Кримінальне_право

Можливо, що в процесі реалізації загального для співучасників діяння виконавець ухилився від точного втілення обумовлених дій і вчинить злочин, не узгоджений з ними.

Щоби співучасник був притягнутий до відповідальності за злочин, вчинений виконавцем, він, як уже зазначалося, має бути обізнаний про злочинні наміри виконавця. Між співучасниками повинна бути змова на вчинення конкретного злочину. Та на практиці трапляються випадки, коли хтось зі співучасників виходить за межі цієї змови.

Так, згідно з п. З постанови ПВСУ № 2 від 7 лютого 2003 р. "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи", при ексцесі виконавця, тобто коли один зі співучасників вийшов за межі домовленості щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин (наприклад, при домовленості заподіяти потерпілому тілесні ушкодження позбавив його життя), за цей злочин повинен відповідати лише його

виконавець, а інші особи - за злочини, вчинені ними в межах домовленості. ексцес виконавця наявний, якщо виконавець вчинив злочинні дії, що не

охоплювалися ні прямим, ні непрямим умислом інших співучасників. Ці дії, фактично, виходять за межі угоди, що відбулася між ними. Про ексцес виконавця йдеться, коли інші співучасники не передбачали, не бажали та не припускали можливості вчинення тих злочинних дій, що їх вчинив виконавець.

Розрізняють два види ексцесу: кількісний і якісний. Ця різниця має певне практичне значення, оскільки впливає на кваліфікацію, зокрема, на кваліфікацію дій виконавця.

Кількісний ексцес наявний, коли виконавець, почавши вчиняти злочин, який був задуманий співучасниками, вчиняє дії однорідного характеру, але більш тяжкі. Тут задуманий співучасниками злочин ніби "переростає" в більш тяжкий. Наприклад, співучасники домовилися вчинити крадіжку, а виконавець змушений був застосувати насилля при вилученні майна, тому що зненацька застав у квартирі потерпілого, тому вчинив уже не крадіжку, а грабіж або розбій.

Якісний ексцес стається, коли виконавець вчиняє неоднорідний, зовсім інший, аніж задуманий співучасниками, злочин на додаток до того, що було погоджено зі співучасниками. При такому ексцесі виконавець відповідає за правилами реальної сукупності злочинів: за задуманий і вчинений за угодою зі співучасниками злочин та за той, що був наслідком його ексцесу. Наприклад, співучасники задумали вчинити крадіжку майна. Виконавець, викрадаючи речі, знайшов пістолет "ТТ" і також заволодів ним. У такому разі виконавець вчинив два злочини - (крадіжку чужого майна (ст. 185 КК України) і крадіжку зброї (ч.1 ст. 262 КК України)), співучасники ж несуть відповідальність тільки за крадіжку майна.

Можливі випадки кількісно-якісного ексцесу. Так, особа, вчиняючи крадіжку (про яку є домовленість з іншими співучасниками), виходить за межі домовленості між співучасниками та вбиває господаря, що намагається затримати злочинця. Його дії слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 187 КК України (розбій поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень потерпілому) і п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України (вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину). Інші ж співучасники несуть відповідальність тільки за крадіжку.

Отож маємо справу з кількісним ексцесом: виконавець замість крадіжки вчиняє розбій; і якісним: він вчиняє вбивство.

Зважаючи на все сказане вище, співучасники як при кількісному, так і при якісному ексцесі виконавця за ексцес відповідальності не несуть (оскільки

цей злочин не охоплювався їхнім умислом). Вони відповідають лише в межах змови, що відбулася між ними, тобто за той злочин, що ними спільно був задуманий. У ч. 5 ст. 29 КК України зазначено, що співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їхнім умислом.

Деякі науковці поняття ексцесу виконавця трактують у більш широкому значенні - ексцес співучасника, вважаючи, що "автором" ексцесу може бути не лише виконавець злочину, але й будь-який інший співучасник [107]. Так, на думку цих учених, при співучасті з розподілом ролей ексцес з боку організатора, підбурювача та пособника також інкримінується у вину тільки тому з них, хто своїми діями вийшов за межі загального умислу. Аналогічним чином будь-хто з членів організованої групи чи злочинної організації несе самостійну відповідальність за злочин, вчинений без відома інших учасників угруповання.

9. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх

Відповідальність неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли 18-річного віку, передбачена кримінальним, адміністративним та іншим законодавством. Кримінальній відповідальності підлягають особи, які до вчинення злочину досягли віку 16 років. Це так званий загальний вік кримінальної відповідальності.

Закон також передбачає і знижений вік кримінальної відповідальності. Йдеться про осіб віком від 14 до 16 років. Вони підлягають кримінальній відповідальності за такі види злочинів, як: убивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, зґвалтування, хуліганство та інші.

Зниження віку кримінальної відповідальності законодавець обумовив перш за все тим, що особа уже в 14-річному віці усвідомлює суспільну небезпеку і протиправність багатьох тяжких злочинів.

Діти віком від 11 до 14 років не можуть бути суб‘єктами злочину, оскільки не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Проте ч. 2 ст. 97 Кримінального кодексу визначає, що до цих осіб можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру з дотриманням умов, передбачених особливою частиною КК.

Згідно зі ст. 105 КК неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого каяття і подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. У цьому випадку суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:

застереження; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладення на неповнолітнього, який досяг п‘ятнадцятирічного віку і має

майно, кошти або заробіток, обов‘язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи

для дітей і підлітків до його виправлення, але на термін, що не перевищує трьох років.

До неповнолітніх застосовують лише такі основні види покарань: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний термін.

Отже, відносно неповнолітніх не можуть застосовувати: конфіскацію майна, обмеження волі, довічне позбавлення волі.

10. Поняття та ознаки злочину Злочином є передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або

бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину

(ч. 1 ст. 11 КК).

Кримінальне законодавство визнає злочином лише конкретну поведінку, вчинок людини у формі суспільно небезпечного діяння або бездіяльності. Думки, почуття, побажання, переконання, записи для особистого користування, скільки б вони не засуджувалися мораллю, не є злочином, оскільки вони не є діянням, вчинком.

Під дією розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Бездіяльність - це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Ознаки злочину:

1)Передбаченість кримінальним законодавством. КК встановлює вичерпний перелік злочинів.

Не є злочином діяння, яке посягає на об'єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям тощо). "Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону" - відомий правовий принцип римських юристів. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, якщо до такого виробництва ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.

2)Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Юридичні особи за заподіяну шкоду кримінальної відповідальності не несуть. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, що вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за деякі найбільш небезпечні діяння.

Суб'єктом злочину вважається лише осудна особа, тобто така, яка під час учинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії і керувати ними.

3)Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином.

4)Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість для особи (фізичної чи юридичної), суспільства, держави, людства.

Суспільна небезпечність діянь не є раз і назавжди усталеним поняттям. її переоцінка здійснюється постійно під впливом певних негативних чи позитивних факторів (істотних обставин), які об'єктивно зумовлюють необхідність криміналізації (або навпаки, декриміналізації) певного діяння. Вказані фактори можуть бути негативним наслідком науковотехнічного прогресу, екологічних, демографічних змін, соціальних реформ тощо. Так, надзвичайно високий рівень ерозії земель на території України створили підстави для криміналізації забруднення і псування земель (ст. 239 КК) і безгосподарського використання земель (ст. 254 КК). Соціальні

реформи (економічна, адміністративна, судова тощо) викликали необхідність переоцінки суспільної небезпеки багатьох діянь, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, криміналізацію таких діянь, як втручання у діяльність державного діяча, посягання на життя присяжного тощо.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Умисел визнається прямим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим визнається умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків. Необережність поділяється на злочинну самонадіяність і злочинну недбалість.

Злочинна самонадіяність - така поведінка особи, коли вона передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Злочинна недбалість - така поведінка особи, коли вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. Службова недбалість (ст. 367 КК), тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоро-нюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або інтересам окремих юридичних осіб .

11Множинність злочинів – це вчинення особою двох чи більшої кількості суспільно небезпечних діянь, кожне з яких утворює ознаки самостійного складу злочину.

