Tereschenko_Yu_I_Ukrayina_i_yevropeysky_svit

Київським i Галицьким «и всея Росiи, всhм посполито Россiйского рода, так в короне Полской, яко и у великом князествh Литовском».

Разом iз тим, з XV ст. термiн «Росiя» зустрiчається i в пам’ятках великоросiйського походження поряд iз термiном «Русь». Таким чином, «Русь», «Рос», «Росiя», «Россiя» у XV-XVII ст. вживалися в лiтературi i в офiцiйнiй документацiї як в Українi i Бiлорусiї, так i в Московськiй державi.

Слiд зазначити, що використання давньоруської термiнологiї в кожнiй зi схiд-нослов’янських країн не заважало формуванню нацiональної свiдомостi трьох народiв, якi чiтко вiдчували свою окремiсть. Так, автор Густинського лiтопису пiсля появи звiсток про Москву (приблизно з середини XII ст.) Володимиро-Суздальську землю називає Московiєю, Московським князiвством, Московською землею, а її князiв – князями московськими.

Починаючи з оповiдання про захоплення Києва вiйськами Андрiя Боголюбського (у лiтописця вiн – великий князь московський) дедалi чiткiше розрiзняються Русь (землi України) i Московська земля, або Москва, якою вiн називає ВолодимироСуздальське князiвство. Така дефiнiцiя назв «Русь» i «Москва» була характерною для українського освiченого суспiльства XV-XVII ст., що, як i вся Захiдна Європа, Руссю називало українськi землi, а для тодiшньої Росiйської держави застосовували термiни «Москва», «Московiя». З iншого боку, в тогочаснiй Росiї Україна фiгурувала пiд назвою Мала Русь, Мала Росiя, Черкасiя. Остання назва закрiпилася з огляду на важливу роль в життi України козацтва, традицiйним центром якого були Черкаси i прилеглi до нього райони.

Вперше термiн «Мала Русь», як i «Велика Русь», з’являється на початку XIV ст. в актах Константинопольського патрiархату у зв’язку з подiлом старої Київської митрополiї i вiдокремленням вiд неї Галицької, яка дiстала назву «Малої Русi», або в грецькiй формi – «Малої Росiї». Тим вона мала вiдрiзнятися вiд митрополiї «всеї Росiї», традицiйно зв’язаної з Києвом. Термiн «Мала Русь» у цi ж часи став вживатися щодо областей, якi входили до складу нової митрополiї, також як територiальне i державно-полiтичне визначення. У XIV ст. цю назву застосовує до Галицько-Волинської держави i князь Юрiй-Болеслав II: у грамотi 1335 р. вiн титулує себе dux tocius Russie Mynorys, тобто «князь Малої Русi». Проте впродовж XIV i XV ст., пiсля скасування митрополiї Малої Росiї i з цiлої низки iнших причин, термiн «Мала Росiя» не закрiпився i вийшов з ужитку. Київськi митрополити титулували себе митрополитами «київськими i всеї Русi».

Знову цей термiн виникає, коли київським митрополитам довелося розпочати вiдносини з московським урядом та московським патрiархом. Титулуючи себе на батькiвщинi «митрополитами київськими, галицькими i всiєї Русi», вони вважали це незручним робити у листах до царя або патрiарха, оскiльки останнi також писали титул «всiєї Русi». Отже, київськi митрополити починають називати себе митрополитами «Малої Росiї». Паралельно з цим київськi книжники застосовують термiн «Велика Росiя», «Великоросiя» для православних Московського патрiархату. Пiсля входження України до складу Росiйської держави термiн «Мала Русь» або «Малоросiя» почав застосовуватися в офiцiйному дiловодствi – спочатку щодо Гетьманщини, а з приєднанням Правобережної України щодо бiльшої частини українських земель.

Прагнення московських царiв видати себе за прямих спадкоємцiв Київської Русi, яке посилилося пiсля 1654 р., спонукало їх утвердити Московську державу перед Європою у державнiй термiнологiї, що iдентифiкувало б її з усiєю давньою Руссю. Цього особливо наполегливо домагалася росiйська дипломатiя в роки царювання Петра I, яка активно утверджувала у вжитку на Заходi новий термiн «Росiя», «росiяни» замiсть звичайного досi для європейських країн «Московiя», «московитяни». Так, з наказу Петра I Меншиков надiслав циркуляр росiйському послу в Голландiї: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, і того ради извольте у себя сие перестеречь, чтобы печатали российским, о чем і к прочим ко всем дворам писано».

Власне впродовж XVIII ст., у добу пiднесення Росiйської iмперiї, остаточно утвердилась її iдентифiкацiя з полiтичною i культурною спадщиною Київської Русi. В пiдвалини iмперської iдеологiї було покладено формулу «єдиної неподiльної Росiї», яка на довгi роки стала засобом вiдлучення українцiв i бiлорусiв вiд створеної ними величної будови давньоруської державностi i культури, засобом їх нещадної русифiкацiї.

Назва Україна (Оукраина) вперше зустрiчається у Київському лiтописi, де пiд 1187 р. у зв’язку зi смертю переяславського князя Володимира Глiбовича зазначається, що за ним «Оукраина много

постона». У даному випадку цей термiн у значеннi «край», «земля» стосувався Середньої Надднiпрянщини. У пiзнiших лiтописних звiстках зустрiчаємо в тому ж значеннi згадки про Україну Галицьку, Волинську та iншi.

Змiст українського слова «Україна» не можна ототожнювати з його росiйським вiдповiдником «украина», який у росiйськiй мовi означає окраїну. Саме такий змiст вкладали у назву української землi, України росiйськi та польськi асимiлятори, доводячи, що Україна є нiчим iншим, як окраїною росiйської чи польської держави. Однак в українськiй мовi «окраїна» i «україна» – зовсiм рiзнi поняття, що походять вiд рiзних слiв неоднакового змiсту. Український вчений С. Шелухiн цiлком справедливо зазначає, що слово «україна» є поняттям «про шматок землi, який одрiзано (вкраяно, украяно) з цiлого i який пiсля цього сам стає окремим цiлим i має самостiйне значення, сам уявляє собою свiт («Великий свiт Україна, та нiгде прожити...»), окрему землю, територiю, з своїми межами, окраїнами, границями. Це поняття вiдноситься тiльки до землi».

