4. Фізична культура та атлетика стародавнього Китаю

У китайських хроніках, що відносяться до періоду VIII-VI ст. до н.е., повідомляється, що перші паростки фізичної культури, що одержала розвиток у долині Хуане і Янцзи, з'явилися на початку III тисячоріччя до н.е. Поряд із давніми святами й пов'язаними з ними звичаями й обрядами в хроніках часто посилаються на написану приблизно в 2698 році до н.е. книгу під назвою «Кунфу», у якій уперше були систематизовані кваліфіковані описи розповсюджених серед народу різних вправ лікувальної гімнастики, болезаспокійливого масажу, ритуальних танців, що зціляють від хвороб, безплідності, а також бойових танців. Як свідчать записи в хроніках, в той період хлопчиків виховували в спеціальних закладах. У порівнянні з вищезгаданими припущеннями більше достовірні згадування про змагання є в циклі китайських народних пісень юефу, записаних на початку II століття до н.е., які відображали сліди фізичної культури народів, що досягли щаблю військової демократії. Більшість героїв-напівбогів, які зустрічаються в піснях, підкорює своїй владі ворожі племена шляхом безкровної перемоги над їхніми вождями на турнірах борців, у кулачних боях і бойових танцях.

Роль бойових танців у фізичній підготовці можна спостерігати у всіх народів, які мали легке озброєння, а також там, де кіннота не відіграє домінуючу роль у веденні військових дій. Зложилися форми рухів типу пантоміми, які, крім розвитку спритності й стійкості воїнів, служили також зображенню героїчних подвигів.

У середині II тис.до н.е. в Китаї складуються суспільні відносини, в основі яких лежала експлуатація, що випливала з азіатського способу виробництва. Починаючи із цього часу, аж до IV століття до н.е., фізична культура в Стародавній період розвитку Китаю визначалася в цілому патріархальним деспотичним світоглядом, в основі якого лежав страх перед селянськими повстаннями. Однак під впливом багатьох непрямих факторів у рамках цього світогляду формувалися індивідуальні специфічні риси.

Такою, крім усього іншого, була класова структура Стародавнього Китаю, що зберігала позитивні первіснообщинні риси, що, крім привілеїв, одержуваних у спадщину, давала можливість досягти в певних рамках успіху завдяки фізичним і розумовим здібностям. Для того щоб потрапити в стан мандаринів (чиновників), у чиїх руках перебували армія й освіта, потрібно було здати іспити, де перевірялися здібності. Спеціальні знання, необхідні для регулювання річок; відносно швидкий технічний розвиток, рано створені, багатонаселені міста; завойовники, які досягли щаблю військової демократії, і не в останню чергу народні рухи, що постійно виникали, ‑ все це унеможливило стійкий поділ правлячої аристократії на касти.

Великий вплив на суспільну роль фізичної культури зробили прагматичні природно-філософські погляди й медичні знання, отримані на основі експериментів. За допомогою методів лікування з використанням рухів була отримана можливість впливати на функціонування людського організму, що було найкращім чином розвинено у порівнянні з найрозвиненішими центрами стародавнього світу.

У той же час стани чиновників, що займали монопольне положення в галузі освіти й у державному апараті, не були зацікавлені висувати на перший план фізичні, спортивні досягнення в колах військових. Таким чином, закостеніле тлумачення суспільних обов'язків, що господарювали у Стародавній китайській фізичній культурі закривало дорогу таким нормам особистих досягнень, що були однією із самих характерних рушійних сил у досягненні успіху античним європейцем, фізично значно менш міцним.

Під час панування першої династії – Шан (що підтверджується й історичними джерелами) були систематизовані лікувально-терапевтичні рухи й вишкіл. У цей період основу вишколу становили змагання на колісницях, стрільба з луку, полювання, метання списа й рукопашний бій без зброї. У рамках танцювальної культури почалося виділення танців, що зціляють безплідність, танців померлих, що зображують подвиги предків, а також бойових танців, тобто, по суті, трьох головних джерел, з яких сформувалися більш пізні обряди.

