Арх.замальовки

характеру. Такими маскаронами переважно прикрашали п’єдестали колон, завершення сандриків, замкові камені та аттики. Іншим видом антропоморфного декору були голівки янголят-путті з крильцями – улюблений мотив львівського ренесансу. Путті розташовувались над архівольтами порталів та на замках. Зооморфний декор львівського Ренесансу мав два основні прототипи: лева (символ міста Льва) та дельфіна (символ успішної торгівлі). Лева зображали в маскаронах, якими могли прикрашати фактично всі елементи декору (пл. Ринок, 28). Тіло дельфіна вписували у форму маньєристичної волюти для оздоблення порталів та аттиків (пл. Ринок, 2). Практика італійського ренесансу також позначилась у застосуванні різновидів діамантового та грецького русту, які часто чергувались з квітковими розетами. Подібно до фасадів флорентійських палаццо, ці русти моделювались за висотою згідно з законами повітряної перспективи (палац Бандінеллі). Як у ранньому італійському ренесансі, рустами суцільно оздоблювали фасад або, як у високому ренесансі, візуально зміцнювали наріжники та перший поверх. Традиції північного ренесансу відчуваються у львівському декорі з його площинністю, декоративністю та, на противагу до італійського, ігноруванням законів перспективи. Площинності досягали передусім, використовуючи окуттєвий орнамент (що імітує елементи металевого окуття з голівками цвяхів) як на окремих елементах декору (каплиця Боїмів), так і на великих площинах фасаду, наприклад, на фронтоні кол. костелу бернардинів. Для надання ще більшої площинності заглибини окуттєвого орнаменту обробляли виразною фактурою, що візуально наближало тло до глядача. Поширеним у Львові був і інший маньєристичний прийом: використання волют і картушів з гербами (каплиця Кампіанів).

2.2. Список об’єктів для натурних замальовок львівських будівель періоду ренесансу (сакральна архітектура)

11

2.3.Список об’єктів для натурних замальовок львівських будівель періоду ренесансу (житлова архітектура)

12

13

3.БАРОКО ТА РОКОКО

3.1.Коротка характеристика бароко та рококо

Починаючи з ІІ пол. XVII ст., значення міщанства в будівництві, як і в суспільстві загалом, поступово зменшується. Багатства зосереджуються в руках небагатьох патриціанських сімей та монарших орденів, які стають основними замовниками архітекторів і художників. Вони вимагають, щоб будівлі поставали пишними і помпезними, щедро оздоблювались декором. У львівську архітектуру поступово проникає бароко, яке досягає свого найвищого розвитку у середині XVIII ст. Незважаючи на південнонімецькі й австрійські впливи, мистецтво львівського бароко має самобутній і оригінальній характер, характеризується особливою гармонійністю та стильовою цільністю. Архітектура бароко з її спрямуванням до емоційної наснаженості форм спричинила бурхливий розвиток декоративної пластики і монументального малярства, коли зодчий і скульптор працюють спільно. Б. Меретин і Й. Пінзель явили найкращий приклад такої творчої співпраці. Основними архітектурними об’єктами того періоду є церкви та палаци львівських патриціїв.

У сакральних спорудах раннього бароко домінуючим є головний фасад, розкріпований пілястрами, нішами та сильно розвиненим карнизом (кол. костел єзуїтів). Для храмів зрілого бароко характерне ансамблеве вирішення комплексу, тобто використання спільного стилю як для вирішення фасадів будівель, так і для огорож, терас, сходів тощо. Найвизначнішими спорудами XVIII ст., які надали Львову особливого архітектурного колориту, стали собор Св. Юра і Домініканський костел.

Зміни торкнулись і житлової архітектури. Ренесансні горизонтальні членування змінюються вертикальним поділом фасаду пілястрами колосального ордера (пл. Ринок, 3, 37). Якщо в Ренесансі ордерні елементи були співмірними людині та не перевищували висоти одного поверху, оздоблюючи конструктивні елементи фасаду, то в бароко ордер виконує композиційну функцію – акцентує вхід або членує фасад по вертикалі. Деколи для підсилення ритму колони чи пілястри подвоюються (кол. костел домініканів). Стиль рококо трансформує пілястру на лопатку, завершену не класичною капітеллю, а асиметричним рокайлем. Рельєфні призми рустів Ренесансу розтягуються в дощатий руст. Абриси віконних обрамлень ускладнюються “вушками”, а прямокутні чи трикутні сандрики трансформуються спочатку на криволінійні, а згодом – розірвані. Класичні профілі карнизів та поділи антаблементів заміняються численними складками розкріповок та оздоблюються завитками волют. Гладенька площина стіни членується дзеркалами криволінійних абрисів. Привертають увагу майстерно виконані кам’яні кронштейни, в які органічно включені маскарони (пл. Ринок, 25, 36). Бароковим маскаронам не властивий пошук портретної подібності, в них часто синтезуються антропота зооморфні риси, а також передається певний настрій. Тяжіння до контрастів у львівському бароко проявляється також у застосуванні впорядкованих рифлених фактур на експресивних барокових формах: обрамленнях, волютах та карнизах. Серед властивих бароковій архітектурі принципів застосування декору чільне місце посідає стилізація морських створінь. Морський декор виражає нестабільний характер епохи через дух води – стихії змінної та суперечливої. У львівській архітектурі “дух моря” виявився саме в опрацюванні деталей: на рокайлях-мушлях замкових каменів (пл. Ринок, 17), криволінійних завершеннях атттиків та мансардних вікон (кол. палац Любомирських та кол. Колегія єзуїтів), а також хвилеподібних огорожах собору Св. Юра чи кол. костелу Св. Миколая.

