Цивільне_право_(екзамен)

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю.

Цивільна дієздатність поділяється на такі види:

-повна дієздатність;

-часткова дієздатність;

-мінімальна дієздатність;

-обмежена дієздатність;

-визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття - 18 років.

Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) чи піклувальників.

Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними.

Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами.

Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство нездатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді,

арбітражі чи третейському суді.

Правовими ознаками юридичної особи є:

-організаційна єдність;

-наявність відокремленого майна;

-можливість виступати в цивільному обороті від власного імені;

-здатність самостійно нести майнову відповідальність.

Юридична особа повинна мати: свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження

(філіали, представництва). 80.Передання прав за цінними паперами.

1. Права, посвідчені цінним папером, можуть належати:

1)пред'явникові цінного паперу (цінний папір на пред'явника);

2)особі, названій у цінному папері (іменний цінний папір);

3)особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір).

2. Законом може бути виключена можливість розміщення цінних паперів визначеного виду як іменних, або як ордерних, або як паперів на пред'явника.

3. Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі.

4. Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає

лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання.

5. Права за ордерним цінним папером передаються шляхом вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту). Індосант відповідає за існування та здійснення цього права.

За передавальним написом (індосаментом), вчиненим на цінному папері, до особи, якій або у розпорядження якої передаються права за цінним папером (індосата), переходять усі права,

посвідчені цінним папером. Індосамент може бути бланковим (без зазначення особи, якій має бути здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій або за наказом якої має бути здійснене виконання). Індосамент може бути обмежений тільки дорученням здійснювати права,

посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату. У цьому разі індосат виступає як представник.

Частина 1 коментованої статті встановлює три групи цінних паперів на підставі того, кому належать права за таким цінним папером та особливостей оформлення їх передачі (обігу). Цінні папери за даним критерієм можна поділити на:

-Цінні папери на пред'явника (наприклад, ощадна книжка на пред'явника). В таких цінних паперах права належать особі, яка пред'явила папір. Передача таких цінних паперів здійснюється шляхом їх простого вручення, може засвідчуватися відповідними актами приймання-передачі, але не вимагає якихось надписів на самому цінному папері.

-Іменні цінні папери (наприклад, складське свідоцтво, іменний чек). Права, посвідчені такими цінними паперами належать особі, названій у цінному папері. Отже тільки та особа, ім'я якої зазначене в цінному папері, може реалізувати права, які надаються таким цінним папером. Права,

посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії) - ст. ст. 513, 516 ЦК). Попередній власник цінного паперу несе перед новим власником тільки відповідальність за недійсність відповідної вимоги (наприклад, внаслідок якихось вад у формі цінного паперу), але не несе відповідальності за поведінку особи, яка розмістила (видала) цінний папір. Якщо особа, зобов'язана за борговим цінним папером, не виконує взятих на себе зобов'язань,

відповідальність перед держателем такого цінного паперу буде нести саме ця особа.

- Ордерні цінні папери (наприклад, коносамент) означають, що права, які посвідчуються таким цінним папером, належать особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу.

88.Поняття та ознаки правочинів. Воля і волевиявлення як суть правочину.

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються,

змінюються або припиняються права та обов'язки учасників цивільних правовідносин (статті 11, 202

ЦК).

Правочини характеризуються певною сукупністю ознак, що дозволяють відмежовувати їх від інших юридичних фактів.

По-перше, правочин є дією осіб, тобто йому завжди притаманний вольовий характер. Цим він відрізняється від таких юридичних фактів, як події, настання яких знаходиться поза вольовим впливом осіб.

Під волею розуміється психічне регулювання особою своєї поведінки, що полягає у детермінованому і мотивованому бажанні досягнення поставленої мети, у виборі рішення та розробці шляхів, засобів і застосуванні зусиль для їх здійснення'. За своєю природою воля є категорією психології та

самостійного значення для набуття, зміни або припинення цивільних прав і обов'язків не має, адже для цього необхідна наявність її сприйняття іншими особами. Це відбувається внаслідок волевиявлення, тобто зовнішнього прояву волі, яке й виступає єдино можливим способом доведення до інших учасників цивільних відносин дійсної волі суб'єкта. Внаслідок цього важливим для правочину є збіг волі та волевиявлення.