Судячи з різних писемних пам'яток і результатів розкопок, можна зробити висновок, що стародавня китайська фізична культура досягла розквіту під час панування династії Чжоу ( XI-III ст. до н.е.). Відносно самостійні центри поселень феодальних правителів об'єднаної імперії створювали сприятливі для розвитку умови, аналогічні тим, що були в античних грецьких полісах. Два із шести предметів вищого щабля школи - змагання на колісницях і стрільба з луку – носили яскраво виражений характер фізичного виховання.

Починаючи з VI ст. до н.е. учні даоістських шкіл, сидячи по-турецьки, засвоювали пасивні «внутрішні, розвиваючі» рухи (ней кунг), а також активні рухові «зовнішні» вправи (таоцзинь), що застосовувалися при лікуванні хворих за допомогою дихальних вправ, прагнучи тим самим звільнитися від фізичної слабкості й недуг і піднятися до рівня «обраних» світу. Що стосується масажу, що відносився до зовнішніх вправ, був зроблений висновок, що розтирання й масаж окремих частин поверхні тіла є не тільки місцевим знеболюванням, але й впливає на роботу внутрішніх органів.

Даоістськи принципи превентивних методів лікування, що народилися в результаті тисячолітньої практики, а також гімнастика ґрунтувалися на філософських міркуваннях Лао-Цзи (VI–V ст. до н.е.), викладених у його книзі «Дао де цзин». Подібно індійській теорії прани, Лао-Цзи вважав, що рівновага у всесвіті підтримується своєрідною енергією – «чі». «Чі» у той же час розпадається на дві протилежні сили – «цзинь» і «цзянь». Здорову життєдіяльність людини, яка розглядалась як зменшена копія всесвіту, забезпечує гармонія «цзинь» і «цзянь» (даоістські символи принципу «цзинь і цзянь»). Дія цих двох протилежних сил може регулюватися різними дихальними, тонізуючими й заспокійливими фізичними вправами й подразненням певних ділянок поверхні тіла. З їхньою допомогою можна сприяти тому, щоб людина вже в ранній молодості вступила на шлях досконалості й чесноти (дао-де). Даоістське розуміння фізичного виховання давало можливість тлумачити його по-своєму як матеріалістам, так і ідеалістам. Відповідно до цього в рамках їхніх шкіл були розроблені вправи.

Серед народу, за винятком рабів, одержав поширення попередник сучасного футболу - «чжу ке». Ця гра використовувалася як додаткові рухи, що служать розвитку швидкості й спритності, у підготовці піших воїнів. У центрі ігрової площадки певного розміру на відстані 4 метрів один від одного в землю вкопувалися 2 бамбукові ціпки висотою близько 4 метрів, між якими натягали сітку. У верхній частині сітки вирізали отвір діаметром 60 см. Це були «ворота». М'яч передавали один одному із двох сторін сітки, для чого били по ньому ногами й руками. Можна було торкатися м'яча головою, спиною, грудьми, і лише не можна було допускати торкання його відкритою долонею. Гру «чжу ке» спостерігали не пасивні глядачі. Гравців, які здобували очки, преміювали вином, квітами, фруктами, а з нагоди свят вручали які-небудь прикрашені судини. Тих, хто потерпів поразку висміювали. Тим часом на площадку виходили дві інші команди, і матчі тривали доти, поки не зіграють всі команди. Східне тлумачення «гри» не знало поняття абсолютного переможця, тому не потрібно було проводити матчі по такій системі, коли потерпілі поразку виходили із гри. Однак правила гри були суворими. Розрізняли майже 10 порушень правил при використанні 70 різних видів ударів по м'ячу ногами й руками. В основному на підставі таких же принципів проходили змагання з боротьби, кулачного бою, підняття ваги, перетягування каната, танців і змагання на воді.

