Fakultetska_khirurgiya__Kurs_lektsiy__navch_posib__B_S_Zaporozhchenko_V_V_Mischenko_A_L_Dekhtyar_ta_in_-_O__ODMU_2005

Практичні заняття складаються з курації хворих у палаті відділення, операційній, перев’язочній, поліклініці. Під час курації хворих студенти самостійно збирають анамнез і проводять об’єктивне обстеження хворого, використовуючи при цьому допоміжні (лабораторні, інструментальні) та інші методи обстеження, встановлюють діагноз, призначають лікування. На кожного курованого хворого студент заповнює історію, зачитує її на практичному занятті, а потім проводиться обговорення даного хворого, в якому бере участь уся підгрупа. На одного з курованих хворих студент подає історію хвороби, оформлену за схемою, та захищає її наприкінці циклу в присутності професора або доцента.

На лекціях висвітлюються питання етіології, патогенезу, патологічної картини, клініки, диференційної діагностики та лікування хірургічних захворювань. Щодо патогенезу особлива увага приділяється порівнянню існуючих теорій, присвячених цьому питанню. Щоб скласти уявлення про клінічну картину загалом, студента слід навчити збирати анамнез, давати оцінку об’єктивним даним, результатам рентгенологічних, інструментальних і лабораторних досліджень. При постановці діагнозу докладно обговорюється диференційний діагноз. Проведення диференційної діагностики вважається характерною особливістю курсу факультетської клінічної хірургії.

Найбільш важливим і відповідальним у навчальному процесі вважається навчання студентів клінічному мисленню.

Щоб досконально оволодіти методикою обстеження хірургічного хворого, поповнити знання з хірургічної патології, лікарю слід поступово накопичувати досвід з клінічного мислення. Формування клінічного мислення відбувається під час активної роботи студента біля ліжка хворого під керівництвом викладача. Клінічне мислення, безумовно, вдосконалюється у процесі практичної діяльності; застосування нових методів діагностики та лікування потребує від лікаря постійно зважувати значення різної клінічної інформації та вдосконалювати клінічне мислення.

Досвід викладання курсу факультетської хірургії свідчить про те, що виховання майбутнього фахівця має проводитися широко, планово, з інтеграцією теоретичної та практичної підготовки. Як показали методологічні дослідження, деякі студенти, які мають достатньо високий рівень теоретичних знань і вміють аналізувати наявні дані, нерідко не можуть застосувати їх до конкретного хворого, оскільки недостатньо обізнані з методологічними особливостями клінічної практики. Тому такою важливою є робота біля ліжка хворого, а також самостійна робота студентів із хворими з подальшим клінічним обговоренням за розробленою методикою. Практичні навички студенти закріплюють під час виробничої практики з хірургії.

Перед роботою в маніпуляційній студент має вивчити відповідну літературу й ознайомитися із облаштуванням та оснащенням маніпу-

9

ляційної, характером проведення маніпуляцій, засвоїти техніку їх виконання. При вивченні методики переливання крові він повинен самостійно визначити групу крові та резус-фактор, заповнити систему та ін.

У перев’язочній студент на практиці знайомиться з її оснащенням, з питаннями асептики та антисептики, методами роботи, самостійно (під наглядом лікаря або викладача) проводить перев’язки, знімає та накладає шви.

Для кращого опанування практичними навичками у кількох маніпуляційних кімнатах і перев’язочних студенти працюють по 2–3 особи, що дозволяє кожному з них проводити маніпуляції, перев’язки. Викладач контролює та оцінює роботу студентів, дає необхідні консультації.

Перед заняттям в операційній студент повторює матеріал 3-го курсу з оснащення операційної, питання асептики й антисептики, способи обробки рук хірурга, операційного поля, вивчає основні принципи техніки операцій залежно від характеру захворювання.

