666666661.5.Основоположні принципи прав людини: гідності, пропорційності, рівності.

Преамбула до Загальної декларації прав людини закріплює положення, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального миру. У ст. 1 декларації стверджується: "Всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах". Преамбула до міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права закріплює положення, згідно з яким усі права людини "випливають з властивої людській особі гідності", а також низка інших документів. Всесвітня конференція з прав людини, що проходила у Відні в 1993 р., підтвердила, що "всі права людини випливають з гідності і цінності, притаманних людській особистості".

Преамбула Конституції України закріплює принцип про "забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя". Розділ І "Загальні засади" визнає людину, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні (ст. 3). Розділ II Конституції "Права, свободи та обов’язки людини та громадянина" закріплює положення, згідно з яким усі люди є вільні і рівні у своєй гідності та правах (ст. 21), а також право людини на повагу до її гідності (ст. 28). Захист гідності передбачений нормами конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного, цівільно-процесуального, трудового права.

Як же розуміти поняття гідності у площині прав людини взагалі й в юридичних аспектах цих прав зокрема? У правничій літературі відоме, по-перше, твердження, що гідність людини має характер основного принципу юридичного права [32 c. 42; 3, с. 33] Це потребує розробки цього поняття з позицій бачення загальної теорії держави і права. Зауважимо, що значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є начебто його квінтесенцією, "обличчям". Принципи права – це керівні засади (ідеї), які зумовлюються об’єктивними закономірностями існування й розвитку людини та суспільства, визначають зміст і спрямованість правового регулювання [21, с. 82].

Визнання гідності джерелом прав і свобод людини робить визначальним верховенство принципу природної гідності. Отже, конкретні права і свободи, а також усі інші норми повинні бути інтерпретовані на тлі людської гідності, яка є "найвищим принципом Конституції" [34, c. 496]. Конституційне закріплення принципу людської гідності виконує роль ідеалу, до якого законодавець повинен прагнути. Він має виконувати роль тієї опори, на яку спирається законодавець в процесі творення інших норм права.

Принцип людської гідності має абсолютний характер, тобто, по-перше, гідність людини є непорушною і, по-друге, не може бути жодних винятків з цього правила. Людська гідність становить джерело, фундамент і основу цілого конституційного порядку в логічному, онтологічному та інтерпретаційному розумінні. Тому людську гідність не можна тлумачити як одне з багатьох прав чи свобод, оскільки таке розуміння гідності може призвести до звуження її змісту [31, c. 92].

По-друге, деякі вчені вказують, що людська гідність є однією з свобод людини [33, c. 45]. Інші вчені стверджують, що гідність людини є її правом. Однак право людини на гідність розглядається як засадниче щодо інших прав людини, воно реалізується через розвиток інших прав і свобод [25, с. 50]. Таке право також розглядається як абсолютне [23, с. 9], тобто таке, що охороняється від усіх інших суб’єктів права, які підпорядковуються певному режиму. Це право породжує так звані абсолютні обов’язки інших суб’єктів. Суть цих обов’язків: усі повинні утримуватись (виявляти свою пасивність) щодо порушення абсолютного права, інакше порушник покладає на себе додатковий обов’язок з відшкодування заподіяної шкоди, а потерпілий, реалізуючи своє право на захист, вступає з ним у "відносні" правовідносини [26, c. 36].

У Конституції України (ст. 3) гідність людини також входить до складу прав і свобод, однак стоїть ніби перед ними. Це відповідає такому розумінню гідності людини, згідно з яким права і свободи повинні застосовуватися у спосіб, який "служить реалізації принципу гідності" [34, c. 499].

У 1965 році Конституційний Суд ФРН в одному зі своїх рішень зазначив: «У Федеральній Республіці Німеччинапринцип пропорційності є неписаним конституційним принципом. Він походить з принципуверховенства праваі, у дійсності, з природи основних прав, оскільки вони відображаютьзагальне правона свободу громадянина віддержави, які можуть бути обмежені державними органами тільки у випадку переслідування абсолютно необхідного публічного інтересу» [3]. Далі, посилання на принцип пропорційності був і в інших рішеннях Конституційного Суду ФРН [4].Отже, Конституційний Суд ФРН виводить принцип пропорційності з принципу верховенства права і пов'язує його з основними правами особи, а точніше з можливістю їх обмеженнядержавними органами, яке може мати місце лише у випадку переслідування абсолютного публічного інтересу. Взаконодавствіпрактично у всіх європейських країн , які так чи інакше прямо вказують на відповідність між обмеженнями прав і публічними цілями. Так, принцип пропорційності міститься в частині третій статті 13, статті 14Основного Закону ФРН, статті 4Декларації прав людини і громадянина Франціївід 26 липня 1789 року [5], частині третій статті 55 КонституціїРосійської Федерації[6]. Застосовує цей принцип також у своєму рішенні Конституційний Суд Португалії [7].

