4444441.3. Класифікація прав людини.

У літературі і міжнародних-правових актах існують різні підходи до класифікації основних прав і свобод людини і громадянина. У залежності від виду суб'єктів пропонується розрізняти права людини, права нації, права людства. Права людини розрізняють за часом виникнення ("покоління прав людини") - права людини і громадянина першого покоління, права другого покоління і третього покоління. З урахуванням міжнародних-правових актів і стандартів, загальнолюдських вимірів і цінностей складений розділ II Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", у якому основні права та свободи людини і громадянина класифікуються по сферах життєдіяльності: громадянські; політичні; соціально-економічні і культурні права і свободи.

Громадянські (особисті) права, т. н. права першого покоління, покликані забезпечувати свободу й автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього втручання. Ця категорія прав характеризується тим, що держава визнає свободу особи в певній сфері відносин, яка віддана на його розсуд і не може бути об'єктом зазіхань держави. Ці права, що властиві кожній особистості, покликані юридично захистити простір дії приватних інтересів, гарантувати можливості індивідуального самовизначення і самореалізації особистості.

До громадянських (особистих) прав і свобод людини відносять:право на життя;право на повагу честі і гідності людини;право на свободу й особисту недоторканність;недоторканність приватного життя, житла;свободу пересування і вибору місця проживання;свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань;свободу вибору національності і вибору мови спілкування;право на судовий розгляд;право на презумпцію невинуватості;свободу вираження поглядів;свободу інформації;свободу від катувань і інших форм нелюдського поводження і покарання;таємницю листування тощо.

По суті, цей блок прав охоплює фундаментальні аспекти свободи особи, висловлюючи гуманістичні принципи всякого демократично організованого суспільства.

Політичні права і свободи - важлива категорія суб'єктивних прав і свобод громадянина. Їх цілком правомірно розглядати як забезпечену людині законом і привселюдною владою можливість участі (як індивідуально, так і колективно) у суспільно-політичному житті держави і здійсненні державної влади. Тим самим перемагається відчуженість громадянина від держави. Політичні права громадян є неодмінною умовою функціонування всіх інших видів прав, оскільки вони складають органічну основу системи демократії і виступають як цінності, якими влада повинна обмежувати себе і на які повинна орієнтуватися. Політичні права і свободи є невід'ємним атрибутом цивілізованого суспільства.

До політичних прав відносять:право на управління справами держави;право на звернення;свободу пересування;свободу слова;право на мирні збори;право на створення спілок і об'єднань (асоціацій).

Соціально-економічні права (поряд із культурними правами) відносяться до прав людини другого покоління. Вони стосуються підтримки і нормативного закріплення соціально-економічних умов життя індивіда, визначають положення людини в сфері праці і побуту, зайнятості, добробуту, соціальної захищеності з метою створення умов, при яких люди можуть бути вільні від страху і нужди. Їх обсяг і ступінь реалізованості багато в чому залежить від стану економіки і ресурсів, і тому гарантії їх реалізації в порівнянні з громадянськими і політичними правами першого покоління, менш розвинені. На відміну від інших видів прав людини особливостями соціально-економічних прав є:поширеність на певну область життя людини;допустимість рекомендаційних, "нестрогих" формулювань базових положень (наприклад, "гідне життя", "справедливі і сприятливі умови праці", "задовільне існування");залежність реалізації соціально-економічних прав від стану економіки і ресурсів. Ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. спеціально говорить про те, що ці права повинні забезпечуватися поступово і "у максимальних межах наявних ресурсів".

Соціально-економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними чинниками господарської діяльності і захист держави. До них відносять:право на працю;право на власність;право на підприємництво;право на страйк;право на відпочинок;право на соціальне забезпечення;право на житло;право на достатній рівень життя;право на охорону здоров'я тощо.

Крім того, робітники і роботодавці мають право на укладання колективних договорів; право на вільне об'єднання в національні або міжнародні організації для захисту своїх інтересів.