В українськiй народнiй творчостi часто вживаний термiн «Україна» застосовується саме у розумiннi земля, край, область володiння у певних межах, а не як окраїна якоїсь землi. Так, у «Пiснi про Орла i Сокола», останнiй каже: «Дарую тобi, Орле, всi областi мої, а сам я полину на чужу вкраїну». В iншому варiантi продовжується: «В чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку». Або: «А старий сокiл з чужої україни прибуває, сизокрилого орла на своїй українi стрiчає». У цьому контекстi термiн «україна», «вкраїна» – це, безперечно, сторона, край, земля. I якщо трактувати їх як «окраїна», то вийде явний абсурд.

Поступово термiн «україна», «країна», «вкраїна» персонiфiкується i вживається як власна назва всiєї територiї, де проживав український етнос. Таким чином Україна стає народною назвою окремої землi з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицiєю українцi продовжували називати себе народом «руським», а росiян – «московитами».

Особливо часто термiн «Україна» вживається у народнiй творчостi, зокрема, в думах та iсторичних пiснях XVI-XVII ст., що свiдчить про його народне корiння, а також, можливо, про бiльш давнє походження, нiж термiн «Русь». Активно утверджується назва «Україна» в добу пiднесення нацiональновизвольного руху українського народу у XVII ст.:

«Ой, Богдане, батьку Хмелю, Славний наш гетьмане, Встала наша Україна На вражого пана...»

Iз широким виходом на арену суспiльно-полiтичного життя нових соцiальне активних сил, насамперед козацтва, мiщанства, дрiбної шляхти й духовенства, залученням до нацiонально-визвольної боротьби селянства, нацiонально-державна термiнологiя старої князiвсько-дружинної елiти України вiдходить на заднiй план. У новостворенiй козацькiй державi близький народним масам термiн «Україна» дедалi частiше вживається в офiцiйних документах. Так, його можна зустрiти в унiверсалах Богдана Хмельницького, офiцiйному листуваннi Пилипа Орлика, iнших гетьманiв. Цей термiн широко вживається в українських та польських лiтературних творах XVI-XVII ст. Наприклад, у вiршах Саковича «На погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» запорозьке козацтво виступає як захисник усiєї своєї батькiвщини України:

«Україна тим войском в цале зоставает,

А где запорожцев нhт, татарин нападает...»

Назва «Україна» поширюється також в Європi. Починаючи з другої половини XVI ст. на багатьох європейських географiчних мапах поряд зi старою назвою «Русь» зустрiчаємо нову назву «Україна». Зокрема, на мапi французького купця Мотiеля, що нею вiн користувався пiд час подорожi до Туреччини у 1580-1582 рр., вся територiя України позначена словом «Ukraine». Поширенню цього термiна в Захiднiй Європi сприяв виданий 1650 р. у мiстi Руанi «Опис України» де Боплана. На головнiй мапi цього видання чiтко позначено Україну, яка включає Чернiгiвщину, Полтавщину, Київщину, Подiлля, Покуття, Волинь, Галичину зi Львовом, а також значну частину сучасних Херсонщини, Одещини i Днiпропетровщини. Росiю зображено землею, сумiжною з Україною, i названо «Великим Князiвством Московським». Термiн «Україна» поступово витiсняє зi вжитку такi назви нашої батькiвщини, як

«Сарматiя», «Козакоросiя», «Черкасiя» та iншi. Утвердження народної назви «Україна» як нацiональної свiдчило про консолiдацiю всiх сил українського народу, пiднесення його нацiональної свiдомостi.

Слiд, проте, зауважити, що термiни «Русь», «руський» ще певний час застосовували поряд з «Україна», «український». Етнонiми «руський», «русин» збереглися найдовше (аж до кiнця XIX ст., а подекуди i пiзнiше) саме в тих регiонах України, що не входили до складу Росiї й не мали потреби захищати вiд неї свою окремiсть (Галичина, Закарпаття). I лише у XIX ст. завдяки патрiотичним зусиллям українських громадських та культурних дiячiв i письменникiв назва «Україна» та похiднi вiд неї – «українець», «український» – стають загальновживаними. Отже, iсторично так склалося, що наша батькiвщина протягом тривалого часу мала двi головнi назви – Русь i Україна. Перша з них тепер уже стала iсторичною, а друга – остаточно утвердилась як нацiональне найменування.

Не вiдразу виникали й утверджувалися нацiональнi назви i в iнших європейських народiв. Сучаснi французи, наприклад, здебiльшого є нащадками галлiв, що з античних часiв жили на територiї Францiї. А змiна назви мiсцевого етносу пов’язана iз вторгненням германського племенi франкiв, якi дали свою назву новiй елiтi, а згодом i всьому галльському, етносу. Земля ж франкiв – Франконiя – i сьогоднi зберiгається в сучаснiй ФРН як одна зi складових її територiї. Iншi германськi племена (англи, сакси), мiгрувавши на Британськi острови i змiшавшись з мiсцевим кельтським етносом, дали свою етнiчну назву бiльшостi автохтонного населення. У XIII ст. нiмецькi рицарi завоювали Прусiю й винищили її етнос, а його iм’я було використано як назва однiєї з нiмецьких держав. У середнi вiки нiмцi перебрали для своєї держави назву колишньої найбiльшої iмперiї античного свiту. Так постала «Священна Римська iмперiя германської нацiї». Колишньою назвою Римської iмперiї – Романiя – послуговується зараз її далека околиця. Самi ж римляни пiсля падiння своєї великої держави користувалися iменем латинян, а згодом – iталiйцiв.

Утворення Давньоруської держави з центром у Києві. Полянам судилося стати чинником державного об’єднання схiднослов’янських племен. Його полiтичним центром став Київ, побудований поблизу гирла Десни на мiсцi старого торгу, де схрещувалися важливi торговельнi артерiї, що сполучували держави Середньої Європи зi Сходом, пiвнiчнi країни з Чорним морем. Згiдно з численними археологiчними джерелами, вже у VI-VIII ст. Київ був розвиненим господарським i культурним осередком, настiльки могутнiм мiлiтарно, що мiг успiшно претендувати на поширення своєї влади над схiднослов’янськими племенами.

Заснування Києва лiтописна легенда приписує трьом братам – Кию, Щеку, Хориву та їхнiй сестрi Либедi. «Повiсть минулих лiт» повiдомляє про Кия, який княжив «в роде своем». Вiн був у Константинополi, де прийняв «великую честь от царя», зробив спробу закрiпитися на Дунаї, побудувавши там «гродокъ Києвець». Але зазнавши невдачi, повернувся «в свой градъ Києвъ, ту животъ свой сконча». Ця розповiдь, що пiдтверджується аналогiчними звiстками вiзантiйських, вiрменських та iнших авторiв, свiдчить про iнтенсивний процес становлення давньоруської державностi i зростання її мiжнародного авторитету, формування класiв i створення передумов нового феодального ладу. Сучаснi дослiдники вiдносять зустрiч Кия з вiзантiйським iмператором на перiод активного просування слов’янських племен на Балкани, тобто кiнець VI – першу половину VII ст.

