Регіональна економіка. книжка

575

Цікавим є співставлення регіонів за величиною ВВП в розрахунку на

одну особу. За цим показником м. Київ в 3 рази перевищує середньо україн-

ський показник (табл. 32), який становить 9372 грн. в 2005 р. До речі, за роз-

рахунками МВФ в цьому році реальний ВВП на одну особу в Україні пере-

вищив $ 6700. Найнижчим цей показник є в Тернопільській і Чернівецькій

областях.

Таблиця 32.

Групування регіонів України за обсягами валового регіонального продукту (ВРП) на одну особу у 2006 р., % до середньо українського показника [10]

I група – до 60% середнього рівня в країні

576

При цьому слід зазначити, що індекс ВРП погіршився в порівнянні з попередніми роками у всіх областях за винятком Донецької, Луганської та м.

Києва. Це свідчить про ще більше зростання диференціації регіонів за част-

кою у ВРП. Тобто, зростання ВВП в Україні відбувається в основному за ра-

хунок цих трьох регіонів.

Значна неоднорідність спостерігається за територіальним розподілом внутрішніх і зовнішніх інвестицій в основний капітал. Найвищу питому вагу інвестицій одержує м. Київ і Київська область (25,4%), Донецька (9,4%),

Дніпропетровська (8,6%), Харківська (6,3%) та Одеська (5,9%). Найнижчий цей показник в Тернопільській (1%), Житомирській, Сумській, Чернівецькій та Чернігівській областях (1,2% в кожній). В останні роки намітився більш пропорційний розподіл інвестицій (на початку 2-тисячних років близько по-

ловини всіх інвестицій відбувалось в м. Києві і області). Зростають і обсяги інвестицій, особливо іноземних. На 1.01.2007 року в економіку України вкладено $ 21,2 млрд., при цьому близько половини – за 3 останні роки (табл. 33 і 34).

Таблиця 33

Територіально-адміністративні одиниці з найбільшим обсягом залучення прямих іноземних інвестицій (в тис. дол.. США та процентах до загального обсягу надходжень приватних іноземних інвестицій в Україну) [10]

577

Таблиця 34.

Територіально-адміністративні одиниці з найменшим обсягом залучення прямих іноземних інвестицій (в тис. дол. США та процентах до загального обсягу надходжень приватних іноземних інвеcтицій в Україну) [10]

Найвищі темпи приросту інвестицій мали найвідсталіші регіони, що ві-

драдно, проте абсолютні розміри інвестицій незначні, значно менші першо-

чергових потреб. В середньому на одного жителя країни припадало $ 454

прямих іноземних інвестицій. За цим показником Україна суттєво відстає від країн Центральної Європи, Прибалтики, СНД, де він перевищує $ 1,5 – 2,5

тис. на одну особу. Лише м. Київ із показником $ 2120 на одного мешканця наближається до середніх показників західних сусідів України. Формально можна констатувати прогрес в інвестиційних надходженнях до прикордон-

них Закарпатської, Волинської і, частково, Львівської областей. Незначну привабливість для іноземного капіталу зберігають Тернопільська, Чернігів-

ська, Чернівецька і Кіровоградська області. Посилюється інвестиційна при-

вабливість Харківської, Донецької і Дніпропетровської областей.

Недостатні обсяги іноземних інвестицій в економіку України поясню-

ється економічною нестабільністю всередині країни, недостатніми правови-

ми гарантіями, прихованим протекціонізмом внутрішнього ринку та високим

578

податковим тиском. Такий „особливий” інвестиційний клімат в країні має наслідком і те, що більшість зарубіжних інвестицій спрямовується в ті галузі,

які забезпечують швидкий оборот капіталу, тобто торгівля, харчова промис-

ловість, сфера послуг. А реструктуризація економіки вимагає значних ін’єкцій в машинобудування, легку промисловість, сільське господарство.

Зростанню обсягів інвестицій та оптимізації їх за напрямками сприяли б та-

кож адміністративно-територіальна реформа та набуття більших повнова-

жень місцевими органами влади.

