Тема 6

СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА

1. Поняття та види собівартості продукції підприємства

Собівартість продукції. Грошовий вираз витрат на виробництво ті реалізацію продукції. Витрати підприємства відображають обсяг спожити;? виробничих ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових), необхідних дл»і здійснення підприємством г осподарської діяльності, скерованої на отриманні прибутку та максимізацію добробуту власників у грошовому вираженні.

Водночас собівартість продукції промислового підприємства- це:

• комплексний економічний показник, який об’єднує в собі витрати, уречевленої праці, тобто витрати на спожиті засоби виробництва, й витрати живої праці, тобто витрати на заробітну платню працівники підприємства, а також частину чистого прибутку суспільства, яка при* значена на соціальне страхування, утримання пенсіонерів, бвзробіткш та медичне страхування.

• важливий узагальнювальний показник, який характеризує ефектам ність роботи підприємства. У ній відбиваються всі сторони виробничо- господарської діяльності підприємства.

*

• слугує базою ціни товару та її нижньою межею для виробника, щоі! забезпечити процес відтворення виробництва.

Розрізняють індивідуальну собівартість продукції підприємства т» галузеву собівартість продукції. Індивідуальна собівартість продукції під* приємства характеризує витрати на виробництво та реалізацію продукці конкретного підприємства. Галузева собівартість відображає середні у галуї витрати на виробництво і реалізацію продукції.

Для проведення економічного аналізу рівня витрат підприємстві розрізняють нормативну, планову, фактичну та кошторисну собівартост продукції:

• нормативна собівартість продукції формується з витрат ні виробництво та реалізацію продукції, визначених на підставі діючи) витрат ресурсів;

« планова собівартість визначається перед початком планового період) на підставі прогресивних норм витрат ресурсів та діючих цзн и ресурси у момент складання плану;

• фактична собівартість відображає фактичні витрати підприємства ні виробництво і реалізацію продукції за даними бухгалтерського обліку,

• кошторисна собівартість відображає витрати підприємства на виріб або замовлення, які виконуються в одиничному (індивідуальному) виробництві або в разовому порядку.

Залежно від послідовності формування витрат на виробництво та збут ИОДукції розрізняють цехову, виробничу та повну собівартості продукції іідприємства:

• цехова собівартість продукції містить усі прямі поточні витрати, пов’язані з виробництвом продукції у межах цеху підприємства; виробнича собівартість продукції охоплює витрати на виробництво продукції у межах усього підприємства, а саме: прямі матеріальні витрати (вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продукції, купівельних напівфабрикатів та комплектувальних виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть буги безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат): прямі витрати на оплату праці (заробітна платня та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат); інші прямі витрати (усі інші виробничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і пайових паїв, амортизація тощо);

повна собівартість продукції підприємства. Сукупність виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат, позавиробничих витрат та понаднормованих виробничих витрат. Постійні загальновиробничі витрати складаються з: витрат на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами, дільницями тощо); амортизації основних фондів та нематеріальних активів загальновиробничого призначення; витрат на вдосконалення технології й організації виробництва; витрати на обігрівання, освіт­лення, водопостачання та інше утримання виробничих приміщень; витрат на обслуговування виробничого процесу, на охорону праці, техніку безпеки та охорону довкілля тощо. Позавиробничі витрати складаються з: адміністративних витрат (загальногосподарських витрат на обслуговування та управління підприємством; корпоративних витрат; витрат на службові відрядження та угримания апарату управ­ління підприємством; винагород за професійні послуги; витрат на зв’язок, амортизацію нематеріальних активів; плати за розрахунково- касове обслуговування та інші послуги банків; витрат на врегулювання

зборів у судових органах); витрат на збут (витрат, пов’язаних з реалізацією (збутом) продукції: витрат на пакувальні матеріали; витрат на ремонт тари, оплату праці продавців та торгових агентів; витрат на рекламу та дослідження ринку; витрат на транспортування готової продукції; витрат на ремонт та гарантійне обслуговування) та інших операційних витрат (собівартості реалізованої іноземної валюти та витрат, пов’язаних із її продажем; безнадійної дебіторської заборгованості; втрат від операційної курсової різниці; втрат від знецінення запасів; нестач та втрат від псування цінностей; визнаних штрафів, пені, неустойки та витрат на утримання об’єктів соціально- культурного призначення).

Водночас особливої уваги для промислового підприємства потребує розгляд та оцінювання логістичних витрат, які належать до повної собівар­тості продукції і пов’язані з рухом та зберіганням товарно-матеріальних цінностей від первинного джерела до кінцевого споживача. Абсолютно точний їх розрахунок дуже складний, оскільки сучасна економічна теорія не пропонує рекомендацій щодо їх структури та методики розрахунку. В основу класифікації логістичних витрат покладено дві групи витрат:

• перша - пов’язана з рухом (транспортуванням) продукції, що врахо­вує: транспортні тарифи; витрати на страхування вантажу; адміністра- [ тивні витрати для здійснення транспортування;

• друга пов’язана зі зберіганням продукції, що враховує: витрати зі І зберігання продукції на складі; інвестиції у розвиток складського | господарства; витрати на страхування товарних запасів; втрати під-1 приємства внаслідок псування продукції; витрати на навантажувально-1 розвантажувальні роботи; витрати на складське пакування товару;] витрати на управління запасами.