Поряд з Києвом виникають iншi мiста. Спочатку це були невеликi ремiсничоторговельнi поселення, якi згодом ставали центрами племiнних об’єднань, земель. Так, Чернiгiв став центром сiверської землi, Iскоростень – древлянської, Новгород – землi iльменських слов’ян тощо. Мiста вiдiгравали дедалi бiльшу роль у соцiально-економiчному життi слов’ян. Вироби ремiсникiв ставали предметами обмiну на продукти мiсцевого сiльськогосподарського виробництва, сприяли розвитковi торгiвлi нової слов’янської держави зi Скандинавiєю, Вiзантiєю, Захiдним свiтом i Сходом. Київ, Новгород, iншi мiста стали важливими торговельними центрами на славнозвiсному «шляху з варяг у греки», що зв’язував пiвнiчнi країни Європи з Причорномор’ям та Вiзантiєю.

Важливим етапом у соцiально-економiчному i полiтичному розвитку схiднослов’янських племен був перiод VIII-IX ст. Вiн характеризувався подальшою феодалiзацiєю суспiльства, утворенням вiдповiдних соцiальних верств, формуванням нових територiально-полiтичних об’єднань. Арабськi джерела фiксують наявнiсть у схiдних слов’ян у VIII-IX ст. таких територiально-полiтичних утворень: Славiї

(Новгородської землi), Куявiї (полянського об’єднання) i Артанiї (Арсанiї), яку бiльшiсть дослiдникiв ототожнюють з Тмутороканською Руссю (район Таманi).

Подiбний полiцентризм був характерним для багатьох країн Європи в перiод ранньофеодальної державностi. Так, Франкська держава у VI ст. складалася з трьох основних центроутворень: Нейстрiї (Пiвденно-Захiдної Галлiї з Парижем) з переважно галло-римським населенням, Австразiї (пiвнiчносхiдного регiону), де переважали схiднi франки та пiдвладнi їм племена, i Бургундiї. Австразiї, де домiнували дрiбнi й середнi землевласники – опора королiвської влади, судилося у VII ст. вiдiграти консолiдуючу роль у новому об’єднаннi Франкської держави.

У Данiї в VIII-IX ст. видiлилося чотири полiтичних центри: Еллiнг в Середнiй Ютландiї, Хедебю у Пiвденнiй Ютландiї, третiй – на островi Зеланд i четвертий – у Сконi на пiвднi Скандинавського пiвострова. У другiй чвертi Х ст. конунг Горм Старий започаткував утвердження централiзованої феодальної влади в Данiї, її найвищим щаблем було утворення на початку XI ст. великої Датської держави, до якої на кiлька десятирiч були приєднанi Англiя i Норвегiя.

Процес розкладу родоплемiнного устрою i формування феодальних вiдносин, як i в країнах Захiдної Європи, супроводжувався у схiдних слов’ян iнтенсивною воєнною дiяльнiстю, низкою походiв та завоювань. Джерела зафiксували надзвичайну активнiсть Русi в цей перiод на Чорному морi. В пам’ятцi вiзантiйської агiографiчної (житiйної) лiтератури «Житiї св. Стефана Сурожського» наводиться розповiдь про похiд на Кримське узбережжя наприкiнцi VIII ст. князя русiв Бравлiна, який «силен зело, плени от Корсуня й до Корча, со многою силою прийде к Соурожу (сучасному Судаку – авт), за 10 дьний бишася зле межоу себе. И по 10 дьний вниде Бравлин, силою изломив железная врата и вниде в град и зем мечь свой». Тут також наводиться епiзод про хрещення Бравлiна, що свiдчить про досить високий рiвень соцiального розвитку схiдного слов’янства на межi VIII-IX ст. В iншому вiзантiйському творi такого ж самого жанру – «Житiї св. Георгiя Амастридського», написаному не пiзнiше 842 р., розповiдається про вторгнення Русi в Амастриду (мiсто поблизу сучасного турецького мiста Синопа), яке поширилося на значну територiю малоазiйського узбережжя Чорного моря, що в тi часи належало Вiзантiї. Причому обидва джерела вiдзначають високi бойовi прикмети дружин русiв.

Починаючи з VII ст., постiйним суперником Русi на пiвденному сходi стає могутня Хозарська держава, яка поступово пiдкорила окраїннi слов’янськi поселення. Головним її центром був Iтиль поблизу гирла Волги, звiдки велося опанування Каспiйського узбережжя. Над Доном було збудовано фортецю Саркел, що мала загрожувати схiднослов’янським племенам, якi дедалi енергiйнiше натискали на захiднi володiння Хозарського каганату. Хозари контролювали важливi торговельнi шляхи з Європи на Схiд i на Кавказ, що неминуче вело до загострення вiдносин з Давньоруською державою, яка прагнула утвердитись не лише на Чорному, але й на Азовському i Каспiйському морях.

Дослiдники зазначають, що на IХ ст. припадає завершення тривалого перiоду формування Київської держави. В нiй, як i у «варварських» королiвствах Захiдної Європи, сформувалася родоплемiнна знать – князь, бояри, дружинники – яка захоплювала землi сiльської общини – «вервi», обкладала вчорашнiх вiльних даниною i поступово робила їх феодальне залежними. Причому головною формою експлуатацiї на Русi була продуктова рента, а не вiдробiтки, як у феодальних державах Захiдної Європи. Вiдчуження новим привiлейованим класом феодалiв додаткового продукту, створеного дрiбним селянським господарством, вiдбувалось у формi данини.

Саме в цей перiод виникають численнi городища-замки – гнiзда феодального панування. Вже для IX

– початку Х ст. лiтописи називають 12 мiст: Київ (862), Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862), Ладога (862), Бiлоозеро (862), Муром (862), Iзборськ (862), Смоленськ (882), Псков (903), Чернiгiв (907), Переяславль (907).

Рiзноманiтнi джерела дають можливiсть побачити тi соцiальнi верстви Русi IХ ст., становлення яких свiдчить про посилення процесу феодалiзацiї. Вищою ланкою багатоступiнчастої феодальної iєрархiї був «великий князь Руський», або як називали його схiднi джерела – каган (хакан) – титул, рiвнозначний iмператорському. Згадка про вживання цього титулу русами мiститься i у так званiй «Бертинськiй хронiцi» (839). В нiй розповiдається про прибуття у складi вiзантiйського посольства до iмператора Людовика Благочестивого «деяких, котрi говорили, що їх, тобто їх народ, звуть Рос, i яких, як вони говорили, цар їх, по iменi Хакан, вiдправив до нього (вiзантiйського iмператора – авт.) заради дружби». Ця титулатура знаходить пiдтвердження i у звiстцi арабського письменника Iбн Даста (X ст.), який

свiдчить: «Русь має царя, який зветься Хакан-Рус». У давньоруському пам’ятнику «Словi о законi i благодатi» митрополита Iларiона читаємо: «похвала кагану нашому Володимиру» i «кагану нашому Ярославу».

