2222222Поняття прав людини: етичне, нормативне, процесуальне розуміння прав людини

Права людини, забезпечення, охорона, захист та реалізація прав людини – саме цими поняттями, майже не щодень оперують політики, засоби масової інформації, науковці та громадяни України. Здавалося б таке просте поняття, та що ж український народ вкладає у його зміст?І чи є універсальне розуміння прав людини?

Загальновизнаним є те, що найбільший розвиток прав і свобод людини почався після Другої світової війни зі створенням Організації Об’єднаних Націй у статуті якої був закріплений обов’язок держави здійснювати міжнародне співробітництво з іншими державами дотримуючись принципу поваги до прав людини і основних свобод без жодної дискримінації. Розвитку прав людини сприяло прийняття Загальної декларації прав людини 10 грудня 1948 року, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та факультативного протоколу до останнього 16 грудня 1966 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та протоколів до неї. Важливим є те, що ці міжнародні договори є частиною національного права України, адже вони є ратифіковані Верховною Радою України.Радою Європи прийнято понад 200 конвенцій у сфері захисту прав людини та жоден із міжнародно-правових актів не містить визначення поняття прав людини. Відсутність офіційної дефініції прав людини зумовлена тенденцією, яка існує в функціонуванні сучасних механізмів захисту прав людини і основоположних свобод  - якомога менше дефініцій, бо вони обмежують, оскільки права людини постійно розвиваються, а  суспільні відносини змінюються.

Та наука не може не братись за це питання, нею розроблено понад 300 понять прав людини, які видали окремою книгою. П.М. Рабінович обґрунтував, що зміст поняття «права людини» залежить від концептуального підходу, який обере людина.

Якщо в основу розуміння прав людини ми  беремо легістсько-позитивіський підхід, то права людини- це ті можливості, які зафіксовані в національному законодавстві держави, насамперед в Конституції. Позитивною стороною даного розуміння прав людини є те, що якщо не залучити державу, то права людини залишаються міфом, тому що вона є одним із основних агентів, які забезпечують їх охорону та реалізацію. Та якщо розуміти права людини як продукт волевиявлення держави то негативним є те, що держава сьогодні одна, а завтра вона може стати іншою. А це ставить в залежність права людини від зміни політичних сил в державі і призводить до того, що права людини стають результатом її свавільної діяльності.

Відповідно до етичного концептуального підходу права людини – це частина, засіб, прояв здійснення моралі. Таке розуміння прав людини зорієнтоване на гуманізм, адже завжди треба брати до уваги як людині при цих правах. Та негативом є те, що немає критерію моральності, і для різних верств населення, видів релігії розуміння моральності неоднакове.Саме тому домінуюча у суспільстві мораль відповідно до даного концептуального підходу є критерієм чи є порушення прав людини.

Згідно з трансцендентальним підходом джерелом прав людини є явище яке знаходиться поза соціумом, поза історією, щось відірване. Прикладом є релігійний варіант. Папа Римський в одній із статей висловився, що ніяких прав людини, крім тих, які записані в Біблії не існує. Біблія – джерело прав людини. Позитивним у даному розумінні поняття є святість прав людини, адже права людини є від Бога, який є святий, а порушення прав людини це виступ проти Бога.

Якщо в основу розуміння прав людини брати біологізаторський підхід, то права людини це результат народження людини її невід’ємний атрибут, як голова, м’язи, кістки. Симптоми такого розуміння проникли в Цивільний кодекс України в ст. 269 якогозакріплено, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження. З такого бачення прав людини виникає, що немає людини без прав. Та негативом є те, що при такому розумінні цього поняття впливати на права людини і нести відповідальність буде нікому.

Відповідно до психологічного концептуального підходу, права людини – це певні вимоги психіки або в широкому контексті це певні вимоги внутрішнього світу людини, які пред’являються до людини, суспільства, держави.

Та згідно з соціальним концептуальним підходом прихильником якого є П.М.Рабінович, права людини – це можливості людини задовольнити її соціальні і біологічні потреби в розвитку і існуванні, які зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільства є загальними і рівними для всіх людей і забезпечені загально-соціальними обов’язками інших суб’єктів.

Наслідком нашого радянського минулого є те, що велика кількість людей розуміє права людини  як ті можливості, що дані державою, що закріплені в Конституції. Часто ці права сприймаються, як декларація, як те до чого ми маємо іти, що буде в майбутньому, адже на сучасному етапі розвитку України всі яскраво бачать недосконалість систем захисту прав людини, а без їх належної реалізації вони залишаються міфом. Тому саме тут повинна втрутитись держава реформувавши механізми захисту прав людини, що дасть змогу реально забезпечити їх охорону і захист.