2. Класифікація поточних витрат підприємства

Сьогодні в економічній літературі налічується значна кількість класи­фікацій витрат промислового підприємства, а саме:

1. функціональне призначення витрат:

• витрати, пов ’язані з операційною діяльністю, тобто зумовлені основ-1 ним видом діяльності підприємства (виробництвом продукції, надан-1 ням послуг, виконанням робіт), або такі, що забезпечують її здійснення. До них належать: витрати на виробництво продукції; адміністративні витрати; витрати на збут продукції та інші операційні витрати;

• витрати, пов’язані з фінансовою діяльністю, тобто витрати, які несе підприємство під час сплати відсотків за отримані від інших юридичних чи фізичних осіб фінансові кошти у вигляді кредитів та позик за первинного розміщення на ринку цінних паперів акцій, облігацій власної емісії тощо;

• витрати, пов ’язані з інвестиційною діяльністю, що здійснюються під час довготривалого вкладання підприємством капіталу для отримання прибутку (капітальне будівництво, розширення та розвиток вироб­ництва, придбання довготермінових цінних паперів тощо). До їх складу входять: капітальне будівництво; розширення та розвиток будівництва; придбання довготермінових цінних паперів;

• витрати, пов ’язані із настанням надзвичайних подій, тобто із певними природними катаклізмами;

2. економічні елементи поточних витрат, які характеризують спожиті Нурси за їх економічним змістом, незалежно від форми та місця використання, іобто сукупність однорідних витрат у грошовому відображенні за їх видами:

• матеріальні витрати (сировина та основні матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектувальні вироби, паливо та енергія, будівельні матеріали, запасні частини, тара, допоміжні матеріали;

• витрати на оплату праці (заробітна платня за окладами та тарифами, премії та заохочення, компенсаційні виплати, оплата відпусток тощо);

• відрахування на соціальні заходи (відрахування на пенсійне забезпечення, на соціальне страхування, страхові внески на випадок безробіття);

• амортизація (амортизаційні відрахування на відновлення основних засобів та нематеріальних активів);

• інші витрати;

3. калькуляційні статті, які відображають формування витрат за напря­мами діяльності та за місцем виникнення:

• сировина та матеріали;

• енергія технологічна;

• основна та додаткова заробітна платня виробничих працівників;

• утримання та експлуатація машин і механізмів;

• загальновиробничі (накладні) витрати;

• підготовка та освоєння виробництва;

• позавиробничі витрати.

4. рівні однорідності поточних витрат:

• прості витрати - однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними;

• комплексні витрати •- різняться за своїм складом і охоплюють кілька елементів витрат;

5. спосіб віднесення поточних витрат па собівартість:

• прямі витрати. Витрати, які безпосередньо пов’язані з виготовленням певного виду продукції та можуть бути обчислені безпосередньо на одиницю цієї продукції;

• непрямі витрати. Витрати, величина яких не може бути прямо обчио лена на одиницю продукції, бо вони пов’язані не з виготовленням окремого виробу, а з процесом виробництва загалом;

6. рівень залежності витрат від обсягу виробництва та реалізації продукції:

• постійні витрати. Витрати, загальна сума яких не залежить від кількості виготовленої продукції у певних межах;

• змінні витрати. Витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції.

Поділ витрат на постійні за змінні дає змогу аналізувати залежність цщ витрат і прибутку від обсягу виробництва під час вибору варіантів планових рішень.

ґ 2) заробітна платня. Враховує всі форми оплати праці штатного та поза- шатного виробничого персоналу з нарахуваннями, крім працівників, оплата праці яких здійснюється з прибутку підприємства;

3. амортизація основних фондів та нематеріальних активів;

4. відрахування на соціальні потреби;

5. інші витрати, тобто ті. що не увійшли до попередніх, наприклад, ви­рити на відрядження, придбання канцелярських товарів, страхування майна, плату оренди тощо;

6. усього витрат;

7. витрати, що не враховані у виробничій собівартості продукції (на~ іриклад, витрати на рекламу, оформлення приміщення);

8. зміна залишків витрат майбутніх періодів (приріст віднімається, змен­шення додається);

9. зміна залишків резервів майбутніх платежів (приріст додається, змен­шення віднімається);

10. зміна залишків незавершеного виробництва (приріст віднімається, змен­шення додається);

11. виробнича собівартість товарної продукції',

12. зміна залишків нереалізованої продукції за виробничою собівартістю (Приріст віднімається, зменшення додається);

: 13) виробнича собівартість нереалізованої продукції.

3. Складання кошторису витрат

Сукупні витрати підприємства, залежно від їх призначення, виражаються такими показниками, як кошторис виробництва, собівартість товарної таї реалізованої продукції.

Кошторисом виробництва називають усі витрати підприємства, пов’яза-І ні з його основною діяльністю за певний період часу. Він складається за економічним принципом і необхідний для того, щоб мати реальне уявленню про ресурсну структуру витрат, що дуже важливо під час аналізу чинників зниження собівартості продукції.

Загальна поелементна структура кошторису виробництва маг переважно такий вигляд:

1. матеріальні витрати. Усі витрати на придбання сировини, матеріалів! напівфабрикатів (як основних, так і допоміжних), на електро- і теплоенсргіюі газ. воду, на пошук і використання природної сировини (відрахування на| геологорозвідувальні роботи, рекультивацію земель), на виробничі послуги сторонніх організацій, необхідні для виготовлення продукції, на вироби, якії потрібно придбати для укомплектування продукції (двигуни, агрегати тощо); І

4. Методи калькулювання виробничої собівартості продукції підприємства

Методи визначення виробничої собівартості продукції умовно можна Поділити на такі види:

. 1. Кошторисний метод передбачає, що до суми кошторису додають інші цитрати, що належать до собівартості. Виробнича собівартість продукції иіізначається у такій послідовності:

• із кошторису вираховуються витрати, які не є виробничими і у виробничій собівартості продукції не враховуються (адміністративні, витрати на збут тощо);

• вираховується приріст, додається зменшення залишків майбутніх періодів;

• додається приріст, вираховується зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагород за стаж праці, витрати на підготовчі роботи перед початком сезону тощо);

• вираховується приріст, додається зменшення залишків незавершеного виробництва.

