізняють такі функції:

офіційна функція (використання мови у сфері політики та державного управління);

групова функція (використання мови в певному мовному колективі, етнічній групі);

функція широкої комунікації (функціонування мови як засобу міжнаціонального спілкування в межах держави);

освітня функція (використання мови в системі освіти);

літературна функція (використання мови в художній літературі і науці);

релігійна функція (використання мови в релігійних обрядах і релігійній літературі);

технічна функція (використання мови для отримання науково-технічної інформації).

Кожний соціолінгвістичний тип мови і кожна функція отримала спеціальне позначення, що дозволило описувати мовну ситуацію у вигляді формул.

Таксономію Стюарта далі уточнив та розвинув Фергюсон, який запровадив до метамови розрізнення «великих», «малих» і «особливих» мов, а також дві нових функції - функцію міжнародного спілкування і функцію, яка характеризує вивчення мови як шкільної дисципліни. «Великими» вважаються мови, які є рідними принаймні для 25% населення країни, чи мови, кількість носіїв яких перевищує 1 млн осіб, а також офіційні державні мови. До «малих» мов належать мови, якими розмовляють від 5 до 25% населення країни чи не менше 100 тис. чоловік. До «особливих» мов належать мови, що використовуються в релігійних обрядах, якими є художня література, що викладаються як особлива дисципліни в більшості навчальних закладів.

Державна мова — мова, статус якої закріплений традицією чи законодавством певної держави. Цю мову використовують для здійснення повноважень органи законодавчої, виконавчої та судової влади, застосовують в інших органах державного управління та місцевого самоврядування (мова роботи, актів, справочинстві й документації, мова взаємовідносин цих органів тощо), у державних навчальних освіти, науки, культури тощо.

В Україні державну мову визначає стаття 10 Конституції: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». До цього часу неузгодженим залишається визначення терміна «державна мова». Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, яка є автохтоном на території України, дала офіційну назву державі. Визначення терміна «державна мова», якого немає в Конституції-96, подано в «Коментарі до Конституції України»: «Державною мовою прийнято називати визнану Конституцією або законом основну мову держави, обов’язкову для використання у законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо». У проекті «Закону України про розвиток і застосування мов в Україні» (від 25 січня 1999 р.) зазначено, що «державна мова України — мова етнічної більшості українського народу — українська, є обов’язковою для використання в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

У Рішенні Конституційного Суду України (vd991214 vn10-рп/99) подано таке визначення: «Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя».

Проте ні в текстах Конституції України, ні в офіційному коментарі до неї, ні в Законі Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. не вжито термін офіційна мова, який використовує Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 грудня 1999 р., визначаючи поняття державна офіційна мова. Термін офіційна мова в цьому документі вжито лише один раз — у зазначеному вище випадку.

Розрізнення понять державна мова і офіційна мова сягає пропозиції експертів ЮНЕСКО (1953 р.) розмежувати ці поняття. Запропоновано розуміти державну мову як мову, яка виконує інтеграційну функції у межах певної країни в політичній, соціальній і культурній сферах, яка є символом держави, натомість офіційна мова — мова державного управління, законодавства, судочинства. Також такий підхід своїми коренями сягає законодавства СРСР, яке закріплювало процеси зросійщення і визнавало за російською мовою статус офіційної – засобу міжнаціонального спілкування (О языках народов СССР: Закон ССР от 24 апреля 1990 г. №1450-1).

Однак сьогодні терміни офіційна мова й державна мова є синонімами, про що свідчить їх використання в міжнародній практиці. У конституціях європейських держав використовується або термін офіційна мова (див., наприклад, Ст. 8 Конституції Австрії; Ст. 21 Конституції Азербайджану; Ст. 1 Конституції Андорри; Ст. 3 Конституції Болгарії; Ст. 6 Конституції Естонії; Ст. 4 Конституції Латвії; Ст. 7 Конституції Македонії; Ст. 27 Конституції Польщі; Ст. 13 Конституції Румунії; Ст. 11 Конституції Словенії), або термін державна мова (див. Ст. 17 Конституції Білорусії; Ст. 12 Конституції Вірменії; Ст. 14 Конституції Литви; Ст. 68 Конституції Росії; Ст. 6 Конституції Словаччини; Ст. 10 Конституції України), але ніколи обидва терміни в одному законодавчому акті з огляду на їхню тотожність (В. Василенко).

Окрім того в законодавстві окремих країн (Швейцарія, Ірландія, Мальта) використано термін національна мова поряд з терміном офіційна мова, а Конституція й законодавство Фінляндії містить лише термін національна мова (В. Василенко).

На думку окремих дослідників, «офіційна мова на відміну від державної мови – це вужче поняття, проте встановлювати її статус може більше суб’єктів: держава, державні інституції, адміністративно-територіальні одиниці, муніципальні інституції в місцях ком­пактного проживання національних меншин, корінних нечисленних народів…» (Н. В. Ляшенко).

У «Європейській хартії регіональних мов або мов меншин» (част. 1, с. 1) зазначено: a) термін "регіональні мови або мови меншин" означає мови, які: i) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та ii) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів; b) термін "територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншини" означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених у цій Хартії; c) термін "нетериторіальні мови" означає мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови (мов), що використовується рештою населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави».

Робоча мова — це мова, офіційно визначена для спілкування, листування, опрацювання інформації, створення документації під час різноманітних міжнародних зустрічей, як-от конгреси, симпозіуми, конференції, семінари тощо. Наприклад, ООН використовує шість офіційних робочих мов (англійську, арабську, іспанську, китайську, російську, французьку), хоча її секретаріат має дві робочі мови — англійську та французьку (резолюція 2 (I) від 1 лютого 1946 року). Рада Європи визнає 11 «офіційних і робочих мов», однак лише французька, англійська, рідше німецька є мовами спілкування (W. Kymlicka, A. Patten).

Мовна ситуація може також характеризуватися в термінах білінгвізму й диглосії. Під білінгвізмом розуміють ситуацію співіснування двох мов в тому самому мовному колективі, який використовує ці мови в різних ситуаціях спілкування залежно від тих чи інших умов комунікації [Швейцер 1976, с. 115]. За Фергюсоном, диглосією називають таку ситуацію, коли дві і більше різновидів мови, представлені в одному мовному колективі, використовують в різних комунікативних ситуаціях. Терміном диглосія Б. Успенський описував співвідношення між давньоруською і старослов'янською мовою: перша - мова повсякденного спілкування; друга - мова релігії, мистецтва, науки [Успенський 1994, с. 4-8].