35.Соціально-економічне та політичне становище правобережних та західноукраїнських земель. Бахчисарайський та Карловицький мир. Правобережжя в роки Північної війни. Відновлення влади Речі Посполитої.

Наприкін. XVIII ст. відбувся черговий переділ України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття.

Таким чином, західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення. Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз'єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до "королівства Галіції та Лодомерії з центром у Львові. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень.

Економіка Галичини, Буковини, Закарпаття була найвідсталішою серед австрійських провінцій, їхня промисловість залишалася на мануфактурній стадії.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільськогосподарських робіт панщина сягала 6 днів на тиждень.

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії.

Бахчисарайський мирний договір 1681 — угода про перемир'я 13 (23 січня) 1681 року у Бахчисараї між Туреччиною, Кримським ханством та Московською державою, зумовлена перемогами російського війська та частинами вірного Москві українського козацтва над турецько-татарською армією (за підтримки частини українських козаків), у боротьбі за Україну, а також несприятливою для Туреччини міжнародною обстановкою. При укладанні договору з російського боку був присутнім генеральний писар Війська Запорізького Семен Ракович.

Договір був укладений терміном на 20 років і завершив війни 70-х років 17 століття між цими державами за володіння землями Правобережної України.

Карловицкий мир — мирный договор, подписанный между Австрией, Речью Посполитой, и Венецианской республикой с одной стороны и Османской империей с другой стороны 26 января 1699 года.

По условиям договора к Австрии от османов отходили вся Венгрия, а также Трансильвания и Тимишоара. Венецианская республика недовольная заключением мира и поэтому присоединившаяся к договору под угрозой ведения войны с Турцией в одиночестве, подписала договор 7 февраля. Она закрепила за собой занятый ей в 1686 году полуостров Морея и Далмацию. Польша возвратила себе потерянные по условиям Бучачского мира земли, в том числи Подолье и другие части Правобережной Украины.

Восени 1699 р. па Правобережжі склалося досить напружене становище, бо на Київщині в районі Білої Церкви, Чсрняхова, Бородянки та інших міст на зимові квартири розмістилося 12-тисячно польське військо, яке загрожувало наступом на Фастів. Семен Палій зібрав свій полк і привів його у бойову готовність. Протягом зими відбувалися постійні сутички невеликих загонів з обох боків. Розраховуючи на можливу зміну міжна¬родної ситуації, ватажки козацьких полків збирали нові сили й одночасно вдавалися до переговорів з коронним гетьманом і регіментарями польсько-шляхетських військ, щоб відтягти час рішучих дій.

Козаки подали протест, але сейм його відкинув. Новий польський король Август II (1696 — 1733 рр.) після річного вагання надіслав вимогу сейму розпустити козаків, а землю передати шляхті і виїхати з краю. На Правобережжя посунула шляхта з військовими загонами.

Сподівання повстанців на зміну ситуації справдилися. 1700 р. розпочалася Північна війна, в якій взяла участь і Польща. Щоб розрядити напруженість у відносинах з Польщею, Семен Палій на прохання польського уряду послав для участі у війні з Швецією загін кінноти й піхоти. Перомога сприяла активізації визвольного руху на Правобережжі. У квітні 1701 р. польський гетьман Ф. Потоцький в універсалі до шляхетських сеймиків з тривогою новідомляв, що «козацький полковник Палій намагається йти слідами Хмельницького, який запалив факел селянської війни».

Уряд шляхетської Польщі збирав сили для придушення визвольного руху на Правобережній Україні. Шляхетський сеймик на Поділлі в листопаді 1702 р. вирішив зібрати посполито рушення, в яке запрошувалися усі шляхтичі воєводства. Ряд постанов, спрямованих на придушення повстання, прийняв шляхетський сеймик Волинського воєводства, вирішивши зібрати ополчення і просити військової допомоги в сусідніх воєводствах. Польсько-шляхетські каральні війська на Правобережжі передавались під командування польного гетьмана А. Сенявського, який 4 грудня наказав усім загонам збиратися до Бережан для походу на Правобережжя.

У січні 1703 р. 15-тисячне каральне військо з 44 гарматами[3] вторглося на Поділля, де повстанські сили не перевищували 12 тис. і були розкидані на великій території. Польські урядовці звернулися до гетьмана Мазепи з пропозицією виступити на придушення повстань, але царський уряд дозволу на втручання тоді не дав. Поляки зненацька захопили козацькі частини, що розбрелися на зимові квартири, і завдали їм дошкульних ударів. До того ж поляки спонукали виступити кількатисячну татарську орду на українські землі з півдня і водночас звернулися за допомогою до російського царя.

18 березня 1703 р. А. Сенявський в універсалі оголосив про придушення повстання («заспокоєння краю») і суворе покарання селян, що брали участь у боротьбі проти шляхти. Однак універсал не відображав справжнього становища на Правобережній Україні. Каральна експедиція коронних військ на Поділля, Брацлавщниу й Волинь не привела до повного придушення визвольного руху. На головний його осередок — Київщину, де в містах-фортецях Білій Церкві, Фастові, Корсуні й Богуславі дислокувалися значні селяпсько-козацькі сили під проводом Палія, Самуся та іскри, каральні війська не наважилися наступати.