Отримана сума дорівнюватиме виробничій собівартості продукції.

2. Метод підсумовування попередньо визначеної собівартості окремих виробів:

(6.1)

І=1

де С - загальна собівартість товарної продукції; п - кількість назв продукції; Сі - собівартість одиниці продукції; - загальний обсяг виробництва продукції і-го виду.

2. Пофаюпорний метод враховує, що собівартість продукції визначають урахуванням впливу різноманітних чиїшиків на її формування:

т

С = С_б±£ЛС;, (6.2)

де С_б - собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат базового (минулого) періоду; ш - кількість чинників, які виливають на собівартість продукції у плановому періоді; АС^ - зміна собівартості під

впливом різноманітних чинників.

5. Особливості розрахунку собівартості продукції за окремими статтями

Калькуляція собівартості є визначенням витрат за статтями собівартості, Об’єктом калькулювання є продукція чи послуги, чия собівартість обчис­люється. Калькуляційною одиницею є одиниця кількісного виміру продукції (штуки, тонни, метри тощо).

Калькуляція собівартості продукції промислового підприємства містить такі статті:

Стаття І. Сировина і матеріали. До цієї статті належать такі витрати:

• на сировину;

• на основні і допоміжні матеріали;

» на куповані вироби та напівфабрикати.

Усі ці витрати, як правило, можна обчислити на одиницю продукції, враховуючи норми і ціни.

Кількість матеріалів певного виду (М_п), які необхідно закупити, ви­значається в такий спосіб:

м_п = М_в + М_зк + М_зп, (6.3

її* М_и - витрати матеріалів на виробництво продукції за розрахунковий період; М_3-п М_здс - перехідний запас матеріалів відповідно на початок і кінець

|мг*рііхункового періоду.

Витрати матеріалів на виробництво продукції:

М_В=£<3_ІМ_Н._І±М_НЛЗ, (6.4)

і=1

н' Оі - обсяг випуску продукції /-Ї назви у натуральному вираженні; п - кількість назв виготовленої продукції; М_н{ - норма витрат матеріалу на цдимицю /-го виробу; М_{н в} - витрати матеріалу на зміну залишків незавер­шеного виробництва.

Величина М_ні обчислюється лише тоді, коли істотно змінюються млишки незавершеного виробництва. В інших випадках враховувати її за ЦІНЮ статтею не потрібно.

Щоб визначити витрати виробництва за цією стаггею, від вартості сировини і матеріалів віднімається вартість відходів за ціною їх можливої реалізації. Тоді

п п

См ~ -Дмл "'ХЇ^ВІДХ.І ‘Цр.ВІДХ.І > (6-5)

І=і І=1

де С_м - витрати виробництва за статтею “Сировина і матеріали”; Ц_мл - ціна придбання сировини і матеріалів /-го виду; Ц_р._ві_дх.і - шна реалізації відходів иироиини і матеріалів /-го виду; М_в|_дх} - витрати сировини і матеріалів /-го ииду, що залишились у відходах, п - кількість видів сировини та матеріалів.

Стаття II. Енергія технологічна. Ця статгя охоплює витрати на всі види енергії, необхідної для виробництва продукції:

• паливо;

• електроенергію;

• теплову енергію (в т. ч. у вигляді пари);

• природний газ.

Зазначені види енергії безпосередньо використовуються в техно­логічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, сушіння, зварювання, пошиття тощо). Витрати за цією статтею обчислюються 1й нормами витрат і тарифами на енергію:

Сен=ІСен.гДт.і> (6-⁶)

І=1

до Ц_ті - ціна - тариф на застосування і-го виду енергії; С_{ен і} - норми витрат І то виду енергії; п - кількість видів енергії.

Стаття III. Основна та додаткова заробітна платня виробничих І працівників. До цієї статті належать витрати на оплату праці робітників, які безпосередньо виготовляють продукцію.

Величина таких витрат обчислюється за нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відряднимн розцінками на операції та виготовлення одиниці продукції. До статті III належать і доплати та надбавки робітникам за кваліфікацію, за перевиконанні плану, за роботу у святкові та вихідні дні, за виконання державних обов’язків, І оплата відпусток тощо.

Стаття IV. Утримання та експлуатація машин і механізмів. Враховуй витрати на:

• амортизаційні відрахування з відтворення машин та устаткування;

• електроенергію, пальне, мастильні матеріали для машин та устаткування; 1

• придбання технологічного інструменту, запасних частин та агрегатів І для устаткування;

• ремонт та технологічне обслуговування;

• заробітну платню обслуговуючого персоналу.

Стаття V. Загальновиробничі (накладні) ттрати. До неї належать !| витрати на:

• управління, виробниче та господарське обслуговування у межах ] виробництва;

• заробітну платню з відрахуваннями на соціальні потреби працівників І управління, спеціалістів, службовців;

• амортизаційні відрахування по будівлях і спорудах;

• охорону праці;

• техніку безпеки, охорону, протипожежну охорону;

» досліди, випробування, винахідництво;

• підготовку кадрів, адміністративні та канцелярські витрати;

• відрядження;

• обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення | довкілля);

• придбання патентів, ліцензій тощо.

