Документ Microsoft Office Word

Багато дослідників вважали XIV, XV, навіть першу половину XVI ст. винятково безплідною добою в історії українського письменства і рукописання. Проте це не так. В умовах активізації культурних зв’язків з Балканами (т.зв. другий балкано-слов’янський вплив) створювалися або переписувалися нові редакції Євангелія та інших літургійних книг, Учительного Євангелія, творів Отців церкви. Як сформулювала О. Гнатюк, “особливої ваги надавалося тоді точному перекладові, слово мало віддзеркалювати суть. Це явище аналогічне до ренесансної дбайливості про відповідність verborum et rerum і пов’язане з рухом ad fontes серед діячів руху релігійної віднови” ²⁸. Знову таки, частково під впливом візантійського ісихазму і його балканських версій, піклування про текст, насамперед про правопис, набирало містичних форм: якщо текст сакралізувався по суті, то сакральною ставала і його мовна оболонка, отже, варіанти орфографії набували символічно-філософського значення ²⁹.

¹ Скржинська М. Герої літературних творів на давньогрецьких вазах з Північного Причорномор’я // Prosphonema… Просфонема (Україна, культурна спадщина, національна свідомість, державність, вип.5), Львів 1998, с. 579, 585.

² Висоцький В. Київська писемна школа X-XII ст. До історії української писемності, Київ; Нью-Йорк 1998., с. 33, 44-47.

³ Джурова А. Введение в славянската кодикология. Визпнтийският кодекс и рецепцията му сред славяните, София 1997, с. 234.

⁴ ПВЛ, т. 1, с. 102; HLEUL. Texts, vol. 8, p. 66.

⁵ Там само, c. 103; HLEUL. Texts, vol. 8, p. 66.

⁶ Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва .., с. 16-17, 125-131.

⁷ Там само, с. 18.

⁸ Жуковская Л.П. Реймское евангелие. История изучения и текст, Москва 1978; Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва, с. 24-26, 151-154.

⁹ Пуцко В. Давньоруські писемність і книга у візантійсько-слов’янському світі // Європейське відродження та українська література XIV-XVIII ст., Київ 1993, с. 44, 48.

¹⁰ Там само, с. 49-51.

¹¹ Hannick Christian. Liturgische Merkmale einer Bestimmung der Kirchlichen Einflüsse in der Kieven Rus’ // The Legacy of Saints Cyril and Methodius to Kiev and Moscow, Thessalonika 1992, p. 319.

¹² Пуцко В. Давньоруські писемність і книга.., с. 52.

¹³ Ясиновський Ю. Кулизм’яні нотовані пам’ятки княжої доби // ЗНТШ, т. 232, 1996, с. 7-40.

¹⁴ Бибиков М.В. Византийский прототип древнейшей славянской книги (Изборника Святослава 1073), Москва 1996.

¹⁵ Оригінал Ізборника 1073 зберігається в Історичному музеї (Москва), один із пізніших списків — у Національному музеї у Львові. Див.: Изборник Святослава 1073 г. Сборник статей, Москва 1983; Изборник Святослава 1073 г., Москва 1977; Пейчев В. Философский трактат в Симеоновом сборнике, Київ 1983.

¹⁶ Рукопис зберігається у Російській національній бібліотеці в Петербурзі. Поширена раніше у науковій літературі думка про те, що він складений на замовлення київського князя Святослава Ярославича, — безпідставна. Див.: Абрамович Д. До питання про джерела “Ізборника Святослава” 1076 р. // Науковий збірник Ленінградського т-ва дослідників укр. історії, письменства та мови, 1929, вип. 2, с. 60-74; Абрамович Д. “Ізборник Святослава” 1076 року і патерики // Науковий збірник Ленінградського т-ва дослідників укр. історії, письменства та мови, вип. 3, 1931, с. 11-15; Мойсєєва Г. М. Ізборник із зібрання М.М.Щербатова // Літературна спадщина Київської Русі й українська література XVI-XVIII ст., Київ 1981.

¹⁷ Молдован А.М. Слово о законе и благодати Иллариона, Киев 1984. Див. також переклади на сучасну українську мову С.Ярмуся, В.Крекотня, М. Лабуньки. Репродукція рукопису: Лабунька М. Митрополит Іларіон і його писання, Рим 1990.

