1. Сло́во — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значима одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якого є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження.

Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності.

Зазвичай слово складається із основної морфеми — кореня, та афіксів: префіксів, суфіксів та закінчень. Слова сполучаються між собою, формуючи інші елементи мови —фрази та речення.

Всі слова певної мови складають її лексику.

Лексикологія (від грецького lexikos — словесний, словниковий і logos — учення) — розділ мовознавства, що вивчає лексику(словниковий склад мови).

Розрізняють лексикологію історичну, яка досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від найдавніших часів, і лексикологію сучасної мови, або описову, яка вивчає лексичний склад мови сучасного періоду.

Прикладна лексикологія займається питаннями укладання словників, перекладу, лінгводидактики і культури мовлення.

Історія

Термін лексикологія вперше введений у французькій енциклопедії Д. Дідро та Л. Д'Аламбера в 1765 році.

Проте, як окремий розділ мовознавства лексикологія виділилася порівняно недавно. Ще на початку 20 століття відомий американський мовознавець Леонард Блумфільд вважав, що мовознавство загалом не повинно займатися семантикою, яка по суті становить ядро лексикології.

Розділи лексикології

власне лексикологія — наука про словниковий склад мови.

семасіологія — наука про значення слів.

ономасіологія — наука, яка вивчає процеси найменування.

етимологія — наука, яка досліджує походження слів.

фразеологія — наука про стійкі словосполучення.

ономастика — наука про власні назви. Ономастика в свою чергу поділяється на розділи:

антропоніміка — наука про імена людей.

топоніміка — наука про назви географічних об'єктів.

гідроніміка — наука про назви водоймищ.

теоніміка — наука про назви божеств.

астроніміка — наука про назви астрономічних об'єктів.

зооніміка — наука про назви тварин (клички тварин).

лексикографія — наука про укладання словників.

2. Класифікація слів

Різні підходи до вивчення слова та численні його функції в мові зумовлюють цілу низку можливих класифікацій^[1]. Слова класифікують за такими критеріями:

За способом номінації розрізняються чотири типи слів:

Самостійні (повнозначні) слова, наділені самостійною номінативною функцією. Такі слова можуть утворити окреме висловлювання і є найбільшою групою слів —іменники, прикметники, дієслова, прислівники, числівники.

Службові слова, тобто слова, які не мають самостійної номінативної функції, а також граматичної та фонетичної самостійності. Службові слова вживаються лише з повнозначними словами і не мажуть утворювати окремого висловлювання. До службових слів відносять такі частини мови, як прийменники, артиклі, сполучники, частки.

Займенникові слова, які відіграють роль замінників й позначають предмети опосередковано або відносно до мовців, спираючись на мовну ситуацію чи сусідні висловлювання (заступники), або оформляють пропозицію в цілому (деякі частки); займенникові слова позначають предмети опосередковано або по відношенню до осіб мови. Вони спираються на мовну ситуацію або на сусідні висловлювання, виконуючи тим самим сполучну функцію в тексті;

Вигуки — граматично неоформлені слова, що не вступають в синтаксичні відносини з іншими словами.

За фонетичною ознакою:

наголошені (одно- або двонаголосні, наприклад, складні слова: «до́бропоря́дний», «зако́ннослухня́ний») і ненаголошені (енклітики і проклітики, що прилягають до повнозначного слова, утворюючи з ним «фонетичне слово»).

односкладові та багатоскладові.

За морфологічною ознакою: змінювані слова (наприклад, дієслова) та незмінні (прислівники). Розрізняють також прості («бігти»), похідні («бігун»), складні («водограй»).

За семантико-граматичною ознакою слова поділяються на частини мови: іменники, прикметники, дієслова, прислівники тощо.

За структурною цільністю: цілісні (синтетичні) слова та аналітичні слова. Аналітичні мають смислову частину та елементи, наділені словотворчою або граматичною функцією.

З погляду семантики розрізняють:

однозначні й багатозначні (Полісемія),

абсолютні (автосемантичні), здатні вживатися окремо, та відносні (синсемантичні), що вимагають доповнення.

За семантичною співвідносністю вирізняють антоніми і синоніми, гіпероніми і гіпоніми.

В історичному плані виділяють архаїзми та неологізми, а також питомі слова та запозичення.

За сферою використання виділяють: терміни, професіоналізми, арготизми, діалектизми, поетизми та ін.

За словотворчим зв'язком виділяються однокореневі та різнокореневі

слова.

За звуковою та семантичною ознакою — пароніми.

3. Основні типи лексичних значень

Є три типи лексичних значень слів: номінативне (первин­не й похідне), фразеологічне й контекстуальне.