У діагностичному кабінеті студенти знайомляться з його роботою, оснащенням (ендоскопи, апарати УЗД та ін.). Викладач інформує студентів про передбачуваний діагноз хворого, мету обстеження, можливість використання того чи іншого методу діагностики. Студенти беруть участь в ендоскопічному обстеженні хворих.

У поліклініці учні знайомляться з документацією, навчаються її заповнювати, беруть участь у прийомі хворих, перев’язках, маніпуляціях, виписують рецепти на ліки тощо, отримують рекомендації щодо особливостей обстеження ургентних і планових хворих, подають необхідну допомогу на догоспітальному етапі. Для засвоєння хірургічних маніпуляцій (пункція, блокада), якщо немає можливості навчитися їх виконувати в клініці (через складність, наприклад, пункції серця або через відсутність таких хворих), використовуються секційний матеріал та фантоми. Існує перелік маніпуляцій, необхідний для засвоєння студентами.

Після опитування з техніки виконання маніпуляцій, показань і протипоказань до них, ускладнень, що можуть виникнути при їх виконанні, кожен студент приступає до виконання цих маніпуляцій. Маніпуляції слід виконувати в гумових рукавичках.

Під час чергування в клініці студент, крім обходу хворих у відділенні та обстеження щойно прибулих тяжкохворих, бере участь у виконанні призначень (клізми, промивання шлунка та ін.). При надходженні хворих з ургентною хірургічною патологією студент зобов’язаний взяти участь в обстеженні та наданні їм необхідної допомоги. Активність студента під час чергування в період проходження виробничої практики оцінюється викладачем або відповідальним черговим лікарем, оцінка заноситься до залікової відомості.

Нарівні з високими вимогами до засвоєння теоретичних знань, приділяється максимальна увага ефективному використанню часу, відве-

10

деного для самостійної роботи студента, з метою опанування необхідними практичними навичками відповідно до кваліфікаційної характеристики лікаря.

Важливо вивчити побажання самих студентів щодо опанування практичними навичками, для чого проводиться анкетування після складання іспиту з хірургії. Результати анкетування дають змогу скласти певне уявлення про стан навчального процесу на кафедрі та своєчасно його корегувати.

Патогенетична концепція в аспекті клінічного матеріалу курсу хірургічних хвороб

Хірургія — це постійно прогресуюча наука, більш того — творче мистецтво, так би мовити, вищий ступінь вираження вміння осягнути та цілюще змінити природні процеси людського організму на благо хворого. Кожен лікар зобов’язаний вміти кваліфіковано надати екстрену хірургічну допомогу при ушкодженнях, кровотечах, асфіксії, гострій затримці сечі та деяких інших гострих хірургічних захворюваннях, а також організаційно забезпечити своєчасну госпіталізацію у спеціалізовані лікувальні заклади хворих із гострою хірургічною абдомінальною патологією, якій у навчальній програмі курсу факультетської хірургії приділяється пріоритетна увага.

Безперечно, ургентна абдомінальна хірургія, яка, здавалося б, є однією з найбільш розроблених тем клінічної хірургії, ще далека від своєї завершеності. Навіть досвідчені хірурги інколи відчувають діагностичні труднощі та переживають почуття невпевненості при лікуванні хворих, які страждають на гострі хірургічні захворювання органів черевної порожнини. Поступово забуваються минулі роки, коли при діагнозі «гострий живіт» хірург, більше діючи, ніж мислячи, виконував «пробну лапаротомію» і тільки під час операції уточнював діагноз.

Майстерність хірурга-клініциста удосконалюється в умінні виявляти та розпізнавати ознаки хвороб, його занепокоєність цілеспрямовується на доопераційне уточнення діагнозу хвороби. Це сприяє виробленню більш чітких показань до операції, обмеженню обсягу оперативного втручання, впровадженню щадної техніки оперування та нових методів діагностики.

Однак не варто бути надмірно педантичними. Лікарям давно відомо, що в умовах «хірургічного цейтноту» навіть приблизні діагнози, як правило, значно більш корисні, ніж складні теоретичні міркування з амбітними претензіями на точність (особливо в ургентній хірургії).