Принцип пропорційності у ЄС[ред.•ред. код]

Пропорційність-один із загальних принципів права Європейського співтовариства. Спочатку він був визнаний Судом ЄС, а згодом закріплений як загальний принцип в Угодах про утворення ЄС(зокрема, в ст. 5 Договору про заснування Європейського співтовариства). У розгорнотому формулюванні він звучить так: для досягнення певної мети органивладине можуть накладати на громадян зобов'язання, які перевищують установлені межі необхідності, що випливають з публічного інтересу. Принцип пропорційності є універсальним і незмінним гарантом захисту основних прав ісвобод людиниза допомогою збалансованого обмеження прав і свобод та забезпечення гармонії всуспільстві[8].

Принцип пропорційності у практиці Європейського суду з прав людини[ред.•ред. код]

Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що цей принцип пов'язаний насамперед із проблемою правомірностей обмежень прав людини. Завдяки діяльності суду в правіКонвенціїщодо кожного з прав людини склалися критеріх припустимого втручаннядержави, засновані на принципі пропорційності, унаслідок чого він набуває універсального значення. При цьому такі критерії стосуються як нормативно-правових, так і індивідуально-правових заходів. Так, незалежно від конкретних формулювань обмеженьправ людини, при оцінці їхної правомірності та виправданостіСудпослідовно вирішує чотири групи питань:

Чи було передбачене закономте обмежання (втручання), що заперечується;

чи переслідувало воно одну з легітимних цілей, зазначених у конвенції;

чи було воно необхідним у демократичномусуспільстві;

чи було воно розмірним до тієї правової мети, яка досяглась[10].

При встановлені обмежень має зберігатися сутність суб'єктивного громадянського права, що здійснюється на розсуд особи, якщо це не йде у розріз з важливими суспільними інтересами та правами інших уповноважених осіб [11]. Вимога мінімальності державно-правового впливу на суспільні відносиниозначає, що засоби повинні бути якнайменш обтяжливими длясуб'єктів права.[12] В умовахправової державизаборона надмірного державного втручання усвободу особирозглядається як аксіоматична вимога:державамає право обмежувати право людини тільки тоді, коли це дійсно необхідно, і тільки в такому обсязі, в якому її заходи будуть співмірними з поставленою метою. Іншими словами, у цій сфері проголошується і діє принцип пропорційності (розмірності, адекватності) [13].

Розглянемо питання щодо правомірності застосуваннясили при затриманні у світлітлумаченняст. 3 ЄКПЛ крізь призму принципу пропорційності. У справі Ранінен проти Фінляндії ЄСПЛ стверджує, що «одягання наручників зазвичай не становить порушення ст. 3 ЄКПЛ, якщо цей захід було вжито в межах законногоарештуі тримання під вартою, і якщо він не супроводжувався використанням сили або публічним приниженням, що перевищує межі необхідності за таких обставин. У цьому контексті важливо, зокрема, встановити, чи є причини вважати, що зазначена особа протидіятиме арешту або спробує заподіяти шкоду або тиск на свідків» [14]. У цьому випадку принцип пропорційності був дотриманий. На противагу цій справі, де явно видно незбереження принципу пропорційності, є справа Яллох протиНімеччини, у якій мало місце порушення ст. 3 ЄКПЛ через медичне втручання, а саме примушування заявника вжити блювотний засіб з метою отримання доказів (виведеннянаркотиківз організму).Судвказав, що «компетентні органи завдали заявнику тяжкого втручання у його фізичну і психічну цілісність проти йоговолі. Заявника змусили блювати не з лікувальною метою, а для отримання доказів. Натомість мети можна було досягти простішим природнім способом».

Принцип пропорційності в українському праві[ред.•ред. код]

В українському праві принцип пропорційності відображено в положеннях ст.34 (право на свободу думки і слова), ст. 35 (право на свободу світогляду і віросповідання), ст.39 (право збиратися мирно,проводити збори,мітинги)Конституції України, згідно з якими права тасвободи людиниі громадянина можуть бути обмежені законом тільки тією мірою, якою це необхідно в таких конституційно значимих цілях, як захист основ конституційного устрою (національної безпекитагромадянського порядку), моральності, захисту прав і свобод інших людей. В контексті принципу пропорційності зазначені норми Конституції України складаються з таких основних елементів:

Принцип пропорційності має фундаментальне значення для визначення обсягу дії основоположних прав і свобод людини та громадянина;

Принцип пропорційності регулює питання обмеження прав і свобод людини і громадянина;

Обмеження прав можливе лише законом;

Закон, яким запроваджуютсья певні обмеження, повинен давати змогу визначити мету їх встановлення;