Первинне номінативне значення — значення, якого набуло слово водночас із його появою. Воно є основою для виник­нення та існування всіх інших значень слова. Первинне номі­нативне значення слова досить стійке. Виникнувши на певно­му етапі розвитку мови, воно протягом тривалого часу збері­гається майже незмінним. Особливо це стосується загальновживаної лексики. Наприклад, такі слова, як мати, батько, син, око, рука, сонце, дощ, сніг, дерево, квіти, теплий, широкий, синій, думати, іти, я, ти та багато інших, означають тепер те саме, шо й колись, у давні часи.

У процесі розвитку мови, у постійному спілкуванні людей між собою слова можуть набувати й інших, похідних номіна­тивних значень. Наприклад, слово теплий первісно, очевидно, означало лише температуру, середню між гарячою і холодною: тепла вода, теплий дощ, тепле повітря, тепле проміння сонця. Потім це слово стало вживатися й стосовно тих предметів, які добре зберігають тепло, наповнені теплом {тепла хата, теплий будинок), добре захищають від холоду, зігрівають (теплий одяг, тепла хустка). А згодом це значення приємності, комфорта­бельності поширилося й на стосунки між людьми і стало озна­чати «такий, що виражає доброзичливе ставлення, прихиль­ність, приязнь» (тепла зустріч, тепле слово, теплий погляд, теплі почуття).

Нове значення слова спочатку сприймається як побічне, невластиве йому. Але з часом люди звикають до такого зна­чення, і воно в їхньому сприйманні стає таким само номіна­тивним, притаманним цьому слову, властивим йому й поза контекстом, як і його первинне значення. Іноді таке похідне значення може стати навіть основним, як це трапилося, на­приклад, зі словом основа. Колись воно означало «поздовжні нитки, відповідно натягнуті, щоб, запускаючи поміж них по­перечну нитку — уток, ткати полотно». Походить воно від дієслова снувати: пряжу, щоб вона стала основою, снували на снівниці — спеціальному ткацькому пристрої. Тепер слово ос­нова означає насамперед «нижня опора чого-небудь» (основа будинку, основа для перекриття), з якого виникло значення «те, на чому що-небудь тримається, грунтується, шо є найважли­вішою частиною, провідним принципом, джерелом виникнен­ня, розвитку чого-небудь» (наукова основа, основа художнього тв0РУ, основи знань, основи моралі).

Таким чином, два та більше номінативних значень мо­жуть передаватися одним словом. Одне з цих значень — пер­винне, інші — похідні, і водночас всі вони є прямими для такого слова.

Слова з номінативним лексичним значенням вступають у зв'язки між собою відповідно до тих реальних зв'язків, які Снують між різними предметами і явищами в об'єктивній дійсності, що їх ці слова називають. Наприклад, двері можуть зачинятися і відчинятися, скрипіти і грюкати, стояти і лежати (якщо вони зняті із завіс), але не можуть читати, писати, біга­ти. Тому й іменник двері можна поєднувати лише з такими дієсловами, як зачинятися, відчинятися, скрипіти, грюкати, стояти, лежати, але не читати, писати, бігати. Торувати («прокладати вздовж по землі») можна дорогу, шлях, стежку, але не будинок, пісню, думку. Тому й дієслово торувати може сполучатися лише з додатками, вираженими такими словами, як дорога, шлях, путь, стежка, але не будинок, пісня, думка тощо.

Частина слів обмежена у своїх зв'язках з іншими словами не тому, що таких зв'язків між відповідними явищами немає в об'єктивній дійсності, а тому, що інше поєднання цих слів не узвичаєне в мові. Тобто цим словам властиве фразеологічне значення — значення, яке виявляється в поєднанні лише з одним або кількома строго визначеними словами. Наприклад, прикметник карий вживається тільки у двох словосполучен­нях: карі очі, карий кінь; в іншому поєднанні (скажімо, «каре волосся», «карий плід каштана») це слово позбавлене будь-яко­го змісту. Тим часом прикметник темно-брунатний, що по­значає той самий колір, що й карий, таких обмежень у своєму значенні не має: темно-брунатне волосся, темно-брунатний плід каштана, темно-брунатні очі. Так само можливі лише поєднання: гнідий кінь, буланий кінь, вороний кінь, булатна сталь, булатний меч, булатна шабля, валовий продукт, валовий збір зерна, заплющити очі, жито (пшениця, ячмінь) .

Лише у фразеологізмах у сучасній українській мові ваються такі слова, як, наприклад, байдики (бити байдики), облизень (піймати облизня), лизень (лизень злизав), відкош (дати відкоша), лігма (лігма лежати) тощо. Поза такими словосполученнями ці слова втрачають будь-яке лексичне значення.

Іноді слово, не обмежене у своєму вживанні, одного із зна­чень набуває лише в стійкому, фразеологічному словосполу­ченні. Так, слово теплий має значення «вигідний» тільки У фразеологізмі тепле місце; слово похилий має значення «дуже старий» лише в словосполученні похилий вік; слово віmep має значення «дурість» тільки у вислові вітер у голові.