По-друге, правочин завжди має цільову спрямованість на досягнення певного правового результату,

що полягає в набутті, зміні або припиненні цивільних прав та обов'язків. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. Спрямованість волі дозволяє відмежувати правочини від юридичних вчинків, які також мають вольовий характер, але не мають мсти, спрямованої на досягнення відповідних юридичних наслідків (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва).

Направленість правочину на отримання певного правового результату обумовлюється метою

(підставою) правочину та мотивом його вчинення, що вимагає з'ясування їх сутності.

Під метою правочину слід розуміти намір осіб, які його вчиняють, досягнути правового результату,

передбаченого правочином. Правова мета, заради якої він вчиняється, називається в науці цивільного права підставою правочину (causa). Наприклад, підставою договору найму є одержання речі в користування (для наймача) та одержання плати (для наймодавця). У разі відсутності такої мети неможливо вести мову про найм. Якщо одна особа передає іншій річ у користування, розраховуючи отримати плату за це, а інша особа вважає, що вона може користуватися річчю безоплатно, наявні різні уявлення осіб про підставу правочину, що може бути підставою для визнання його недійсним.

Підстава правочину повинна бути законною і здійсненною, інакше правочин може визнаватися недійсним. Так, при купівлі-продажу іноземцем земельної ділянки сільськогосподарського призначення правочин має бути визнаний недійсним як такий, що має незаконну підставу-

придбання такої земельної ділянки особою, яка не має права на її набуття (ч. 4 ст. 22 Земельного кодексу України). Прикладом нездійсненної підстави правочину є складання заповіту на користь особи, про смерть якої заповідачу не було відомо. У такому разі заповіт не має юридичного значення.

Від підстави правочину необхідно відрізняти мотив правочину - психологічний стимул його вчинення. Мотив дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Зокрема, мотив придбання букета квітів для подарунка або ж для власного естетичного задоволення жодним чином не може впливати на дійсність правочину купівлі-продажу. Тобто мотив, за яким вчинено правочин,

правового значення не має.

Попри висловлювання щодо можливості для мотиву набувати юридичного значення в умовних правочинах1 видається, що необхідно розмежовувати мотив як психологічний стимул вчинення правочину та умову як певну обставину, з настанням або ненастанням якої пов'язані певні правові наслідки на стадії здійснення або вчинення правочину.

У свою чергу, правовий результат - це юридичні наслідки, що виникають у осіб при вчиненні правочину (наприклад, виникнення в наймача права користування річчю внаслідок укладення договору найму). Для правочину, який було виконано, характерним є те, що підстава і правовий результат збігаються. Підстава і правовий результат не можуть співпадати у разі, коли вчинюються неправомірні дії (наприклад, при укладенні фіктивного правочину).

По-третє, правочин є дією суб'єктів цивільного права, які завжди є рівними особами1. Можливість

вчинення правочинів такими особами є елементом їх цивільної дієздатності. Наведена ознака дозволяє розмежувати правочини та акти органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть бути окремим юридичним фактом або ж складовою юридичного складу, але по своїй природі є владними актами, що видаються в межах компетенції зазначених органів - суб'єктів публічного права. Наприклад, акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та інших надзвичайних обставин (ст. 353 ЦК). Саме тому правовідносини виникають на підставі цих актів незалежно від бажання осіб вступати в них, тоді як завдяки правочинам правовідносини завжди встановлюються за волею та ініціативою їх учасників.

По-четверте, правочин завжди є правомірною дією. За цією ознакою правочини відрізняються від неправомірних дій, тобто таких, що не відповідають вимогам права. Цивільним законодавством передбачена презумпція правомірності правочину, згідно з якою він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК).