Обмеження прав можливе лише за необхідності досягнення конституційно значимих цілей;

Мета встановлення певних правових обмежень повинна будти легітимноюй істотною;

Міра обмеження прав як засіб досягнення мети повинна відповідати цій меті і не повинна бути надмірною.[9]

Принцип пропорційності у практиці Конституційного Суду України[ред.•ред. код]

Конституційний Суд Українивизначає принцип пропорційності, в першу чергу, як процесуальнусправедливість: «Обмеження конституційних прав повинно відповідати принципу пропорційності: інтереси забезпечення охорони прав ісвобод людиниі громадянина, власності,громадського порядкута безпеки тошо можуть виправдати правові обмеження прав і свобод тільки в разі адекватності соціально обумовленим цілям» [15]. Конституційний Суд активно використовує принцип пропорційності напрактиці. В ряді рішень цей принцип використовується, але не зазначається. Взагалі, вимоги Конституційного Суду України, які випливають з характеристики принципу пропорційності, дуже схожі до загальноєвропейських. Але не співпадають.

Встановлення передбаченого ч. 2 ст. 211 СК України максимально допустимого віку є обмеженням права фізичних осіб на усиновлення, співрозмірним (пропорційним) меті правової охорони усиновлення. Призначення інституту усиновлення полягає в сімейному вихованні дітей, позбавлених батьківського піклування. Однак мета усиновлення не досягається в разісмертіусиновлювача до досягнення усиновлюваною дитиною повноліття, оскільки в цьому випадку виникає ризик повернення дитини до дитячого будинку чи іншої форми несімейного виховання[16]. Конституційний Суд, посилаючись на досвідВенеціанської комісії, вказав, що обмеження вимоги щодо реєстраціїполітичних партійсамі по собі не можуть розглядатись як порушення права громадян на об'єднання. Тобто, обмеження щодо участі іноземців у політичних партіях, фінансування політичної діяльності іноземними державами, їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями є пропорційними для досягнення таких легітимних цілей як національна безпека та громадський порядок,охорона здоров'янаселення або захист прав і свобод інших людей. Використовуючи досвідЄвропейського Суду з прав людини, Конституційний Суд встановив, що обмеження є пропорційними при умові «збереження основного змісту прав і свобод».

Різним етапам історичного розвитку свободи та права в людських відносинах притаманні свій масштаб і своя міра свободи, своє коло суб'єктів і відносин свободи та права — свій зміст принципу формальної(правової) рівності. Отже, принцип формальної рівності являє собою постійно властивий правупринцип зі змістом, що історично змінюється.

Рівність як вимога поводитись в однакових випадках однаковим чином, а у відмінних — відмінним чином характерна для права всіх часів. Фактично вона забороняєдискримінаціюяк одне з найочевидніших порушень принципу рівності.

Античне і середньовічне право були глибоко диференційованими нормативними системами зі значною кількістю стратифікаційних ознак (стать, релігійні переконання, майновий стан, етнічне та соціальне походження). Тобто, античне і середньовічне право не знали загальної рівності.

Лише в Новий часзаперечення відмінностей між людьми набуває основоположного значення. Першимиідеюприродної рівності наперекір успадкованій і умовній соціальній нерівності обгрунтували видатні мислителіТ.Гоббс,Дж. Локк,Вольтер. В епоху буржуазних революцій загальну рівність розуміли насамперед як рівність можливостей, тобто як ідею, згідно з якою кожному індивіду повинні бути гарантовані однакові шанси досягти успіхів у житті. Однак особливої популярності ця концепція набула саме в Новий час. ЇЇ прихильники вимагали усунення штучних перешкод шляхом скасування всіх привілеїв, установлених для певних осіб. Вони виходили з пріоритетності індивідуальних досягнень, обумовлених лише здібностями особи, а не її походженням,національністю, кольором шкіри,релігією, статтю тощо, і прагнули правовими методами забезпечити вільну конкуренцію, коли всі перебувають у рівних умовах і грають за однаковими умовами. Така рівність можливостей за своїм характером є формальною.

Результатом наростаючого руху за правову і політичну рівність усіх громадян стало юридичне визнання людей рівними і вільними в своїх правах в Декларації незалежності США1776 р. іДекларації прав людини і громадянина1789 р. Проте навіть у XVIII–XX ст. ідея загальної рівності реалізується в праві з великими проблемами. Лише у другій половині XX ст. ця формула набуває широкого світового визнання, знайшовши своє юридичне закріплення в ст.1Загальної декларації прав людини1948 р.:"Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах". Для реалізації принципу загальної рівності принципове значення має заборонадискримінації. Відхилення від стан диференціацію правового регулювання лише в окремих питаннях.