Розподіляються накладні втрати пропорційно до основної заробітної І платні виробничих працівників, крім амортизаційних відрахувань. Вони обчислюються окремо та додаються до визначеної суми:

^накл ~ Я ^х Сз.оен ⁺ А% , (6.6) І

де ^ - відсоток загальновиробничих витрат у заробітній платі основних І виробничих працівників; С_зосн - заробітна платня основних виробничих В робітників; АВ_бс - амортизаційні відрахування по будівлях і спорудах на їх повне оновлення.

Стаття VI. Підготовка й освоєння виробництва. До цієї статті належать витрати на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів; підготовку й освоєння нової продукції; підготовчі роботи у добувній промисловості.

Такі витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їх відшкодування.

Стаття VII. Позавиробничі витрати. До позавиробничих витрат Належать витрати на: маркетингові дослідження; рекламу продукції; заходи щодо стимулювання збуту.

6. Чинники зниження собівартості продукції промислового підприємства та управління витратами

Зниження собівартості продукції - важливий чинник підвищення ефек­тивності виробництва. Для виявлення резервів зниження собівартості Необхідно визначити чинники, які обумовлюють цс зниження.

Під чинниками га напрямками зниження собівартості продукції розу­міють усю сукупність визначальних сил та причин, які впливають на її рівень Та динаміку.

У господарській практиці розрізняють такі чинники зниження собівар­тості продукції:

® підвищення технічного рівня виробництва, зокрема впровадження нових прогресивних технологій; підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів; розширення масштабів викорис­тання й удосконалення техніки та технології, що застосовуються; краще використання сировини та матеріалів;

• поліпшення організації виробництва та праці, тобто вдосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; впровадження наукової організації праці; поліпшення використання основних виробничих фондів; поліпшення матеріально-технічного забезпечення; скорочення транспортно-складських витрат тощо;

• зміна обсягу виробництва, що зумовлює відносне скорочення умовно- постійних витрат внаслідок зростання обсягу виробництва;

• зміна структури, асортименту та поліпшення якості продукції.

Тема

УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЧО-ГОСПОДАРСЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА

1. Сутність і значення планування. Принципи та види планів підприємства

Сутність планування в сучасних економічних умовах полягає у тому, щоб в якнайкращий спосіб обгрунтувати номенклатуру, обсяги, терміни, ціни та І інші показники, які пов’язані із виробництвом і реалізацією продукції і (послуг), що дасть змогу підприємству досягти визначених цілей ефективним способом. Отже, планування - це процес економічного обґрунтування раціональної поведінки підприємства для досягнення власних цілей, а також засобів, шляхів та умов їх досягнення.

Принципи планування визначають характер і зміст планової діяльності на підприємстві. Дотримання принципів планування створює передумови для успішного функціонування підприємства, зменшує ризик негативних наслід­ків планування, створює підґрунтя для ефективної реалізації стратегії діяльності підприємства.

Основними вимогами до розроблення планів є дотримання таких прин-І ципів планування:

• цілепокладапня. Вибір та обґрунтування цілей, кінцевої мети, результа-1 тів діяльності підприємства;

• системності. Планування має охоплювати усі сфери діяльності І підприємства, всі тенденції та зміни в його системі;

• безперервності. Процес планування на підприємстві має здійснюва- І тися постійно, взаємоузгоджено із довго-, середньо- та короткотерміно-1 вими планами; із дотриманням послідовності етапів планування, І своєчасним коригуванням планів тощо;

• оптимальності використовуваних ресурсів. Орієнтація підприємства І на інтенсифікацію виробництва на підставі досягнень науково-техніч-1 ного прогресу, реалізації внутрішніх резервів, на кон’юнктуру ринку;

« збалансованість. Кількісна відповідність між взаємопов’язаними показ-1 никами плану. Збалансованість плану (в числовому виразі) означає його І відповідність наявним ресурсам;

• гнучкість. Можливість коригування встановлених показників і коор-І динації планово-економічної діяльності підприємства відповідно до І змін у ринковому середовищі.

Залежно від тривалості планового періоду планування діяльності ^Підприємства поділяється на перспективне (стратегічне) і поточне (тактичне).

Перспективне планування - це довго- і середньотермінове планування. Довготерміновий план відображає насамперед стратегію розвитку підприємства, у ньому подаються рішення, що стосуються сфер і напрямів діяльності підприємства. Він повинен мати насамперед концептуальний характер; цифро­вий матеріал використовується лише для обґрунтування ідей та концепцій.

Середньотермінове планування - деталізованіший стратегічний план на перші роки діяльності підприємства. Межа між довго- і середньотерміновими планами умовна і не може бути встановлена однозначно. Тривалість плано­вого періоду залежить від рівня означення умов діяльності підприємства, його галузевої належності, загальної економічної ситуації в країні тощо.

Поточне тонування — цс розроблення планів на всіх рівнях управління підприємством і в усіх напрямах його діяльності на коротші періоди (день, тиждень, місяць, квартал, рік).

Різновидом поточного планування є оперативно-календарне, що є кален­дарним узгодженням виробничого процесу між структурними підрозділами з урахуванням послідовності і параметрів технологічного процесу.

12. Сутність стратегічного планування на підприємстві

Стратегічне планування - це складова стратегічного управління під­приємством, процес систематизованого визначення довготермінових цілей і напрямів діяльності підприємства.