Слід мати на увазі, що поняття хвороби як нозологічної одиниці є узагальненим, схематичним. Насправді кожному хворому притаманні лише йому властиві особливості. Головне — не лікування хвороби, а лікування хворого.

11

Трапляються ситуації, коли є показання до операції, але немає діагнозу. Не втратили значення правила Лежара: сильний гострий біль у животі, що виник на фоні повного благополуччя і триває понад 6 год, є показанням до термінової операції. Показанням до операції є три ознаки, що наростають протягом години: біль, тахікардія, подразнення очеревини.

Майстерність лікаря полягає в тому, щоб не прогаяти момент, коли слід припинити вивчення проявів і розпочати боротьбу з ними. Це особливо важливо при гострій хірургічній патології живота, тому що альтернативи операції бути не може. Але даремна лапаротомія в будь-яко- му разі є творчою поразкою лікаря, його помилкою, далеко не байдужою для хворого. Метою лікарської діяльності є терапія. Під час лікування гострих хірургічних захворювань органів черевної порожнини паралельно з операцією велике значення має розумне допоміжне симптоматичне лікування. На відміну від етіотропної та патогенетичної терапії, воно не ліквідує основні причини захворювання, але допомагає організму боротися з факторами, що ускладнюють перебіг хвороби, сприяє порятунку життя хворого.

Останнім часом успіхи біологічної науки дозволили глибше проникнути в інтимні основи життєвих процесів, що перебігають в організмі, а клінічне застосування цих знань висвітило значення цілісного організму в розвитку будь-якого патологічного процесу, що озброїло клініциста засобами для виявлення та корекції деяких загальних порушень в організмі. Стало зрозумілим, що гострий апендицит, гостра кишкова непрохідність, проривна виразка шлунка, гострий холецистит тощо — це захворювання всього організму, а не тільки його окремих органів. В організмі все взаємопов’язане. «Життя — це біологічний ланцюг, і він настільки міцний, наскільки стійке його найслабкіше кільце» (Г. Сельє).

Розгорнута клінічна картина різноманітних видів гострих хірургічних захворювань органів черевної порожнини має низку загальних ознак, що лише частково є наслідком сусіднього розташування первинно уражених органів у єдиній черевній порожнині. Схожість клінічної картини взагалі зумовлена загальною одноманітною реакцією організму на розпочатий у черевній порожнині патологічний процес. При остаточному встановленні розгорнутого діагнозу гострого хірургічного захворювання органів черевної порожнини не меншою мірою пріоритетно враховуються і локальні специфічні його прояви.

Слід зауважити, що при обстеженні хворого слід віддавати перевагу клінічному органолептичному дослідженню як найбільш простому й необтяжливому для хворого дослідженню, а так звані параклінічні методи дослідження (лабораторні, інструментальні) вважати допоміжними, хоча вони інколи можуть мати вирішальне значення при уточненні діагнозу.

12

Актуальність порушеної теми зумовлена розповсюдженістю хворих із гострою абдомінальною хірургічною патологією, які за життєвими показаннями потребують невідкладної хірургічної допомоги. Серед загальної кількості хірургічних операцій, що проводяться в звичайних хірургічних відділеннях, кожна третя виконується з приводу того чи іншого гострого хірургічного захворювання органів черевної порожнини. Це співвідношення в найближчому майбутньому навряд чи пощастить знизити, адже, на жаль, сьогодні медицина не має впливових засобів профілактики більшості з цих захворювань. Важко назвати іншу групу захворювань, що розпочиналися б так швидко та драматично і за такий короткий термін висували б до компенсаторних здатностей організму такі обсяжні вимоги.

Гостра хірургічна абдомінальна патологія, як і будь-яке захворювання, спричинює низку порушень у життєдіяльності організму хворої людини, що насамперед відчуває сам хворий, а потім їх можуть помітити особи, що оточують його. Відчуття та переживання становлять основу скарг хворого, його анамнезу, суб’єктивної картини захворювання. Відчуття можуть бути виявленими тільки через словесний опис його, слово (мова) є засобом об’єктивізації свідомості хворого. Порушення нормального стану організму, що можуть бути поміченими іншою особою, повинні стати основою так званої об’єктивної картини захворювання.

