3. Фізична культура та атлетика стародавньої Індії

Було б марно шукати класичні ознаки розвитку розглянутих вище суспільств у фізичній культурі Стародавньої Індії в період, що простирається з III тисячоріччя до II сторіччя до н.е. Правда, патріархальні форми рабовласництва мали місце й тут, однак вони не мали вирішального значення у формуванні суспільних відносин. Найбільшу роль вони грали, мабуть, у культурі Гараппа, що склалася в долині ріки Інд (між 2000 і 1200 рр. до н.е.). Як свідчить характерний пам'ятник цієї маловідомої епохи - написаний на санскриті збірник трактатів Аюр-Веда-Гаракі, - корінне населення Стародавньої Індії мало найцінніші традиції в галузі ритуальної оздоровчої гімнастики, танцю й самооборони без зброї. У той же час поради щодо зняття болю в різних частинах тіла за допомогою натисків і розтирань свідчать про розвинене мистецтво масажу.

У давньоіндійських описах уперше зустрічаються згадування й про такі форми двобою і єдиноборства, стиль яких характеризується нанесенням ударів рукою або ногою по чутливим до болю частинам тіла супротивника, а також проведенням задушливих прийомів. Що ж стосується підмічених під час медитацій і екстазу шаманських танців органічних і психічних змін в організмі, що викликані шляхом регулювання дихання, то ці спостереження лягли з основу створення системи йоги. Встановити точне походження йоги поки не вдалося. У той же час фактом є те, що в ході розкопок на околицях Гараппи з Пенджабі була знайдена кам'яна пластина – печатка, виготовлена в ІII тисячоріччі до н.е., у центральній частині якої зображена фігура людини, що сидить строго відповідно до пози «лотос» (падмасака). Про високу культуру кінних змагань у Стародавній Індії можна судити по хетському перекладу (1360 р. до н.е.) «підручнику по тренінгу», на підставі вживаної в ньому санскритської термінології. Характерний ритуал виразних рухів, що бере початок від магії родючості, одержав класичну форму в рамках інституту танцівниць в храмах.

Кочові племена індо-арійців, що прийшли з півночі (1200-600 рр. до н.е.), остаточно закабалили корінних жителів Індії. Формування сукупної суспільної моделі нового панівного класу й скорених, що займалися поливним землеробством й жили в умовах замкнутих сільських громад, спочатку відбувалося так само, як і в Спарті. За даних умов соціальні розходження - а також панування вищих арійських шарів - в VIII-VII ст. до.н.е. закріпилися в специфічних кастових формах. Арійці утворили привілейовані касти брахманів (священнослужителі) і кшатрієв (військове дворянство), а також вайтья (ті, які займалися почесними ремеслами, торгівлею, розведенням великої рогатої худоби). Маси сільських хліборобів і скотарів неарійського походження поєднувалися в групи, що відносилися до касти шудрів. Нащадки самих знедолених рабів і позбавлені всяких прав прошарки, що займалися «брудною» роботою, парії не могли належати ні до якої касти. Поряд зі згаданими кастовими розмежуваннями велику роль у формуванні особливостей фізичної культури Стародавньої Індії зіграла також та обставина, що відносно більш розвинені форми класового суспільства перепліталися тут з первіснородовими відносинами в більшій мірі, ніж у народів, розглянутих вище. Разом із цими відносинами, успадкованими від періоду, що передував класовому розшаруванню, зберігалися характерні магічні обряди, ритуали й міфологічні подання. Серед іншого - різні навчання тантризму й практика йоги. Все це в сукупності призводило до того, що хоча жодна соціальна група не відлучалася від залучення до фізичної культури, проте в норми свідомості й забобони, пов'язані з кастовою приналежністю, свідомо впроваджувалися уявлення про те, хто, чим і в якій мірі може займатися. Так, для не арійських каст уважалися «недоторканними» верхова їзда, всі вправи зі зброєю, що забезпечували бойову підготовку, а також йога. У той же час кшатрії почитали зовсім неприйнятним для себе займатися, розповсюдженими серед шудрів, танцювальними вправами, а також вправами з опудалами, кубиками або обручами й іншими видами подібної діяльності.

Про фізичну культуру арійських каст найбільше можна дізнатись із Вед і таких давньоіндійських епосів, як Махабхарата й Рамаяна. Військова аристократія завойовників, їхня збройна челядь мали фізичну підготовку високого рівня.

Відповідно до законів Ману (I ст. до н.е.) вони були здатні успішно боротися навіть із переважаючим по чисельності супротивником на рівнинах – на бойових колісницях і верхи, на ділянках місцевості, залитих водою, – на слонах і човнах, на лісистій місцевості, та містах, що поросли чагарником, - застосовуючи луки, на гористо-горбистій місцевості - з мечем і щитом. Вони також визнавали за двобоями зі зброєю й навіть голими руками роль фактора, що вирішує долю бою.

Змагання в силі й спритності, крім вишколу у вузькому змісті, мали також велике значення для святкових заходів давньоіндійських міст. Справа в тому, що великі поселення у своїй більшості здобували значення адміністративних центрів окремих держав, а також опорних пунктів кшатрієв. Їхній розквіт або занепад був пов'язаний насамперед з військовими успіхами або невдачами місцевої касти військових. У цих умовах атлетичні змагання, змагання у самообороні зі зброєю й без зброї, перегони й змагання на колісницях, так само як і конкурси в танцях, що влаштовувалися з нагоди вступу на трон нового володаря, традиційних релігійних свят і повернень із переможних походів, відігравали важливу роль у справі об'єднання всієї громади. Гру у м'яч із битою «катхи-ценду», що мала явне месопотамське походження, та подібно аналогічній перській грі, розвивала спритність, принесли сюди завойовники-арійці. Відповідно до санскритських рукописів, уже в VII ст. до н.е. в Індії повсюдно існував культ ігор на дошках, що вимагав зосередження й роздумів. Серед них виділялася прародителька сучасних шахів чатуранга, що виховувала стратегічне мислення.