Подібно калогатії стародавніх греків, у Стародавньому Китаї також склалася своя система ідеалів в області фізичної культури, що знайшла вираження в принципі «сань мей». У цьому принципі, як і в різних жанрах мистецтва, знайшли відображення вимоги приношення користі для суспільства, володіння моральними якостями й розвиненим смаком. Відповідно до принципу «цзинь і цзянь» «сань» виражав внутрішню, а «мей» ‑ зовнішню досконалість. Особливий упор робився на формування волі й характеру. Якщо учасник гри в м'яч або борець грубили, судді й глядачі таврували його як «сяо цзянь», що означало високий ступінь суспільного презирства. Під час кулачного бою, що носив характер боротьби тіней, високо цінувалося не саме влучення в супротивника (цзянь), а спритне вертання від ударів супротивника для того, щоб викликати в нього внутрішнє сум'яття (цзинь).

У міру подальшого перетворення міського способу життя, ведення воєнних дій і мислення, танцювальні форми, що зародилися в V ст. до н.е. у рамках раціональної магії, усе більше втрачали значення фізичних вправ, а потім і вишколу й продовжували існувати як обрядові рухи.

Але навіть у цей «період розквіту» Стародавнього Китаю жінки не грали ніякої ролі в тому, що стосувалося фізичної культури суспільства. Однак на виконаних на шовку зображеннях дитячих ігор можна часто побачити фігури дівчаток. Відносно дівчат-підлітків існувала думка, що їм досить навчитися прясти, шити, готувати їжу, танцювати, гідно поводитися й граціозно ходити (дріботати). А «панські дівчата із кращих будинків», поклоняючись моді нівечення ніг, самі позбавляли себе більшості фізичних вправ і ігор.

У період бюрократичного, диктаторського правління династій Цинь і Хань (III ст. до н.е. – III ст. н.е.) почався перехід до феодалізму. Під впливом серії поразок від кочівників-гунів, які рухалися численними мобільними кінними загонами, Великий Жовтий імператор Цинь (Цинь Ши-Хуанді) і його спадкоємці провели корінну військову реформу. За допомогою різних виплат вони створили новий дворянський шар, зобов'язаний служити в кінноті. У військових школах припинили навчати їзді на колісницях. Були уведені верхівкова їзда, стрільба з луку з коня, що скаче («по методу гунів»), застосування незамінних у ближньому бої поясів і необхідних для піймання солдатів супротивника методів боротьби з використанням арканів. Історія військового мистецтва приписує цій військовій реформі те, що на початку 1 століття до н.е. китайська армія змогла вигнати з території сучасної Зовнішньої Монголії дуже маневрені кінноти гунів.

Опираючись на нових воїнів-дворян, централізована влада знищила центри влади місцевих деспотів. Була ліквідована спадкоємна аристократія, що у попередні сторіччя перетворилася в рабовласників. Природно, були знищені й місця проведення представницьких турнірів. У той же час централізована влада прагнула також послабити народні рухи, переслідуючи змагання у фізичній силі, що організовувались серед нижчих шарів. Цим прагненням сприяло конфуціанство, що проповідувало ідеологію централізму. Конфуціанство протиставляло «сань», що означало мудрість, достоїнства внутрішнього змісту людини, його фізичним достоїнствам. На противагу цьому буддійські ченці й даосистський таємний союз, що організував народний рух «жовтих тюрбанів», заохочували фізичні вправи, пов'язані із самообороною простих людей (II ст. до н.е.).

Лікувальна гімнастика Хун-Цзит, відносно не пов'язана із суспільно-політичною боротьбою, тим часом розпалася на кілька напрямків, що різко відрізняються один від одного. Основу нових, більш практичних напрямків становила система «бі цзинь чжи», що розробив у III ст. до н.е. даоістський лікар Хуа-Де, базуючись на спостереженнях за різними тваринами: ведмедями, мавпами, птахами, тиграми й оленями (у сучасному розумінні «цзинь» відповідає розслабленості, а «цзянь» - вправам, що розтягують). За допомогою цих вправ хотіли насамперед вилікувати скривлення постави, захворювання органів травлення, дихальних органів і кровообігу. На основі принципу зрівноважування пари протилежних «цзинь» і «цзянь», як предмет навчання лікарів був уведений також розслаблюючий і тонізуючий лікувальний масаж.