Підсумовуючи огляд інвестиційного складника в соціально-

економічному розвитку країни варто зазначити, що на нашу думку, рейтинги регіонів за інвестиційною привабливістю є некоректними. Тому, що кожен куточок країни є особливим і вартісним, враховуючи населення, трудовий потенціал, природні багатства, зрештою – розміри території. Інша справа, що знаходяться ці регіони в неоднакових умовах, з різним розвитком інфрастру-

ктури, економічним і екологічним багажем із „світлого” минулого.

Показовою для визначення рівня економічного та соціального розвитку території є структура господарства. Співвідношення соціальної сфери і виро-

бничої (або як її ще тепер називають „реальний сектор”) дає змогу оцінити як розвиток соціальної сфери, так і рівень науково-технічного прогресу та ста-

дію розвитку. Як відомо, економіка України, близько половини ВВП якої фо-

рмується у виробничій сфері, знаходиться на індустріальній стадії розвитку.

Проте існують досить істотні відмінності по регіонах. Найнижчу частку реа-

льного сектора, а отже, й найпотужніший розвиток соціальної сфери мають АР Крим, Львівська, Харківська, Чернівецька області та м. Київ та м. Севас-

тополь. Структура господарства м. Києва наближається за цією ознакою до постіндустріальних економік [1; 97]. Проте, висока частка соціальної сфери характерна для міст, які мають обслуговуючі функції значно ширші за межі міста. А Київ є столицею країни і має певні функції по відношенню до всієї держави. Найвищою частка реального сектора в економіці є в Дніпропетров-

ській, Донецькій, Луганській, Полтавській і Івано-Франківській областях. Ці

579

регіони вже історично мають потужну видобувну промисловість, яка в 3-4

рази перевищує середньоукраїнський показник і значний аграрний сектор.

Дуже важливим для порівняння розвитку регіонів є рівень безробіття

(зареєстроване безробіття у процентах до економічно активного населення на кінець року).

Нерівномірність економічного розвитку регіонів позначається на соціа-

льних аспектах суспільного життя, зокрема, доходи і витрати населення,

умови його життя. При цьому поляризація регіонів за доходами майже повні-

стю повторює відмінності в економічному розвитку через частку їх у ВВП України.

Таблиця 35

Регіональні відмінності соціально-економічних індикаторів

580

Доходи киян в 2,4 рази перевищують доходи жителів Тернопільської області. А доходи жителів Донецької, Дніпропетровської, Київської областей на 15-20 % перевищують середньоукраїнський показник. Найбільше відста-

ють за рівнем доходів жителі Тернопільської, Чернігівської, Чернівецької,

Волинської, Закарпатської, Рівненської, Черкаської областей (не більше 80%

середньоукраїнського показника).

Співставлення доходів населення і витрат за даними Головного управ-

ління статистики не знаходяться в прямій залежності. Так, наприклад, в Тер-

нопільській області обсяги торгівлі набагато перевищують доходи населення.

Ще цікавішим є регіональний аналіз обсягів будівництва житла. Найбільше житла в розрахунку на 10 тис. жителів зводиться в м. Києві і Київській облас-

ті. Це зрозуміло, оскільки регіон виділяється доходами населення, рівнем ін-

вестицій. Крім того, велика міграційна привабливість м. Києва. В 2007 р. кі-

лькість житла, збудованого в столиці, втричі перевищила середньоукраїнсь-

кий рівень. А наступні верхні позиції за обсягами побудованого житла посі-

дають Івано-Франківська обл. (в 1,8 рази більше середньоукраїнського пока-

зника), Чернівецька (в 1,4 рази), Тернопільська (в 1,3 рази), Вінницька, Хме-

льницька області. Це саме ті області, які за даними офіційної статистики пе-

ребувають на нижніх щаблях соціально-економічного розвитку. Такий пара-

докс, на нашу думку, пояснюється не тільки ментальними особливостями за-

581

хідноукраїнського населення, що проявляються в структурі витрат, а й знач-

ними не облікованими доходами, в першу чергу від заробітчан з-за кордону та тіньової економіки.