Назва, що складається із двох слів (чатур – чотири й анга – бойові порядки), походить не від числа гравців, а від головних видів зброї індійської армії того часу: піхоти, кавалерії, бойових колісниць і бойових слонів. Ходи шахових фігур: раджі Е (короля), бойової колісниці (тури), кавалериста (коня), піхотинця (пішаки) – залишилися з тих пір по суті незмінними.

Фізична культура інших пануючих каст була пристосована насамперед до емоційно насичених танцювальних рухів і вправ, що становили систему канонів, з метою зміцнення здоров'я.

Навчання вищому рівню індійського танцювального стилю, художній мові його форм здійснювалося в закритих навчальних закладах, що готовили танцівниць для храмів. Таємні символічні рухи кистями рук, руками й виразні рухи тілом класичного танцю хінду визначалися нормами, установленими Ведами. Матеріал вправ з метою зміцнення здоров'я (йога), що ґрунтується на традиціях раціональної магії, був розвинений у таку містифіковану систему рухів, що вищі її щаблі були доступні тільки для посвячених.

Філософська система йоги виходить із того розповсюдженого серед народів стародавнього світу погляду, що людський організм є зменшена копія вселеної, рівновага якої забезпечується праной (подихом, життєвою силою). Усередині людського тіла перебувають сім розташованих один над іншим центрів прани (чакри). У нижчому з них - в одному з нервових вузлів поперекового відділу хребта - згорнувшись, дрімає джерело життєвої сили, так звана «змія кундаліні», що під впливом завзято виконуваних розумових і фізичних вправ прокидається й, повзучи нагору від чакри до чакри, досягає верхівки. У цей момент йог досягає стадії самадхі. Самадхі - це фізичний і психічний стан своєрідної рівноваги, спокою, далекого від земних турбот. Він означає відчуття повного земного щастя. (за нашими поняттями мова тут іде про ступінь створення абсолютної рівноваги почуттів і керування ними.) Звідси залишається лише один щабель, на якому кундаліні залишає останню чакру, у результаті чого йог - через його тіло, що покинуло, друге «я» - здобуває надприродну окультну силу й починає своє злиття з божеством, що творить світобудову.

Засвоїти практику йоги можна було у вчителя (гуру). Перший катехізис йоги, «Йога-Сутру» (буквально - «генеральна лінія йоги»), легенда зв'язує з ім'ям мудреця Патанджаі. Створення сутри відносять до першої половини I тисячоріччя до н.е. Правила, норми гігієни й зміцнення здоров'я, установлені йогою, життєсприйняття, що виросло з аюрведичного вчення («наука життя»), мали обов'язкову силу для всіх членів арійських каст. Зокрема, лікарям, військовим, архітекторам і діячам мистецтва пропонувалося безпосередньо перед початком роботи й прийняттям рішень виконувати вправи на концентрацію уваги. У медичних університетах, створених у Наланді й Такасилні (II ст. до н.е.), вправи по системі йоги відносилися до бальнеологічної й масажної терапії.

Буддійська релігійна реформа (V ст. до н.е.) – проведена в результаті незадоволеності брахманізмом – зробила окремі елементи йоги доступними й для неарійських каст. У той же час ця реформа підняла значення техніки подиху. Канони йоги отримали релігійне обрамлення. Однак соціальна роль йоги характеризувалася насамперед не поліпшенням народної охорони здоров'я, а формуванням позиції втечі з убогості матеріального життя в щасливе «ніщо» (нірвану). Класичні проповіді Будди – що проголошували малоцінність індивідуального життя, що звеличували безвільність і відсутність бажань – створили ідеологічні умови для того, щоб убогість стала привабливою й в очах збіднілих членів пануючих каст. Разом з тим джайнізм, що визнає безсмертя душі, прямо розцінював як релігійний подвиг умертвіння плоті. Під впливом цього в індійській фізичній культурі виникла нова формація – система аскетичної практики.

Умови «зразкового чернечого життя» були надзвичайно суворі: сон на голій землі, вистоювання протягом цілого дня на кінчиках пальців ніг, нескінченні уклони, ходіння під заливним дощем, стрибки через вогонь, крутіння на одному місці, що викликало стан екстазу. Ця «система фізичних вправ», приправлена «психологічними» випробуваннями, у ході століть усе більше замикалася в собі й протистояла первісній системі фізичної культури. Із вправ індійського аскетизму розвилися й містифікації факірів.

У тисячолітньому «застої» сільських каст у формі таємних обрядів (субкультура) продовжували жити збережені із часу первіснообщинного ладу вправи, пов'язані із самообороною без зброї. Інші форми руху – такі, як біг, стрибки у висоту, танці й ритуальні обмивання, - так само як і публічні масові заходи, були підпорядковані потребам релігійного світу Індії. Стрибки у висоту, наприклад, відбувалися для підвищення родючості поля, а різні види бігу навколо предметів і змієподібні рухи в танцях готували шлях до переселення душі.

В остаточному підсумку індійський світ культів - за винятком вузького кола різних вправ військово-прикладного характеру й дитячих ігор – тримав під своїм ярмом всі сфери фізичної культури народу.