Тема 1. Сутність, значення менеджменту. Організації як об’єкти управління.
Сутність і значення менеджменту
Предмет, об’єкт і суб’єкт менеджменту
Ринковий тип господарювання у розвинутих країнах, що здійснюється на базі індустріальної організації виробництва, став відповідною економічною основою для формування і розвитку менеджменту. Його значимість оцінили та усвідомили ще на початку XX ст. Вже тоді було очевидно, що ця діяльність претворилася на професію. Перший вибух інтересу до менеджменту як науки відзначений у 1911р. (книга Ф.Тейлора „Принципи наукового управління”). З того часу Фредерік Тейлор вважається основоположником наукового менеджменту.
З приходом та розвитком ринкових відносин в Україні менеджмент активно проникає і на вітчизняні підприємства. Нова система господарювання, яка формується в умовах переходу вітчизняної економіки до ринку, потребує спеціалістів у галузі сучасного менеджменту. Суспільству потрібні люди, які вміють аргументовано відстояти свої ідеї, взяти на себе ініціативи, мають лідерські якості, йдуть на розумний ризик і ведуть за собою інших.
Підприємці зацікавлені у використанні досліджень і надбань цієї науки, оскільки вони дозволяють досягнути стрункої побудови організації, знизити трудомісткість управлінських робіт, оптимізувати чисельність працівників апарату управління та зосередити роботу усіх працівників на досягненні поставлених цілей. Тільки добре підготовлений менеджер, який володіє широкими знаннями у сфері сучасної економіки, основами інформаційних та комп’ютерних технологій, технікою ділового спілкування з вітчизняними та зарубіжними партнерами може забезпечити успіх та розвиток організації.
Вивчення науки про менеджмент є обов’язковою складовою підготовки фахівців економічних спеціальностей у всьому світі. Слід відзначити, що підготовка і формування менеджера у різних країнах схожі і за змістом, і за методами організації навчання. Система підготовки менеджерів в Україні сьогодні дещо відрізняється від світової, але теж послідовно наближається до цих вимог, про що свідчить Болонський вектор освітньої інтеграції.
Предметом вивчення науки про менеджмент є теоретичні засади управлінської діяльності; практика управління організаціями та проектування систем менеджменту, тобто формування взаємопов’язаних та взаємодіючих управлінських важелів, які забезпечують управлінський вплив керуючої системи на керовану.
Об’єктом вивчення менеджменту є процес управління виробничо-господарською діяльністю організацій, окремі підприємці і трудові колективи, які мають форму підприємств, об’єднань, товариств тощо.
Суб’єктами вивчення менеджменту є працівники керуючої та керованої систем організації, їх професійний та кваліфікаційний рівень, ступінь виконання ними повноважень, а також взаємозв’язки в системі менеджменту.
Категорії „управління” і „менеджмент”
Термін „менеджмент” з’явився у нас відносно недавно і у літературі він часто ототожнюється із поняттям „управління”. „Manage” – управляти, Manus (лат.) – рука. У загальному змісті — це терміни-аналоги, але існують певні відмінності в тлумаченні й застосуванні цих визначень.
По-перше, використовуючи поняття «менеджмент», мають на увазі фігуру менеджера — людину, суб'єкта управління, що діє у певній організації. Якщо ж мова йде про знеособлену систему управління (з невизначеною особистістю), здебільшого застосовується термін «адміністрування».
По-друге, коли вживають термін «менеджер», мають на увазі професійного управлінця, а не просто інженера чи економіста, що займається управлінням.
Термін „менеджмент” застосовується до будь-яких типів організацій, крім державних органів різного рівня. Тут вживають термін «public administration» — державне управління.
Управління – це цілеспрямована на об’єкт з метою змінити його стан або поведінку у зв’язку із певними обставинами.
Менеджмент – це частковий випадок управління, який являє собою цілеспрямовану дію на колектив працівників або окремих виконавців з метою виконання ними поставлених завдань та досягнення визначених цілей.
На сьогодні існує понад п’ятдесят визначень цього терміну. Так, Оксфордський словник дає такі його визначення:
спосіб, манера спілкування із людьми;
влада і мистецтво управління;
вміння і адміністративні навички організовувати ефективну роботу апарату;
органи управління, адміністративні одиниці, служби і підрозділи.