У теорії кримінального права виникають дискусії, хто вперше визначив термін "множинність злочинів". Так В. Чубарєв вважає, що вказаний термін ввели у науковий обіг наприкінці 60-х років Р. Галіакбаров, М. Єфімов та Е. Фролов. Вони визначали множинність, як збіг "декількох правопорушень, передбачених кримінальним законом, у поведінці однієї і тієї ж особи". Іншої думки притримується В. Малков, який цей момент пов'язує з появою монографії О. Яковлєва в 1960 р.

Проблема множинності має вплив не тільки на кваліфікацію злочинів та покарання за їх вчинення, але й упливає на кримінально-правову політику зокрема.

Запровадження у кримінальному законодавстві інституту множинності злочинів, передбачення правових наслідків у зв‘язку з повторністю, сукупністю та рецидивом злочинів у КК є позитивним правовим явищем. Водночас правозастосовна практика свідчить, що у зв‘язку із законодавчою регламентацією кримінальної відповідальності за повторність і сукупність злочинів виникли певні колізії в напрацьованій раніше практиці стосовно кваліфікації дій, що утворюють множинність злочинів.

Види(форми, прояви) множинності злочинів:

Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більшої кількості злочинів, передбачених тією ж статтею або частиною статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 32). Учинення двох або більшої кількості злочинів, передбачених різними статтями КК, визнається повторним лише у випадках, передбачених в Особливій частині КК.

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох чи більшої кількості злочинів, передбачених різними статтями чи різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено (ч. 1 ст. 33). За сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини КК.

3) Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, що має судимість за умисний злочин (ч. 1 ст. 34).

В. Чубарєв виділяє ще два види множини злочинів: фактичну та юридичну. Фактична множинність має місце, коли об‘єктивно існує множинність злочинної діяльності, проте завдяки тому, що за підставами, передбаченими у кримінальному законі (ч.1 ст. 44 КК), раніше вчинений злочин вважається нібито не існуючим, фактично існуюча множинність злочинних діянь свого юридичного відтворення не находить. Цей різновид множинності більше цікавить кримінологію.

Юридична множинність має місце, коли кожний із злочинів, що утворюють множинність, одночасно зберігає свою юридичну значимість на момент розгляду справи судом.

Кримінально-правову науку безпосередньо цікавить саме юридична множинність злочинів, тому її ми розглянемо більш детальніше.

Множину злочинів слід відрізняти від одиничних злочинів. Тому що поняття «множинність» вживається для відмежування відповідних випадків від ситуацій одиничного скоєння злочинних діянь подібно до того, як термін «група» відрізняє множинність злочинців від особи, яка діяла одноособово. 12Обставини, що обтяжують покарання.

Вчинення злочину повторно та рецидив злочину Відповідно до ст.32 КК повторністю визнається вчинення двох або більше

злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини Кримінального Кодексу. Якщо це не є продовжуваний злочин (зі спільною метою), то, незалежно від того, чи була засуджена особа, два або більше тотожні чи однорідні злочини (як, наприклад, крадіжка і грабіж) злочини визнаються повторними. Якщо за раніше вчинений злочин особа відбула покарання, і судимість погашено чи знято, повторність відсутня. Відповідно до ст.34 КК рецидивом визнається вчинення нового умисного злочину, яка має судимість за умисний злочин. Тобто рецидив — це частинний випадок повторності, коли за попередній злочин особа була засуджена.

2.Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою[ред. • ред. код] Обтяжуючими обставинами при співучасті у злочині визнаються його вчинення за попередньою змовою групою осіб та організованою групою (ч.2,3 ст. 28 КК).

Вчинення злочину групою осіб означає, що його спільно вчинили декілька осіб (2 чи більше), які заздалегідь, до початку злочину, домовилися про його спільне вчинення.

Вчинення злочину організованою групою, означає, що в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (3 чи більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та інших злочинів, об'єднаних спільним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи. Вчинення злочину злочинною організацією чи бандою не є обтяжуючою обставиною, але утворює самостійний склад злочину, передбачений статтями

255та 257 КК України відповідно. Від злочинної організації організована група відрізняється кількістю (не менше 5 та не менше 3 відповідно), відсутністю ієрархії та типами злочинів, для яких організація була утворена (тяжкі та особливо тяжкі та будь-які відповідно), а від банди — відсутністю озброєності.