¹⁸ Недавно у Львові виявлено два невеликі фрагменти літописного тексту, однотипного зі списками Бундура й Єрмолаївським. Див.: Книш Я. Фрагменти невідомого списку Іпатіївського літопису // Галичина та Волинь в добу середньовіччя, Львів 2001, с. 86-105.

¹⁹ Успенский Б.А. Языковая ситуация Киевской Руси и ее значение для истории русского литературного языка. Москва 1983.

²⁰ Столярова Л.В. Из истории книжной культуры русского средневекового города, Москва 1999, c .44.

²¹ Picchio R. Letteratura delia Slavia Ortodossa (IX-XVIII sec.), Bari 1991.

²² Українські грамоти доби Галицько-Волинського князівства не збереглися (якщо не рахувати підробок і одного перекладу), але про них знаємо з наслідувань у грамотах князів Молдавії і польського короля Казимира III, який вважав себе спадкоємцем галицьких князів. Певний вплив мова галицько-волинських грамот мала і на актову мову Великого князівства Литовського (Золтан А. Из истории русской лексики, Будапешт 1987, с. 14-17, 35-36).

²³ У рукописі сказано, що писав його “грішний, худий Ієв” — невідомо, чи йдеться про писця оригінального рукопису, чи, менш ймовірно, його копіїста. Див.: Столярова Л.В. Свод записей писцов, художников и переплетчиков древнерусских пергаментных кодексов ХІ-XIV веков, Москва 2000, с. 122.

²⁴ Столярова Л.В. Свод записей, с. 349.

²⁵ Генсьорський А.І. Галицько-волинський літопис (процес складання, редакції і редактори), Київ 1958, с. 32-34.

²⁶ Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль, Львів 2000.

²⁷ Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва, с. 58-60, 271-279.

²⁸ Гнатюк О. До переоцінки літературного процесу XV- XVIII ст. // Європейське відродження та українська література XVI- XVIII ст., Київ 1993, с. 257.

²⁹ Goldblatt H. Orthography and Orthodoxy. Konstantin Kostenečski’s Treatise on the Letters, Firenze 1987, p. 341-343.

Такий підхід не міг не сприяти підвищенню уваги до рукописання, зокрема, до мовного оформлення рукописів, а це додавало престижності праці книжника, переписувача, редактора.

Книгописці творили в усіх регіонах України. На Закарпатті, де умови культурного життя були особливо несприятливі, виявлено такі визначні рукописні книги, як пергаментні Мукачівський Псалтир XIV ст. та Ужгородський півустав XIV-XV ст. Цінною пам’яткою книжкової культури є Чотириєвангеліє, переписане 1401 року Станиславом Граматиком у Королеві (над Тисою). Із буковинських рукописних книг слід назвати Мінею, закінчену 1504 року попом Ігнатієм з Кіцманя (збереглася у бібліотеці монастиря в Путні).

Поруч з церковною за змістом рукописною книжністю і навіть у певному зв’язку з нею розвивалася також світська писемність, насамперед ділова, але, в основному, це діялося не в контексті всієї православної Слов’янщини, а в межах білорусько-української культурної спільноти. Йдеться — з одного боку — про такі рукописні книги, як юридичні кодекси (переклад статуту короля Казимира, Литовський статут, а в царині канонічного права — нові версії Номоканона), а з другого боку — про книги судових і адміністративних записів ³⁰. У Великому князівстві Литовському судові акти, які оправлялися в книги, велися руською (в основі своїй білорусько-українською) писемною мовою.