Найчастіше менеджмент розглядається як сукупність діяльності за умов ринкової економіки, пов’язаної з керівництвом людьми, умілим використанням їх праці, інтелектуальних здібностей, розробкою планів, визначенням не лише того, що і коли робити, як й як саме і хто буде це виконувати.
Нерідко менеджмент трактується як сукупність принципів, методів, засобів, функцій і форм управління організаціями з метою реалізації стратегічних планів, досягнення ефективності виробництва і збільшення прибутку.
Менеджмент також можна розглядати як систему, яка складається із певних елементів: функції, методи, кадри, структура управління, техніка і технологія управління, інформація у менеджменті, кожен з яких впливає на її функціонування.
Зрештою, менеджмент — як похідна від «менеджер», це певна категорія людей, соціальний прошарок тих, хто реалізує, здійснює на практиці керівну роботу.
Американські підручники здебільшого пропонують таке чи подібне до нього визначення: "Менеджмент” — це процес оптимізації людських, матеріальних і фінансових ресурсів для досягнення організаційних цілей".
У 30-х роках ХХ-го століття ця діяльність остаточно перетворюється у професію, галузь знань — у самостійну дисципліну, а соціальний прошарок — у впливову суспільну силу.
У спрощеному вигляді менеджмент – це вміння досягти поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей.
Поняття менеджменту часто пов'язане з поняттям бізнесу. У недалекому минулому в колишньому СРСР термін «бізнес» визначали як людську діяльність, що переслідує єдину мету — наживу. Іноземні видання (термінологічні словники й довідники) вкладають у це поняття дещо інший зміст — незалежна комерційна діяльність людини, що виступає для неї як спосіб існування. А квінтесенція бізнесу, його суть, на їх думку, полягає в етично наповненій економічній активності людей по виробництву товарів (продукції, робіт, послуг), які мають корисні для споживача якості.
Бізнес — це діяльність, спрямована на отримання прибутку шляхом створення та реалізації певної продукції, робіт чи послуг. Управління бізнесом - це управління комерційними, господарськими організаціями. Менеджмент реалізує процес управління різними об’єктами, наприклад, управління тим же бізнесом, наукою, культурою тощо.
Підприємництво — господарська діяльність підприємця, особливий, творчий тип господарювання (економічної поведінки), якому притаманне новаторство, пошук ефективних способів використання ресурсів, активність та прагнення до нових перспектив, можливостей, творче ставлення до ризику.
Доречним буде і таке визначення: "Підприємництво — це певна система функціонування підприємства, основу якої становлять демократичні форми його економічної діяльності, забезпечення для нього права ініціативи у виборі сфер, форм і методів господарювання, економічної, організаційної, технічної та технологічної творчості й новаторства".
Ми будемо розглядати менеджмент з функціональної точки зору, тобто як процес планування, організування, мотивування, контролювання та регулювання, спрямований на забезпечення формування та досягнення цілей організації.
У сучасній літературі розглядають такі його види: фінансовий, операційний (виробничий), стратегічний, управління маркетингом, менеджмент персоналу, виробничий, фінансовий та маркетинг,
інноваційний менеджмент тощо.
Також на сьогодні в англійській та німецькій мовах зустрічається таке поняття як „місменеджмент”, тобто ознака невмілого управління, що є результатом недостатньої зрілості і розвитку особистості керівника, його хибної орієнтації в управлінській діяльності, наслідування ним односторонніх особистих інтересів замість виваженого прийняття рішень, орієнтованих на досягнення цілей організації.
В процесі вивчення цієї дисципліни ми ознайомимося з такими основними його категоріями, як функції та методи менеджменту, комунікації, стилі керівництва тощо.
Менеджери та підприємці
В ринковій економіці основними дійовими особами є такі категорії працівників, як менеджери та підприємці.
Менеджери – це управлінці, які є категорією найманої робочої сили та керують діючими підприємствами, активно впроваджуючи ефективні ідеї господарювання, нововведення, досягнення НТП, враховує зміни зовнішнього середовища організації, вміло перебудовує виробничо-господарську діяльність з урахуванням вимог ринку.