Етапи стратегічного планування:

1. визначення місії підприємства. Мета, задля якої підприємство існує і яка може бути виконана у плановому періоді (переважно формується у вигляді лозунгу, який виділяє мету функціонування підприємства);

2. визначення стратегічних цілей. Конкретизація програмної заяви - місії В переліку цілей і завдань для кожного рівня управління підприємством. Типові цілі: утвердження позиції на ринку; збільшення доходів; впровадження інновацій; налагодження роботи з клієнтами; ефективний менеджмент; добро­бут співробітників; соціальна відповідальність;

3. аналіз зовнішнього та внутрішнього середовищ підприємства. База для формування стратегії діяльності підприємства, що передбачає досліджен­ня та аналізування виробництва, збуту та просування продукції, фінансового стану, конкурентного потенціалу, екологічності виробництва, соціальної ефективності та управління персоналом, іміджу підприємства;

4. аналіз можливих варіантів стратегії підприємства. Під стратегію ро­зуміють генеральну комплексну програму дій, що визначає пріоритетні для підприємства проблеми, його місію, головні цілі та розподіл ресурсів для їх досягнення;

5. вибір стратегічної альтернативи.

3. Формування стратегії розвитку підприємства.

Базові стратегії підприємства

Основні напрями можливостей розвитку підприємства

Ядром системи планів підприємства є стратегія його розвитку, під час вироблення якої використовуються результати аналізу зовнішнього середовища, ухвалені стратегічні і тактичні плани. Ці ж результати, як і вибрана стратегія, є основою для розроблення детальних довго- і середньо- термінових планів. Типові стратегії розвитку підприємства наведено у табл. 7.1.

Таблиця 7.1

Можливості	Види стратегій розвитку
інтенсивний розвиток	Стратегія глибшого проникнення на ринок (інтенсифікація маркетингових зусиль) Стратегія розширення меж ринку (вихід на нові ринки з наявним товаром) Стратегія вдосконалення товару (створення нових або вдосконалення наявних товарів для вже охоплених ринків)
Інтеграційний розвиток	Стратегія вертикальної інтеграції (контроль або приєд­нання підприємств - постачальників сировини, матеріалів і напівфабрикатів, а також збутових фірм Стратегія горизонтальної інтеграції (контроль або приєд­нання підприємств-конкурентів)
Диверсифікація	ІІ. Стратегія горизонтальної диверсифікації (випуск нового товару, не пов’язаного з основним виробництвом, але зорієнтований на смаки вже охопленої цільової аудиторії) Стратегія концентричної диверсифікації (випуск нового товару для залучення споживачів інших цільових аудиторій) Стратегія конгломератної диверсифікації (орієнтація на нові галузі промисловості та нові цільові ринки)

Короткотермінове (оперативне) планування може бути розраховане на рік, півроку, місяць, день залежно від специфіки виробництва, планування прибутку, виробничих витрат та інших чинників. Таке планування тісно пов’язує плани різноманітних партнерів і постачальників, тому ці плани можуть або погоджуватися, або бути загальними для компанії виробника та її партнерів.

Однозначно визначити відмінність між стратегічним і тактичним плануванням неможливо. Вона виявляється за такими трьома аспектами:

1. за терміном розроблення-, стратегічний план розробляється на більш віддалений період;

2. за охопленням сфер впливу: стратегічне планування має ширший і глибший вплив на діяльність підприємства, а тактичне •- вужчий вплив;

3. за змістом: стратегічні плани визначають місію підприємства і цілі, що випливають із визначеної місії, а тактичні плани повинні визначити усю сукупність практичних засобів, необхідних для здійснення намічених цілей.

Оперативні плани охоплюють усі основні види діяльності підприємства:

• маркетингову діяльність, тобто розроблення планів маркетингу для різноманітних видів продукції й усього виробництва загалом;

• виробничу діяльність, а саме: випуск продукції в натуральному і вар­тісному виразах, асортимент продукції і виробничої потужності;

• науково-дослідницькі напрацювання;

• плани щодо праці, кадрів і заробітної платні;

» капітальні вкладення і капітальне будівництво;

• матеріально-технічне постачання;

• організацію виробництва, тобто структуру виробництва, організаційну структуру управління;

• природоохоронну діяльність;

• зовнішньоекономічну діяльність;

• витрати виробництва й окремих видів продукції;

• баланс прибутків і витрат, взаємовідносини з Державним бюджетом і кредитні відносини.

Під час складання планів використовують як натуральні, так і вартісні Показники, а також абсолютні й відносні показники, за допомогою яких визна­чається співвідношення між різними групами показників.

Оперативні плани можуть розроблятися для кожного функціонального Підрозділу підприємства, кожного виду продукції, кожного сегменту ринку, а також з урахуванням географічного розташування підприємства.

На більшості дрібних і середніх підприємств оперативні плани роз­робляються окремо для кожного функціонального підрозділу. Це дає можли­вість функціональним спеціалістам докладно і точно подати інформацію про свої ділянки роботи. Таке орієнтування тактичного планування доцільне, якщо підприємство випускає обмежений асортимент продукції, а також і тоді, коли воно за видами своєї діяльності прив’язане до певних географічних районів або сегментів ринку. Це планування відповідає умовам монополії або стабіль­ності ринку за відсутності конкуренції. Водночас воно не дає можливості здійснювати швидкий маневр у разі зміни зовнішнього середовища.

В умовах ринку, особливо за наявності жорсткої або сильної конкуренції, для набуття більшої маневреності краще застосовувати тактичне планування або планування за видами продукції чи за сегментами ринку.

