Психологія народів та історична психологія. Дослідження закономірностей соціальних явищ

У середині XIX ст. спостерігався бурхливий розвиток етнографії, психології, мовознавства, що призвів до відокремлення етнопсихології в самостійну науку.

Ідеї М. Лацаруса та Г. Штейнталя про виділення психології народів як особливої галузі психологічних знань підтримав В. Вундт. У своїй десятитомній праці "Психологія народів" він вказав на можливість існування національної психології як продовження та поглиблення індивідуальної психології. В. Вундт підкреслив, що психологія народів - це наука про душу народу, яка виявляється в мові, міфах, звичаях, етиці, моралі, релігії.

У поглядах В. Вундта є ряд відмінностей від теорії М. Лацаруса і Г. Штейнталя щодо основних підходів до вивчення психології народів.

Зокрема, В. Вундт використав поняття "душа народу", а не поняття "дух". Душа народу не існує поза індивідами, не є безтілесною, однак без індивіда душа народу - ніщо. Дослідник стверджував, що спільне життя індивідів, їх взаємодія між собою повинна породжувати нові явища зі своїми законами, які хоча не суперечать законам індивідуальної свідомості, але й не зводяться до них. В. Вундт підкреслив, що уявлення багатьох представників народу виявляються, передусім, у мові, міфах, звичаях, а решта елементів духовної культури є вторинними, наприклад, релігія і мистецтво.

Послідовником цього напрямку був Г. Шпет (професор Московського університету), який вважав, що предметом вивчення етнопсихології є типові колективні переживання. Він вказав на те, що самі продукти культури - мова, міфи, звичаї, наука та релігія не містять нічого психологічного. Психологічним аспектом є ставлення до продуктів культури, до суті культурних явищ. А це ставлення виявляється у формі переживань. Тому, аналізуючи продукти культури етнопсихологія виявляє типові колективні переживання. Те, що Г. Шпет назвав колективними переживаннями, сьогодні можна назвати ментальністю.

Досить актуальною є думка Г. Шпета про те, що належність людини до народу визначається не її біологічною спадковістю, а свідомим прилученням до тих культурних цінностей, святинь, які утворюють зміст історії народу.

Основні положення західних етнопсихологів були розвинуті представниками теорії психології мас, яка з'явилася у XIX ст. і ґрунтувалася на ідеї співвідношення індивіда та соціального середовища. Так, поведінка представників якої-небудь спільності визначається переважно наслідуванням, характерною ознакою якого є знеособлення, переважання ролі почуттів над інтелектом.

Г. Лебон у своїй роботі "Психологія народів і мас" визначив основні чинники, які зумовлюють напрямок суспільного руху. До таких чинників він відніс: душу раси; вплив вождів; наслідування, навіювання; взаємне зараження. Основна ідея його теорії полягає у тому, що скупчення людей впливає на поведінку окремого індивіда, однак натовп неспроможний управляти собою, тобто він не здатний до самоуправління, а потребує вождя.

У межах цього напрямку працював і Е. Дюркгейм, який вивчав закономірності суспільних явищ, відмежовуючи їх від явищ психологічних. Він визначив, що соціальні явища існують поза індивідами і відстоював ідею існування колективної душі.

Основні напрямки етнопсихологічних досліджень

1. Дослідження первісних культур.

2. Мовознавчі дослідження етнічної самобутності.

3. Становлення етнопсихологічних знань в Україні.

4. Сучасний стан розвитку етнопсихології.

Дослідження первісних культур

Вивчення первісних культур розпочалося з поширення на американський континент ідей В. Вундта. В 20-30-х p.p. XX ст. Ф. Бо-ас обґрунтував концепцію "Культура і особистість", основними завданнями якої були: вивчення індивідуальної психології; розробка поняття "особистість" як первинної одиниці, що визначає структуру цілого; вивчення процесу формування особистості.

Дослідження в межах цієї теорії проводила Р. Бенедикт, висунувши ідею про фундаментальні відмінності між культурами, кожна з яких вирізняється своєю домінантою. Вчена охарактеризувала такі типи культур: параноїдальну, аполонічну та діонічну. Згадані типи культур значною мірою упродовж тривалого проміжку часу відповідають психіці індивіда. На думку дослідниці, культура є схожою до особистості, що висвітлена на екрані.

