17. Основні риси філософії Середньовіччя

Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин. На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн. Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської .думки. Коротко, ці риси можна звести до наступних: 1. Засилля в усіх сферах життя релігії;( Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол.Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя). 2. Схоластика як спосіб філософствування; 3. Теоцентризм;(Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль). 4. Геоцентризм;

5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії; 6. Слабкі паростки матеріалізму. 18. Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання. Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний. Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики. Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний. У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна.

19. Схоластика: номіналізм, реалізм. Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона.

20. Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно ан¬тичності. Відродження – перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм».

Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кіль¬кості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких супе¬речить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина.

У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження.

Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й.Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи.

21. Концепція раціоналізму Р.ДекартаЗасновник європейського раціоналізму Рене Декарт, на відміну від Бекона, не визнавав досвідне пізнання достовірним. Головна роль у його філософії належить дедукції, що опирається на розум, думку, міркування. Саме ці категорії, по Декарту, приведуть до щирого пізнання Cogito, ergo sum – Мислю, отже, існую. Це видатне вираження – ключовий момент його філософії. Основні добутки філософа – «Міркування про метод», «Першооснови філософії», «Геометрія». Декарт визначив основні правила раціоналістичного методу пізнання: 1)визнання початковим пунктом міркувань елементарних самоочевидних істин (аксіом); 2)чітка послідовність логічних міркувань; 3)відсутність пропусків у логічних судженнях. Таким чином, на думку Декарта, вірний шлях пізнання полягає в тім, щоб вивести істину не із зовнішнього миру, а з мислення, тому його філософський метод одержав назву раціоналізму.

22. Емпіризм Ф.Бекона Ф.Бекона вважають засновником емпіричного методу пізнання (грецьк. емпірія – досвід). Бекон виступає як критик старих методів філософії, а саме дедукції (дедукція – спосіб міркування, при якому із загального правила робиться висновок для конкретного випадку). Бекон стверджує, що в основі будь-якого дедуктивного умовиводу обов'язково лежить яке-небудь загальне положення. Наприклад: всі метали плавляться, отже, залізо як метал плавиться. Але чи можна заявляти те ж і про інші метали, не здійснивши дослідження? А раптом не всі метали плавляться? Тоді дедуктивний метод буде помилковим. На думку Бекона дедукція – це завжди вузьке знання. Наука й філософія повинні прийняти новий метод – індукцію (лат. – наведення) – метод міркування, при якому від конкретного випадку переходять до загальних висновків. Наприклад: -залізо при нагріванні плавиться, -мідь при нагріванні плавиться, -залізо й мідь – метали,

-всі метали плавляться. Індуктивний метод пізнання, за Беконом, – поступове збагачення нашого знання в процесі життєвого досвіду. Без досвіду неможливо що-небудь довідатися. Індуктивний метод філософського пізнання, запропонований Беконом і який опирається на досвід, одержав назву емпіризму. Емпіричне філософствування – виведення знання з навколишнього світу в процесі життєвого досвіду й послідовне наповнення споконвічно чистого людського розуму різною інформацією.

23. Філософія Нового часу досягла свого розквіту в другій половині 18 –першій половині 19 ст. в Німеччині в ученнях декількох видатних мислителів. Їхня інтелектуальна діяльність увійшла в історію під назвою німецької класичної філософії. Класичною вона названа тому, що саме в ній з найбільшою повнотою розкрилися самі характерні риси способу мислення й поглядів на співвідношення людини й світу в Західній Європі того періоду. Та й безпосередньо філософія в цей період остаточно затвердилася як особлива частина західної культури, як предмет для університетського викладання й наукових досліджень. Традиційно до цього напрямку відносять філософські вчення І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля і Л. Фейєрбаха (. Мислителів поєднують загальні ідейно-практичні коріння, послідовність у постановці й вирішенні проблем, безпосередній особистий зв'язок, оскільки молодші вчилися в старших, сучасники спілкувалися один з одним, обмінювалися ідеями. По змістовному вирішенню філософських проблем і по всім вищеперерахованим критеріям до німецької класичної філософії варто віднести й вчення К. Маркса і Ф. Енгельса. За ідеологічних міркувань у радянській філософії вчення Маркса і Енгельса презентувалися як самостійні, якісно нові етапи у розвитку філософської думки. Сьогодні, коли зняті ідеологічні заборони, вочевидь, що навчання Маркса й Енгельса за своєю спрямованістю вписується у філософську традицію німецької класичної школи і являє собою завершальний етап її еволюції.У німецькій класичній філософії знайшли своє продовження прогресивні ідеї філософії Нового часу – віра в могутність розуму, гуманізм, пріоритетність прав особистості.