На цей час, власне, припадає певна фактична нормалізація писемної “мови простої”, щоправда, незафіксованої в граматиках і словниках, а точніше зафіксованої з великим запізненням, у XVII ст. — у ненадрукованій граматиці Івана Ужевича 1643 і 1645 рр., а щодо лексики — у “руській” частині словника Памва Беринди 1627 р. Сформувалася ця мова в двох основних варіантах “літературному” (вживаному і в приватному листуванні, навіть в листах церковної адміністрації тощо) і в специфічно актовому, характерному для ділових документів. Вона була принципово “простішою” від церковнослов’янської, але помітно віддаленішою від української народнорозмовної, ніж мова галицько-волинських і ранніх молдавських грамот. З метою диференціації “простої” мови від повсякденної (яка не вважалася вульгарною у світській ліричній пісні, але як засіб писемності не сприймалася) впроваджувалася певна кількість старослов’янізмів і полонізмів. Щодо останніх, то деякі тодішні автори не мали міри, — вони не боялись, що мова цілком зіллється з польською, бо від неї її наочно відрізняло кириличне письмо. Забезпеченню принципової відмінності розмовної мови служило і написання (очевидно, в багатьох випадках — і вимова) “е” на місці етимологічного “Ђ” в актовому різновиді мови на українських землях. На білоруських — навпаки: в церковних текстах впроваджувалася вимова “Ђ” як “і”, саме з метою відрізнення від білоруської простонародної вимови. Тим не менше, попри наявність в тих чи інших пам’ятках суто українських чи білоруських рис “проста” книжна мова залишалася спільною для обох народів ³¹.

Процес диференціації у писемності церковнослов’янської мови (як мови релігії), мови “простої” (“середнього стилю”, сфера застосування якого розширювалася) і усного мовлення продовжився в ранньоновітній період української історії — з останньої чверті XVI ст., коли рукописній книзі довелось співіснувати з друкованою. Власне поширення в Україні друкованих книжок почалося набагато раніше — в перші десятиріччя після винайдення друкарства. Коли розпочалося друкування кириличних книжок для України і особливо після того, як запрацювали білоруські та українські друкарні, рукописна книга почала втрачати свої позиції, але досить повільно і далеко не в усіх галузях письменства. У перші десятиріччя після впровадження друкарства в Україні видавалися тільки книги окремих найменувань, а інші були доступними лише в рукописах. Показником не тільки авторитетності друкованої книжки, але й того, що її тиражі спершу не могли задовільнити всього попиту, було те, що ціни друкованих богослужбових книг довго залишалися вищими, ніж однойменних рукописних. Деякі церковні громади не могли собі дозволити купити престижні нові друковані книги, тому користувалися рукописами. А коли, врешті, й спромагалися придбати друковану книгу для церкви, то прагнули продати використовуваний раніше рукопис. Таким чином, друковані видання і рукописи ще довго співіснували.

Більшість рукописів другої половини XVI ст. — це рядові, скромні книги, писані часто сільськими або містечковими священиками, дяками, навіть старшими школярами. Як і раніше, найоздобленішими рукописами були Чотириєвангелія. Апракоси на цей час майже вийшли з ужитку, а нового типу збірки недільних читань з Євангелія і Апостола теж не стали особливо популярними. Це можна вважати виявом більшого, ніж раніше, зацікавлення текстом Святого Письма: навіть розкішні напрестольні Чотириєвангелія можна було не тільки використовувати на богослуженнях, а й читати і студіювати від початку до кінця. Вказівки про порядок богослужбового використання текстів подавалися на берегах. У багатьох Чотириєвангеліях є мініатюри із зображеннями євангелистів. Як правило, в Євангеліях і Апостолах більше великих заставок, частіші оздобні ініціали, ніж в інших рукописах. Тільки церкви великих культурних осередків могли дозволити собі мати повний дванадцятитомний комплект місячних Міней служебних. Так, з активністю перемишльських книжників можна пов’язати Мінеї (в яких відсутні лише томи за січень і лютий), переписані Иоаном для монастирської церкви у відомій своїми фресками Посаді Риботицькій ³².