Реалізації потреби забезпечити ефективнішу охорону та захист прав і свобод людини і громадянина, які згідно з Конституцією України визначають зміст і спрямованість діяльності держави, втілення в життя задекларованого Основним Законом України принципу правової, демократичної держави та прискорення  інтеграції України в європейську правову систему сприяло б реформування конституційної юстиції, впровадження в національну систему права інституту конституційної скарги, який уже успішно функціонує в розвинутих державах.

Оскільки особливу роль у захисті прав і свобод людини і громадянина займає Конституційний Суд України (далі – КСУ) як єдиний орган конституційної юрисдикції, який головним своїм завданням має гарантування верховенства Конституції України, тобто контроль за тим, щоб нормативно-правові акти, підзаконні   нормативно-правові акти відповідали Конституції України де закріплено широкий каталог прав і свобод людини.

Аналіз діяльності КСУ дозволив зробити висновок, що існуючих процедур захисту прав і свобод людини і громадянина, які передбачені Конституцією і Законом України  “Про КСУ” від 16.10.1996 р. на сьогоднішній день є недостатньо. Адже можливість безпосереднього звернення осіб до конституційно-судового механізму захисту своїх прав і свобод сьогодні обмежена питанням офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Що не дає повною мірою особі захистити свої права і свободи.

Послідовним та необхідним кроком на шляху впровадження принципу правової держави та удосконалення конституційної юстиції має стати запровадження інституту конституційної скарги, що як підкреслює  О.В. Петришин, Ю.Г. Барабаш, С.Г. Серьогіна та І.І. Бодрова є виправданим з наступних підстав: у межах національних юрисдикцій він слугує засобом ініціювання справ з дуже важливих конституційних питань; сприяє розвитку конституційної доктрини і захисту основних прав людини; можливість громадян звертатися до конституційного суду й оспорювати конституційність юридичних актів сприяє зміцненню демократії й громадянського суспільства.

Противники запровадження конституційної скарги в Україні аргументують це тим, що це призведе до перевантаження КСУ, до недотримання строків розгляду справ, обмежить доступ осіб до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), судді конституційного суду, піддаючи контролю рішення інших інстанцій, стануть не “суддями законів”, а “суддями суддів” та піддають сумніву доцільність існування такого інституту, оскільки ч.1 ст.17 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено компетенцію адміністративних судів щодо розгляду спорів із суб'єктом владних повноважень на його порушення у сфері публічно-правових відносин.

Заперечити ці тези можна тим, що по-перше, хоча нове повноваження КСУ збільшить навантаження суддів вони будуть мати змогу з ним впоратись, адже врахувавши негативний досвід Німеччини, вважаю за необхідність запровадження в Україні вузької моделі конституційної скарги і адвокатського примусу. Що в свою чергу сприятиме внесенню до КСУ обгрунтованих скарг, а судді конституційного суду не стануть “суддями суддів”, оскільки піддаватимуть контролю не рішення чи вирок, а  юридичний акт, яким вони обґрунтовуються.

По-друге, запровадження конституційної скарги в Україні зменшить кількість звернень осіб, які перебувають під юрисдикцією України в ЄСПЛ, бо цей інститут дасть змогу належним чином захистити права і свободи людини на національному рівні. Інститут конституційної скарги також виступить додатковою гарантією захисту прав і свобод людини, адже не всі права передбачені Конституцією є предметом охорони Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4.11.1950 р., тому для захисту таких прав і свобод індивідуальна скарга до ЄСПЛ не буде застосовуватись, а захистити їх можна буде тільки за допомогою конституційної скарги.

Важливим є дослідження Адама Вишневського про те, що не існує вимоги внесення конституційної скарги як умови скористання з індивідуальної скарги до ЄСПЛ. Це означає, що скаржник може сам вирішувати, який засіб охорони використати в першу чергу. Ця теза підтверджується тим, що ЄСПЛ у справі Szott-Medyńskaпроти Польщі постановив, що тільки в деяких типах справ необхідним є зложення конституційної скарги перед внесенням заяви до ЄСПЛ. Тому ця реформа конституційного правосуддя тільки покращить стан захисту прав людини в Україні і статус нашої держави на міжнародній арені.