Подальші дослідження в руслі цієї теорії були спрямовані на виявлення того, за яких обставин і як саме відбувається взаємодія культури та особистості. І якщо в ранніх працях Р. Бенедикт ототожнювала культуру і особистість, то пізніше - підкреслює, що індивід, культура і суспільство нерозривно пов'язані між собою і впливають одне на одного.

Поширенню та становленню концепції "Культура і особистість" сприяв А. Кардинер. Він здійснив теоретичне узагальнення польових досліджень своїх попередників і прийшов до висновку, що з моменту народження на дитину впливає її безпосереднє оточення, зокрема, способи догляду за немовлям. Саме вони відрізняються в різних культурах і накладають відбиток на особистість дорослого.

А. Кардинер вказав на те, що у кожній культурі існує єдиний домінуючий тип особистості, який формується за допомогою цієї культури. Такий тип особистості він назвав базовим чи основним.

Базова особистість - це схильності, уявлення, способи зв'язку з іншими людьми, тобто все те, що робить людину сприйнятливою до певної культури і забезпечує її адаптацію до фундаментальних реальностей життя в певній культурі.

На зміну теорії базової особистості прийшла теорія модальної особистості. Поняття "модальної особистості" визначає найпоширеніший тип особистості у культурі (мода - це статистична величина, що вказує на найбільшу частоту повторювань у групі значень - Авт.). Таким чином, використання поняття модальна особистість не передбачає того, щоб усі члени спільності мали одну і ту ж саму особистісну структуру.

Модальна особистість наділена такими рисами, які найчастіше зустрічаються і зберігаються у дорослих членів цього суспільства.

У XIX ст. паралельно здійснювалися емпіричні дослідження в загальній психології. До найбільш відомих належать порівняльно-культурні дослідження Л. Леві-Брюля та К. Леві-Строса.

Л. Леві-Брюлем було обґрунтовано концепцію, яка протиставляла мислення первісної людини логічному мисленню європейців, акцентуючи увагу на відмінностях між культурами. Науковець вивчав мисленнєву установку, уяву, склад розуму та в цілому пізнавальну діяльність, використовуючи поняття "колективне уявлення", введене Е. Дюркгеймом.

Л. Леві-Брюль виокремив три основні особливості колективних уявлень: 1) емоційна інтенсивність; 2) нечутливість до логічних суперечностей (нероздільними є сон і реальність, предмет і зображення, тінь і людина, ім'я і людина й т. ін.); 3) непроникливість для об'єктивного досвіду (невдалий обряд, продемонстрований для доказу неправильності суджень і поглядів, не знищує віри в нього).

Вчений зробив висновок про те, що колективні уявлення передаються від покоління до покоління і "нав'язують" себе особистості. Тобто, вони є не предметом роздуму, а предметом віри. Л. Леві-Брюль, вивчивши і систематизувавши емпіричний матеріал, вважав, що для людей з архаїчних культур не існує двох світів: фізичного і духовного. Для них існує лише містично-реальний світ, до якого вони причетні. В цих людей відсутня потреба в пізнанні оточуючого світу, а їх єдине прагнення полягає у тому, щоб жити в тісній єдності з таким світом.

К, Леві-Строса цікавили загальнолюдські риси та їхні вияви у конкретних окремих народів. Він вивчав фольклор, міфологію, особливості національної кухні тощо. За зовнішніми розбіжностями він відшуковував універсальні структури, які виступають основою будь-якого явища культури. К. Леві-Строс вважав потребу "жадоба об'єктивного пізнання" універсальною для первісних народів. Наприклад, первісні народи вражають багатством і точністю ботанічних знань. Своїми висновками він спростував ідеї Л. Леві-Брюля. Пояснюючи форми несвідомих структур мислення, дослідник зазначив, що їх основою виступають бінарні опозиції чи двійкові антоніми (наприклад, вогонь - вода, життя - смерть, свій - чужий, праве - ліве тощо), які впливають на логічні операції та поведінку людей. Існування бінарних опозицій є свідченням наявності відчуття внутрішньої конфліктності світу, що виступає основою для його категоризації.

Згідно з концепцією К. Леві-Строса, функція мислення на будь-яких етапах історії людства полягає у категоризації світу за допомогою бінарних опозицій. "Неприручена" думка первісних народів є такою ж логічною, як і в сучасних людей.