Розкішні, багато прикрашені рукописні фоліанти, на той час порівняно нечисленні, виникали на магнатських дворах або на замовлення магнатів та ієрархів. У монастирях, міських церковних школах, магнатських резиденціях працювали й книжники, зайняті перекладом та редагуванням богословських праць, насамперед творів Іоана Златоустого та інших Отців церкви. Найбільше відомі переклади й переписи, виконані при дворах князя Андрія Курбського в Миляновичах і князя К.-В. Острозького в Острозі. Шедеврами української ренесансної книжкової оздоби є такі рукописні книги XVI ст., як Пересопницьке Євангеліє (15561581 рр.) ³³ та Загорівський Апостол (1554) ³⁴. У Пересопницькому Євангелії, попри церковнослов’янську мовну основу, відчутні і риси української книжної (“простої”) мови. З активізацією реформаційних рухів пов’язана поява рукописних Євангелій, Апостолів та інших церковних книг у перекладі на українську книжну мову. Зокрема у Крехівському Апостолі текст перекладено на підставі польських видань і, насамперед, кальвіністської Берестейської Біблії 1563 р. або одного з її передруків ³⁵. Важливими пам’ятками української книжної мови є створені на Закарпатті у XVI столітті Нягівське ³⁶ і Скотарське Учительні Євангелія ³⁷.

У рукописах залишалася переважна частина світських оригінальних і перекладених літературних творів та навчальних посібників. Ймовірно, київський лаврський видавничий осередок не наважився видати друком “Палінодію” Захарії Копистенського, враховуючи цензурні умови. Рівень попиту і зумовлені ним ціни були такими, що світські книги найчастіше не могли стати прибутковими і виходили друком тоді, коли було кому покрити кошти друкування. Натомість, набувають поширення рукописні збірки “всякої всячини”; власники їх переписували туди літературні твори й уривки з них, витяги з офіційних документів — як громадського значення, так і приватних, — а водночас часто й нотатки, пов’язані з практичною діяльністю, записи побутового характеру. Нерідко записники, куди вносилися різні особисті матеріали “для пам’яті”, ставали цікавим джерелом для істориків. Так, увагу дослідників привернули свого часу збірник ділових і автобіографічних записів львівського українського купця другої половини XVII ст. Петра Кунащака, збірка історичних та публіцистичних текстів, що належала козацькій старшинській родині Дворецьких, серед них “Пересторога України утрапеної Дніпрової”. З рукописних описів України відзначимо німецькомовні щоденникові записи Мартина Ґруневеґа, який впродовж 1582-1602 рр. жив у Львові, а в жовтні 1584 р. відвідав Київ і Москву ³⁸. Цікаві, зокрема, його малюнки будівель Львова, Києва, Перемишля, Хотина та деяких інших міст і містечок. Записки, роблені для себе, інколи переписувалися друзями й знайомими, починали циркулювати в суспільстві — особливо в середовищі шляхти, згодом і козацької старшини, стаючи чинником формування громадської думки.

Помітно зросла роль рукописної книги після того, як 1721 року синод і царський уряд заборонили видавничим осередкам тієї частини України, яка була під владою Росії, випускати у світ будь-що, крім передруків попередніх церковних видань, звірених з російськими. У рукописах залишалася більшість навчальних посібників (переважно записів курсів лекцій) з Києво-Могилянської академії, колегіумів та інших шкіл Правобережжя, Галичини, Закарпаття ³⁹.

Також у рукописах, за невеликими винятками, поширювались україномовні лікарські порадники, такі, як наприклад, збірник медичних рекомендацій і описів ліків з с. Лютеньки Гадяцького полку і два аналогічні рукописи з Сяніччини південно-західної окраїни тодішньої України ⁴⁰.

На Лівобережжі вісімнадцяте століття багате на рукописні збірники історичного змісту. Серед них — збірники, що містять козацькі літописи Самовидця і Грабянки або коротші компіляції, створені на їх основі. Інший тип — рукописні книги XVIII ст., що включали списки історичних праць попереднього століття, зокрема Густинський літопис, український хронограф, “Кройніку” Феодосія Софоновича, Чернігівський літопис ⁴¹. До багатьох збірників вносили копії документів; у деяких з них вони походили з рукописного збірника, що належав гетьманові Кирилові Розумовському ⁴². “Історія русів” до її публікації в 1846 р. широко розповсюджувалася в рукописній формі. Окремі дуже важливі історичні праці не дійшли до наших днів, наприклад історія України шептиківського сотника, пізніше бунчукового товариша Архипа Худорби, яка, на думку сучасників, не поступалася “Історії русів”, але яскравіше декларувала автономістсько-державницьку програму ⁴³. Характерно, що деякі з пізніших історичних творів, які залишалися в рукописах, особливо хроніка Феодосія Софоновича, значно перевершували як за змістом, так і за формою друкований офіційний історичний компендіум “Синопсис”, приписуваний Інокентієві Ґізелю.