Наступна ланка – «свiтлi князi» – князi союзiв племен, що були тiсно зв’язанi з великим князем i «всяким княжьем», тобто князями окремих племен. Крiм князiв формувалося боярство, тобто знать, зв’язана службовими вiдносинами з князем. Воно подiлялося на «великих бояр», «бояр» i «мужiв». Далi джерела називають гостей-купцiв, а також основну масу населення – «людей», смердiв i челядь, рабiв.

Яскравою сторiнкою в iсторiї ранньої Русi є перiод князювання у Києвi Дiра i Аскольда, вбитих за лiтописною версiєю Олегом – родичем варязького князя Рюрика – у 882 р. На думку багатьох дослiдникiв, вони були потомками Кия, останнiми представниками мiсцевої династiї. До цього слiд додати, що бiльшiсть iсторикiв не вважають їх спiвправителями. Польський iсторик XV ст. Ян Длугош, який використав низку невiдомих нам давньоруських джерел, писав у зв’язку з цим: «Пiсля смертi Кия, Щека i Хорива, їх дiти i нащадки по прямiй лiнiї панували над Руссю на протязi багатьох лiт. Нарештi спадщина перейшла до двох рiдних братiв – Аскольда i Дiра». В цей час до складу Русi Київської (Куявiї) входили землi полян, древлян, дреговичiв i, частково, сiверян (з Чернiговом).

Найбiльш видатними зовнiшньополiтичними подiями цього перiоду були неодноразовi походи Русi проти Вiзантiї i договори, що укладалися з нею. У 860 р. Русь вчинила переможний напад на Константинополь. Результатом успiшного походу Аскольда було дипломатичне визнання Вiзантiєю Русi, i, як зазначає «Повiсть минулих лiт», з того часу «нача ся прозивати Руська земля». За часiв князювання Аскольда вiдбувся важливий етап у християнiзацiї Русi. Її хрещення, за свiдченням константинопольського патрiарха Фотiя, пов’язане безпосередньо з походом на Вiзантiю русiв, якi, за словами патрiарха, «надмiрно загордившись, пiдняли руку на ромейську iмперiю».

Подiї 60-х рокiв мали певний резонанс у Захiднiй Європi. Про них йдеться, зокрема, у листi римського папи Миколая I до вiзантiйського iмператора Михаїла, у якому згадується напад слов’янязичникiв на Константинополь.

Iмена Аскольда i Дiра були добре вiдомi у тогочасному свiтi. Арабський iсторик Аль-Масудi, який жив на два столiття ранiше Нестора, зазначає; «Перший мiж слов’янськими королями – король аль-Дир; вiн має великi мiста, великi залюдненi землi, до столицi його держави приходять мусульманськi купцi з рiзним крамом». Iнше арабське джерело тих часiв характеризує Київ як «найближче мiсто русiв до країн iсламу, мiсто благодатне, де перебувають царi. Вiдтiля вивозять рiзноманiтне хутро i дорогi мечi».

На середину IX ст. у Схiднiй Європi склалося два державних об’єднання схiдних слов’ян; на пiвднi – Русь iз центром у Києвi i iльменськi слов’яни з центром у Новгородi. В третiй чвертi IX ст. у Новгородськiй землi утвердилася династiя, родоначальником якої був Рюрик. Бiльшiсть iсторикiв вказує на його норманське (варязьке) походження, iншi висловлюють припущення про слов’янську етнiчну належнiсть Рюрика. Не виключено, що вiн походив iз захiднослов’янського мiста Рерiка, або ж iз землi ободритiв. У 879 р. пiсля смертi Рюрика князiвський престол дiстався його малолiтньому синовi Iгорю, а фактичне управлiння – родичу Рюрика Олегу. У 882 р. Олег (882-912) органiзував похiд на Русь Київську, i, як свiдчить лiтопис, убивши Аскольда i Дiра, захопив Київ i почав у ньому княжити.

Численнi згадки про Русь у рiзних джерелах VIII-Х ст. свiдчать про її воєнну могутнiсть та економiчний розвиток i показують водночас штучнiсть схеми, створеної лiтописцем на догоду династiї Рюриковичiв. Згiдно з нею Дiр i Аскольд – приблуднi правителi некнязiвського роду, якi захопили владу до приходу Олега; вбивство їх останнiм цiлком виправдане. Саме з цього часу – з утвердженням роду Рюрика – за лiтописом починається могутнiсть Києва i Давньоруської держави.

Немає сумнiву в тому, що Олеговi вдалося утвердитись на Русi Київськiй лише спираючись на мiсцеву опозицiю, яка чинила опiр здiйснюванiй Аскольдом полiтицi християнiзацiї. В перiод князювання Олега влада Києва поширилася не лише на полян, древлян i сiверян, але й на новгородських (iльменських) слов’ян, кривичiв, радимичiв, хорватiв, уличiв, неслов’янськi племена чудь i мерю.

На приєднаних землях будувалися «городи», де розмiщувалися гарнiзони пiд проводом визначних дружинникiв – «свiтлих бояр». Пiдвладнi Києву племена мусили платити великому князевi данину шкiрою, воском, медом та iншими продуктами, постачати вiйсько пiд час воєнних походiв. У своєму творi «Про управлiння державою» вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний так описує збирання данини, що звалося полюддям: «Коли наступить листопад мiсяць, князi їх (русiв – авт.) одразу

виходять з усiма русами з Києва i вiдправляються у полюддя, тобто в круговий об’їзд, а саме в Слов’янськi землi Вервiанiв, Друговитiв, Кривичiв, Севериїв (древлян, дреговичiв, кривичiв, сiверян) i решти Слов’ян, що платять данину русам. Годуючись там протягом цiлої зими, вони у квiтнi мiсяцi, коли розтає лiд на рiчцi Днiпрi, знову повертаються в Київ».