3.Вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату[ред. • ред. код] В основі расової та національної ворожнечі або розбрату лежать погляди

про неповноцінність людей певної раси чи національності, а релігійної

ворожнечі або розбрату — погляди про перевагу одного віросповідання над іншим чи однієї конфесії над іншою в межах одного віросповідання (наприклад, баптизм та п'ятидесятництво у протестантизмі). Якщо саме ці погляди та уявлення щодо представників певної раси, національності чи сповідувачів певної релігії або ненависть до них на цих підставах є мотивом вчинення злочину, це вважається як обставина, яка обтяжує покарання.

4.Вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим певного обов'язку[ред. • ред. код] Вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим громадського або

службового обов'язку означає вчинення його з метою перешкодити діяльності потерпілого у зв'язку з виконанням ним вказаних обов'язків чи помсти за таку діяльність. Якщо з тією ж метою злочин направлено проти близьких чи родичів потерпілого, це також визнається обтяжуючою обставиною. Службовими обов'язками називаються дії, які входять до кола службових повноважень особи, а громадськими — здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи будь-яких інших дій в інтересах суспільства чи окремих громадян.

5.Тяжкі наслідки, завдані злочином

Визнання певних наслідків злочину тяжкими є поняттям оціночним і входить до компетенції суду, крім випадків, прямо вказаних у статтях (наприклад, певна сума «особливо великих розмірів» при крадіжці). Але загалом під тяжкими наслідками, як правило, розуміють смерть або тяжкі тілесні ушкодження; заподіяння значної майнової шкоди (наприклад, в злочинах проти власності, це означає на суму, більшу за 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян); масова загибель об'єктів рослинного чи тваринного світу чи забруднення довкілля; істотне порушення прав людини.

6.Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані[ред. • ред. код] Малолітній — це особа віком до 14 років.

Особа похилого віку — це особа віком понад 60 (для чоловіків) та 55 (для жінок) років.

Але при визначенні покарання враховується можливість усвідомлення винним відповідного віку за зовнішнім виглядом, зростом, станом здоров'я тощо. Безпорадний стан — це обумовлений суб'єктивними й об'єктивними факторами стан особи, при якому вона не може чинити опір злочинцю чи уникнути злочинного посягання. Такими факторами можуть бути інвалідність (фізичні вади), психічне захворювання, розлад душевної діяльності, малолітність тощо.

7.Вчинення злочину щодо вагітної жінки[ред. • ред. код]

Ця обставина має місце лише тоді, коли винний усвідомлював, що коїть злочин проти жінки, знаючи, що вона вагітна.

8.Вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в залежності вид винного[ред. • ред. код] Матеріальна залежність — це така залежність, при якій потерпілий

перебуває на утриманні винного. Він може забезпечувати їх житлом, харчуванням, грошима.

Службова залежність — це залежність потерпілого від винного через підпорядкованість йому за посадою чи виконуваною роботою.

Інша залежність — це будь-яка залежність, крім зазначених вище, потерпілого від винного, що виникла через певні життєві обставини і внаслідок якої потерпілий відчуває себе зобов'язаним перед винним.

9.Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, яка страждає психічним захворюванням або недоумством[ред. • ред. код]

Це означає вчинення злочину, в якому безпосередньо беруть участь вказані особи, які через певні обставини не можуть повністю усвідомлювати те, що та навіщо роблять. В ряді випадків втягнення неповнолітніх (в тому числі малолітніх) утворює самостійний склад злочину (ст. 304)

10.Вчинення злочину з особливою жорстокістю[ред. • ред. код] Вчинення злочину з особливою жорстокістю передбачає прояв під час вчинення злочину безжалісності, безсердечності до потерпілого, що свідчить про підвищену небезпеку вчиненого та особи злочинця. Це також входить до числа оціночних понять. Діяння, які є проявом особливої жорстокості, вчиняються лише з прямим умислом, маючи на меті завдання потерпілому значних моральних і фізичних страждань.

11.Вчинення злочину з використанням умов надзвичайного стану[ред. • ред.