Складання оперативних планів за видами продукції дає можливість розрахувати всі натуральні і вартісні показники, шо стосуються кожного виду продукції. Такі плани розробляють, якщо підприємство випускає різноманіт­ний асортимент продукції або якщо воно вибрало таку стратегію охоплення ринку, як недиференційований або концентрований маркетинг.

Планування діяльності за кожним сегментом ринку застосовується за такої стратегії охоплення ринку, як диференційований маркетинг. Це дає можливість глибше вивчити потреби кожного сегменту ринку і спланувати діяльність підприємства з максимальним задоволенням потреб споживачів.

Складання оперативних планів за географічним розташуванням характерне для великих підприємств, насамперед тих, що належать до стратегічно важливих підприємств держави: військово-промисловий комплекс; будівницт­во автомобільних доріг; розвідування і видобування корисних копалин тощо. Такі підприємства мають розвинену географічну структуру, і планування має здійснюватися стосовно кожного структурного підрозділу, розташованого у певному географічному районі.

5. Бізнес-план підприємства, його значення і зміст

Бізнес-план. Конкретний план бачення і ведення підприємцем своєї справи. У ньому вказується, як нове підприємство створюватиметься (якщо воно ще не створене), яку продукцію випускатиме, з якими витратами, ціною, рентабельністю; як виходитиме на ринок і освоюватиме його.

Процес складання бізнес-плану є специфічним для кожного підпри­ємства, тому не існує універсального алгоритму його розробляння. Проте загальна методологія розробляння бізнес-плану охоплює три стадії: початкову, підготовчу та основну.

Початкова стадія бізнес-танувант є обов’язковою, коли засновується мова справа. На цій стадії розробляється концепція майбутнього бізнесу (по­шук підприємницької ідеї, вибір сфери діяльності та форми організації бізнесу, прийняття рішень щодо способу започаткування бізнесу).

Підготовча стадія передбачає: збирання інформації для підготовки бізнес-плану; виявлення можливості загрози з боку зовнішнього середовища; оцінювання сильних та слабких сторін підприємства на ринку; формулювання місії і цілей підприємства; визначення стратегічних альтернатив та вибір Стратегії діяльності.

На основній стадії, бізнес-планування відбувається безпосереднє написан­ня бізнес-плану.

Бізнес-план має приблизно таку структуру:

1. Титульний аркуш (назва і адреса підприємства; імена та адреси зас­новників; сутність проекту, що пропонується; вартість проекту).

2. Зміст бізнес-плану (перелік розділів, пунктів, додатків).

3. Резюме (короткий огляд концепції проекту, що впроваджується).

4. Галузь, фірма та її продукція:

• аналіз стану галузі (поточна ситуація і тенденції її розвитку; кон­куренти; споживачі);

• опис продукту, що пропонується до впровадження (основні ха­рактеристики майбутньої продукції; конкурентоспроможність, попит):

• права власності (патенти, товарні, знаки, авторські права);

• стратегія підприємства (вибрана стратегія може грунтуватися і на перевагах у витратах, диференціації продукту, а також фокусуванні товару на одному чи декількох сег ментах ринку).

5. Дослідження ринку (загальна характеристика ринку продукту; розміри ринку; основні сегменти ринку; цільовий ринок бізнесу; оцінювання впливу Зовнішніх чинників; висновки про загальну привабливість ринку; вибір місця розміщення підприємства).

6. Маркетинг-план (основні характеристики споживачів на галузевому ринку; очікувані ціни на продукцію; можливі канали збуту; реклама; стимулювання збуту продукції; гарантії).

7. Виробничий план (зміст виробничого і допоміжних процесів; основні шіробничі фонди та їх вартість; виробничі та невиробничі приміщення; Номенклатура і обсяг випуску продукції; перелік використовуваних сировини І матеріалів; постачальники сировини).

8. Організаційний план (форма власності; відомості про власників та тіртнерів; ступінь відповідальності партнерів; організаційна структура під­приємства; розподіл обов’язків і функцій; кадрова стратегія).

9. Оцінка ризиків (можливі ризики; джерела виникнення ризиків; заходи щодо зменшення чи ліквідації ризиків).

10. Фінансовий план (план доходів і видатків; план руху готівки; точка беззбитковості; основні джерела грошових коштів, порядок використання доходів; плановий баланс та фінансові коефіцієнти).

11. Додатки.

5. Організаційні структури управління підприємством

Необхідною умовою ефективної діяльності підприємства за будь-якої системи господарювання є раціональна побудова його загальної організа­ційної, виробничої та управлінської структури.

Зокрема під організаційною структурою управління необхідно розуміти впорядковану сукупність органів (підрозділів), які уможливлюють управляти організацією та її взаємовідносинами. До складу організаційної структури управління належать:

• ланки управління на кожному його рівні;

• взаємне розміщення, зв’язки і підпорядкованість цих ланок;

® права, обов’язки, повноваження і відповідальність кожної ланки в межах виконання загальних і спеціальних функцій управління;

• чисельний і професійно-кваліфікаційний склад працівників;

» рівень централізації і децентралізації функцій управління.

Існують два основні типи структури управління підприємством - лінійна та функціональна:

• лінійна структура управління складається із взаємно підпорядкованих органів у вигляді ієрархічної драбини. Кожен управлінець підпорядко­вується тільки одному менеджеру і усі зв’язки з вищими рівнями управління відбуваються через нього;

• функціональна структура управління будується на ієрархії органів, які забезпечують виконання кожної функції управління на усіх рівнях. Керівники спеціалізуються на окремих управлінських функціях, які виконуються відповідними спеціалістами.