Як суб’єктивна, так і об’єктивна картина хвороби складається з ланцюга ознак, тобто симптомів хвороби, на основі аналізу яких лікар може зробити висновок (вірніше, презумпцію, припущення) про функціональний стан організму та суть хвороби, тобто правильно встановити діагноз. Захворювання розпізнається через мозаїку симптомів, хоча, звичайно, діагностика — це, перш за все, здатність до клінічного мислення, яка притаманна тільки мислячій істоті, лікарю, але не машині, що не здатна до справжніх евристичних дій. Математичний підхід не може дати більше того, що міститься в початкових гіпотезах.

Між лікарським і кібернетично-машинним діагнозом така сама різниця, як між художнім полотном і фотографією. Неприпустимо, щоб об’єктивізація хвороби віддаляла нас від власне хворого. Успіх лікаротворчості здебільшого залежить від довіри хворого до лікаря. Лікарю не слід забувати, що він перебуває під пильним оком спостереження хворих — розумних і тонких психологів, які не прощають неправди та неуважності.

Оскільки при нормальному стані психіки хворого суб’єктивна картина захворювання деякою мірою є відображенням реальних порушень в організмі, вона може бути джерелом до розуміння патологічного процесу. При цьому необхідно враховувати індивідуальні особливості організму. У більшості випадків суб’єктивні симптоми з’являються раніше за об’єктивні ознаки захворювання.

13

Вивчення анамнезу хворого є єдиним засобом виявлення динаміки, умов, становлення та розвитку окремих симптомів захворювання, загалом необхідних для правильного розуміння хвороби. Безумовно, скарги хворого мають свій суб’єктивно-об’єктивний характер і до їхньої оцінки слід підходити обережно, пам’ятаючи, що в їх формуванні беруть участь принаймні два суб’єкти: хворий і лікар — живі люди з індивідуальною психікою, емоційністю, переживаннями, настроєм. До того ж хворому легко навіяти те чи інше почуття.

Такого індивідуального колориту не повністю позбавлені й так звані об’єктивні ознаки захворювання, виявлені лікарем, який завжди й у всьому залишається людиною з оригінальним інтелектом, мінливим настроєм і суто людськими слабкостями.

Через те до оцінки ознак захворювання завжди слід підходити з обережністю, вміти відрізняти головне від другорядного, справжнє від удаваного. Клінічні ознаки слід не прораховувати, а зважувати, аналізувати (Т. Мондор, 1940). Особливе значення має еволюція симптому протягом перебігу хвороби.

Вивчаючи генез симптомів, причини їх появи, потрібно виходити з уявлення, що симптоми причинно зумовлені, детерміновані, однак це не виключає можливості випадковості. До того ж причини та наслідки перебувають у взаємодії: причина породжує наслідок, але ж і наслідок також не пасивний, він впливає на свою причину, змінює її.

Майстерність лікаротворчості передбачає вміння виявляти симптоми захворювання, а лікарська наука повинна змогти пояснити причину виникнення та появи симптомів, їх патогенез у світлі сучасних досягнень медичної науки. Симптоми набувають повного діагностичного значення тільки за умови досконального розуміння їх патогенезу, патофізіологічного підтексту. Тільки розуміючи симптом, знаючи причину його виникнення та механізм розвитку, можна розпізнати патологічний процес, що відбувається в організмі, глибше вникнути в суть захворювання, керувати ним. Ознаками не можна нехтувати. Вони «мстять» лікарю за неуважність. Усі скарги хворого мають бути з’ясованими — зауваження тривіальне, але не завжди здійснюване.