24. правильне мислення Думка е істинною, якщо вона відповідає дійсності. Думка, яка не відповідає дійсності, є хибною. Так, висловлювання про те, що за зимою наступає весна, а за весною - літо, є істинним, бо воно відповідає дійсності. Судження про те, що Сонце обертається навколо Землі, є хибним, бо воно суперечить дійсності. Істинність думок за змістом - необхідна умова отримання істинних тверджень у ході розмірковування. Другою необхідною умовою є логічна правильність розмірковування. Якщо ці умови не виконуються, то хибний результат може бути отриманий навіть з істинних суджень. Розглянемо приклад умовиводу: Рух є вічним, Ходіння в університет є рухом Ходіння в університет є вічним. У судженнях-засновках поняття "рух" використано в двох різних смислах. У першому випадку мається на увазі філософська категорія руху як універсального способу буття матерії. А в другому - рух як переміщення фізичного тіла у просторі. Тут, таким чином, порушено вимоги логічного закону тотожності. *Закон мислення - це необхідний, повторюваний та суттєвий зв'язок між думками в ході розмірковування. Закони і форми мислення є відображенням у свідомості людини властивостей, зв'язків та відношень предметів об'єктивної дійсності. Вони склалися у практичній діяльності людини як результат багатовікового досвіду людського пізнання дійсності. Повторювані зв'язки і відношення предметів зовнішнього світу відображались у мисленні людини і закріплювались у вигляді законів та форм мислення.

25. Екзистенціалізм (від лат. - існування) виник у 20-ті р. р. Провідними представниками цієї течії є: у Франції - Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Габріель Марсель, Моріс Мерло-Понті, Сімона де Бовуар;в Німеччині - Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс;в Іспанії - Хосе Ортега і Гасет; в Італії - Нікколо Аббаньяно. В наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь. Які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західно-європейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття. Наша теорія, підкреслював Ж.-П. Сартр, єдина теорія, яка надає людині гідності, яка не робить із неї об”єкта. Екзистенціалізм прагне осягнути буття як безпосередню даність людського існування, як екзистенцію, яку неможливо пізнати раціональними філософськими засобами

Час, вважає Хайдеггер, є найсуттєвішою ознакою буття. Три форми часу /минуле, сучасне, майбутнє / є трьома структурними елементами існування. Людині притаманне дійсне існування лише в тому випадку, коли панівною формою є майбутнє, а перевага сучасного призводить до розчинення в світі.

26. Позитивізм та його історичні форми Одним з основних філософських напрямків, що виражають сцієнтистську тенденцію, є позитивізм, що проходить у своєму розвитку низку історичних етапів. Позитивізм зароджується у 30-40-і роки ХІХ ст. у Франції. Поступово позитивізм розповсюджується по Європі, знаходить прибічників у США та Канаді. В історії філософської думки мають місце наступні історичні форми (етапи) позитивізму: власне “позитивізм” (або “перший позитивізм”); “емпіриокритицизм” або “махізм”; неопозитивізм (різновиди – “логічний позитивізм”, “сематичний позитивізм”); пост позитивізм (різновид “критичний раціоналізм”). Як правило, засновники і послідовники кожного нового етапу позитивізму, розвиваючи ідеї попередників, шляхом критичного відношення до існуючих ідей, все більш грунтовніше та багатосторонніше філософськи осмислювали таку специфічну область діяльності людей як наукове знання. Незаперечні завоювання позитивістів у тому, що вони повернули суспільства до нуки, як і науку до суспільства, коли вона (у ХХ ст.) стала безпосередньою виробничою силою суспільства. Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт (1798-1857), який у роботі “Дух позитивної філософії” визначає поняття “позитивне” як реальне, фактичне, на відміну від химерного, сумнівного, негідного, негативного, тобто нереального. Формулюючи закон “трьох стадій розвитку духу”, О.Конт виділяє теологічну, метафізичну та позитивну (наукову) стадії розвитку духу. Таким чином, вся передуюча філософія є недосконалою, оскільки вона спочатку орієнтувалась на теологічні “абсолюти”, а потім метафізичні (“перші та кінцеві причини”), що не мають досвідного (наукового) обґрунтування. На третій позитивній стадії філософія формулює закони (“Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникати”). Ці вирази є девізом позитивізму. Завдання філософії – побудування всеохоплюючої системи наукового знання. 