код] Однією з обставин, яка обтяжує покарання, є вчинення злочину з

використанням умов воєнного стану, надзвичайного стану або інших надзвичайних подій:

Воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні чи в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності. Надзвичайний стан — це особливий правовий режим, що тимчасово вводиться в

Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру не нижче загальнодержавного рівня або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

Під іншими надзвичайними подіями слід розуміти: повінь, землетрус, пожежу, зсув, обвал, інші події стихійного характеру, епідемію, епізоотію, епіфітотію, аварію, техногенну чи екологічну катастрофу, масові заворушення тощо.

12.Вчинення злочину загальнонебезпечним способом[ред. • ред. код]

Під вчиненням злочину загальнонебезпечним способом розуміється його вчинення шляхом вибуху, підпалу, зараження чи отруєння водойм, затоплення, з використанням газу, струму тощо. Вчинення злочину загальнонебезпечним способом підвищує суспільну небезпеку вчиненого та особи злочинця, оскільки створює умови для настання тяжких наслідків, зокрема, загибелі багатьох осіб, великої майнової шкоди тощо.

13. Вчинення злочину особою у стані сп'яніння[ред. • ред. код] Ця обставина означає вчинення злочину особою, яка перебуває у стані

алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотиків чи інших одурманюючих засобів.

Сп'яніння — це стан особи, викликаний вживанням алкогольних виробів (алкогольне сп'яніння), наркотичних засобів (наркотичне сп'яніння) чи інших одурманюючих засобів, що призводить до фізіологічних, психічних, вегетативних та неврологічних розладів.

Див. також[ред. • ред. код] 13. Суб'єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 18 КК, "є фізична осудна особа,

яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність".

Ознаками суб'єкта злочину є: фізична особа, осудність і вік.

Фізична особа - це завжди людина, яка володіє не тільки всіма названими обов'язковими ознаками, а й іншими якостями, які можуть мати певне кримінально-правове значення. Тварини, неживі істоти, предмети, сили природи, юридичні особи не можуть бути суб'єктами злочинів, а заходи, які вживаються для відвернення завданої ними шкоди, не є покаранням.

Осудність - це психічний стан особи, який полягає в її здатності за станом психічного здоров'я, за рівнем соціально-психологічного розвитку і соціалізації, а також за віком усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними під час скоєння злочину і нести у зв'язку з цим кримінальну відповідальність. Кримінально-правове визначення осудності дало можливість законодавчо в ст. 19 КК закріпити формулу осудності через поєднання двох критеріїв: юридичного (психологічного) і медичного (біологічного).

Вік особи - це такий календарний період психофізіологічного розвитку особи, з яким зв'язані біологічні, соціально-психологічні та правові наслідки для юридичного статусу особи.

Суб'єкти злочинів поділяються на загальні та спеціальні Частина 2 ст. 18 КК визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є "фізична

осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа". Отож, спеціальний суб'єкт - це особа, що крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, котра досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини КК для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, постаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та ін.

Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

14 відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності При порівнянні заподіяної і відверненої шкода в стані крайньої

необхідності потрібно виходити а конкретних обставин справи, враховуючи при цьому характер і розмір заподіяної і відверненої шкоди (збитку).

У житті іноді виникають ситуації, коли особа виявляється перед необхідністю одночасного виконання двох лежачих на ній обов'язків. Такі казуси в праві називаються колізіями правових обов'язків. При колізіях правових обов'язків повинно виконуватися те з них, невиконання якого спричиняє настання більшої шкоди. Таке положення розглядається як стан крайньої необхідності.

Стан крайньої необхідності, незважаючи на деяку схожість з необхідною обороною, істотно відрізняється від останньої по наступних позиціях:

а) при необхідній обороні шкода заподіюється особі, що посягає, а при крайній необхідності стороннім інтересам:

б) спричинення чим-небудь інтересам шкоди в стані крайньої необхідності допускається лише при умові, що іншим шляхом не можна було уникнути загрожуючої небезпеки. У стані необхідної оборони особа, що зазнала нападу, має право активно захищатися і відбивати загрожуючи йому небезпеку;

в) якщо шкода що заподіюється в стані крайньої необхідності повинна бути меншою в порівнянні з відверненою, то в стані необхідної оборони той, що обороняється не повинен лише перевищити меж необхідної оборони.