Розширення кордонiв Київської держави далi на пiвнiч i приєднання Новгорода зумовило посилення ролi торговельної артерiї – «шляху iз варяг у греки», що проходив рiкою Невою, озером Ладогою, рiчкою Волховом, озером Iльмень, рiчкою Ловаттю до верхiв’їв Днiпра i далi до Чорного моря. Торговельна експансiя Русi на Чорноморське узбережжя викликала дальше загострення вiдносин Києва з Вiзантiєю. У 907 р. вiдбувся великий похiд Русi на Вiзантiю. Вiзантiйцi були змушенi укласти договiр з Олегом, згiдно з яким вони зобов’язувалися платити данину по 12 гривень «на ключ», тобто на корабель, виплатити певнi суми руським мiстам – Києву, Чернiгову, Переяславлю, Полоцьку, Ростову, Любечу та iншим. Для руських купцiв було обумовлено низку пiльг. У 911 р. укладено новий договiр мiж Вiзантiєю i Руссю, який сприяв утвердженню Київської держави як рiвноправного партнера iмперiї. Водночас активiзувалася полiтика Русi на Сходi. У 909-910 рр. вiдбулися походи Русi на Каспiйське узбережжя, у 912 – на Закавказзя. Наприкiнцi IX – на початку Х ст. в результатi полiтичної, економiчної i культурної консолiдацiї схiдних слов’ян завершився тривалий i складний процес утворення Старокиївської держави.

Таким чином, державне життя у схiдних слов’ян почалося задовго до так зва-ного «покликання варягiв» i утвердження династiї Рюриковичiв. Пiвденнi i пiвнiчнi схiднослов’янськi племена досить довго (до кiнця IX ст.) жили незалежним державним i культурно-економiчним життям. Причому їх об’єднання в однiй державi не привело до цiлковитої iнтеграцiї, що переконливо засвiдчив дальший iсторичний розвиток. Київська держава VI-Х ст. виконала у схiднослов’янському свiтi приблизно ту саму мiсiю, що й Франкська монархiя у романо-германському свiтi.

Можна провести певну паралель мiж монархiями Хлодвiга i Кия, що виникли як «варварськi» держави i започаткували об’єднання колишнiх племiнних союзiв. Подiбно до франкiв, якi являли собою збiрноту кiлькох германських племен – батавiв, хамавiв, хаттiв, сугамбрiв, русами спочатку називали українськi племена полян i сiверян, що заселяли Київщину, Переяславщину, Чернiгiвщину. I франки, i руси з часом дали свою назву величезним феодальним полiетнiчним державам, що вiдiгравали значну роль на заходi i сходi Європи.

Характерно, що деякi вiтчизнянi i зарубiжнi вченi прикладають до русiв i франкiв так звану соцiальну концепцiю їх походження. На їхню думку, в процесi розкладу родового ладу вiдбувається виокремлення особливих груп людей, якi стають важливим фактором формування класового суспiльства i мають виняткове значення у твореннi держави. Цi люди є вихiдцями з середовища ремiсникiв, купцiв, воєначальникiв; вони осiдають у мiстах i формуються у соцiальнi верстви. Ця згуртованiсть посилюється, коли вони роблять своїми данниками пiдвладних їм общинникiв, що оточували мiста – центри зосередження цих груп. Ще французький iсторик Фюстель-де-Куланж зазначав, що франки i бургунди початково становили саме такi соцiальнi групи, видiленi германськими племенами.

У скандинавських народiв подiбнi групи називалися варягами. У схiднослов’янських племен ними були руси. Однак пiсля того, як групами русiв була утворена Київська держава, Руссю стало називатися все її населення. Тобто соцiальний термiн став етнiчним. Саме на цей час припадає зникнення старих родоплемiнних назв схiдного слов’янства як результат розкладу родового ладу. З часом Київська держава, як i її аналог – iмперiя Каролiнгiв у Захiднiй Європi, еволюцiонує у ранньофеодальну монархiю i сприяє формуванню головних соцiальних iнституцiй феодального суспiльства.

Проводячи певнi паралелi у становленнi феодального суспiльства у Захiднiй i Схiднiй Європi, слiд водночас враховувати рiзницю у наявностi тих чи iнших його компонентiв, їх конкретний змiст, а також наявнiсть джерел, якi фiксують рiзнi полiтичнi, соцiальнi, юридичнi та iншi вiдносини.

У Захiднiй Європi, де феодальнi вiдносини формувалися за класичним варiантом, iснувала така спадщина римського суспiльства, як латифундiї, мiста, колони (що виникли в результатi соцiальної еволюцiї у напрямку до феодалiзму). Германськi племена зi своїм родовим устроєм укорiнювались у рабовласницьке суспiльство, руйнуючи його i водночас використовуючи цiлу низку його iнституцiй. Причому формування феодалiзму на Заходi вiдбувалося за активної участi армiї юристiв, законодавцiв, чиновникiв, якi брали участь у формуваннi феодальних установ i залишили багато важливих iсторичних документiв. Схiднослов’янське суспiльство формувалося в умовах безмежно далеких вiд античної Галлiї

чи Iталiї, де постали першi «варварськi» держави. Нiчого подiбного до залишкiв римської цивiлiзацiї не було на територiї Давньоруської держави. Лише наприкiнцi IХ ст. розпочалося лiтописання, проте воно дає надто скупу iнформацiю про схiднослов’янське суспiльство.

§ 3. ДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ФЕОДАЛIЗМУ В ЗАХIДНIЙ ЄВРОПI. КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА Х ст

Становлення однонаціональних держав у Західній Європі. Через нерiвномiрнiсть розвитку феодалiзму в рiзних частинах Європи процес становлення феодальних держав вiдбувався неоднаковими темпами i набував неоднозначного змiсту. Тодi як рiзноетнiчнi схiдно-слов’янськi племена перебували на стадiї утворення ранньофеодальної iмперiї з численними родоплемiнними рудиментами, в країнах Захiдної Європи вже почався процес утворення однонацiональних держав. Цьому сприяли бiльш швидкi процеси феодалiзацiї, що неухильно розвивались у франкському суспiльствi, соцiально-економiчна та етнiчна неоднорiднiсть Каролiнгської держави. Розпад монархiї Каролiнгiв став важливим етапом в iсторiї Францiї, Нiмеччини та Iталiї.

Верденським договором (843) було оформлено остаточний подiл iмперiї Карла Великого, а на початок Х ст. на її територiї утворилося сiм самостiйних феодальних держав: Нiмеччина, Францiя, Iталiя, Прованс, Бургундiя (згодом вони об’єднались у так зване Арелатське королiвство), Лотарингiя i Наварра.

