Регіональна економіка. книжка

664

Раціональним вважається таке природокористування, що передбачає кінцеві результати взаємодії людини і природи. При цьому є недопустимим зниження здатності самовідновлення потенціалу природних комплексів та їх деградація. До того ж, гарантується найефективніше використання ресурсів природи. Можна зробити незаперечний висновок, що раціональність природокористування виступає функцією двох змінних – ефективності використання природних ресурсів і стану навколишнього продного середовища:

R= f ΣE(Xn) U(Yn)

Уминулому використання природи було спрямоване на досягнення короткотермінових цілей. Їх досягнення часто призводили до виникнення масштабних і локальних екологічних катастроф. Переоцінка підходів до використання природи зумовила появу нових підходів до взаємин людини і природи. Сучасна соціоекологічна концепція управління системою

"суспільство–природа" передбачає перехід від екстенсивного до рівноважного природокористування [3; 9].

Екстенсивне природокористування провадиться за рахунок зростання антропогенного навантаження на природні комплекси. Темпи приросту антропогенного навантаження перевищують темпи самовідновлення природних комплексів, що в кінцевому результаті призводить неминуче до повної деградації природи і знищення природної першооснови розвитку.

Система рівноважного природокористування передбачає недопущення сумарного антропогенного навантаження в обсягах, що більші за сумарний потенціал самовідновлення природного середовища, окремих територій.

Перехід від екстенсивного до рівноважного природокористування доводить необхідність залучення до економічної сфери асиміляційних властивостей територій як особливого інтегрального ресурсу, а на цій основі – економічного механізму територіального управління використанням,

охороною та відтворенням природних ресурсів.

665

Ряд авторів розуміють його як теорію та практику використання людством природних ресурсів у сфері суспільно-виробничої діяльності заради задоволення власних потреб. З одного боку його суть техніко-

господарська, оскільки сам його процес залежить від рівня технологічного перетворення природного середовища. З іншого – природовикористання має соціально-економічний характер, бо проявляється у відносинах привласнення, споживання, відтворення природних благ.

В цілому під поняттям природовикористання доцільно уявляти використання цінних для людини тіл та властивостей природного навколишнього середовища, середовища за своєю будовою і розвитком неоднорідного. Останнє є не лише гомеостатичною сукупністю природних елементів, а й середовищем існування, економічним фактором, має культурне і оздоровче значення. Відповідно до функцій, котрі виконує природне середовище, необхідно виділяти різні форми природовикористання.

Найчастіше виділяють три головні форми – економічну, екологічну і культурно-оздоровчу.

Разом з тим, не слід забувати про ще одну функцію природного середовища, з якою останнім часом йде паралельно господарська діяльність людини – збереження екологічної рівноваги. Проблеми забезпечення сталого розвитку взагалі часто густо йде шляхом пристосування господарської діяльності до вимог природи, обмеження нашого втручання у природу і її геохімічні цикли, що виділення останньої функції природовикористання буде логічним і обґрунтованим.

У будь якому з цих випадків природовикористання має функціонально-

цільовий характер і здійснюється:

за видами природних ресурсів виділяємо землекористування,

водокористування, лісокористування, надрокористування,

користування дарами тваринного і рослинного світу, користування атмосферним повітрям;

666

за формами використання природних ресурсів поділяємо на загальне і спеціальне. Перше провадится громадянами з метою задоволення своїх природно-гуманітарних прав, які настають з моменту народження людини і тривають в продовж її існування і полягають у забезпеченні життєво необхідних потреб. Виділення спеціального природокористування зумовлене іншим характером використання природних ресурсів – споживанням, яке здійснюється громадянами і господарськими одиницями (суб'єктами господарювання) на основі чинних правил і системи дозволів.

з метою споживання конкретного ресурсу;

на певній території.

1.2.Сучасні концепції взаємодії людини і навколишнього середовища

Єдність господарської діяльності і охорони природи став нині

визначальним у складних відносинах суспільства з природою. Нині збереження довкілля стає необхідною умовою підтримання динамічної рівноваги між елементами системи «прирожда – господарство – населення».

Ми повинні навчитися поєднувати в одному гармонійному цілому використання необхідних нам природних ресурсів і забезпечити, при цьому,

високу технічну оснащеність сучасного виробництва. Досягти цього можна лише за рахунок урахування відтворювальних можливостей природи,

бережного ставлення до неї, підпорядкування власних споживацьких інтересів виогам і можливостям природного середовища. Теоретичні наукові розробки у цьому напрямку більш, ніж вагомі, але практика показує, що не кожна блага ідея знаходить раціональне втілення і дає позитині результати.