Менеджер – це керівник, що, як правило, має спеціальну управлінську освіту і відповідає за розробку та прийняття рішень з організаційних питань менеджменту. Він наділяється виконавчою владою і несе повну відповідальність за очолювану ним ділянку роботи. Йому належить вирішальна роль у прийнятті управлінських рішень, правильному використанні наявних ресурсів, забезпеченні життєдіяльності організації і досягненні поставлених цілей.
Говорячи про менеджера мають на увазі професійного керівника, який усвідомлює, що він є представником особливої професії, а не просто спеціаліст, який керує техніко-економічними процесами. Менеджер – це людина, яка пройшла спеціальну підготовку з керування виробничими колективами.
Роль – це набір визначених правил поведінки для конкретного підрозділу або конкретної посади. Амер.економіст Мінцберг виділив 10 управлінських ролей, які об’єднав у три групи :
міжособистісні ролі: головний керівник, лідер, ланка, яка пов’язує із зовнішніми організаціями та особами;
інформаційні ролі: приймач інформації, розповсюджувач інформації та представник;
ролі, пов’язані із прийняттям рішень: підприємець, який веде пошук можливостей удосконалення організації, ліквідатор порушень, розповсюджувач ресурсів, відповідальний за переговори, які вед організація.
Всі ці ролі взаємозалежні і взаємодіють для створення єдиного цілого. Міжособистісні ролі випливають з повноважень та статусу керівників в організації і охоплюють їх взаємодії з людьми. Вони роблять керівника об’єктом зосередження інформації (примушують грати інформаційні ролі). Приймаючи на себе міжособистісні та інформаційні ролі, керівник здатний грати ролі, пов’язані з прийняттям рішень (розподіл ресурсів, залагодження конфліктів, ведення переговорів тощо).
Всі 10 ролей визначають обсяг і зміст роботи менеджера, незалежно від характера конкретної організації. Наприклад: завідувач секцією магазину кожного дня взаємодіє з продавцями, до нього надходить великий обсяг інформації про те, як працюють секції. Інформація допомагає йому приймати правильні рішення для регулювання існуючих та потенційних проблем.
Критики ролей Мінцберга стверджують, що не має такого описання роботи менеджера, яке задовольнило б усіх щодо змісту ролей та функцій управлінської праці. Тому зараз існує тенденція розглядати управління як реалізацію функцій, які повинен виконувати кожний керівник.
Просуваючись угору по службовій драбині, менеджери все більше займаються плануванням і меншою мірою безпосередньо контролюють інших осіб. Незалежно від свого рівня, всі менеджери приймають рішення, всі аналізують інформацію та використовують канали комунікацій. Вони планують, організовують, мотивують і контролюють, однак,обсяг часу, відведений ними на кожен вид діяльності, не є обов’язково постійним.
Відповідно до ролей, які виконують менеджери їх обов’язки поділяють на три групи:
Контроль за стосунками персоналу, який передбачає керуючі (координація та встановлення напрямів діяльності підлеглих, контроль за виконанням рішень) та зв’язкові (організація позаслужбових стосунків між персоналом) функції.
Розподіл інформації – отримання та розповсюдження інформації, моніторинг, тобто аналіз навколишніх умов діяльності організації з метою отримання інформації про зміни цих умов, проблем і перспектив, що можуть впливати на роботу підрозділу.
Ухвалення рішень. При вирішенні конфліктних ситуацій менеджер приймає рішення або виконує дії, спрямовані на утримання контролю над ситуацією.
Підприємці - це категорія працівників, які відкривають нову справу, формують нову організацію, ризикують, вкладаючи свій або позичений капітал, несуть фінансову, моральну та соціальну відповідальність, отримують грошовий дохід та задоволення від досягнень. Наприклад: основи американської індустрії були закладені такими сміливими підприємцями, як Джон Рокфеллер (нафта), Ендрю Карнегі (сталь), Генрі Форд (автомобілі) та ін.
Менеджер та підприємець не є словами-синонімами. Основна відмінність між підприємцем та менеджером полягає в тому, що підприємець генерує ідею, реалізовує її за власні або позичені кошти та наймає менеджера для керівної роботи, який здійснює управління створеною підприємцем організацією.