Дуже популярними у XVIII ст. стали рукописні збірки пісень — світських (в основному ліричних і жартівливих) і духовних (коляди, побожні пісні, в т.ч. про чудотворні ікони ⁴⁴). Своєрідним, характерним тільки для України й Білорусії, типом рукописної книги впродовж XVIІ-XVIII ст. був нотолінійний Ірмолой багатожанровий збірник, куди входили вибрані, переважно святкові церковні піснеспіви. Внаслідок тривалого попереднього розвитку на кінець XVI ст. виробилася спільна для таких збірників структура, хоча кожен з них мав і свої індивідуальні особливості. Тоді ж було створено і специфічну форму 5-лінійної нотації, що стала відома як “київська”.

Ірмолої вивчені значно ґрунтовніше, ніж всі інші українські типи рукописних книг, оскільки узагальнення будуються тут не на окремих прикладах, а на аналізі практично всіх збережених рукописів (понад 1100 пам’яток з десятків збірок у 15 країнах), докладно описаних і вивчених Ю.П. Ясиновським у його фундаментальній праці “Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16 — 18 століть. Каталог і кодикологічно — палеографічне дослідження”. Використовувалися вони для навчання співу, зокрема в численних на той час в Україні сільських школах. Найчастіше переписувачами цих книг були дяки — вчителі таких шкіл, інколи старші учні, священики, селяни або міщани. Близько 10 Ірмолоїв (а крім того, кілька збірників світських і релігійних пісень) переписав Іван Югасевич-Склярський (1741-1814), що жив у селі Невицькому поблизу Ужгорода ⁴⁵. Ірмолої були книжками дуже демократичними, поширеними в селах, містечках і містах усіх українських земель. Суто народні мистецькі смаки відбилися на оформленні цих рукописів, хоч в їх декорі є і чимало рис українського барокко.

Рукописні книги в Україні, як і раніше, створювалися не у великих майстернях-скрипторіях, а численними індивідуальними переписувачами. Звичайно, в деяких монастирях і далі були ченці, які спеціалізувалися на книгописанні. У другій половині XVIII ст. вихованець Київської академії Паїсій Величковський став організатором у північномолдавському монастирі Нямц гуртка перекладачів з грецької мови і переписувачів візантійських богословських творів; їхня діяльність мала істотний вплив на подальшу еволюцію православної богословської думки. Займалися переписуванням і монахи-василіяни. Так, про Йоїля Подлеського після його смерті згадували, що він був “уставник добрий, в словенських літерах досконалий, своєю рукою написав багато Служебників, особливо тоді, коли ще не було друкованих” ⁴⁶ (йдеться про унійні друки: перший друкований Служебник з’явився щойно 1695 р. в Супраслі). Однак на українському терені ми не знаємо імен осіб, для яких переписування було б єдиним чи навіть основним джерелом здобування засобів для життя. Найчастіше церковну книгу переписували священики, дяки (багато з яких були одночасно вчителями), інші освічені люди — для спасіння душі власної або й замовника книги, нерідко — і для приробітку. Для старших школярів та студентів переписування служило навчальній меті, проте і в школах книжки копіювалися також для задоволення індивідуальних запитів переписувачів.

Особливо слід відзначити роль “мандрованих” дяків, якими нерідко ставали недовчені студенти Київської академії, колегіумів Правобережжя й Лівобережжя, інших шкіл. Під час свого навчання в академії та колегіумах, інколи і в закордонних гімназіях або університетах, вони переписували лекційні курси риторики, поетики, філософії та інших наук, п’єси з репертуару шкільного театру, збірники повчальних чи просто цікавих цитат та інші навчальні матеріали. Осідаючи при школах у різних кутках України, такі люди й далі часто займалися переписуванням зразків академічної премудрості, а також збірок українських народних світських чи релігійних пісень, богословських трактатів (як “Зерцало богословії” Кирила Ставровецького) чи популярних збірок проповідей (різні Учительні Євангелія, “Ключ разумінія” Йоаникія Ґалятовського). У рукописанні другої половини XVII ст. такі тексти, як твори Ставровецького чи Ґалятовського, до певної міри, репрезентували той струмінь культури, який єднав Україну з загальноєвропейськими культурно-освітніми течіями та моделями. Згодом, у XIX і навіть у початках XX ст., книга “Ключ” та їй подібні залишалися цікавими хіба що для дяків та інших сільських грамотіїв. Перехід елементів традиційної книжності від еліт, серед яких вона колись виникла і розвинулася, до “низової” культури — явище цікаве, загалом позитивне.