Зараз ми дещо більше зупинимося на головних сучасних наукових підходах щодо обгрунтування взаємин суспільства і природи.

Ідеї академіка В. Вернадського про ноосферу. Середовище існування сучасної людини можна умовно розділити на природну і штучну,

тобто знову створену, людиною сфери. Перша – біосфера, друга – ноосфера.

667

Термін «ноосфера» запровадив французький філософ П. Тейяр де Шарден, В.

Вернадський наповнив його змістом і сучасним розумінням. Згідно з концепцією ноосфери, впливати на природу, змінювати біосферу слід дуже раціонально, проектуючи майбутні наслідки. Це не стихійне руйнівне втручання в природу, а науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя людей. В. І. Вернадський вважав, що ноосфера – це такий стан біосфери, в якому мають виявитися розум і спрямована ним праця людини як нова, небувала на планеті, геологічна сила. Він визначив кілька загальних умов, які необхідні для створення ноосфери:

людство має стати єдиним в економічному та інформаційному відношеннях;

ноосфера — явище всепланетне;

ноосфера не може бути створена до припинення війн між народами.

Очевидно, що ноосфера в просторі значною мірою перекривається

біосферою, але не тотожна їй. Темпи розвитку ноосфери незрівнянно вищі

від темпів змін біосфери.

Концепція сталого розвитку. Вона передбачає гармонійний розвиток суспільства і природи на основі такого розвитку, який за сучасних умов стане передумовою для повноцінного розвитку наступних поколінь на нашій планеті. Всесвітня конференція глав держав і урядів усіх країн у Йоганнесбурзі в 2002 р. констатувала, що немає іншого шляху для вирішення цих проблем людства, як перехід до сталого розвитку. Ця стратегія включає три складові:

екологічну – збереження і поліпшення природного середовища;

економічну – подальший гармонійний розвиток виробництва,

продуктивних сил суспільства;

соціальну –підвищення добробуту народів, вирівнювання рівнів їх життя, поліпшення соціальних умов та стандартів.

Концепція біотичної регуляції навколишнього середовища. Згідно з

цією концепцією будь який подальший розвиток не можливий якщо в основу

668

взаємин людини і природи не закласти біотичний принцип регулювання. Це такий розвиток, який не виводить глобальну цивілізацію за межі природної ємності біосфери, ґрунтується на процеси перетворення довкілля живою речовиною, величина і потужність котрих значно перевищує процеси деградації довкілля.

Близькою є думка про необхідність дотримання правила 1-го процента, який гласить, що людство може використовувати для свої потреб не більше 1% ресурсів первинної продукції природи.

З одного боку такі підходи мало або й зовсім не реальні щоб стати основою цивілізаційного розвитку, більше того, вони не враховують накопичення первинної продукції.

Ідея коеволюційного розвитку людини і природи передбачає спільний розвиток людини і природи, але оскільки темпи розвитку природи і техносфери свіврозмірно несумісні, то концепція обґрунтовує не що інше як повну адаптацію розвитку суспільства вимогам природи.

Концепції “неотехнооптимізму”. Такі ідеї знаходять своє розуміння у можливостях швидкого досягнення гармонії між суспільним розвитком і природою. Вирішити всі проблеми можна за рахунок найширшого впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Будь яка позитивна зміна у розвитку технологій призводить до появи позитивних тенденцій у інших галузях і сферах господарства. Таким чином можна досягти як мінімум чотирьохкратного підвищення ефективності використання усіх наявних ресурсів, будь то ресурси природні, технічні, інвестиційні, фінансові та інші. Важлива роль у розвитку і реалізації таких концепцій належить розвиткові так званого екологічного бізнесу.

1.3. Основні форми, обсяги і наслідки антропогенного впливу на

навколишнє середовище

Негативний вплив суспільства на природне навколишнє середовище в

наслідок господарської діяльності називають антропогенним. У перекладі з

669

грецької його дослівно можна перекласти як такий, що породжений людиною.

Таких впливів є безмежна кількість, вони відрізняються обсягами, характером і величинами впливу, рівнем шкоди навколишньому середовищу і здоров’ю

людей, але всі їх прояви можна згрупувати до чотирьох форм негативної дії

[7; 38].