Певною мірою ролі підприємця та менеджера можуть збігатися. Оскільки підприємці беруть активну участь у формуванні цілей підприємства та управляють ним, їх можна вважати менеджерами. Наприклад, засновник компанії „Ай Бі Ем” Томас Уотсон розробив і впровадив в практику управління численні методи, які дозволили перетворити компанію на безперечного лідера комп’ютерної промисловості. Але підприємець може не мати здатності та нахилу до ефективного виконання управлінських функцій. Тому навіть видатний підприємець не завжди є ефективним менеджером. Разом з тим, менеджери повинні активно шукати можливості і свідомо йти на ризик, добиваючись змін і вдосконалення своєї організації. Отже, менеджери повинні думати і діяти як підприємці.
Бізнесмен і менеджер — поняття не тотожні. Суб'єкт у бізнесі називається бізнесменом або комерсантом. На початковій стадії свого розвитку бізнес виступав у вигляді простого товарообміну (натуральний обмін). По мірі еволюції економічних структур суспільства бізнес перетворюється на складну, розгалужену діяльність, у якій приймають участь промислові підприємства, склади, магазини, біржі. Активними суб'єктами цієї діяльності виступають підприємці, менеджери, брокери та ін. їх об'єднують терміном «бізнесмени». Поступово до бізнесу почали відносити будь-яку людську діяльність, що приносить дохід.
Бізнесмен – це насамперед ділова людина, яка займається підприємницькою діяльністю, спрямованою на отримання прибутку, бере на себе ризик і несе при цьому відповідальність власним капіталом. Ним може бути ділова людина, у якої не має підлеглих, вона не займає ніякої постійної посади в організації, але є володарем її акцій і може бути членом правління. Менеджер обов'язково займає постійну посаду і в його підлеглості знаходяться люди. Відмінність між бізнесменом на підприємцем полягає у тому, що діяльність останнього характеризується вищою підприємливістю і винахідливістю, пов’язана з більшим динамізмом та нововведенням. Бізнесмен – це власник капіталу, який є в обігу і дає прибуток. Підприємець – це людина, яка починає нову справу, здійснює свій бізнес, реалізує певні нововведення і вкладає свої капітали у нову справу, бере на себе певний ризик. Згідно з сучасним трактуванням, підприємець розглядається як господарюючий суб'єкт, здатний розпочати та впроваджувати в життя будь-яку вигідну справу; людина, що шукає та реалізує раніше невідомі, нові можливості розвитку ринку у вигляді нових товарів, послуг, технологій, новаторських ідей, сфер вкладання капіталу тощо. Підприємець виконує корисну для суспільства функцію — постійно вивчає та аналізує суспільні потреби і прагне їх задовольнити.
Власник — суб'єкт власності, утримувач і розпорядник об'єктів власності (окрема особа, колектив, асоціація, держава). Капітал — це гроші, вкладені у бізнес, мета капіталовкладень — отримання прибутку.
Професіоналізм менеджера
Для того, щоб виконувати свої складні та відповідальні функції, менеджери повинні мати спеціальні знання та вміти використовувати їх у повсякденній роботі по керівництву підприємством. Вимоги до їх професійної компетенції можна умовно поділити на дві групи. Перша – це знання і вміння (мистецтво) виконувати професійну роботу в такій спеціальній області як менеджмент. До них належать:
вміння обгрунтовувати і приймати рішення в ситуаціях, для яких характерні висока динамічність та невизначеність;
висока інформованість (інформація –це знання) з питань розвитку галузі, в якій працює підприємство: стан досліджень, техніки, технології, конкуренція, динаміка попиту на продукцію та послуги тощо;
знайомство з досвідом менеджменту на інших підприємствах та в різних галузях;
вміння керувати ресурсами, планувати і прогнозувати роботу підприємства, володіння способами підвищення ефективності управління;
вміння використовувати сучасні інформаційні технології, засоби комунікації та зв’язки.
Ці та багато інших знань та вмінь можна набути в процесі вивчення управлінської науки, її законів, принципів, методів, засобів роботи з інформацією. Оскільки сама наука, відповідаючи на зростаючі вимоги практики, висуває і розробляє нові ідеї та концепції управління, то вивчення менеджменту набуває безперервного характеру. Менеджер, який працює професійно, обов’язково використовує ті досягнення науки в області процесів, методів, формуправлінської діяльності, які підвищують ефективність господарювання.