Культурні права гарантують духовний розвиток людини, допомагають кожному індивіду стати корисним учасником політичного, духовного, соціального і культурного прогресу. До них відносять право на освіту, право на доступ до культурних цінностей, право вільно брати участь у культурному житті суспільства, право на творчість, право на користування результатами наукового прогресу і їхнього практичного застосування тощо.

555555555551.4.Конституційне визначення прав людини.

Жодна людина не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав, свобод та обов'язків. їх поділ на права, свободи та обов'язки людини і права, свободи та обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що за сучасного суспільного ладу характерний дуалізм правового статусу особи. Як невід'ємна частина громадянського суспільства, кожна людина рівноправна з усіма іншими людьми, а як частина політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належать до конкретної держави. Ця дуалістична концепція знайшла своє відображення в багатьох конституціях. Так, відмінність між правами, свободами та обов'язками людини і громадянина знаходяться вже у самих формулюваннях відповідних статей. Наприклад, коли в конституції йдеться про права людини, то зазвичай вживаються формулювання "кожний", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина", "усі" або "визнається право", "гарантується свобода" та подібні словосполучення безособового характеру. Якщо в конституції права громадян адресуються саме громадянам, то вживаються формулювання "громадяни мають право", "громадяни можуть" або "всі німці", "кожен іспанець" тощо.

Конституційне закріплення прав, свобод і обов'язків у різних країнах має свої особливості. У більшості конституцій існують спеціальні розділи чи глави (наприклад, глава друга "Права і свободи" Конституції Королівства Іспанія 1978 р., частина I "Права і обов'язки громадян" Конституції Італійської Республіки 1947 р., частина III "Основні права" Конституції Республіки Індія 1949 р., розділ II "Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції Республіки Узбекистан 1992 р., глава III "Права і обов'язки народу" Конституції Японії 1946 р., розділ I "Про гарантії прав особи" Політичної Конституції Мексиканських Сполучених Штатів 1917 р., розділ II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України 1996 р.), де зафіксовані права, свободи та обов'язки людини, що безпосередньо визначають її становище у суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності.

При цьому, конституційні права і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що мають природний характер і належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними та непорушними. Згідно з конституційним принципом невідчужуваності прав і свобод людини держава не наділяє людину правами і свободами, вона може лише регулювати їх здійснення і встановлювати необхідні гарантії. Наприклад, у ст. 21 Конституції України 1996 р. передбачено, що "усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", у п. 1 ст. 12 Конституції Словацької Республіки 1992 р. визначено, що "основні права і свободи невід'ємні, невідчужувані, неминущі та непорушні", у п. 2 ст. 1 Основного Закону ФРН 1949 р. проголошено, що "німецький народ... вважає непорушні і невід'ємні права людини як основу кожного людського співтовариства...", а в ст. 11 Конституції Японія 1946 р. зазначено, що "народ безперешкодно користується всіма основними правами людини".

Необхідно зазначити, що не кожна держава дотримується схожої конституційної практики. Наприклад, у Конституції Французької Республіки 1958 р. відсутній відповідний розділ, в якому перераховувалися б конституційні права, свободи та обов'язки людини, але у її Преамбулі зазначено, що "французький народ урочисто проголошує про свою прихильність до прав людини і принципів національного суверенітету, які визначені Декларацією 1789 р., що підтверджено та доповнено преамбулою Конституції 1946 р.". Тобто, Декларація прав людини і громадянина, яка була проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р. та Преамбула Конституції Французької Республіки від 27 жовтня 1946 р. оголошені складовими частинами Конституції Французької Республіки 1958 р.

У США основні права і свободи людини регулюють перші десять поправок до Конституції 1787 р., які отримали назву "Білль про права". Вони були прийняті Конгресом США та ратифіковані в 1791 р. одинад-цяттю із чотирнадцяти існуючих на той час штатами. Інші три штати ратифікували "Білль про права" в 1939 р. Зазначені поправки регулюють лише свободу слова, друку, звернень, зборів, особисту свободу, свободу совісті, право на недоторканність житла, публічний суд присяжних, право не свідчити проти себе, заборону жорстких і незвичних покарань, право носити зброю, право власності. Тобто, в Конституції США 1787 р. та поправках до неї не знайшли свого відображення соціальні, економічні та культурні права. Такий обсяг конституційного регулювання у відповідній сфері можна було б вважати недостатнім, якби не чисельні судові прецеденти та наявність конституцій більшості штатів, до яких включені розділи, по суті присвячені правам і свободам людини.