Зміна компонентного складу біосфери, кругообігу речовин у природі

(видобуток мінеральної сировини, нагромадження відходів, викиди та скиди забруднювальних речовин у повітряне та водне середовища). Основним тут є викиди забруднювальних речовин у природне середовище. Під забрудненням навколишнього середовища розуміють надходження у біосферу твердих,

рідких і газоподібних речовин або енергії (тепла, шуму, радіоактивних речовин) у кількостях, що безпосередньо чи опосередковано шкідливо впливають на людину, тварин і рослини. Прямими об'єктами забруднення

(акцепторами) є основні компоненти природного середовища – атмосфера,

вода, ґрунти, надра, тваринний і рослинний світ.

Виділяють такі види забруднень:

інгредієнтне забруднення – пов'язане з надходженням у природне середовище речовин, ворожих природним біогеоценозам;

параметричне забруднення – пов'язане зі зміною якісних параметрів навколишнього середовища (підвищення рівнів шуму, радіації тощо);

біоценотичне забруднення – пов'язане із зміною структурних параметрів популяцій;

стаціально-деструкційне забруднення – полягає у деструктивному впливові на ареали існування популяцій у результаті використання

природних ресурсів.

У територіальному аспекті забруднення поділяють на локальні,

регіональні, глобальні. За силою та характером дії на навколишнє середовище забруднення бувають фонові, залпові, постійні, катастрофічні. За

джерелами виникнення забруднення поділяють на промислові, транспортні,

сільськогосподарські, побутові.

670

За походженням забруднення поділяють:

фізичне – це зміни теплових, електричних, радіаційних, світлових полів у природному середовищі, шуми, вібрації, спричинені людиною;

механічне – забруднення твердими частками та предметами;

хімічне – пов'язане з надходженням твердих, газоподібних чи рідких речовин штучного походження, що порушують процеси кругообігу речовин і енергії;

біологічне – забруднення біологічними істотами (збудниками СНІДу,

атипової пневмонії, хвороби легіонерів) або катастрофічне розмноження рослин чи тварин, переселених з одного середовища в інше людиною чи випадково;

термічне – при скиданні у водойми нагрітої води;

радіоактивне – пов'язане з надходженням у навколишнє середовище штучних ізотопів.

Джерелами забруднювальних речовин є промислові підприємства,

об'єкти паливно-енергетичного комплексу, а також викиди комунально-

побутового господарства, транспорту. Значної шкоди природі завдають викиди в атмосферу і скиди стічних вод металургійних, металообробних і машинобудівних заводів. Дуже небезпечні стічні води хімічної, целюлозно-

паперової, харчової, деревообробної, нафтохімічної промисловості, викиди теплових електростанцій, хімічні речовини, що використовуються у сільському господарстві. Автомобільний транспорт є основним джерелом забруднення важкими металами і токсичними вуглеводнями. Зростання обсягів морських перевезень, у першу чергу збільшення потоків нафтоперевезень, нарощування видобутку корисних копалин у шельфі Світового океану призвело до забруднення морів і океанів.

У країнах Європейського Союзу всі відходи поділяють на три категорії:

 "зелені" – безпечні;

671

"жовті" – шкідливі, на складування котрих потрібно отримати спеціальний дозвіл;

"червоні" – дуже небезпечні, які знаходять під суворим контролем.

Зміна структури земної поверхні (розорювання земель, вирубування лісів, виконання меліоративних заходів, створення штучних водойм, зміни режиму стоку поверхневих вод, урбанізація, видобуток корисних копалин тощо). Епоха бурхливого промислового розвитку ознаменувалася виникненням досі не відомого антропогенного феномену – кислотних дощів,

тобто опадів, з великим вмістом сірчаної кислоти з домішками кислоти азотної. Кислотними називають опади, рН яких нижче від 5,6. Їх джерело в атмосфері – гази з вмістом сполук сірки і азоту. Вони потрапляють до атмосфери як природним шляхом, так і в результаті господарської діяльності людини. Природними донорами двоокисів сірки, азоту є руйнування органічних речовин (30-40 млн. тонн за рік), виверження вулканів, грозові розряди, що супроводжуються переходом молекулярних кисню і азоту до плазмового стану і утворення оксидів азоту, лісові пожежі тощо. Проте вагомішим є антропогенний чинник – спалювання вугілля, яке дає 70%

викидів двоокису сірки, нафтопродуктів, їх переробка, металургійні процеси,

промисловість, викиди підприємств що виробляють сірчану кислоту.

Внаслідок кислотних дощів є закислюються ґрунти, підвищується мобільності важких металів, кальцію, закислюються прісні води та ін.