Спроба подолання недоліків лінійної та функціональної управлінських структур призвела до виникнення комбінованих структур управління, а саме:

• лінійно-штабної структури, яка передбачає створення при лінійних керівниках штабів (служб), які спеціалізуються на певних управ­лінських функціях. Вони не мають права приймати управлінські

рішення, а сприяти розробці необхідних положень у межах конкретної функції управління, які забезпечують підготовку якісних рішень;

• лінійно-функціональної структури, яка передбачає, що функціональні служби отримують повноваження управління службами нижчого рів­ня, тобто виконують відповідні спеціальні функції. Однак делегуються не лінійні, а функціональні повноваження;

® бюрократичної структури, що передбачає чіткий поділ праці та наявність висококваліфікованих спеціалістів, ієрархічність рівнів управління, наявність взаємопов’язаної системи формальних правил і стандартів, формальна безособистість, здійснення найму на роботу з врахуванням кваліфікаційних вимог;

© адаптивної структури управління, яка характеризується здатністю швидко пристосовуватись до змін навколишнього середовища, та впроваджується у таких типах: проектному, матричному, програмно- цільовому та координаційному;

• конгломеративної структури управління, що передбачає наявність на одному підприємстві в одній службі потовариої структури, у другій - лінійно-функціональної, у третій - матричної тощо.

5. Контролювання виробничо-господарської діяльності: попередній, неточний та завершальний види контролю

Контролювання. Вид управлінської діяльності із забезпечення процесу, |а допомогою якого керівництво організації (підприємства) визначає, наскіль­ки правильні його управлінські рішення, а також напрями здійснення Необхідних коректив. Основним його завданням є забезпечення досягнення цілей та місії організації.

Контролювання виробничо-господарської діяльності є ефективним за умов виконання трьох видів контролювання:

• попереднього контролю, який передбачається у процесі планування діяльності, реалізується через правила, процедури, поведінку тощо. Використовується по відношенню до трудових, матеріальних та фінансових ресурсів;

• поточний контроль, який здійснюється через систему зворотного зв’язку, яка характеризується: управлінською необхідністю; наявністю цілей; використанням зовнішніх ресурсів; корегуванням відхилень, що виникають під час управління, з метою забезпечення досягнення цілей організації;

® завершальний контроль використовується після виконання роботи. Необхідний для врахування організацією можливих майбутніх си­туацій, з якими матиме справу організація, та для забезпечення мотивування, зокрема працівників.

5. Регулювання виробничо-госнодарської діяльності

як механізмі усунення відхилень і недоліків

Циклічний характер розвитку економіки зумовлює доцільність здійснен­ня регулювання як виробничо-господарської діяльності окремих підприємств, так і економіки загалом з метою стабілізації та збільшення темпів економіч­ного зростання. Система важелів економічного регулювання виробничо- господарської діяльності підприємства охоплює підсистеми регулювання на макро- та мікрорівнях, а також комплекс методів організаційно-економічного регулювання, який може бути застосований як на рівні підприємства, так і на рівні державного управління (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Система економічного регулювання виробничо-господарської діяльності підприємства

Суб’єктом управління на макрорівні регулювання виробничо-господарської діяльності підприємства є органи державної влади. Державне регулювання Передбачає створення сприятливих умов розвитку економіки та виробництва, міру втручання держави в процеси вибору напрямків та інструментів Підприємницької діяльності через систему нормативно-правових документів і Оподаткування для досягнення найвищого соціально-економічного ефекту.

І Державне регулювання фінансового-господарської діяльності підприємства.

І) Україні воно здійснюється через розроблення системи законів, що визна­чають основи підприємницької діяльності. Це Конституція України, закони України “Про підприємництво”, “Про ліцензування”, закони щодо розвитку Конкретних галузей та сфер економіки (“Про транспорт”, “Про зв’язок”, “Про іуризм” та ін.), Указ Президента України “Про реформування системи державної Підтримки підприємництва”, Постанова Кабінету Міністрів України “Концепція державної політики розвитку малого підприємництва” тощо.

Державне регулювання виконує такі функції:

• забезпечення законодавчої підтримки і правового захисту;

« стимулювання розвитку науково-технічного прогресу та визначення його пріоритетних напрямів;

• стабілізація економіки, перерозподіл ресурсів, соціальний захист як виробників продукції, так і населення загалом;

• моніторинг та регулювання процесів охорони довкілля;

• визначення глобальної стратегії розвитку країни та методів її здійснення.

Значення державного регулювання підприємницької діяльності для країн

» перехідною економікою досі достатньою мірою не оцінено. Недоліки у цій і форі діяльності уряду призводять до негативних наслідків і розвитку "тіньової” економіки.

До важелів економічного регулювання на мікрорівні належать методи фінансового менеджменту, який є системою принципів, форм та засобів прганізації управління фінансовими ресурсами підприємства. Суб’єктом управління тут є структури адміністрації виробника.

І Специфікою організаційно-економічних методів регулювання є можли- иість їх застосування як на рівні підприємства, так і на макрорівні. У складі ЦИХ важелів можна виокремити приватизацію, корпоратизацію та реструк­туризацію:

• приватизація. Відчуження майна, що перебуває у державній та кому­нальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб;

• корпоратизація. Перетворення державних підприємств в державні акціонерні товариства без приватизації;

• реструктуризація. Здійснення організаційних, економічних, правових і виробничих і технічних заходів, спрямованих на зміну структурні підприємства, його управління, форми власності, організаційно-1 правової форми.