Принципово інший підхід щодо регулювання конституційних прав і свобод людини застосовується у Великобританії. У зв'язку з відсутністю нормативно-правового акту, яким би визначалися основи правового статусу людини, тут її права і свободи регулюються судовими прецедентами.

Необхідно зазначити, що критерієм визначення забезпеченості прав людини є конституційно-правова практика, а не конституційна теорія, що закріплена в тексті відповідного розділу основного закону. Про це свідчить державна практика США і Франції, де забезпеченість правами людини знаходиться на високому рівні.

Залежно від характеру правовідносин, що виникають між людиною і державою, а також між самими людьми, конституційні права і свободи людини можна класифікувати на:1) особисті (громадянські);2) політичні;3) соціально-економічні;4) культурні.

Особисті (громадянські) права і свободи - це права, які відносяться до сфери особистого життя людини незалежно від того, чи є вона громадянином певної країни. Реалізація більшості особистих прав сприяє забезпеченню індивідуальної свободи. Свобода є передумовою гідного людського існування.

Особисті права і свободи належать людині від народження, тобто є природними правами і незалежать від її громадянства. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені. Особисті права і свободи становлять основу правового статусу людини і громадянина.

Найважливішим з природних прав людини є право на життя, яке полягає в тому, що вона не може бути позбавлена життя. Це право передбачає, що держава захищає життя людини, і кожен має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань. Вперше на законодавчому рівні це право було закріплено в тексті Декларації незалежності США 1776 р. На сьогодні право на життя закріплено нормами багатьох міжнародно-правових документів про права людини. Наприклад, у ст . 3 Загальної декларації прав людини 1948 р. передбачено, що "кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність", відповідно до ч. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. - "право на життя є невід'ємним правом кожної людини", у п. 1 ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. зазначено, що "право кожного на життя охороняється законом".

Положення зазначених міжнародно-правових актів знайшли відображення у багатьох конституціях країн світу. Наприклад, у ст. 15 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. зазначено, що "кожна людина має право на життя, фізичну та моральну недоторканність і не може бути піддана катуванню чи негуманному, принизливому покаранню", у ст. 40 Конституції Республіки Польща 1997 р. визначено, що "ніхто не може бути підданий катуванню, а також жорстокому, нелюдському або принизливому поводженню чи покаранню... застосування тілесних покарань заборонено", у ст. 31 Конституції Японії 1946 р. передбачено, що "ніхто не може бути позбавлений життя або свободи, або бути підданий будь-якому покаранню інакше як відповідно до процедури, встановленої законом", у п. 2 ст. 2 Основного Закону ФРН 1949 р. визначено, що "кожен має право на життя і особисту недоторканність. Свобода особи непорушна. Втручання в ці права допускаються тільки на підставі закону", у ст. 27 Конституції України 1996 р. закріплено, що "кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань".

Сучасне розуміння права на життя передбачає скасування смертної кари. Як свідчить світовий досвід, смертна кара не виправдалась як ефективний засіб у боротьбі зі злочинністю. Ця міра покарання не належить до чинників, що стримують злочинність. І тому понад 80 держав світу відмовилися від смертної кари (Австралія, Бразилія, майже всі європейські держави), або не застосовують її фактично (Андорра, Великобританія, 13 штатів США). Наприклад, у ст. 102 Основного Закону ФРН 1949 р. проголошено, що "смертна кара скасовується". Тобто, навіть держава не залишає за собою права позбавлення життя.

Скасована смертна кара була і в Україні. Згідно рішенню Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. у справі про смертну кару Верховна Рада України привела Кримінальний кодекс України 1960 р. у відповідність до положень Конституції України 1996 р. Чинний Кримінальний кодекс України 2001 р. вже не передбачає такого виду кримінального покарання як смертна кара.