Такий процес, як поступова демократизація книговиробництва, збереження “в низах” певних рис, вироблених свого часу в елітарних колах, спостерігається і в книгописанні національних та релігійних меншин України. Латиномовні книги для католицьких богослужень створювалися і поширювалися спершу в середовищі німецьких колоністів західноукраїнських міст, згодом — у католицьких парафіях, що стали складатися головно з поляків. Ранні книги, як правило, парадніші, ніж пізніші. Друкована книга у католиків швидше витісняла рукописну у зв’язку з широтою тематики польського, і особливо, західноєвропейського книгодрукування. Все ж, і в католиків були тексти, які розповсюджувалися в рукописній формі. Серед польських та польськомовних шляхтичів особливо популярними стали silvae rerum — збірки копій найрізноманітніших текстів як суспільно-важливого, так і приватного характеру. У вірменському книгописанні найрозкішніші рукописні книги також було створено на ранніх етапах, з часом їх кількість збільшувалася, вони ставали скромнішими й доступнішими для ширшого загалу. Єврейське книгописання характеризувалося регламентацією релігійними приписами, винятковою закостенілістю обрядів, пов’язаних з переписуванням творів і самих способів праці книгописця ⁴⁷. З розповсюдженням у другій половині XVIII ст. хасидизму, поряд з переписуванням давніми методами тих самих традиційних текстів, частішає переписування цілком нових творів духовних провідників цього руху. Чимось цілком незвичайним у єврейському книгописанні України стала поява автобіографічних записок освіченого купця Бера Болеховера, написаних в Західній Україні у другій половині XVIII ст. ⁴⁸

Переписування було працею нелегкою. Не без гумору про це сказав поет кінця XVII ст. Іван Величковський у епіграмі про писання віршів, яка, однак, стосується будь-якого тогочасного копіювання:

“Труда, сущаго в писанії, знати

не может, іж сам не вість писати.

Мнит: бити легко писанія діло, —

три персти пишуть, а все болить тіло” ⁴⁹.

Це, як відзначили В.Колосова і О.Апанович, український переклад латинського писарського прислів’я:

“Scribere qui nescit, nullum putat esse laborem.

Tres digiti scribunt, totum corpus laborat” ⁵⁰.

Парафразою приповідки про те, що “до гетьманської булави треба доброї голови” Климентій Зиновіїв подібно характеризував вимоги до канцелярського писаря:

“Писарськоє діло, хоч то не ціпом махать,

да голову горш ціпа тяжко часом вертать

(…) І часто можеш писар так попрацювати,

же ся притрапляєт ночі дві не поспати.

Зачим до писарства, хоч не треба булави,

тілько ж, єднак, потреба доброй голови” ⁵¹ .

Як і раніше, мотиви переписування книг були різними. Книги переписувалися для власних потреб або для пожертви до певного храму. З другого боку, заможні люди замовляли переписувачам виготовлення книг для свого вжитку або, ще частіше, для вкладу в храм. Врешті, кваліфіковані майстри бралися за переписування книг з метою продажу. Виготовлення на продаж не фіксувалося в записах писарів, очевидно тому, що милою Богові справою вважалася пожертва книг церквам, а не торгівля ними. Напевно, невипадково в записах продаж-купівлю книг часто називали “отміною”.