5. Оренда та лізинг у діяльності підприємства

Оренда (від лат. агепсіо - здаю в найм, наймаю). Договірне строком! платне володіння і користування необоротним активом (землею, під-1 приємством, основними засобами, іншим майном), переданим орендодавцем! орендареві для самостійної господарської діяльності. Власником майна, І зданого в оренду, залишається орендодавець, а продукція і доходи, отриманії орендарем за час використання цього майна, є власністю останньо™ Стосунки орендодавця з орендарем регулюються договором. У ньому вка-| зують перелік і вказують вартість майна, переданого в оренду, розмірі орендної платні, обов’язки сторін. Так, до обов’язків орендодавця моя належати участь у відновленні (оновленні) та ремонті зданого в оренду майна,! надання різного роду допомоги орендареві в ефективному використанні цьохі майна (впровадження результатів науково-технічних досліджень, інформЯ ційне обслуговування, задоволення соціально-побутових потреб орендарі» І тощо). Обов’язки орендаря полягають насамперед у використанні орендо! ваного майна за призначенням відповідно до умов договору, своєчасному І внесенні орендної платні, а після закінчення терміну оренди - поверненні! майна орендодавцеві у передбаченому договором стані. Зміна умов договору! оренди, його дострокове розривання допускається за взаємною згодо* орендаря й орендодавця. Якщо ж зміни умов або розривання договору вимаші одна зі сторін, то ухвалу приймає Господарський суд за наявності обірун і тованих причин (порушення умов договору, використання орендованого! майна не за призначенням тощо). Після закінчення терміну договору орендарі має право на його поновлення, продовження. Якщо жодна зі сторін не вимани припинення договору чи зміни його умов, то він вважається продовженим ні! той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У| часі оренда буває:

• довготерміновою (лізинг);

• середньотерміновою (хай-ринг);

• короткотерміновою (рейтинг).

Залежно від права власності на орендований актив та теперішні,оЯ вартості орендних платежів оренда буває:

• фінансовою, тобто орендою, що передбачає передачу орендареві усіх вигод та ризиків, пов’язаних із правом користуватися та володіти активом. Оренду вважають фінансовою за наявності хоча б однієї з наведених нижче ознак: орендар набуває право власності на орендо­ваний актив після закінчення терміну оренди; орендар має змогу та намір придбати об’єкт оренди за ціною, нижчою за його справедливу вартість на дату придбання; термін оренди становить більшу частину терміну корисного використання (експлуатації) об’єкта оренди; теперішня вартість мінімальних орендних платежів від початку оренди перевищує справедливу вартість об’єкта оренди або дорівнює їй;

• операційною, тобто орендою, протилежною до фінансової.

Щоразу більшого значення у діяльності вітчизняних підприємств набуває Лізинг - довготривалі, цільова та платна оренда майном, що передається ЛІзингоодержувачу особою - лізингодавцем, тобто власником цього майна. Лізингодавець надає орендатору для використання певні активи, що перебу­вають у його власності. Лізингоодержувач не отримує права власності на пере­дані активи, проте використовує їх і здійснює виплати лізингодавцю відповідно до укладеного договору протягом визначеного періоду часу. Об’єктом лізингу може виступати рухоме або нерухоме майно, що може бути віднесене за законом до основних засобів лізингодавця. Як правило, об’єктом лізингу є будівлі, маши­ни, виробниче та офісне устаткування, транспортні засоби.

Є два основні види лізингу: оперативний та фінансовий. Часто їх Називають відповідно експлуатаційною та фінансовою орендою, оскільки нони відображають рентні відносини між суб’єктами лізингу.

За оперативного лізингу предмет лізингу передається ЛІзингоодержувачу на термін, менший від терміну повної його амортизації, та завжди повер­тається лізингодавцю після його закінчення. Як правило, лізингодавець відпо­відає за обслуговування й утримання в нормі зданого в оренду устаткування. Період лізингу доволі короткий, коротший від економічно обґрунтованого терміну служби устаткування, тобто лізингодавець може повторно здати його й оренду або продати за зниженою ціною.

За фінансового лізингу предмет лізингу передається ЛІзингоодержувачу іш визначений термін і може бути придбаний ним після закінчення терміну лічингу (у разі сплати повної вартості лізингу). Договором фінансового лізин­гу може бути передбачено право на викуп предмета лізингу до закінчення Визначеного договором терміну користування ним.

Відповідно до світової практики фінансовий лізинг є угодою, що діє Протягом основної частини або усього корисного терміну служби активів, Переданих у лізинг. ЇІри цьому лізивгодавець ніколи фізично не володіє предметом лізингу. Лізингоодержувач відповідає за задіяння, обслуговуваних та експлуатацію предмета лізингу.

Фінансовий лізинг має свій основний період дії, який покриває увесь або більшу частину терміну дії предмета лізингу. Як правило, цей період на 1-2 роки менший за очікуваний термін служби наданого в лізинг устаткування Надалі це устаткування вже фактично неможливо здати в оренду або продати Тому лізингодавець намагається забезпечити виплату усієї його вартості лі час основного періоду. Наприкінці основного періоду орендатору може бути запропонована оренда на невизначений вторинний період за дуже низькою ці ною, або можливість продати устаткування на ринку від імені лізингодавця і певну винагороду.

Лізингові платежі враховують платню за користування предмето^ лізингу, відшкодування процентів, що сплачуються лізингодавцем у ра купівлі устаткування за кредитні кошти, відшкодування страхових платежів відповідним договором страхування предмета лізингу, а також інші платеж' передбачені договором лізингу.