Разом із тим слово в реченні може поєднуватися з іншими словами без урахування зв'язків, що існують між предмета­ми і явищами в об'єктивній дійсності. Тоді воно набуває невластивого йому значення, яке сприймається лише в пев­ному контексті: теплий передзвін заводів (М. Рильський), море сміху (С. Васильченко), клубок болю (М. Стельмах), п'я­но гойдали головами соняшники (Ю. Му шкетик), / вродиться така шарманка (Григорій Тютюнник). Таке значення слова називається контекстуальним. Контекстуального значення найчастіше набуває слово, вжите переносно для емоційної — позитивної чи негативної — характеристики особи, предме­та, явища.

Полісемі́я (грец. Πολυσημίς — багатозначний) — багатозначність, наявність у мовній одиниці (слові, фраземі, граматичній формі, синтаксичній конструкції) кількох значень. У тих лінгвістичних традиціях, для яких центральним є значення слова, про полісемію зазвичай говорять стосовно слів.

Приклади

Наприклад, слово «драматургія» означає:

драматичне мистецтво;

сукупність драматичних творів письменника, літературного напряму, народу, епохи;

теорія побудови драматичного твору.

4. Переносне значення слів особливо поширене в художньому та розмовному стилях. Розрізняють такі типи переносних значень: метафору, метонімію і синекдоху. Метафора (від грец. тешркога — перенесення) — це тип переносного вживання слова, що грунтується на подібності тих або інших ознак. Найчастіше відбуваються метафоричні перенесення ознак, властивостей предметів на істоти і навпаки, на­ приклад: І земля, і вода, і повітря — все поснуло. Метафора може бути побудована на: 1) подібності форми.Помережив вечір кучерявий льодяними фатами вікно (М. Драй-Хмара); 2) подібності кольору: Сонце хилилося уже на захід і кривавим блиском обливало сніжні полонини (І. Франко); 3) подібності властивості: Відомо, що за людина з Невкипілого — кремінь (А. Головко); 4) подібності вияву почуття: Думки, спогади краяли серце Костомарова (М. Івченко); 5) схожості поведінки, способу дії: Втома крадеться тихо, але він втомі взяти себе не дає (В. Бичко). Метафора може ґрунтуватися і на основі вражень та оцінки будь-чого: Вишневі пахощі думок (М. Драй-Хмара). На основі метафоризації в художньому мовленні створюються мовні образи: грім оплесків, зоря надії. Метонімія (від грец. теЮпітіа — перейменування) — це перенесення назви з одного класу предметів або назви одного предмета на інший, які межують, пере­ бувають між собою в органічному зв’язку. Може переноситися: 1) назва приміщення — на людей у ньому: Інститут святкує своє сторіччя (П. Воронько); 2) назва матеріалу — на виріб з нього: Весь стіл заставлено сріблом (тобто посудом зі срібла); 3) назва дії — на результат: зупинка (сама дія і місце, де зупиняються); 4) предмет, що вивчається, — на галузь науки: анатомія і фізіологія; 5) назва заходу — на її учасників: Конференція прийняла звернення; 6) назва емоційного стану — на його причину: Жах!; 7) ім’я автора — на його продукцію: Вивчаємо Шевченка; 8) назва об’єкта — на препарат: пігулки від голови; 9) назва предмета — на те, що в ньому міститься: — Ось, випий склянку, освіжись; 10) назва ознаки, властивості — на її носія: Сам народний бас, що сидів попереду, теж вибіг на сцену, трохи поспівав… (Ю. Яновський). Синекдоха (від грец. ьпеМоске — співпереймання) — це тип перенесення назви частини на назву цілого і навпаки. Наприклад: Ґринджолами мовчазно кожух проїхав (М. Драй-Хмара).

5.Омоніми

Омо́німи (від грец. homos — однаковий і грец. onyma — ім'я) — це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. В народі омоніми часто не відрізняються від омографів та омофонів.

Омоніми з'являються внаслідок:

звукових змін у слові у процесі розвитку мови;

смислових змін у слові у процесі розвитку мови;

випадкового збігу звучання слова рідної мови та запозиченого з іншої мови;

випадкового збігу звучання форми різних слів.

Розрізняють омоніми:

повні (абсолютні) — омоніми, у яких збігається уся система форм. Наприклад, ключ (від замку) — ключ (джерело), рукав (елемент одягу) — рукав (річки).

часткові — омоніми, у яких збігаються за звучанням не всі форми. Так, слово кадри, що означає склад працівників, вживається тільки у множині, а слово кадри, що означає окремі сцени чи епізоди з кінофільму, знімки на кіноплівці, є формою множини іменника кадр.