Структура феодальної земельної власностi, що склалася в країнах Захiдної Європи у Х-XI ст., проiснувала впродовж кiлькох столiть. Вона була пов’язана з перетворенням бенефiцiю на феод, що означало перехiд права земельного володiння, надаваного за вiйськову службу, iз прижиттєвого у спадкове. Клас феодалiв склався як своєрiднi iєрархiчнi «сходи», де верховним власником всiєї землi у державi вважався король – верховний сеньйор. Йому пiдкорялися великi свiтськi та духовнi феодали – герцоги, графи, архiєпископи, єпископи, абати, якi отримували вiд монарха феод. Великi феодали були фактично незалежними вiд короля, мали права оголошення вiйни та миру, карбування власної монети, судочинства тощо. Їм пiдкорялися дрiбнiшi феодали – барони й вiконти, якi також були повновладними господарями у своїх володiннях. На найнижчiй сходинцi перебували нетитулованi рицарi. З певними видозмiнами у назвах, титулатурi тих чи iнших верств чи груп феодалiв така система взаємозалежностi утвердилась в усiй Захiднiй Європi.

Зосередження земельної власностi в руках феодалiв зумовило появу феодального маєтку, що посiв мiсце вiльної селянської общини. Вiльне колись селянство перетворилося на крiпосне, проте общинамарка не зникла, а була пiдпорядкована владi феодала. Меншу частину селянства становили особисто вiльнi селяни.

Слiд зауважити, що масштаби феодалiзацiї в рiзних країнах Захiдної Європи були рiзними i закрiпачення селянства вiдбувалося нерiвномiрно. Скажiмо, Нiмеччина, територiя якої не входила до складу Римської iмперiї, у розвитку феодальних вiдносин дещо вiдставала вiд Захiднофранкської держави. В багатьох нiмецьких общинах-марках ще залишалося чимало вiльних селян, якi користувалися частковим iмунiтетом i не пiдлягали суду феодала. Королiвська влада у новостворених державах була слабкою. У Францiї 987 р. перервалася династiя Каролiнгiв i королiвська корона дiсталася графу Гуго Капету, який започаткував нову династiю. Реальна влада перших Капетингiв поширювалася на порiвняно невелику територiю його безпосереднiх володiнь (королiвського домену пiд назвою Iль-де-Франс). Її найважливiшими центрами були Париж i Орлеан. Поза власним доменом влада короля Францiї фактично була номiнальною.

Нiмецька феодальна держава, що видiлилась зi складу Франкської iмперiї як Схiднофранкське королiвство, починає свiй самостiйний полiтичний розвиток вiд утвердження на престолi короля Генрiха I Птахолова, першого представника Саксонської династiї, який об’єднав усi нiмецькi герцогства у Тевтонське королiвство. Вiд назви одного з нiмецьких племен – «тевтонiв» – пiшло етнiчне найменування нiмцiв – Tutschen або Deutschen (звiдси найменування сучасної Нiмеччини – Deutschland). За Генрiха I починається довготривала експансiя нiмецьких феодалiв на землi захiдних слов’ян, а також в Iталiю. Наступник Генрiха Оттон I, скориставшись полiтичним роздробленням Iталiї i послабленням папства, захопив Ломбардiю i Тоскану i 962 р. коронувався у Римi iмператорською короною. Полiтика нової iмперiї, що отримала згодом назву «Священна Римська iмперiя германської нацiї», сприяла прагненню нiмецької феодальної верхiвки до панування у Захiднiй Європi. Проте вже наприкiнцi Х ст.

вiдбувається послаблення влади iмператорiв, якi одночасно зазнають невдачi i у зовнiшнiй полiтицi на сходi. Спроби нiмецьких iмператорiв просунутися далi на схiд i захопити слов’янськi землi були паралiзованi стiйким опором лютичiв та ободритiв. Не вдалися також i горезвiснi «iталiйськi походи» Оттона I i його наступникiв та їхнi намагання витiснити Вiзантiю з Пiвденної Iталiї.

Об’єднання англосаксонських королiвств в одну державу вiдбулося на початку IХ ст. Важливе значення для змiцнення єдностi країни i нової державностi мав складений за короля Альфреда Великого (871-899) збiрник законiв «Правда короля Альфреда», до якого було включено низку старих англосаксонських «Правд» рiзних королiвств Британiї. Англiйськiй державi довелося вести тривалу боротьбу з Датським королiвством i норманами, що постiйно спустошували узбережжя Англiї. Разом з тим, вiдстояли державну незалежнiсть кельтськi областi Британiї Уельс, Корнуел i Шотландiя, де було утворено свої князiвства i королiвства. Повну незалежнiсть вiд англосаксiв зберегла (до другої половини

XII ст.) Iрландiя.

Аналогiчнi процеси вiдбувались у середовищi захiдного слов’янства, що було географiчне близьким до Захiдної Європи i зазнавало тих самих процесiв феодалiзацiї i державотворення. В кiнцi IX – на початку Х ст. розпалася Великоморавська держава. Це величезне територiально-полiтичне об’єднання вiдiграло важливу роль у стримуваннi натиску Франкської держави та її спадкоємцiв i сприяло збереженню етноiдентичностi захiднослов’янських народiв. Крiм того, бiльш тiсна взаємодiя iз захiдним свiтом сприяла швидкому, порiвняно зi схiдним слов’янством, формуванню одно-нацiональних держав i феодалiзацiї захiдних слов’ян.

Пiсля розпаду Великоморавської держави утворюється незалежне Чеське князiвство на чолi з династiєю Пшемисловичiв. У другiй половинi Х ст. завершився процес утворення Польської держави. І чехам, i полякам довелося й надалi витримувати натиск Германської iмперiї, що прагнула проводити полiтику розширення германського свiту далi на схiд за рахунок територiй слов’янських народiв.

Київська держава за часів перших Рюриковичів. Мiж тим, схiднослов’янськi племена, об’єднанi

владою Києва, переживають перiод становлення нової ранньофеодальної державностi. Київська Русь, або Київська держава, як полiтична структура ще залишається предметом дослiджень i дискусiй. Проте безсумнiвно, що ця держава не була i не могла бути моноетнiчною. Київ поширив свою владу на територiї багатьох народiв. Дехто з iсторикiв називає Київську Русь конфедерацiєю окремих земель – самостiйних князiвств. Насправдi ж це була середньовiчна iмперiя, подiбна до iнших середньовiчних слов’янських iмперiй – Болгарської та Моравської, або Франкської держави Каролiнгiв. Б.О. Рибаков назвав її «ранньофеодальною iмперiєю», її створила i нею керувала держава, що сформувалася на територiї нинiшньої України навколо Києва i яка мала назву «Русь», «Руська Земля». В XI ст. ця назва поширилася на землi на захiд вiд Київщини, тобто на пiзнiшi галицько-волинськi землi. На iншi територiї iмперiї назва «Русь» поширилася вже пiсля її розпаду в першiй половинi XII ст.