27. Вчення Шопенгауера — об’єктивний ідеалізм у поєднанні з ідеалізмом суб’єктивним. Філософ пропонує синтезувати раціональне та інтуїтивне мислення, так як це єдині складові людського пізнання. Крім зовнішнього досвіду і раціонального пізнання, яке базується на ньому, існує внутрішній досвід. Причому інтуїтивне пізнання виникло раніше, ніж логічне, тому розум повинен базуватися на інтуїції і повинен доповнюватися нею. Специфічною особливістю вчення Шопенгауера є волюнтаризм. Шопенгауер услід за …27Кантом розрізняє “річ в собі” та “явища”. “Річ в собі”, на його думку, піддається пізнанню. Це не що інше, як “воля”. “Воля” становить абсолютний початок будь-якого буття, вона породжує явища або уявлення. Як річ в собі, воля завжди абсолютно вільна. Вся сукупність явищ природи навпаки, підкоряється закону достатньої причини і існує, тобто є необхідною. Людина теж явище, тому її дії в емпіричному світі необхідні. Це означає, що всі акти волі визначаються мотивами, незалежними від суб’єкта. Характер кожної людини фатально реагує на всі мотиви та спонукання, виключаючи будь-які довільні дії. Людина — раб свого характеру. Шопенгауер вважав, що людське життя неодмінно протікає між бажанням і задоволенням. Бажання за своєю природою — страждання, задоволення страждання швидко переповнює людину, ціль видається примарною, володіння нею втрачає привабливість. Як тільки потреба задоволена, в життя приходять перенасичення і нудьга, які залишають відбиток відчаю навіть на забезпечених і щасливих. Те, що називають щастям, завжди негативна характеристика і зводиться лише до позбавлення страждання. Але далі або нове страждання, або нудьга. Страждання притаманне життю, і від випадку залежить усунення не страждання, а лише його конкретної форми.

28. Поняття і сутність релігії. Слово "релігія" латиною означає благочестя, святиня, предмет культу, що співвідноситься з чимось вищим, свя­тим, надлюдським у житті людини. Це абсолютне, святе називають Богом, Божеством, хоча кожна окрема релігія по-своєму іменує цю вищу силу. Не існує релігії без Бога, тобто уявлення про Бога. Бог є початком і сенсом будь-якої релігії. Релігія — не тільки уявлення про Бога, не тільки фор­ма свідомості. Це й реальне життя, дії людей: культ, бого­служіння, церковна організація, форми і принципи ор­ганізації суспільного життя, що певною мірою ґрунтують­ся на релігійних засадах.Релігія — духовний феномен, що виражає віру людини в надприродне Начало — джерело буття всього існуючого, яке є для неї засобом спілкування з ним, входження в йо­го світ.

Поняття "релігія" безпосередньо пов'язане з поняттям "Бог". Бог, за релігійними уявленнями, є передусім Абсо­лют, вивищений над людськими, природними силами, здібностями, якостями та відносинами. Він створив світ, не належачи до нього. Бог є трансцендентним (потой­бічним), таким, що

перебуває поза межами конкретного замкненого (іманентного) кола свідомості. Тому людина не може відкрити Бога, побачити його, пізнати так, як во­на може пізнати будь-яке природне явище. Лише сам Бог може відкритися людині, перейти межу між трансцендент­ним та іманентним.