14

3.2. Список об’єктів для натурних замальовок львівських будівель періоду бароко (сакральна архітектура)

15

16

3.2. Список об’єктів для натурних замальовок львівських будівель періоду бароко та рококо (житлова та громадська архітектура)

17

18

4.КЛАСИЦИЗМ

4.1.Коротка характеристика класицизму

Тяжкі випробування пережило місто у XVIII ст. Після Північної війни почалися пошесті та епідемії, місто було пограбовано, а багато будинків зруйновано. У 1772 р., коли Галичина відійшла до Австрії, Львів стає адміністративним центром, що стимулювало його розвиток. З 1777 р. починають розбирати мури та розкопувати вали. На місці фортифікацій постали численні бульвари та вулиці зі збудованими з цегли та тинькованими кам’яницями. Так камінь втрачає свою визначну роль у львівській будівельній практиці та використовується лише для виготовлення окремих деталей та для спорудження цоколів. На зламі XVIII–XIX ст. до Львова прибуває значна кількість австрійських та німецьких урядовців, що, без сумніву, вплинуло на стильовий характер архітектури того часу.

Уже з 80-х рр. XVIII ст. і майже до середини XIX ст. львівська архітектура відчуває вплив класицизму, зокрема його австрійського напряму – з його сухістю і простотою форм. У Львові він проявився здебільшого у житловому будівництві. У львівському класицизмі можна вирізнити декілька фаз розвитку. На першому етапі він ще пов’язаний з впливом пізнього бароко – його можна назвати раннім. До таких пам’яток належить митрополичий палац собору Св. Юра. На початку XIX ст. в архітектурі міста помітні елементи стилю ампір – преважно у декоративному оздобленні фасадів. З 30–40-х рр. у будівництві з’являється новий напрям, майстри якого прагнуть до граничної простоти архітектурних форм, уникають будь-яких декоративних елементів на фасадах, надають будівлі утилітарної функції. Це бідермайєр – стиль пізнього класицизму.

Вже наприкінці XVIII ст. реконструюються фасади житлових будинків, надбудовуються верхні поверхи. Наслідування, переосмислення класицизмом форм ренесансу, звернення до античної спадщини передбачало широке застосування скульптури для декорування фасадів. Найчастіше це були рельєфи у вигляді фризів або окремих вставок з міфологічними мотивами. Плідно працювали в цьому напрямку в І половині XIX ст. скульптори Г. Вітвер, родина Шимзерів, П. Евтельє.

Властива класицизму ієрархічність передбачала обмежене використання декору, з метою підкреслення значимості архітектурного елементу. Перший поверх візуально зміцнювався дощатим рустом, головна вісь підкреслювалась фронтоном з барельєфом в тимпані та акротеріями (кол. театр Скарбка, Природознавчий музей). Обрамлення вікон вирішувались лаконічно, з прямокутним сандриком, без застосування орнаментики та криволінійних форм. Ордеру, а саме повнотілій чи тричетвертній несучій колоні, надавалось значення декору першорядної важливості. Найбільш достойним вважався доричний ордер, особливо його грецький варіант, який використано в будинку Кредитно-Земельного Товариства. Оздобою доричного ордера були рельєфи в метопах: букраніони, маски, розети, торси та арматура (альтанка в парку ім. І. Франка). Ордер слугував для виділення входу або центрального ризаліту в найпрезентабельніших спорудах міста – адміністративних та громадських закладах (будинок Оссолінеум). Щоб зберегти властиву стилю ієрархічність, у житлових будинках ордер не використовувався, а вікна часто не мали обрамлень.

Наслідування, переосмислення класицизмом форм ренесансу, звернення до античної спадщини передбачало широке застосування скульптури для декорування фасадів. Найчастіше це були рельєфи у вигляді фризів або дзеркал під вікнами. Плідно працювали в цьому напрямку в І половині ХІХ ст. скульптори Г. Вітвер, родина Шимзерів, П. Евтельє. Традиційну ампірну тематику рельєфів – тобто сфінксів, грифонів, лікторських зв’язок, арматури, рогів достатку, амфор, кратерів та музичних інструментів – у львівському ампірі доповнюють

19

міфологічні та пасторальні сюжети, а також побутові сценки, як на будинку “Пір року”. Вишуканою оздобою фасаду є кронштейни, які, на відміну від інших елементів декору, виконуються в білому камені. На кронштейнах вирізьблені переважно стилізовані рослини: листя та квіти аканту, макове та пальмове листя, пальметти, хоча деколи передні площини кронштейнів прикрашені маскаронами.

4.2. Список об’єктів для натурних замальовок львівських будівель періоду класицизму та ампіру

20