По-третє, компетенція адміністративних судів стосується спорів з приводу порушень не лише основних прав і свобод людини і громадянина, але й суб'єктивнихправ і обов'язків. Крім того, ця компетенція не стосується прийняття рішення стосовно неконституційності законів. Закріплення в чинному законодавстві умов прийняття конституційної скарги сприятиме розмежуванню компетенції між КСУ та адміністративними судами.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можна дійти до висновку, що ми можемо розуміти права людини як завгодно, відповідно до будь – якого з концептуальних підходів, але втілення в життя цих прав залежить від механізмів охорони, захисту та реалізації прав людини і основоположних свобод, які існують в державі. Саме тому важливим є вирішення проблем захисту прав людини,а цьому сприятиме запровадження інституту конституційної скарги, адже ця реформа конституційної юрисдикціїдасть можливість забезпечити ефективнішу охорону та захист прав і основоположних свобод людини і громадянина. Виступатиме гарантією безпосереднього правового зв'язку між окремою особою і державою, що реалізується на найвищому, конституційному рівні, а також гарантією конституційного ладу в державі, оскільки дасть змогу реалізувати ст. 1, 3, 8 Конституції України. Отож, необхідним є внесення змін до Конституції України та інших законодавчих актів.

3333333331.2.Співвідношання: Свобода –право – обов’язок.

Тема прав та свобод людини і громадянина, їх захист є актуальною з найдавніших часів історії людства й до сьогодні. Вона посідає чи не найголовніше місце серед духовних цінностей сучасного світу. В різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала або релігійного або етичного чи то й зовсім філософського звучання в залежності від позиції верств, що знаходилися при владі.

Друга половина ХХ ст. характеризується особливим поглибленням та розвитком каталогу прав людини. Ті часи, що супроводжувалися грубими масовими порушеннями прав людини, характеризуються тим, що питання забезпечення та захисту прав людини вийшло далеко за межі внутрішньодержавних проблем і стало предметом постійного впливу міжнародного товариства. Визнання Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції прав людини і основних свобод, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Конвенції про попередження злочинів геноциду і покарання за нього, Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та низка інших не менш важливих міжнародно-правових актів є неоціненним внеском у розвиток цивілізації та культури людства. Висунутий та встановлений у цих актах принцип формальної рівності став основою універсальності прав людини, надав їм істинно демократичного характеру.

Права та свободи людини сформовані внаслідок чисельних історичних передумов, що розвинули психологічну потребу людини вільно використовувати свої можливості міркувати, виражати думки, займатися творчістю, самовиражатися, працювати тощо. Місце, що посідають права людини в усіх сферах життя суспільства, більшою мірою визначається рівнем соціально-економічного розвитку країни, історичними традиціями та законодавчим регулюванням, особливостями менталітету громадян та культурою (у тому числі й політичною) цього суспільства.

Більш того, важливим показником розвитку будь-якої держави є ситуація, що склалася з правами людини. Для країн, що встали на шлях демократичних перетворень, становлення і розвиток правової, соціальної, демократичної держави та орієнтовані на демократичні правові цінності, проблеми прав людини, їх захист та охорона є надзвичайно важливим питанням державної політики та фактором сталого розвитку країни взагалі.

Досвід демократичних перетворень, що започатковані в Україні з дня проголошення незалежності, переконливо свідчить, що дослідження тематики прав, свобод та обов’язків людини і громадянина є надзвичайно важливим, займає особливе місце у вітчизняній науці та потребує глибокого наукового вивчення.

Права людини, її свободи та обов’язки, гарантії цих прав завжди були, є і залишаються у центрі уваги науки. Політологи, правознавці, філософи, релігійні, політичні та інші діячі визначали предметом дослідження цю проблематику. Серед відомих світу авторів, які розглядали права людини, є Вольтер, Г. Грацій, Т. Гоббс, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та інші. Значний внесок у розвиток теорії прав людини внесли російські дослідники, наприклад, А. Азаров, С. Алексєєв, А. Головістикова, Л. Грудцина, Л. Грухарєва, А. Саідов. Серед вітчизняних дослідників прав людини не можна не відзначити таких вчених, як: М. Козюбра, А. Колодій, Ю. Кравченко, А. Олійник, В. Погорілко, О. Скакун, О. Тодика та багато інших.

Проблема тлумачення і правильного розуміння прав, свобод і обов’язків людини та громадянина є проблемою не лише фахових юристів, але й широких кіл громадськості. Актуальність обумовлюється ще й у тим, що вдосконалення законодавчої бази в напрямі реалізації прав і свобод людини та виконанні обов’язків особою перед державою є одним з основних пріоритетів у розвитку правової держави. Значимість висвітлення проблематики прав людини зумовлюється не тільки специфічними обставинами загального реформування політичної та правової системи суспільства, в яких зараз знаходиться Україна. Сьогодні вже можна говорити про формування нової галузі юридичних досліджень, які можуть бути охарактеризовані як наука прав людини.

Широке міжнародне визнання отримала формула «прав без обов’язків не існує». Так, у ст. 29 Загальної декларації прав людини зазначено: «Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи» 1.