Аналізуючи регіональні відмінності розвитку України не можна обійти диспропорції соціально-економічного плану по лінії „місто-село”. Саме село,

довгий час будучи ґрунтом, в тому числі і людським, для розвитку країни,

перебуваючи у пригніченому стані, було і залишилось оплотом українськос-

ті. На сьогодні за рівнем споживання матеріальних благ, доступністю освіти,

медичних і інших послуг, рівнем розвитку інфраструктури сільські території значно поступаються міським. Демографічна криза, яка існує в країні, найго-

стріше проявляється в сільській місцевості (а це понад 28,5 тис. сіл). Понад

1/3 сільських жителів – люди старшого віку. Щороку з карти України щезає

10-15 сіл, коли в них помирає останній мешканець. Найпроблемнішими в цьому плані є сільські регіони Чернігівської, Полтавської, Житомирської,

Вінницької та Черкаської областей. Основним зайняттям місцевого населен-

ня до останнього часу було сільське господарство. Тривалий перехідний пе-

ріод до ринкових методів господарювання та відсутність ринку землі зруйну-

вали його. Відродження села потребує виваженої державної підтримки не тільки сільського господарства, а й найбільше самих селян, соціальної інфра-

структури.

Окрему групу серед неблагополучних територій складають малі міські поселення (міста з людністю до 50 тис. жителів і с.м.т.). Втративши колишні значні організаційні, виробничі, обслуговуючі функції для навколишньої те-

риторії, вони не набули нових і за способом життя населення нагадують сіль-

ське. А за якістю життя значно поступаються навіть сільському населенню.

Існує урядова програма розвитку малих міст, проте в умовах надмірної централізації влади та коштів, вона не є ефективною. До речі, при проведенні адміністративно-територіальної реформи, слід враховувати існуючу мережу малих міських поселень, що дало б додатковий стимул для їх розвитку. Осо-

бливо яскраво кризові процеси спостерігаються в малих містах з монокуль-

582

турним характером господарства, особливо населених пунктів в місцях гір-

ничих виробок. Це стосується в перше чергу гірничих „посьолків” Донбасу.

Скорочення видобутку вугілля і реструктуризація вугільної промисловості призвели до того, що населення цілої низки містечок залишилось без засобів для існування. Як наслідок, регіон, який в свій час був найгустіше заселеним,

швидко безлюдніє. Надалі реформування вугільної промисловості повинно бути більш комплексним і соціальним. Тобто, закриття шахт і підприємств повинно супроводжуватись створенням нових сфер діяльності.

Окрему категорію міських поселень складають великі міста, а серед них дуже великі, з населенням понад 500 тис. осіб. Вони завдяки розвитку соціальної і транспортної інфраструктури є надзвичайно привабливими для виробничої, особливо промислової діяльності. В окремих містах, як от Запо-

ріжжя, Дніпропетровськ, Маріуполь та ін. це призводить до значної концент-

рації виробництва на невеликій території, що створює надмірне техногенне навантаження і веде до її деградації. Крім екологічних погіршуються і соціа-

льно-економічні параметри життя. Місто Київ, щоб запобігти надмірній кон-

центрації виробництва і розростанню території, повинно зберегти за собою адміністративні та соціальні функції, як столиця, центр науки, освіти, куль-

тури, але значно скоротити свій промисловий потенціал через перенесення його в інші регіони.

1.2. Типологія регіонів України за рівнем і особливостями розвитку

Регіональні диспропорції вимагають диференційованих підходів до ро-

зробки заходів регіонального розвитку. А це не можливо без детального ви-

вчення особливостей соціально-економічного розвитку регіонів , їх групу-

вання та типізації. Над проблематикою регіонального соціально-

економічного розвитку України тривалий час працюють науковці Києва, До-

нецька, Львова, Одеси, Тернополя та ін. міст. Напрацьовано значний доробок в галузі рейтингування регіонів. При цьому методичні підходи дуже різні,

оскільки регіон є надзвичайно складною за структурою і проявами системою,

583

всебічне і повне вираження якої у вигляді конкретних показників є складною,

а то й неможливою працею.