Для лікаря найбільша невдача, якщо хворі проходять через його життя сірими, одноманітними, не залишаючи сліду в свідомості. Біографія хірурга сплетена з історій хвороб його пацієнтів.

Розглянемо деякі питання методології диференційного діагнозу. При постановці діагнозу лікар порівнює клінічну картину симптомокомплексу, виявленого у конкретного хворого, з описаними клінічними ознаками, що мають схожий симптомокомплекс, притаманний певним захворюванням. Отже, діагноз — це втілення конкретного й абстрактного, на основі їх спільності лікар будує кілька гіпотез, змінюючи одну на іншу, і доходить зрештою до більш-менш правильного висновку про характер захворювання у конкретного хворого.

14

Побудова гіпотез та їх зміна потребують від лікаря розвиненого клінічного мислення. Звідси випливає, що без достатньої філософської та логічної підготовки лікар може легко заплутатися в складному лабіринті своїх гіпотез, припуститися низки помилок і навіть дійти помилкового теоретичного висновку про неможливість поставити вірогідний діагноз.

У зв’язку з цим велике значення має підготовка логічного мислення. Діагноз — це сутність, що акумулює велику кількість явищ і потребує глибокого логічного осмислення. Диференційний діагноз потребує також глибокого розкриття в організмі причинно-наслідкового зв’язку, взаємозумовленості фізіологічних порушень, розгляду захворювання та його симптомів у розвитку та різноманітті проявів.

Взагалі існує два методи визначення диференційного діагнозу: за аналогією та методом виключення.

Лікар при побудові діагностичних гіпотез має можливість порівняти клінічну картину, виявлену у даного хворого, із зафіксованими наукою та людським досвідом абстрактними клінічними картинами. Ця розумова операція — порівняння клінічних картин — покладена в основу традиційного диференційно-діагностичного методу, що грунтується на аналогії.

Таким чином, у процесі діагностики проста аналогія двох випадкових захворювань переростає в метод диференційної діагностики, причому під час диференційної діагностики лікар весь час оперує гіпотезами. Дібравши для певного комплексу симптомів, виявлених у хворого, найбільш схожу абстрактну клінічну картину, лікар висловлює гіпотезу про можливість наявності у даного хворого саме такого захворювання. Якщо схожості у більшості симптомів клінічної картини у даного хворого з клінічною картиною абстрактного хворого, взятого для порівняння, не виявляється, то лікар будує нову гіпотезу, висловлюючи припущення про наявність у хворого іншого захворювання. Міркуючи так само, як і першого разу, лікар, залежно від того, чи виявиться клінічна картина даного хворого схожою або не схожою за більшістю симптомів з абстрактною клінічною картиною захворювання, доходить висновку, що висунута ним гіпотеза або цілком ймовірна, або мало ймовірна, тобто клінічна картина-діагноз, що висловлений в гіпотезі, збігається або не збігається з клінічною картиною-діагнозом даного хворого.

Схоже логічне міркування триває доти, доки лікар не знайде серед існуючих нозологічних форм таку, клінічна картина якої найймовірніше є у даного хворого.

Слід мати на увазі, що внаслідок порівняння симптомів ще не можна зробити вірогідного висновку про діагноз захворювання. Таке порівняння робить тільки більш обгрунтованим початкове міркування про ймовірність висловленої гіпотези. Внаслідок порівняння схожих і

15

відмінних симптомів гіпотеза не перетворюється на істину, вона продовжує залишатися гіпотезою, але тільки найбільш вірогідною серед інших гіпотез, що виникли під час диференційної діагностики.

Отже, метод диференційної діагностики за аналогією не є точним, він дозволяє робити не більш ніж попередні висновки. Значно більшої вірогідності діагноз набуває, якщо виключити можливість якого-небудь іншого захворювання. Тому більш слушним вважається метод диференційного діагнозу, заснований на пошуках відмінності між даним випадком і всіма можливими випадками за виключенням припущень, що не витримують перевірки.