Держава, беручи на себе обов’язок забезпечувати права людини і громадянина, має право й вимагати від особи правомірної поведінки, яка б відповідала її стандартам та еталонам. Свій вияв такі державні вимоги з виконання та дотримання правових норм знаходять у системі обов’язків, що встановлюють міру відповідальності за невиконання приписів закону. Відповідно до положень ст. 3 Конституції України головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

У ст. 16 Основного Закону визначається обов'язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу.

Статтею 27 Конституції України встановлено, що обов’язок держави – захищати життя людини.

Конституцією України також передбачено обов’язки органів публічної влади щодо прав і свобод людини та громадянина.Крім обов’язків держави щодо забезпечення проголошених у Конституції прав і свобод особи існують певні обов’язки особи щодо держави. Конституція України встановлює ряд обов’язків людини і громадянина, регламентує обов’язки людини у сфері відносин з державою та суспільством, у сфері родинних стосунків та інших сферах.На думку П.П. Шляхтун, на відміну від прав і свобод обов’язкам особи в конституціях приділяється зна­чно менше уваги 2. У теорії і практиці конституціоналізму ставлення до конституційних обов’язків та їх взаємозв’язку з конституційними правами і свободами неоднозначне. Ліберальна традиція у конституціоналізмі заперечує взаємозв’язок прав і обов'язків, виходячи з того, що визнання такого взаємозв’язку та закріплення в конституції обов’язків особи призвело б до обмеження її прав. Саме по собі існування обов’язків не заперечується, але вони не сприймаються в органічному взаємозв’язку з правами і не закріплюються в конституції. Згідно з цією традицією у конституціях, передусім старих, взагалі не йдеться про обов’язки людини і громадянина. У західних країнах конституційний інститут обов’язків людини і громадянина став оформлятися тільки після Другої світової війни. Соціалістична традиція у конституціоналізмі, навпаки, наголошує на взаємозв'язку прав і свобод. У конституціях соціалістичних держав досить докладно закріплюються обов’язки громадянина, причому деякі з них – у формі «боргу», «справи честі» тощо.

Обов’язки людини і громадяни­на в Україні є важливим складовим елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина, що закріплює основи взаємовід­носин між особою і державою. Основні обов’язки забезпечують нормальне функціонування держави та життєдіяльність суспільства.

Безумовно, права і свободи людини і громадянина тісно пов’язані з її обов’язками. Взаємозв’язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством отримав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій за­значається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

У світовій конституційній теорії та практи­ці питання про співвідношення прав і обов’язків як міри можли­вої і належної поведінки і діяльності є найбільш дискусійними. Зокрема, радянська правова доктрина допускала, що порушення або невиконання обов’язків мало своїм наслідком повну або часткову втрату прав і свобод людини і громадянина. Як зазначають В.Ф. Погорілко і В.Л. Федоренко, реалії сьогодення свідчать, що між правами й обов’язками є стійкі взаємні зв’язки, що водночас не мають прямо пропорцій­ної залежності: порушення обов’язків не завжди має своїм на­слідком обмеження основних, особливо громадянських, прав і свобод людини і громадянина 3. Навіть особа, яка внаслідок пору­шення конституційного обов’язку за рішенням суду перебуває у місцях позбавлення волі, має невід’ємне право на життя, пова­гу до своєї гідності тощо, хоча й обмежується у здійсненні права на свободу пересування, бути обраною, брати участь у створенні та діяльності політичної парті

Важливість багатостороннього та глибокого дослідження системи конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина у досить складних соціально-економічних і політичних умовах реформування українського суспільства не викликає жодного сумніву.

Актуальність дослідження конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні та важливість подальшого дослідження цієї тематики пов’язана, по-перше, з необхідністю приведення чинного законодавства України у відповідність до Конституції України та потребою вдосконалення правової бази щодо прав людини, по-друге, розробкою, впровадженням та забезпеченням функціонування реальних гарантій прав людини та відповідних механізмів забезпечення реалізації проголошених Конституцією України прав та свобод людини і громадянина, а по-третє, важливістю створення єдиної та цілісної наукової теорії прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні.

Правова реформа, що відбувається в Україні, потребує активної законодавчої діяльності, ефективного впливу національного права на сфери приватного життя людини, відносини власності, розвиток політичної, соціальної, культурної, підприємницької активності громадян. Глобальна гармонізація національного права, що зумовлена інтеграцією України до Європейського Союзу та розширенням і поглибленням міжнародних зв’язків, здійснюється з метою приведення національних правових систем до стандартів та принципів міжнародно-правових актів.