Початок дiяльностi наступника Олега – Iгоря (912-945) збiгся з повстанням слов’янських племен, пiдкорених у попереднi роки Києвом. Впродовж тривалого часу Iгор вiв вiйну з древлянами, уличами, тiверцями та iншими племенами, яких вiн знову змусив визнати владу Києва. Становище Давньоруської держави ускладнилося появою бiля її пiвденних кордонiв печенiзької орди, що протягом багатьох десятилiть завдавала значної шкоди економiчному i культурному розвитковi схiдних слов’ян. Вiзантiйська дипломатiя прагнула використати загострення русько-печенiзьких вiдносин для послаблення Русi, оскiльки Вiзантiя не була зацiкавлена у змiцненнi Київської держави, зростаннi її впливу на мiжнароднiй аренi. Ось як пояснював вiзантiйську полiтику сучасник Iгоря iмператор Костянтин Багрянородний: «Коли ромейський (вiзантiйський) цар живе в мирi з печенiгами, то анi Русь, анi турки не можуть робити ворожих нападiв на Ромейську державу; не можуть вони домагатися вiд ромеїв великих грошей i дарункiв як оплати за мир, бо бояться сили, що її цар за допомогою того народу може їм протиставити в разi їх походу на ромеїв. Печенiги, зв’язанi з iмператором i заохочуванi посольствами й дарунками, легко можуть нападати на землю русiв i туркiв, брати в неволю їхнiх жiнок i дiтей i пустошити їхнi країни».

Пiсля стабiлiзацiї внутрiшнього становища Iгор зробив спробу здiйснити тиск на Вiзантiю й добитися створення умов для мирної торгiвлi Русi. Цьому мала сприяти активна приморська колонiзацiя Русi на мiсцi колишнiх антських поселень, яка могла б стримувати наскоки степових орд, охороняти

торгiвлю, протидiяти вiзантiйським впливам. Ця полiтика Iгоря привела зрештою до вiдкритої вiйни з Вiзантiєю. В 941 р. вiн органiзував похiд на Константинополь 10-тисячного вiйська. Проте, коли руська ескадра з’явилася поблизу Константинополя, вона була зустрiнута вiзантiйським флотом й знищена так званим «грецьким вогнем». У 943 р. вiдбувся новий похiд на Вiзантiю. Вiйсько просувалося суходолом i морем. Херсонесцi повiдомляли вiзантiйського iмператора Романа: «Се идуть Русь бес числа корабль – покрыли суть море корабли!» Коли армiя русичiв була вже на Дунаї, iмператор вислав своїх послiв для укладання миру. Взявши викуп у грекiв, Iгор повернувся в Київ. Наступного (944) року було укладено мирний договiр, що дозволяв Русi вiльно надсилати до Константинополя торговельнi кораблi. Однак Iгор змушений був зректися володiнь у гирлi Днiпра i на узбережжi Чорного моря.

Частi походи київського князя послаблювали економiчне становище держави, незважаючи на збагачення верхiвки дружини та боярства. Кожного разу, коли виникала потреба органiзувати нову вiйськову експедицiю, князь iз дружиною вирушав на полюддя – збирання данини в залежних вiд Києва землях, що супроводжувалося руйнуванням мiсцевого господарства. Полюддя зустрiчало спротив, який нерiдко переростав у вiдверту збройну боротьбу мiсцевого населення з київським князем.

У945 р. пiд час чергового полюддя в Древлянськiй землi князь Iгор був убитий повсталими древлянами. Пiсля смертi Iгоря влада перейшла до його вдови княгинi Ольги (945-964), оскiльки спадкоємець убитого князя – Святослав – був ще малолiтнiм. З iменем цiєї рiшучої i дiяльної жiнки пов’язано низку важливих подiй, що справили значний вплив на дальший розвиток Русi. Насамперед Ольга рiшуче розправилась iз повсталими древлянами, спалила вщент їхнє головне мiсто Iскоростень i обклала Древлянську землю тяжкою даниною. Вона здiйснила ряд важливих реформ, якi змiцнили i юридично закрiпили величезнi черезсмужнi доменiйнi володiння великого князя київського – вiд околиць Києва до господарських угiдь на пiвночi у Новгородськiй землi.

У946 р. Ольга вiдвiдала Константинополь. Вченi висловлюють припущення, що на цей час вона вже прийняла християнство i мала намiр зробити його державною релiгiєю.

Метою поїздки княгинi були переговори щодо хрещення Русi i можливого шлюбу її сина Святослава

зоднiєю з вiзантiйських принцес. На честь Ольги iмператор Костянтин влаштував урочистий офiцiйний прийом. Проте княгиня залишилася незадоволеною вiзитом до Константинополя та невдалими переговорами i активiзувала свої вiдносини з германським королем Оттоном I.

У964 р. вступив у свої великокняжi права войовничий Святослав Iгорович (964-972). Його правлiння ознаменувалося змiцненням мiжнародного становища Київської Русi, блискучими воєнними перемогами у Волзькiй Болгарiї, Хозарiї, Болгарiї (на Балканах), Вiзантiї, печенiзьких степах. За роки свого правлiння Святослав пройшов походами щонайменше 8000 – 8500 км.

Повернувши пiд владу Києва землю в’ятичiв, що були обкладенi даниною хозарами, Святослав розпочав грандiозну вiйськову експедицiю проти Хозарського каганату. В результатi трирiчної вiйни величезна iмперiя хозарiв перестала iснувати. Ось як описує наслiдки походу Святослава на Волгу арабський письменник Х ст. Iбн Хаукаль: «Тепер не залишилося нi слiду вiд булгарiв, нi вiд буртасiв, нi вiд хозарiв, бо Русь знищила їх усiх, вiдiбрала в них усi землi й захопила собi, а тi, хто врятувався з її рук, розбiглися по близьких мiсцях, бажаючи залишитися поблизу своїх країн та сподiваючись прийти до згоди з Руссю i пiддатися їй». Падiння Хозарiї сприяло дальшiй консолiдацiї схiднослов’янських племен, оскiльки остання претендувала на землi в’ятичiв i сiверян. Проте лiквiдацiя Хозарської держави вiдкрила шлях кочовим племенам Сходу на захiд, що створило для Русi нову постiйну небезпеку. Печенiги зумiли блокувати торговельнi шляхи на схiд i стали господарями пiвденноруських степiв. Печенiзька загроза нависла над Приднiпров’ям i безпосередньо над Києвом.