У XX ст. набуває популярності інша егалітарна концепція, основним гаслом якої є «справедлива частка для всіх», інтерпретує рівність як необхідність забезпечити рівність результатів шляхом справедливого розподілу. Цей вид рівності можливий лише за умови обмеження вільної конкуренції, що лежить в основі рівності можливостей. Вона означає рівне розподіленнядоходів, робочих місць, контрактів незалежно від чиїхось життєвих умов.

Під впливом концепції рівності результатів сучасна концепція рівності доповнює класичну ідею формальної рівності можливостей ідеєю створення реальних можливостей для членів суспільства конкурувати з іншими його членами. Так з'являється соціальний аспект рівності. Для забезпечення подібних реальних можливостей необхідно насамперед гарантувати справедливий розподіл соціальних благміж конкуруючими сторонами. Справедливий розподіл соціальних благ зовсім не потребує їх рівномірного розподілу, а радше передбачає вбачає забезпечення рівності можливостей для того, щоб зробитиконкуренціюза ресурси справедливою, а не тільки досягти їх більш рівномірного розподілу.

Саме така природна в умовах соціальної державидіалектика формальної і фактичної рівності дозволяє забезпечити «справедливу рівність можливостей», яка сьогодні є провідною інтерпретацією ідеї рівності.

Формальна рівність[ред.•ред. код]

Змістомформальної рівності є рівність усіх передзаконом, рівність прав і обов'язків, незалежно від національної, релігійної й іншої приналежності, службового й іншого положення, рівна відповідальність перед законом. Іншим боком формальної рівності виступаєпринцип недискримінації.

Вимога формальної рівності можливостей реалізується у правіза допомогою чотирьох пов'язаних між собою загальних принципів:Принцип рівності перед законом;Принцип рівності перед судом;Принцип рівності прав ісвобод людиниі громадянина;Принцип рівності обов'язків людини і громадянина.

У сучасних умовах принцип рівності перед законом є беззаперечним юридичним стандартом, який закріплено у ст. 7Загальної декларації прав людиниі у ст. 24Конституції України.

Принцип рівності перед законом знаходить своє логічне продовження у принципі рівності перед судом(згідно з п. 2 ч. 3 ст.129 Конституції України рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом є однією з основних засад судочинства).

Принцип рівності прав і свобод людини і громадянина (принцип рівноправності) закріплено у статтях 21 і 24 Конституції України. Так, згідно зі ст. 21 Конституції України «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах». А стаття 24 Конституції проголошує, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи…».

Принцип рівності обов'язків людини і громадянинау прямій формі в українському праві не сформульований, проте факт його існування особливих сумнівів не викликає. Зокрема, проголошуючи рівність усіх громадян перед законом, ст. 24 Конституції України таким чином встановлює і рівну підлеглість усіх громадян законам України. Крім того, принцип рівності обов'язків відображено у положеннях Конституції, які закріплюють конкретні обов'язки громадян.

Фактична рівність[ред.•ред. код]Ідеяфактичної (реальної) рівності можливостей реалізується управіза допомогою двох основних принципів:Принцип диференціаціїправового регулюванняПринцип позитивноїдискримінації.Принцип диференціації як складова фактичної (реальної) рівності можливостей виходить із визнання тогофакту, що право повинне враховувати відмінності між людьми. У сучаснихправових системахрозроблена певна кількість категорій, які складаються на підставі відмінностей між людьми, що мають соціальний, а не індивідуальний характер. Для особи, яка належить до тієї чи іншої категорії, факт належності обумовлює особливі правові наслідки порівняно з іншими особами: він визначає специфіку в характері й умовахреалізації праві свобод, особливості закріплення обсягу відповідних прав, наявність додаткових пільг ігарантій. Демографічні, соціальні і територіальні фактори обумовлюють різницю в правовому становищі таких груп, як жінки, молодь,пенсіонери,інваліди,малозабезпечені, безробітні,державні службовцітощо.

Отже, ідея фактичної рівності можливостей суттєво змінює традиційні уявлення про те, що правова рівність повинна бути абстрагована від фактичних відмінностей суб'єктів і тому з необхідністю та за визначенням мала виключно формальний характер.

Заради забезпечення фактичної (реальної) рівності можливостей держава може вдаватися до так званої позитивної дискримінації,або політики позитивних дій, — юридичної розбіжності в підходах, яка реалізується як тимчасовий захід з метою створення сприятливих умов для певної категоріїосіб на шкоду іншій категорії і таким чином компенсує існуючу між ними фактичну нерівність. Позитивна дискримінація дозволяє перейти від рівності в праві до рівності черезправо(фактичної рівності).

Сьогодні можна виділити три основні категорії осіб, стосовно яких діють програми позитивної дискримінації: жінки,расовігрупи інаціональні менши