Саме при виготовленні книг на продаж, якоюсь мірою і при “серійному” виготовленні їх для замовників, можна говорити про щось подібне до видавничої діяльності. Втім, також й індивідуальним переписувачам часто доводилося займатись тим, що зазвичай роблять книговидавці: добирати тексти, вибирати з різних варіантів кращий, здійснювати редагування і звірку. В умовах децентралізованості книгописання, при відсутності осередків, що регламентували зміст, мову, стиль, зразки оформлення, нові мовні явища та палеографічні особливості все ж таки швидко розповсюджувалися по всій Україні. По суті, відбувалося колективне редагування текстів внаслідок взаємовпливів та взаємонаслідувань у середовищі розпорошених по містах і селах переписувачів. Таке взаємопроникання іновацій було вже в XI-XIII ст., було й пізніше. Наприклад, згадувані вище нотолінійні Ірмолої, з’явившись наприкінці XVI ст., незабаром поширилися в усіх кінцях України, причому, попри регіональні відмінності мелодій, текстів, оформлення, утвердились і стали популярними також певні особливості, спільні для всіх земель. Поняття “київського напіву” стало за межами України репрезентувати саме загальноукраїнські риси співацьких рукописів ⁵². Як встановив той же Ю.П. Ясиновський, білоруські напіви зосереджені переважно в Ірмолоях з Білорусії, а в рукописних книгах з України майже не зустрічаються ⁵³. На прикладі інших жанрів рукописів також можна було б простежити, як на українських землях в багатьох відношеннях формувався, висловлюючись по-сучасному, спільний інформаційний простір. Досягнення культури регіонів збагачували загальноукраїнську культуру, не порушуючи інтеґраційних процесів у культурі всієї України.

За винятком початкових століть, умови для розвитку української рукописної книжності були не надто сприятливими. Покровителів, меценатів, заможних замовників було не так вже й багато, і з часом їх ставало дедалі менше. Секуляризація освіти, як відомо, не відбулася до останніх десятиріч XVIII ст. Не дивно, що розширення тематичного діапазону рукописів йшло повільно, ряд галузей культури і сфер громадського життя у рукописній книзі взагалі не відображені. Національно-політична думка, добре репрезентована в рукописній книжності доби Першого національного відродження, в другій половині XVII ст., і особливо після Полтавської катастрофи, виступає в менш явній формі, хоч і не зникає зовсім. Але досить згадати хроніку Феодосія Софоновича, “Разговор Малоросії з Великоросієй” та інші вияви автономістської програми свідомішої частини козацької старшини, щоб не погодитись з тезою про негативну ідеологізацію літератури на Лівобережжі й зведення її до ролі популяризатора ідеї універсальної “православної батьківщини” ⁵⁴. Визнаючи, що фольклор був безпосереднішим від офіційної літератури інтерпретатором життя народу ⁵⁵, не слід забувати про важливість взаємовпливу і взаємозбагачення “елітарної” та “фольклорної” верств культури.

На ґрунті, підготованому як народною усною творчістю, так і “неосхоластично-барокковою” книжністю, стала можливою поява принципово нового типу культури, репрезентованої творчим генієм Шевченка. Сам поет чітко сказав і про своє замилування фольклорною спадщиною, і про повагу до культуротворчого внеску освіти києво-могилянського типу, втіленої і в книгописанні. Про себе як книгописця, що спирався на колишню традицію рукописної книжності, Шевченко говорив у відомому вірші “Козачковському”:

…Зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу,

Та й списую Сковороду

Або “Три царіє со дари”…

Вірш-спогад стосується сільських шкільних років Тараса — отже, це вже друге десятиріччя XIX ст., але ж нема сумніву, що йдеться про щось успадковане від шкільництва й книжності попередньої доби. Кожне слово тут містить інформацію, важливу для історії книгописання і давньої освіти. Шевченко-школяр орнаментував саморобну книжечку, як це робили попередні покоління переписувачів. Вірші-пісні Сковороди — витвори освітньої системи Лівобережжя, а “Три царіє со дари” — зразок релігійної пісенності того типу, який особливо розвинувся в унійному, головно василіянському, середовищі. Одне і друге репрезентують книжність, пов’язану зі шкільною системою західного та центральноєвропейського зразка. Подібна освіта і породжувана нею рукописна книга засвідчують не тільки те, що наприкінці XVI, протягом XVII ст. Україна ставала “більш європейською і разом з тим більш відкритою для західних впливів, більш пан-європейською і більш західноєвропейською” ⁵⁶, але й те, що ця лінія розвитку певною мірою продовжувалася і в наступному столітті.