Друга група вимог до професійної компетенції менеджерів пов’язана з їх вмінням працювати з людьми і керувати самим собою.Успішні фірми відрізняються не своїми цілями, розумними стратегіями чи спеціальними тактиками керівництва, - все це притаманне організаціям в цілому світі. Успішні фірми явно відрізняються чіткою прибічністю цінностям, тобто професіоналізмом.В процесі виконання своїх функцій менеджери взаємодіють з широким колом осіб – колегами по роботі, підлеглими, керівниками, вищими адміністраторами, акціонерами, споживачами, постачальниками та іншими людьми та організаціями, непрямо чи безпосередньо пов’язаними з діяльністю даної організації. Щоб працювати з людьми, які різко відрізняються за своїм статусом та інтересами, менеджери повинні володіти багатьма специфічними особистими якостями, які підсилюють довіру і повагу з боку тих, з ким вони вступають в контакт. Це, перш за все:
високе почуття обов’язку та відданість справі;
чесність у відносинах з людьми і довіра до партнерів; коли професіонал намагається продати що-небудь, то в голові клієнта основним питанням є „Чому він хоче продати мені це?” Нове замовлення буде отримано тільки в тому випадку, коли клієнт повірить, що професіонал зацікавлений, турбується про нього і хоче допомогти;
вміння чітко висловлювати свої думки і переконувати;
турботливе відношення та повага до людей незалежно від їх положення в ієрархії підприємства;
здатність швидко відновлювати свої фізичні та душевні сили, а також критично оцінювати свою діяльність. Від помилок в роботі не застраховані навіть дуже досвідчені та кваліфіковані менеджери, але справжні професіонали виробляють в собі здатність зберігати при цьому спокій, ясність мислення та працювати над виправленням ситуації, що склалася, а не шукати винних.
Професіоналізм – це, перш за все, відношення до справи, а не набір компетенцій. Справжній професіонал – це спеціаліст, який турбується про клієнта. Професіонал – це не етикетка, яку можна приклеїти на себе. Це те, що інші повинні сказати про вас. Організації повинні наймати працівників на основі відношення до справи і розвивати в них навики. Навики можна набути, а відношення до справи і характер людини є вродженими. Як писав Д.Карнегі: „Ви отримаєте більше задоволення і досягнете більшого успіху, допомагаючи іншим людям досягати їх цілей, ніж намагаючись досягнути своїх цілей”.
Рівні управління
Важливим фактором підвищення результативності менеджменту є розподіл праці менеджерів. В організаціях виділяють такі види поділу праці менеджерів:
функціональний – базується на формуванні груп керівників, які виконують однакові функції менеджменту: планування, організування, контролювання тощо;
структурний – формується, виходячи з таких характеристик об’єкта керівництва, як оргструктура, масштаби, сфера діяльності, галузева чи територіальна специфіка;
технологічний та професійно-кваліфікаційний – враховує види та складність виконуваних робіт; в складі апарату керівництва виділяють керівників, спеціалістів та службовців;
горизонтальний;
вертикальний.
Об’єктивність процесів управління передбачає поділ управлінської праці на горизонтальний (призначення конкретних менеджерів для керівництва підрозділами) і вертикальний (координація управлінської роботи). Наслідком цього є створення рівнів управління. Амер.соціолог Т.Парсонс називає три рівні управління: технічний, управлінський (адміністративний) та інституційний. Їм відповідають три групи менеджерів: низової ланки, середньої ланки та вищої ланки. Форма піраміди (рис.1.1.) демонструє взаємозалежність рівнів управління та чисельності управлінців на кожному з них.
Горизонтально розподілена управлінська робота повинна бути скоординована, щоб організація мала можливість досягти успіху у своїй діяльності.
Кожна організація має свою певну, визначену, притаманну саме їй кількість рівнів управління. Наприклад, римська католицька церква, що нараховує мільйони членів, має лише чотири рівні між Римським Папою і священиком, а у військовому полку, кількістю 1 000 осіб, між генералом та рядовим — 15 ступенів градації.