Цікаві і значні в цьому плані напрацювання проф. Ф.Заставного [2]. Він виходить з того, що вся Україна знаходиться в значній економічній, демо-

графічній, екологічній кризі, тобто в „депресії” і веде дослідження з точки зору рівня депресивності. Так за рівнем соціально-економічної депресивності на основі врахування таких показників як грошові доходи населення, інвес-

тиції в основний капітал, проф. Ф.Заставний виділяє чотири типи областей:

з найвищим рівнем депресивності (Чернівецька і Тернопільська облас-

ті);

з високим рівнем депресивності (Івано-Франківська, Рівненська, Закар-

патська, Житомирська, Хмельницька і Херсонська області);

з середнім рівнем депресивності (Львівська, Волинська, Вінницька,

Черкаська, Кіровоградська, Чернігівська і Сумська області);

з низьким рівнем депресивності (решта регіонів України).

Упроцесі розробки стратегії регіонального розвитку виникає потреба у групуванні областей за рівнем конкурентноспроможності з метою визначен-

ня типових заходів державної політики розвитку економік регіонів та страте-

гій стимулювання процесів соціально-економічного розвитку. Проаналізува-

вши 120 показників, які об’єднані в сім основних груп:

економічного зростання;

фінансового стану та забезпечення;

характеристики конкурентоспроможності областей за галузями еконо-

міки;

рівня розвитку підприємницької діяльності;

характеристики інфраструктури;

особливості зовнішньоекономічної діяльності;

рівня соціального розвитку областей,

Професор Писаренко С. М. пропонує чотири кластери областей Украї-

ни за особливостями конкурентоспроможності економіки [4; 235-245]. Місто

584

Київ з найвищим рівнем конкурентоспроможності економіки і високим рів-

нем соціально-економічного розвитку та ефективності використання наявно-

го потенціалу виступає першим кластером. Другий кластер об’єднує області з високим рівнем конкурентоспроможності економіки. Сюди належать Луган-

ська, Дніпропетровська, Донецька, Львівська, Одеська, Харківська області,

які характеризуються високими конкурентними позиціями, розвинутою ін-

фраструктурою, значними перспективами соціально-економічного розвитку.

Третій кластер складають області з середнім рівнем конкурентоспроможності

(АР Крим, Вінницька, Запорізька, Київська, Полтавська області), які мають високі потенційні можливості до швидкого зростання конкурентоспромож-

ності , значні потреби в інвестиціях, особливо для розвитку інфраструктури.

Області з низьким рівнем конкурентоспроможності (Волинська, Жито-

мирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська,

Рівненська, Сумська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська,

Чернівецька, Чернігівська) мають невисоку перспективність розвитку і пот-

ребують активної державної політики.

Для формування ефективної соціально-економічної регіональної полі-

тики важливі не тільки аналіз економіки, а й самопочуття в ній людини. Гу-

манізація економічних процесів стає ознакою постіндустріального розвитку в

XXI ст. А тому на перший план виходять регіональні дослідження людського розвитку. Для визначення рівня людського розвитку регіонів України в Наці-

ональному інституті стратегічних досліджень розроблена власна методика,

яка охоплює 29 показників, що відображають демографічні процеси, ВВП в розрахунку на одного жителя, тривалість життя, і охоплюють як стан еконо-

міки, так і ефективність системи охорони здоров’я, екологічні умови прожи-

вання, стереотипи поводження, психологічне самопочуття населення [9].

За цим рейтингом виділяють регіони з високим, середнім і низьким людським розвитком. До регіонів з високим показником людського розвитку належить м. Київ і Київська область, АР Крим, Вінницька, Харківська, Тер-

нопільська та Івано-Франківська області. Найнижчий розвиток мають Луган-