У967-971 рр. Святослав здiйснив кiлька походiв на Балкани. У 968 р. в битвi пiд Доростолом вiн завдав поразки болгарськiй армiї. Зайнявши кiлька мiст по Дунаю, Святослав зробив своєю резиденцiєю м. Переяславець. Сюди, за словами Святослава, стiкалися товари з рiзних країн: з Вiзантiї – золото, шовковi тканини, вина, фрукти, з Чехiї та Угорщини – срiбло й конi, з Русi – дорогi хутра, мед, раби. Скориставшися вiдсутнiстю Святослава, печенiги – за намовою Вiзантiї – пiдiйшли до Києва i обклали його. Але мiсто вистояло завдяки мужностi киян i допомозi лiвобережних дружин воєводи Претича.

Уцьому на перший погляд необачному змiщеннi Святославом центру своєї активної полiтики були продиктованi часом розрахунки. Київський князь дiяв в епоху становлення ранньофеодальних iмперiй та їх протиборства за мiсце в Європi. Лише за кiлька десятирiч до появи Святослава на Дунаї розпалася

Великоморавська слов’янська держава. У 962 р. римський папа коронував Оттона I iмператорською короною. Київська держава, досягнувши вершини воєнної могутностi завдяки походам Святослава, ставала динамiчним воєнно-полiтичним органiзмом, який намагався наблизитись до авансцени основних подiй тогочасного європейського полiтичного процесу.

Ненадовго повернувшись до Києва, Святослав роздiлив князiвство мiж своїми синами. У Києвi князем став старший син Ярополк. Древлянська земля дiсталася Олеговi i Новгород – Володимировi. Цей захiд став важливим кроком на шляху утвердження єдиної княжої династiї на всiх землях Київської Русi. Проте Київська держава у Х ст. не являла єдиної полiтико-територiальної цiлiсностi. До її складу, за пiдрахунками М. Грушевського, входило не менше двадцяти земель i князiвств. Деякi з них – значно вiддаленi вiд Києва – мали цiлком вiдмiннi господарський i суспiльний устрої, культуру тощо.

У 969 р. розпочався новий похiд Святослава на Балкани. Аби запобiгти дальшому посиленню Русi в цьому регiонi, iмператор Iоан Цимiсхiй вислав свої вiйська проти русичiв, але вiзантiйцi зазнали поразки. По кiлькох великих битвах вiзантiйське вiйсько обклало мiсто Доростол – опорний пункт Святослава, де зосередилися головнi сили русичiв. Пiсля тримiсячної облоги обидвi сторони погодилися на переговори. Греки зобов’язалися пропустити армiю Святослава додому, а Русь вiдмовилась вiд претензiй на вiзантiйськi володiння на Дунаї i в Криму. Повертаючись додому 972 р., Святослав натрапив на засiдку печенiгiв у днiпровських порогах i загинув у бою.

Грандiозна за своїми масштабами, добре продумана воєнно-полiтична стратегiя Святослава має оцiнюватись у рамках загальноєвропейського полiтичного контексту. Русько-болгарсько-вiзантiйський конфлiкт був тiсно пов’язаний з вiзантiйсько-нiмецькими вiдносинами того перiоду. У своїх зовнiшньополiтичних розрахунках стосовно Вiзантiї (967-968) Нiмецька iмперiя враховувала наявнiсть глибоких болгаро-вiзантiйських суперечностей i прагнула зближення з Болгарiєю, а згодом стала використовувати для свого тиску на Вiзантiю антивiзантiйську полiтику Русi. Висловлюється навiть припущення про утворення 968 р. союзу мiж Нiмеччиною i Руссю, однiєю з умов якого було зобов’язання Святослава знову допустити мiсiйного єпископа у Київ. Принаймнi синхроннiсть антивiзантiйських дiй Русi i Нiмеччини не залишилась непомiченою багатьма дослiдниками.

Дiяльнiсть Святослава, попри невдачi його останньої воєнної кампанiї, свiдчить, що це був видатний полiтичний дiяч, якого знав весь тодiшнiй полiтичний свiт. Вiн був учасником визначних мiжнародних подiй, часто дiючи за згодою з iншими державами i беручи, таким чином, участь у вирiшеннi завдань європейської полiтики. Б.О. Рибаков, зокрема, висловив погляд на Святослава як на видатного державного дiяча i блискучого полководця, спадкоємця попередньої зовнiшньої полiтики Русi, яка прагнула розiрвати коло ворожих сусiднiх держав, що блокували її на торгових шляхах зi сходу i заходу. «Походи Святослава 965-968 рокiв, – зазначав вiн, – становлять нiби єдиний шабельний удар, що прочертив на картi Європи широке напiвколо вiд Середнього Поволжя до Каспiю i далi по Пiвнiчному Кавказу i Причорномор’ю до балканських земель Вiзантiї». I справдi, мiж схiдними i захiдними походами Святослава iснувала єднiсть стратегiчного завдання, яке полягало у намаганнi зруйнувати всю систему європейських та азiатських союзiв Вiзантiї у Причорномор’ї.

Поява Святослава на Дунаї, перенесення його резиденцiї до Переяславця виразно свiдчили про намiр київського князя зробити Русь-Україну впливовим геополiтичним i воєнним фактором у Пiвденнiй i Центральнiй Європi. На це були спрямованi також його в цiлому успiшнi кроки у залученнi Угорщини як постiйного учасника антивiзантiйської коалiцiї, очолюваної Руссю. Угорцi взяли участь у воєнних акцiях Русi проти Вiзантiї у 967 – 968 рр. i весною 970 р. В останньому випадку утворенню воєнного союзу з угорцями сприяли посольства Святослава в Паннонiю, якi засвiдчили зрiлiсть тогочасної давньоруської дипломатiї. Воєнно-полiтичнi i дипломатичнi дiї Святослава сприяли широкому виходу Давньоруської держави на мiжнародну арену i вiдiграли важливу роль у її подальшому розвитку.

Перiод князювання Олега, Iгоря i Святослава був часом найбiльшої воєнної експансiї Русi. Численнi походи на узбережжя Чорного моря, Балкани, Кавказ зробили Київську Русь морською державою, що успiшно конкурувала з Вiзантiйською iмперiєю. Недаремно сучасники називали Чорне море «руським»; ним, як зазначав арабський письменник Аль-Масудi (X ст.), «нiхто крiм них (русiв) не плаває». Проте широкий розмах воєнних акцiй перших Рюриковичiв був надзвичайно виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси i пiдривав мiць новоствореної держави. Недаремно кияни застерiгали Святослава пiд час його перебування на Балканах i печенiзького нападу на Київ: «Ти, княже, чужої землi