Звичайно, вихіднимпунктомдиференційного діагнозуметодомвиключення служить вибір найбільш показового, провідного симптому або синдрому. Потімпригадують, перераховуютьінаводятьусізахворювання, при якихвиявляється цейсимптомабосиндром. Порівнюючипослідовно спостережувану картину захворювання з описом тих захворювань, з якими воно має схожість, з цим симптомом або синдромом, шукають різницю між даним випадком і схожим захворюванням. На підставі виявлених відмінностейабопротирічвиключаютьусізахворюваннязпошуковоїгрупи. При порівнянні та виключенні всіх схожих захворювань, за винятком одного, найбільш схожого за клінічними симптомами, роблять висновок, що у даного хворого є наявним саме це захворювання.

Таким чином, у диференційній діагностиці головне значення належить розподільно-категоричному силогізму. Суть діагнозу полягає в тому, що шляхом виключення деяких можливих захворювань, що припускалися, робиться висновок про найбільшу ймовірність одного з них. Здійснення цього розподілу, тобто диференціація захворювань, можлива тільки за допомогою розподільного силогізму.

Для прикладу можна використати такий випадок: у хворого виявлено збільшення щитоподібної залози. У цьому разі можна побудувати такий розподільний силогізм: збільшення щитоподібної залози може бути провідною ознакою при тиреотоксикозі, ендемічному зобі, гострому тиреоїдиті, пухлині. Відсутність характерних симптомів виключає припущення про наявність у хворого тиреотоксикозу, ендемічного зоба, гострого тиреоїдиту. Отже, у хворого є пухлина щитоподібної залози. Наявність інших ознак — тверда горбиста пухлина, що проросла в суміжні тканини, незначний лейкоцитоз, підвищена ШОЕ, виснаження та інше — вказує на наявність ракової пухлини. Однак визнати правильним розподільний силогізм можна тільки у тому разі, якщо взято до уваги всі випадки захворювань, що мають схожу клінічну картину.

Розподільний та умовний силогізм використовуються в диференційному діагнозі, як правило, разом, а не окремо. Тому диференційний діагноз інтегрує досить складне поєднання різних висновків, у кожному з яких, якщо не дотримуватися законів і правил логічного мислення, може виникнути логічна помилка. Тільки логічно правильне клінічне

16

мислення може бути надійним засобом у розпізнаванні надзвичайно рідкісних і тяжких захворювань.

Для ілюстрації побудови диференційного діагнозу можна навести такий приклад, що зводиться до складного ланцюга висновків: при синдромі «гострий живіт» у хворого можна думати про проривну виразку шлунка, гострий холецистит, гострий гастрит, гострий панкреатит, гостру кишкову непрохідність. Це розподільне судження є початковою основою розподільно-категоричного силогізму.

Для побудови його необхідне ще одне судження, при якому вилучаються всі захворювання, крім одного. При цьому будується низка висновків, що є умовно-категоричними силогізмами. Міркують так: якщо це проривна виразка, то вона дуже часто трапляється у чоловіків, характеризується наявністю вільного газу під діафрагмою, напруженням м’язів у підребер’ї та відсутністю частого блювання. У даного хворого немає газу під діафрагмою, а є часте блювання. Умовний силогізм правильний, тому що відкидаючи наслідок, лікар підходить до заперечення основи. Отже висновок, що у хворого немає проривної виразки, — вірогідний.

Подібним чином вилучаються всі передумови, крім однієї. Щодо останнього припущення слід розмірковувати так: якщо це панкреатит, то для нього характерними є поперечна резистентність черевної стінки, значний лейкоцитоз, тяжкий загальний стан та ін. У даного хворого різка поперечна болісність черевної стінки, значний лейкоцитоз, тяжкий стан тощо. Отже, у цього хворого можливий гострий панкреатит.