Бог — верховна надприродна сутність, яка, згідно з різни­ми релігійними вченнями, наділені вищим розумом, аб­солютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу, зумовлюючи все, що відбувається в ньому.

29. Первісні релігійні вірування і релігійний культ перш за все започатковувалися на анімістичних уявленнях про нематеріальні, духовні сутності, про душу і духів. Ці уявлення спочатку мали дуже конкретний характер. Душу ототожнювали з диханням, з кров'ю, вважали, що вона міститься у серці, в очах. Згодом стали вважати, що вона розчинена в усій людині, вона є, але не міститься ніде, і може існувати без тіла. Так утворився первісний анімізм.Свої уявлення про надприродне люди образно викладали в спеціальних розповідях — міфах, які усно передавалися з покоління в покоління. Предметом міфів були практичні дії людей в реальному світі, і тут міфи відігравали роль зберігача інформації. В міфах формувались і затверджувались моральні принципи і норми. Нарешті, міфи мали світоглядний зміст, вони у художній формі викладали погляди на світ, його походження, суть, порядок. Так, у гінейців йоруба існує міф про ориша — предків, які спустилися з неба і, перетворившись на каміння, пішли під землю. Серед ориша були і божества: Обатала та його дружина Одудава — уособлення неба і землі. Згідно з міфом Одудава народила п'ятнадцять дітей, які керують світом: Оругун відає повітрям, Олокун — сонцем, Ому — місяцем, Шаног — блискавкою і громом і таке інше. Такою була первісна міфологія.

Буйно розквітла в первісних релігійних віруваннях магія. Первісні люди вважали, що перш ніж братись до роботи, обов'язково треба вплинути на надприродні сили магічним засобом: заклинанням, особливими співами і танцями, жертвоприношенням. Це мало вблагати чи примусити діяти їх на користь людей. З цих специфічних дій утворились перші релігійні обряди, релігійний культ.

30. світові релігії. Світові релігії - це релігії, звернені до всіх людей і мають широке розповсюдження (у планетарному масштабі). Цей тип релігій складають буддизм, християнство, іслам.    Слід звернути увагу на некоректність деяких дослідників, які стверджують, що в часі ці релігії виникають після національних, тоді як насправді деякі з них набагато старіші за національні (наприклад, буддизм). Попри всю різницю та розбіжності між світовими релігіями можна виділити такі спільні характерні для них риси: 1. Зверненість до всіх людей, незалежно від етнічного, соціального і т.ін. походження; 2. Соціальна й етнічна гнучкість, адаптивність, тобто здатність пристосовуватись до  різних соціально-політичних та національних особливостей, що підтверджує багатовікова історія цих релігій в тій чи іншій країні;   3. Прозелетизм, бажання залучити до своєї віри якомога більше число послідовників;  4. Масштабність, широта розповсюдження;5. Визнання рівності людей перед Богом: - в буддизмі - у стражданні, - в християнстві - у гріху,  - в ісламі - в покірності.    Буддизм - є самою стародавньою релігією із світових, він виник в 6 ст. до н.е. на території сучасної Індії. У перекладі на нашу мову буддизм означає “просвітлення”, а будда - “досягнувший просвітлення”.   У цій релігії немає поняття бога-творця, спасителя і т.д. Багато хто вважає буддизм мало не “атеїстичною” релігією і для такої точки зору є підстави. Під “богом” буддисти розуміють якийсь абсолют, універсальне першоджерело, абстракцію. При цьому небо і земля, згідно з буддизмом, населені багаточисельними богами з пантеону Вед, брахманізму та ін. Будда - це не бог, а тільки діставший просвітлення індивід, який вказує іншим шлях до самоудосконалення. З цього можна констатувати, що буддизм - політеістична релігія. Головна священна книга буддистів - Трипітака (Три корзини).