Кислотні дощі породжуються потраплянням в атмосферу оксидів сірки й азоту в результаті спалювання високосірчаного вугілля на теплових електростанціях і промислових об'єктах. Вони випадають на значній відстані

(до 1000 км) від джерела первинного викиду. Світові викиди сірки й азоту становлять майже 300 млн. тонн, в т. ч. у Європі – 65-70 млн. тонн.

Складною проблемою, особливо у засушливих районах планети,

стали аридизація і опустелювання. Аридизація – це процеси зменшення зволоженості значних територій і, як наслідок, зниження скорочення біологічної продуктивності ґрунтово-рослиних екологічних систем. Нині це,

672

зокрема, часті засухи на великих територіях Африки, Південно-Східної і Південної Азії, ряду країн Південної Америки. Відбуваються ці процеси на загальному фоні дальшого загострення продовольчої та енергетичної проблем. Їх поглиблюють і примітивне землеробство, і нераціональне використовування пасовищ, і хижацька експлуатація величезних територій,

які обробляються без жодної сівозміни або агротехнічного догляду за ґрунтом.

Опустелювання – втрата місцевістю рослинності як природної, так і штучної, що може виявлятися також у формі погіршення якості ґрунтів з неможливістю їх дальшого відновлення без участі людини. Це відбувається у результаті природних змін і антропогенних факторів. Щороку площі пустель зростають на 60 тис. км2, що дорівнює площі двох Бельгій. Нині площі антропогенних пустель становлять 9115 тис. км2. Це майже 7% суші, а під загрозою опустелювання ще 30 млн. км2.

Вперше, у 1968-73 рр., цього процесу зазнали території на південь від Сахари, що призвело до голоду серед місцевого населення, а також райони Аральського моря, яке практично на сьогодні висохло.

Загострюються проблеми, пов'язані з використанням ресурсів Світового океану. В морях і океанах масштабними стали видобуток нафти

(600 тисяч тонн її потрапляє в океани) і газу, кольорових металів, будівельної і хімічної сировини. Морське рибальство нині дає до 90 млн. тонн риби щороку, а її неконтрольований вилов у деяких регіонах призвів до виснаження цих морересурсів. Дуже небезпечні аварії нафтоналивних танкерів, а також практика поховання токсичних і радіоактивних відходів на морському дні.

Погіршення екологічної ситуації у ряді регіонів світу, деградація умов існування і розмноження призвели до знищення рослинного і тваринного світу. За історичний період на Землі зникло 94 види птахів, 63 види ссавців,

причому, зникнення 86% перших і 75% других безпосередньо пов'язане з господарською діяльністю людини.

673

Зміна енергетичного балансу планети і буферних властивостей

Землі. За останні 100 років людство збільшило у понад у тисячу разів обсяги використання енергії. Внаслідок спалювання палива частка вуглекислого газу в атмосфері зросла на 25-30%, що може у майбутньому призвести до підвищення середньої температури на 1,5-20С. Це викличе так зване явище

парникового ефекту, коли ефективне випромінювання Землі буде меншим,

ніж отримання планетою сонячної радіації. Збільшення в атмосфері вуглекислого газу та парів води порушує тепловий баланс Землі. Нагрівання атмосфери у глобальному масштабі на 2-40С призведе до розтанення полярних льодовиків, внаслідок чого підвищиться рівень океану приблизно на

20 м і затопиться значна частина суші.

Останнім часом неабияке занепокоєння у світі викликає проблема озонових дірок – локального зменшення частки озону в озоновому шарі Землі.

Озоносфера є шаром розрідженого озону на висоті 10-50 км, який поглинає шкідливе ультрафіолетове випромінювання. Основна маса озону розташована на висоті 15-45 км з максимумом концентрації на висоті 20-25 км. Зменшення озону в деяких регіонах (Антарктиді, Ісландії) призводить до збільшення потрапляння УФВ, що шкідливо впливає на життєдіяльність живих організмів. Для прикладу, збільшення УФВ на 10% призводить до зростання кількості захворювань на рак шкіри на 300 тисяч випадків.

Досі припускали, що на масу озону впливають атомні вибухи, польоти ракет і висотних літаків. Проте встановлено, що причина цього явища – реакції з озоном певних речовин, серед них хлоровані вуглеводні і фреони.

Вони застосовуються у сучасних побутових і промислових холодильниках, в

аерозольних балончиках і як засоби хімічного очищення або для виробництва полімерів. Світове виробництво цих речовин досягло майже 1,5 млн. тонн. У 1987 р. прийнято Монреальський протокол, згідно з яким визначили перелік найнебезпечніших озоноруйнівних речовин, а країни-виробники зобов'язалися обмежити їх випуск. У червні 1990 р. у Лондоні до