15 Призначення покарання за сукупністю злочинів .

За сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне та додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання

поглиненням менш суворого покарання більш суворим чи повним або частковим складанням призначених покарань (ст. 70).

Застосовуючи принцип поглинання, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковано злочини, а конкретні покарання, призначені в межах цих санкцій за кожен із вчинених злочинів. До того ж менш суворе покарання поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив особі

за ч. 1 ст. 185 КК покарання у виді позбавлення волі на два роки, а за ч. 3 ст. 296 КК – на строк чотири роки, то більш суворе (чотири роки позбавлення волі) поглинає менш суворе (два роки позбавлення волі).

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, установлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає більш суворе покарання. Складання по¬карань, призначених за окремі злочини, може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке із призначених окремо. При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі покарань, які складаються. За часткового – до більш суворого покарання, призначеного за один зі злочинів, приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.

Якщо хоча б один зі злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній

вчинену групою осіб (ч. 2 ст. 185), – до п‘яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання визначити повним складанням і призначити винному тринадцять років позбавлення волі. У такому разі суд виходить за межі максимуму санкцій, встановлених у зазначених статтях закону за вбивство та крадіжку, оскільки вбивство в цьому випадку є особливо умисним тяжким злочином і загальна сума по-карань не перевищує п‘ятнадцяти років – максимуму цього виду покарання. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається поглинанням будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за зло¬чини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

За правилами, передбаченими частинами 1–3 ст. 70 КК, признача¬ється покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встанов¬лено, що засуджений винен ще й у іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У такому разі в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ст. 72 КК.

Згідно з п. 24 ППВСУ ―Про практику призначення судами кримінального покарання‖ від 24 жовтня 2003 р. № 7, суд може перекваліфікувати кримінально каране діяння з однієї статті на декілька статей кримінального закону, що передбачають відповідальність за менш тяжкі злочини, якщо при цьому не погіршується становище засудженого та не порушу¬ється право останнього на захист. Призначене за сукупністю злочинів покарання має бути не більш суворим, ніж максимальне покарання, перед¬бачене санкцією статті КК, за якою було кваліфіковане кримінально

каране діяння в постанові про притягнення особи як обвинуваченого та в обвинувальному висновку. Ці положення слід брати до уваги під час розгляду справи в апеляційному, касаційному порядку та в порядку виключного провадження.

16 осудність та неосудність,мед і юр критерій Як зазначено в ч. 1 ст. 18 КК, обов‘язковою ознакою суб‘єкта злочину є

осудність особи. У ч. 1 ст. 19 вказано, що ―осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними‖.

Із цього визначення випливає, що осудність — це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Лише осудна особа може вчинити злочин і тому може підлягати кримінальній відповідальності, оскільки злочин завжди є актом поведінки особи, що діє свідомо, здатна контролювати свої вчинки.

Стан осудності — це норма, типовий стан психіки людини, притаманний її певному віку. Зі станом осудності пов‘язане і покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК покарання ―має на меті не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також попередження вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами‖. Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність вчиненого злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання.

Важливість встановлення осудності особи зумовлено тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності та покарання.

Ч. 2 ст. 19 дає законодавче визначення поняття неосудності: неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, ―не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану психіки‖.

Ці положення закону прийнято називати змішаною формулою неосудності, оскільки вона містить як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). Поєднавши ці ознаки, законодавець обмежив поняття неосудності чіткими, суворо визначеними законом рамками.

Як вже було зазначено, у КК поняття неосудності розкрито за допомогою двох критеріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного). Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У ч. 2 ст. 19 виокремлено чотири види психічних захворювань:

хронічна психічна хвороба; тимчасовий розлад психічної діяльності; слабоумство; інший хворобливий стан психіки.

Юридичний критерій неосудності полягає в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання — тобто критерію медичного.

У частині 2 ст. 19 КК юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками:

інтелектуальною — особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); вольовою — особа не могла керувати своїми діями.

Під ―своїми діями‖ тут розуміють не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.