Оскільки розглянуто всі можливі в даному випадку форми «гострого живота», лікар, оперуючи тепер усіма вихідними посилками для побудови розподільного силогізму, може дійти логічно обгрунтованого висновку: при синдромі «гострий живіт» можливі такі захворювання: проривна виразка шлунка, гострий холецистит, гострий апендицит, кишкова непрохідність та ін. У хворого не може бути ані проривної виразки шлунка, ані гострого холециститу, ані гострого апендициту. Отже, у хворого — гостра кишкова непрохідність. Так, доповнюючи умовний силогізм розподільним, лікар від ймовірного діагнозу переходить до обгрунтованого вірогідного діагнозу.

Короткий нарис з розвитку хірургії в Україні

З історією хірургії студенти знайомляться при викладанні курсу загальної хірургії, історії медицини та ін. У розвиток цієї важливої ланки медичної науки неабиякий вклад внесли наші вітчизняні вчені, які створили наукові школи: в Харкові — В. Х. Грубе, А. Г. Підріз, М. П. Тринклер, у Києві — В. О. Караваєв, Ю. К. Шимановський, Ф. К. Бернгаупт, А. Х. Рінек, Л. А. Малиновський, М. М. Волкович, М. В. Скліфосовський, в Одесі — К. М. Серапін, К. М. Сапежко, А. Н. Щоголєв. Усі

17

вони як засновники хірургічних кафедр університетів працювали в довоєнні роки. За мирного часу в розвитку хірургічної науки в Україні велику роль відіграли академіки М. М. Амосов, О. О. Шалімов, Д. П. Чухрієнко та ін.

До заснування вищої медичної освіти в Одесі причетний великий вчений М. І. Пирогов, його справу продовжили професори М. П. Соколовський, Я. М. Волошин, М. Л. Дмитрієв, К. Г. Тагібеков та ін.

Історія кафедри факультетської хірургії

Колектив кафедри факультетської хірургії Одеського державного медичного університету розвиває позитивні традиції світової та вітчизняної медицини, виконує надзвичайно велику і корисну роботу з підготовки лікарських кадрів для вітчизняної системи охорони здоров’я та зарубіжних країн.

Наприкінці 1902 р. було закінчено спорудження, а на початку 1903 р. відбулося освячення та урочисте відкриття факультетської хірургічної клініки медичного факультету Новоросійського університету. Про цю подію докладно сповіщалося в одному з номерів журналу «Нива» за 1903 р. Керував будівництвом і був засновником кафедри факультетської хірургії один з кращих учнів професора А. Х. Рінека, завідуючого факультетською хірургічною клінікою Київського медичного інституту, Кирило Михайлович Сапежко (1861–1929). У 1892 р. К. М. Сапежко захистив дисертацію на ступінь доктора медицини на тему «Клінічний матеріал до питання про пересадку слизової оболонки». Цю працю дуже високо оцінив П. І. Дьяконов, який відмітив, що це «настільки ж талановита, наскільки багата спостереженнями і дослідженнями праця». Доповідь на тему дисертації К. М. Сапежко зробив у 1984 р. в Римі на міжнародному з’їзді лікарів. На думку лікарів багатьох країн, доповідь була блискучою. Трансплантологи з інституту пересадки органів і тканин вважають К. М. Сапежка основоположником трансплантації слизової оболонки.

К. М. Сапежко був першим професором хірургії на медичному факультеті Новоросійського університету. Він розгорнув у клініці інтенсивну наукову та лікувальну роботу. Основним напрямком його праць була хірургія органів черевної порожнини. Він був одним з перших хірургів в Україні, який з успіхом почав застосовувати операції накладання шлунково-кишкового анастомозу при виразковій хворобі. Свої погляди вчений виклав у монографії «К хирургии желудка. Язва и ее осложнения. У-гастроэнтероанастомоз при язвенном и раковом сужении привратника» (1901). Професор Сапежко — автор операції при пупковій грижі, яка набула визнання в усьому світі.

У1914 р. вОдесівийшладрукомневеликакнижкаК. М. Сапежка«Два слова о лечении ран», призначена для «молодых товарищей, отправляющихся на поле брани». У цій книжці викладено передові для того часу

18