Правомірність правочину означає, що він є дозволеною дією та створює той правовий ефект, на який був спрямований. Вживання в ЦК терміна "недійсний правочин" свідчить, що у цих випадках під

"виглядом" правочину вчинені неправомірні дії.

Наведені ознаки є загальними для всіх правочинів. хоча притаманність їм зазначених спільних ознак не виключає можливості класифікації правочинів на певні види.

89.Види правочинів та їх загальна характеристика.

Залежно від кількості сторін, що укладають правочини вони розподіляються на односторонні,

двосторонні та багатосторонні.

Односторонній - це правочин, для вчинення якого достатньо волі однієї особи, наприклад, прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо;

Двосторонній - це правочин, для вчинення якого потрібно узгодження волі двох осіб (зустрічної та такої, що збігається);

Багатосторонній - це правочин, для вчинення яких потрібно узгодження волі більше ніж двох осіб,

наприклад договір про сумісну діяльність.

За метою досягнення юридичного результату правочини поділяються

Каузальний(від лат. causaпідстава, мета) - правочин, із якого чітко зрозуміло, яка правова мета. І

недотримання цієї умови тягне недійсність правочину;

Абстрактний (від лат. abstrahere - відривати, відділяти)- правочин, в якому його мета (підстава) є

юридично не важливою, наприклад вексель.

Залежно від того, чи відповідає обовязку однієї із сторін зустрічний обовязок контрагента,

правочини поділяються на платні та безоплатні.

У платномуправочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинитизустрічну дію,

пов'язану з наданням будь-якого майна.

У безоплатному правочині обов'язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за дого¬вором дарування.

В залежності від способу завершення укладання правочинів вони поділяються на: консенсуальні та реальні.

Для вчинення консенсуальногоправочинудостатньо погодження волі учасників угоди. Консенсуальні правочини вважаються укладеними з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами. Для укладанняреальногоправочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо.

Потрібно також вчинити фак¬тичні дії (наприклад, передачу майна). Лише після вчи¬нення фактичних дій угода вважається укладеною. Якщо консенсуальні угоди виконуються, то реальні -

здійснюються.

Залежно від строку діїправочини поділяються на: строкові і безстрокові.

Строкові правочини – це такі правочини, в яких обумовлюється момент, з якого вони набувають чинності, або момент припинення їх дії. Безстроковими є правочини, в яких не вказується термін, з

якого вони втрачають дію.

Окремим видом правочинів є фідуціарні (від латин. fiducia — довіра) правочини, які характеризуються наявністю між сторона¬ми правочину особисто довірчих відносин (договір доручення). Втрата таких відносин між сторонами у фідуціарному правочині дає право будь-якій з цих сторін відмовитися від нього.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі(простій чи нотаріально посвідченій).Усні правочини укладаються на словах, вони як правило виконуються негайно в момент ії вчинення. При простій письмовій формі сторони підписують єдиний письмовий документ або обмінюються листами, телеграмами тощо, підписаними стороною яка надсилає їх.Нотаріальне посвідчення правочину обовязкове лише у випадках зазначених у законі( наприклад договір купівлі-продажу будинку, квартири, земельної ділянки тощо.)

Окрему групу становлять умовні правочини. Розрізняють : умови відкладальні і умови скасувальні.

Умови – це обставини, про які на момент укладання угоди невідомо, настануть вони чи ні. Саме тому

вумовних правочинах строк не може бути визначальною умовою. При скасувальній умові права та обовязки виникають у момент укладання правочину, але вони можуть бути скасовані залежно від того, настане чи ні означена умова. При відкладальній умові виникнення прав і обовязків поставлено

взалежність від настання невідомої майбутньої обставини.

Також існують біржові правочини – укладені членами біржі безпосередньо між собою або через своїх представників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обовязків стосовно майна, яке допущено до обігу на біржі, строки і порядки , встановлені статусом біржі і правилами біржової торгівлі.