Особи, що діють на технічному рівні (нижчі ланки управління: керівники підвідділів, бригад, майстри та інші, аналогічні їм за рангом, управлінські кадри) займаються поточними операціями та діями, необхідними для забезпечення ефективної роботи без зривів у виробництві продукції чи наданні послуг.
Керівники низової ланки — молодші начальники — це організаційний рівень, що знаходиться безпосередньо над робітниками та іншими працівниками (не управлінцями, виконавцями, особами, які самостійно рішень не приймають). Вони здійснюють контроль за виконанням виробничих завдань і забезпечують надходження оперативної інформації для керівників вищих ланок. Через це керівників низової ланки (нижчого рівня) часто називають контролерами. Вони відповідальні за використання виділених їм ресурсів, персоналу, сировини та обладнання.
Поділ управлінської праці за вертикаллю та горизонталлю є передумовою формування ефективної організаційної структури управління. Цей процес забезпечує чітку ієрархію (тип службових відносин між управлінськими працівниками, який відображає їх підлеглість та розміщення в системі управління від нижчого рівня до вищого; „не має ні старшого, ні молодшого” – характеристика неорганізованої та неузгодженої діяльності працівників в організації, хоча, згідно із сучасними поглядами, менеджмент повинен більше використовуватися як ресурс розвитку горизонтальних незалежних відносин структурних підрозділів, а не як система влади у вигляді вертикальної ієрархічної піраміди), спеціалізацію управлінської праці, функціональний підхід, що сприяє зростанню ефективності системи менеджменту в організації.
Розподіл праці допомагає досягнути загальної мети у найкоротші строки і з найменшими витратами. Наприклад: розподіл праці у приготуванні та продажу їжі клієнтам між 12-ма робітниками дозволяє „МакДональдсу” обслуговувати у сотні разів більше людей, ніж у традиційних маленьких ресторанчиках з одним кухарем і кількома офіціантами.
Закони, закономірності та принципи менеджменту
Існують певні норми управління організаціями: закони, закономірності та принципи. В управлінській діяльності використовують такі закони менеджменту:
закон спеціалізації управління;
закон інтеграції управління;
закон оптимального поєднання централізації та децентралізації управління;
закон демократизації управління;
закон економії часу в управлінні;
закон пропорційного розвитку систем управління.
Також в управлінській діяльності використовують обєктивні, стійкі, загальні та повторювальні звязки між явищами та процесами менеджменту, тобто закономірності менеджменту:
процесу менеджменту;
функцій та методів менеджменту;
управлінських рішень;
керуючої та керованої систем організації;
внутрішнього та зовнішнього середовища організації тощо.
На засадах законів та закономірностей менеджменту діють принципи менеджменту, які відіграють важливу роль в управлінській діяльності:
цілеспрямованість;
урахування потреб та інтересів працівників;
ієрархічність;
взаємозалежність;
динамічна рівновага;
економічність;
активізація;
системність;
єдиновладдя.
Ці закони, закономірності та принципи менеджменту формують засади сучасної управлінської науки.
Методи дослідження у менеджменті
Основою системи методів, які використовуються в управлінні є загальнонаукова методологія, яка передбачає комплексний підхід до вирішення проблем, а також застосування таких методів, як:
1) діалектичний – вивчає явища в розвитку;
2) конкретно-історичний – вивчення явища з урахуванням причин, умов і чинників, які зумовили його розвиток;
3) системний – сукупність методологічних засобів, процедур, прийомів, спрямованих на дослідження складних обєктів;
4) аналітичний;
5) балансовий – використовується для вимірювання впливу чинників на узагальнюючий показник;
6) методи моделювання (вербального, фізичного, аналогового, математичного) – імітаційне моделювання;
7) експертні – використовують, коли неможливо кількісно визначити певні параметри;
8) економіко-математичні (елементарної математики, економетричні, мат.аналізу, мат.програмування тощо);
9) соціологічні (анкетування, інтервювання, тестування).
Підходи, способи, прийоми, задопомогою яких здійснюються різні види управлінських робіт, називаються конкретними або специфічними методами і поділяються на:
методи управління функціональними підсистемами;
методи виконання функцій менеджменту;
методи прийняття управлінських рішень.