Біржові правочини поділяються на:1) правочини з реальним товаром , які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару, наприклад цукру, зерна, або бартерні правочини.2) фючерсні правочини – це правочини, що передбачають передачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначений строк після його укладання за ціною , встановленою правочином. Вони як правило укладаються з метою страхування правочину з реальним товаром.

3)правочини з цінними паперами.

90.Умовами чинності правочинів є дотримання вимог:

1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства, тобто фізичні та юридичні особи, повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦК та інших актах цивільного законодавства (див.

коментар до ст.ст. 12, 215, 216, 228 ЦК);

2) щодо цивільної дієздатності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (див. коментар до ст.ст. 30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК).

Порушення цієї вимоги тягне визнання правочину недійсним (див. коментар до ст.ст. 221-223, 227

ЦК); 3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта (суб'єктів) правочину. Наявність

правочину свідчить про єдність внутрішньої волі і волевиявлення суб'єкта (суб'єктів) правочину.

Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (мало місце насильство, особа знаходилася під впливом погрози, обману і т.д.), такі правочини визнаються недійсними (див. коментар до ст.ст. 229-233 ЦК);

4)щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної). Порушення вимог щодо форми правочину тягне за собою закону визнання його недійсним або настання інших наслідків (див. коментар до ст. 218-220 ЦК);

5)щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на настання правових наслідків, що обумовлені ним. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним, як фіктивний, тобто, вчинений лише для виду (див. коментар до ст. 234 ЦК).

6)щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, та неповнолітніх та непрацездатних дітей), то ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочину, а їх порушення тягне визнання останнього недійсним (див. коментар до ст. 224 ЦК).

Стаття 204. Презумпція правомірності правочину

1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права «Дозволено все, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивільного права, як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (див. коментар до ст. З ЦК).

Згідно з цими засадами припускається, що особа може, реалізуючи своє право свободи договору (а

точніше - право свободи правочину) вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов'язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.

Коментована стаття передбачає два шляхи спростування презумпції правомірності правочину: 1) визнання неправомірності, а отже і недійсності правочину прямим приписом закону.

У цьому випадку правочин є недійсним уже тому, що визначений, як такий у законі. Він неправомірний і не створює правових наслідків, будучи недійсним уже в момент вчинення, оскільки припис закону існує і забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціальне визнання його недійсним у судовому порядку не потребується. Але суд може визнати такий правочин дійсним (див. коментар до ст. 215 ЦК). Нікчемним є, наприклад, правочин,

укладений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму (див. коментар до ст. 219); 2) визнання неправомірності, а отже, і недійсності правочину судом.

Наприклад, ст. 657 ЦК передбачає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (див. коментар до ст. 657

ЦК).

Реєстрація має дві головні мети. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце своєрідний додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо.

Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації (ч.І ст. 210 ЦК). Звідси випливає висновок, що при недотриманні вимоги стосовно реєстрації правочину, у тих випадках, коли така реєстрація визнана законом обов'язковою, такий правочин вважається неукладеним, а отже, не має юридичної сили. Ця вада правочину може бути усунена шляхом вчинення дій з його реєстрації. У цьому випадку виникає питання про момент, з

якого такий правочин може вважатися укладеним: з моменту підписання, з моменту нотаріального посвідчення чи з моменту реєстрації? Аналіз змісту ст. 210 ЦК дає змогу дійти висновку, що цивільні права і обов'язки у сторін такого правочину можуть виникати тільки з моменту його реєстрації (дати внесення відповідного запису у документи, де фіксується реєстрація).

ЦК не встановлює конкретних правил реєстрації, правочинів, вказуючи натомість, що перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Стаття 211. Місце вчинення правочину

1. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1)місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

2)місце вчинення дво - або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до статті 647

цього Кодексу.

Одним із практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про місце вчинення правочинів. Зокрема, встановлення місця вчинення правочину може мати значення при визначенні підсудності спору, при визначенні місця оподаткування при укладенні правочину за участю іноземного елементу тощо.

Варто звернути увагу на те, що у коментованій статті розрізняються два випадки визначення місця вчинення правочину: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво -

або багатостороннього правочину.

Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст. 211 ЦК: місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. При цьому слід взяти до уваги, що волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією (див. коментар до ст.ст. 207-210 ЦК). Відповідно форма волевиявлення може полегшувати або утруднювати встановлення місця вчинення правочину.

Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочину в усній формі. Достатньо складно встановити і місце вчинення правочину у простій письмовій формі. Хіба що, у ньому самому може міститися вказівка на таке місце або воно може випливати зі змісту правочину. Наприклад, довіреність у простій письмовій формі може бути посвідченою посадовою особою за місцем перебування або проживання особи, котра видає довіреність (див. коментар до ст.

245 ЦК). Відтак, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально.

Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і нотаріально посвідчений (див.

коментар до ст. 1247-1248 ЦК).

Місце вчинення дво - або багатостороннього правочину (договору) визначається відповідно до правил ст. 647 ЦК. Ця норма передбачає, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи

(див. коментар до ст. 29 ЦК) або за місцезнаходженням юридичної особи (див. коментар до ст. 93

ЦК), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором (див., коментар до ст. 647 ЦК).

Складно встановити місце вчинення правочину, який підлягає державній реєстрації, у випадку, коли укладення договору відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскільки такий правочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (див. коментар до ст. 210 ЦК), то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення чи місце проживання фізичної особи, або місцезнаходження юридичної особи, а місце державної реєстрації правочину. Адже до такої реєстрації правочин вважається таким, що не укладений взагалі.

93.Строки у правочині. Причини щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Він визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Строки можуть бути встановлені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Для усунення невизначеностей, що можуть виникнути між суб'єктами цивільних правовідносин,

законом встановлено особливий строк, який отримав назву "позовна давність".

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Розрізняють два види позовної давності:

1)загальну тривалістю в три роки;

2)спеціальну - скорочені або більш тривалі строки порівняно із загальною позовною давністю, що встановлюються законом для окремих видів вимог.

Так, спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог щодо:

1)стягнення неустойки (штрафу, пені);

2)спростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації;

3)недоліків проданого товару;

5)розірвання договору дарування;

6)перевезення вантажу, пошти.

Спеціальна позовна давність у п'ять років встановлена до вимог про визнання недійсним правочину,

вчиненого під впливом насильства або обману. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину, тобто правочину, недійсність якого прямо встановлена законом.

Слід враховувати, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, але не може бути в будь-якому разі скорочена.

У ЦК України також передбачено перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, тобто

вимог, які можна пред'являти незалежно від того, скільки часу пройшло з моменту виникнення права на них. Такими е вимоги:

1)що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2)вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3)про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

4)власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади,

органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право; 5) страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати

(страхового відшкодування); 6) центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно

виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв".

Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини (ст. 212)

1.Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

2.Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина).

3.Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

4.Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини, нерідко називають «умовними правочинами», маючи на увазі правочини, щодо яких виникнення,

припинення або видозміни цивільних прав і обов'язків пов'язані з настанням певної події. При цьому вказана подія має відповідати двом вимогам: 1) вона ще тільки має настати в майбутньому; 2) щодо неї невідомо точно: настане вона чи ні.

Залежно від того, чи пов'язують сторони з нею виникнення, зміну, чи припинення правовідносин,

умова може бути відкладальною або скасувальною.

Якщо настання умови тягне виникнення, зміну або інші видозміни цивільних прав і обов'язків, то це умова відкладальна. Значення її в тому, що у момент укладення правочину права та обов'язки сторін ще не виникають: їх виникнення відкладене до настання певної події. Наприклад, якщо здачу квартири в оренду пов'язують зі вступом сина до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова.

Якщо настання умови тягне припинення цивільних прав і обов'язків, то це умова скасувальна.

Наприклад, якщо квартиру здано в оренду до вступу сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова.

Частинами третьою та четвертою коментованої статті передбачені засоби запобігання недобросовісному сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпаки, якщо сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла